Срджан Срдич "Саторі" / Srđan Srdić - Satori

Цю дуже химерну книгу я почала читати геть невчасно. Сірість грудня, коронавірусна тривожність, загальний переддепресивний стан не давали змоги насолодитися текстом, а він — вишукано дивний. Хоча, з іншого боку, якби за вікном трамвая буяло літо, сяяло сонце, а настрій у мене був оптимістичний, хіба я змогла б зрозуміти головного героя? А так — мені на дещицю вдалося це зробити.

Водій — так він себе називає — нібито має все, що потрібно для елементарного щастя: дружину й дітей, роботу, житло, дозвілля... Але щось йому, як-то кажуть, муляло. Тож одