Ерін Гантер "Коти-вояки. Книга третя: Ліс таємниць" / Erin Hunter - Warriors. Book Three: Forest of Secrets

Якщо розповіді про дитячі книгосеріали вам уже дещо набридли, зрозумію, коли не читатимете)) Але для себе я хочу обов’язково зафіксувати тут те, коли і з яким захопленням я читала про пригоди неймовірних лісових котів.

Чотири клани диких тварин мешкають поруч, на поділеній між ними території. Здавалося б, межі визначені, правила прописані, питань нема — живіть собі, полюйте й буде вам щастя. Але ні...

У цих котів — усе як у людей. Тут є дружба й ненависть, підтримка й заздрощі, щира турбота й хитрий підступ. Тут є й любов — палка й заборонена, а від того ще сильніша. Є ревнощі й самотність, є намагання зрозуміти вчинки друга, навіть якщо ти так ніколи не вчинив би. У книзі багато того, про що я писала, розповідаючи про другий том серії: реальних проблем і радощів реального людського життя, майстерно загорнутих у вигадану історію. 

І якщо ви гадаєте, що в мене вийшло зупинитися на цій книзі серії, ви... помиляєтеся))) Однак про наступні розкажу іншим разом.

Переклад Катерини Дудки та Остапа Українця, вид "АССА", 2019

Ерін Гантер "Коти-вояки. Вогонь і крига" / Erin Hunter - Warriors. Book Two: Fire and Ice

Учора я вкотре проїхала свою станцію метро, бо зачиталася. Зачиталася оцією начебто дитячою книгою про пригоди диких котів-вояків, котрі живуть у лісі. Повірте: це справді дуже захоплива історія! Тож не дивно, що син уже дочитує четверту частину серії "Пророцтва починаються" й дуже тішиться, що у нас видано ще одну: "Нове пророцтво" — значить, не доведеться швидко розлучатися з улюбленими героями.

Я від нього дуже відстаю, але знаєте — мало по руках себе не била, аби замість наступного тому "Котів-вояків" узяти почитати щось "доросле" для різноманіття й утримання статусу)))

От міркую собі: чим же все-таки приваблює ця історія і дітей, і дорослих (мене принаймні точно)? Дійшла висновку, що стосунки між котами дуже, ну дуже схожі на стосунки між людьми. Між дорослим і дорослим, дорослим і дитиною, між підлітками, людьми (котами) різного статусу тощо. Однак (оскільки це все-таки коти) авторка утримується від моралізаторства й ідеалізації відносин, все йде так, як і мало би йти в реальному (людському) житті. Хтось довіряє, а хтось зраджує. Хтось любить, а хтось — ні. Хтось за те, щоб вголос кричати (нявчати) про проблеми, а хтось воліє примружити (чи й заплющити) очі й робити вигляд, що все гаразд, а коли й ні — то само якось розсмокчеться...

Цінними є й ті цінності (тавтологія навмисна))), які так чи так всотуються під час читання. Якщо ти дружиш із кимось — дружи й тоді, коли, на думку інших, ліпше було би не ганьбитися перед ними спілкуванням з цією людиною (котом тобто). Якщо доводиться обирати між тим, що каже розум і відчуває серце, — не квапся, спитай себе, що для тебе (саме для тебе!) важливіше. Якщо впевнений, що чиниш правильно, — роби те, що треба, й нехай буде, що буде.

І — далі буде...)

Переклад Катерини Дудки та Остапа Українця, вид. "АССА", 2019

Ерін Гантер "Коти-вояки. На волю!" / Erin Hunter - Warriors. Book One: Into The Wild

Напевне, нема таких батьків, які не хотіли б, аби їхня дитина читала із задоволенням і захопленням. От і я така ж :) І дитячі книги з’явилися у нас ледь не одночасно із народженням сина. Він дійсно любить книги. Він обожнює слухати, коли я йому читаю. Але донедавна самостійне читання не можна було назвати його фішкою. Й отут я повторю банальний і загальновідомий факт: якщо дитина читає без задоволення, значить, вона читає не ті книги. У нас було досить багато "не тих книг". А потім я принесла додому серію "Кеплер62" — і щось змінилося: син читав із захопленням і наполегливо радив мені перечитати слідом за ним, бо "це дуже цікаво!".

От і "Котів-вояків" я прочитала після сина, аби зрозуміти, чому дворових котів він нині називає не мурчиками-рудьками тощо, а Сіролапами, Чорносмугами, Вогнекігтями... Тож тепер я розумію й це, і те, чому він одразу ж кинувся читати другу частину, погуглив, скільки їх усього є, й поставив собі мету: провести літо з "Котами-вояками".

Це дійсно дуже крута історія! Вона вартує всіх отих титулів, перемог, нагород і мільйонних продажів! А майстерності перекладу українською я ладна аплодувати навстоячки!

Отож, домашній котик Рудько хотів трохи більшого, ніж просто насолоджуватися життям. Його тягнуло в ліс — місце, повне небезпек, незручностей, голоду й диких котів. І йому випав шанс спробувати жити по-іншому, однак для цього потрібно було зробити складний вибір і прийняти всі наслідки. Кіт це зробив і став Вогнелапом — новаком Громового Клану. 

Стосунки між котами, між молоддю й учителями, між старими й сильними, між керівниками й підлеглими, між войовничими кланами так нагадують людські стосунки, що я ладна назвати "Котів-вояків" найліпшим посібником із соціалізації. Тепер, аби пояснити синові деякі речі, я наводжу приклад із цієї книги, й він ліпше розуміє, про що йдеться. Він також втямив, що читання може бути цікавішим за перегляд мультів чи кіно, бо те "кіно", яке крутиться в уяві, годі порівняти з вигаданими кимось картинками. А я знайшла ще один книгосеріал, який і сама читатиму з неймовірним захопленням))

Переклад Катерини Дудки та Остапа Українця, вид. "АССА", 2019

Джеронімо Стілтон "Таємниця Сфінкса"

Це перший синів повноцінний комікс. Та й мій також, зізнаюся))) І далі буде, тому що це ж цілий мультфільм, а не книга!

Однак про те, що таке комікс, не розказуватиму — тупо трошки, чи не так? А от про його зміст трошки поговорю. Так от: мені сподобалося. Усе, починаючи з реальних історичних фактів (це я як мама дуже зацінила), продовжуючи цікавим сюжетом і закінчуючи добре продуманою навігацією: на форзацах докладно намальовано й написано, хто кому яка миша і хто цим мишам коти-пірати)))

Папір гарний, сторінки не розвалюються (принаймні після першого прочитання, яке тривало два тижні))), гортати сторінки й передивлятися особливо емоційні моменти — то одна з улюблених синових справ, тож далі буде.

Ілюстрації Лоренцо де Претто та Давіде Корсі, переклад Андрія Поритка, Луїджі Морано, Максима Войцеховського, вид. "Ірбіс Комікси", 2019

Андрес Русо "Кипуча річка. Пригоди і відкриття в Амазонії"/Andrés Ruzo - The Boiling River: Adventure and Discovery in the Amazon

Час від часу я натрапляла на TEDівські виступи, зазвичай із цікавістю їх слухала-дивилася, до чогось лишалася байдужою, у чомусь хотіла розібратися докладніше. Однак мушу зізнатися, що не звертала уваги на те, наскільки потужний і важливий цей рух. Черговою можливістю ознайомитсия з міркуваннями молодих (зазвичай) і прогресивних стала серія книг TED, яку перекладає і видає "Віват".

Першою книгою серії для мене стала "Кипуча річка" Андреса Русо. Звісно, вона — про багато важливих речей: дослідження досі незвіданих геотермальних явищ у перуанській Амазонії, природозахист, загадки природи тощо. Однак для мене розповідь молодого вченого стала історією про шлях до мрії, до легенди, яка з казки, розказаної дідом, перетворилася на реальність. Аж мурахи по спині пробігали від хвилювання за героя: чи ж справді кипуча річка із дідових оповідей існує? І чи справжня вона, а не породження нафтодобувного промислу? Тепер можу зі спокійним серцем проспойлерити (можете не читати наступної фрази))): все з річкою гаразд.

А от із джунглями — не дуже. Щороку, ба навіть швидше вочевидячки стає видно, як ліси щезають. І знищують їх здебільшого не "понаїхавші" білі чужинці, а самі ж перуанці. Дуже вразила мене думка одного амазонського шамана: "Найстрашніша загроза для джунглів — тубільці, які забули, що вони тубільці: ці люди вже не мають до джунглів традиційної поваги, а користуються ними для наживи". Мимохіть згадалися копачі бурштину на півночі України: принцип, на жаль, той же. І ліс у Карпатах ріжуть та продають далеко не завжди зайди... Як не дивно прозвучить, але одним із найстаранніших охоронців джунглів стала... нафтодобувна компанія, яка розробляла угіддя на досить великій території. Нині, каже Русо, лише ця частина джунглів досі вкрита лісом, на більшості інших — пустка...

Андрес Русо, знайшовши кипучу річку, тривалий  час мовчав про своє відкриття. Мовчав, аби не зашкодити унікальному природному утворенню. Аби зберегти і річку, і духів, які живуть у деревах обабіч неї, і вірування місцевих у них, і чудодійні властивості води, котра лікує людей чи не з усього світу. На жаль, аби щось зберегти у первісному вигляді, про нього треба... мовчати. Але на щастя, автор книги відшував можливість для того, аби убезпечити кипучу річку від знищення.  Чи вдасться те саме зробити з карпатським лісом та поліськими болотами? Не факт...

-

Переклад з англійської Дмитра Щербини, вид. "Віват", 2018

Мері Нортон "Роздобудьки на річці"/Mary Norton - The Borrowers Afloat

Мушу визнати: у нас таки завелися роздобудьки. Принаймні, на книжковій полиці та у моєму блозі. Це вже третя книга із серії про пригоди маленьких чоловічків, і знаю точно, що далі буде, бо Под, Хомілі, Аріетті та Спіллер уже стали майже членами нашої родини. Ну, ми з сином із ними точно практично зріднилися)))

Що ж, мандри родини роздобудьків у пошуках житла продовжуються. Коли фінал попередньої частини пообіцяв їм стабільність, безпеку та прихисток, і ми полегшено зітхнули, то потім виявилося, що жити під одним дахом із родичами не дуже зручно (й не тільки книжковим роздобудькам))) Тож наші друзі знову вирушають у дорогу — цього разу річкою. Чи доберуться вони до омріяного легендарного цілого міста для маленьких людців і як їм там вестиметься, очевидно, розповість чергова книга, зустрічі з якою вже чекаємо, бо ж історія — цікава, ілюстрації — прекрасні, текст — чудовий.

Ілюстрації Валерія Харченка, переклад з англійської Тетяни Вакуленко, вид. "ВД "Школа", 2016

Джек Лондон "Серця трьох"/Jack London - Hearts of Three

Давно я так не падала в дитинство, як із цією книгою Це ж — саме те, що я любила читати (тому повз мене і пройшли Пітер Пен, чарівник Смарагдового міста та інші "дитячі" герої))) Карколомні пригоди, екзотичні місця, старовинні храми та їх скарби, а ще ж любов і дружба — тут наявні всі складові, аби захопити романтика (навіть якщо йому вже далеко за...)))

Однак це зовсім не той Джек Лондон, якого я досі читала, і це мене здивувало. Де глибина характерів? Де трагізм? Де занурення в потаємні куточки душі героя? Де відчуття того, що ти переживаєш разом із ним усі його випробування? Немає. Є просто яскраві й захоплюючі картинки, як того і вимагає кінематограф — адже роман написаний саме для кіно. Тому й багато у ньому погонь, стрілянини, зміни декорацій, блиску, візуалізацій, динаміки. А ще — яскравого карибського сонця, теплого моря, островів, зелені і спеки, тобто того, що чудово розфарбовує сірі листопадові дні)))

Переклад Миколи Іванова, вид. "Школа", 2008

Макс Кідрук "Твердиня"

Збиралася, говорячи про цей роман, не згадувати "Бота" й не порівнювати обидві книги, але не виходить це у мене ну ніяк)) Бо хочеться сказати коротко і сильно(с): всі плюси й мінуси, про які я згадувала, розповідаючи про враження від "Бота",  у "Твердині" проявилися з подвійною силою.
Але таки розтечуся мислієм по древу(с) й зазначу, що це стосується і сильних сторін, і, як не прикро, слабких. Скрупульозність в описі дрібниць часом доведена до абсурду, який роздратовує. Ну от навіщо мені подробиці особливостей функціонування кнопок у гвинтокрилі, якщо я нетямлюся від переживань за героїв? Або чи треба мені медичні нюанси необхідності вставляння катетера в член під час неможливості пацієнта самостійно здійснити сечовипускання? І, якщо на те вже пішло, то що робити пацієнтам, у яких немає члена?)) Головне ж уже сказане: пісяти герой не може, бо отруївся.

Геть чужорідним видався мені й єдиний у книзі опис сексу - з подробицями того, куди яку руку поклали герої на тілі один одного, які саме маніпуляції і з якими часнинами тіла чинили пальцями, й іще купою деталей. Все одно, що іструкцію для керування вертольотом почитала, бо емоцій ані у мене, ані, здається, у героїв під час цих рухів не виникало)) А якщо ще й врахувати, що я зашпорталась об словосполучення "кружевний брасьєр", котрий "ледве прикривав соски", то й мови не могло бути про насолоду від читання. Щодо сосків нічого не маю, а от слова "кружевний" в українській мові немає. Як і ще деяких слів та словосполучень, вжитих у книзі, як-от: "копна відрослого волосся" тощо.

Вже якщо заговорила про мінуси, то виговорюся до кінця))) Як ви вважаєте, чи може людина у стресовому стані визначити діаметр бочок на відстані кількох десятків метрів з точністю до півсантиметра? Один із героїв книги може. А чи може людина, поранена в плече, нести у відповідній руці важезне відро? Виявляється, може. А хто підкаже мені, чия нога зламана у цьому реченні: "Люди, яким життя, даючи копняка під зад, ламає собі ногу"?

Знаєте, я от пригадала навкололітературні дискусії про дефіцит професійних письменників, професійних читачів... От кого нам точно не вистачає, то це - професійних редакторів. Ну не може видавництво пишатися своєю продукцією й претендувати на професійність, допускаючи подібні ляпи. Чи таки може? Питання, судячи з усього, риторичне.

А тепер про хороше: про те, чим книга захопила (а вона таки захопила, бо чого б інакше її дочитувати, та ще й ночами?)))
Тема. Моя, однозначно. Нетри, пошуки невідомих пам'яток, полишених невідомою цивілізацією - хіба не про це я мріяла, коли школяркою хотіла стати археологом?
Кідрукова скрупульозність в описі місць. З хорошою уявою й кіна дивитися не треба: картинки так і малюються перед очима.

Сюжет. Напружений. Часом дуже напружений. І хоч ситуація, в яку потрапили герої, досить банальна, проте Кідрук її по-своєму обіграв, а деякі геть неочікувані повороти викликали майже аплодисменти.
Мова. Попри згадані вище недоречності, мова книги, як завважила в передмові Галина Пагутяк, жива. Жива тим, що всотала й суржик, й рідковживані слова, й матюки, й іноземні вирази, тобто - ніякої літературщини, написано так, як більшість із нас говорить.
Українець. Головний герой тобто. Багато в чому ідеалізований образ, як на мене, але такий свідомий і щирий, що навіть гімн України примудрився в джунглях проспівати. То було насправді весело)))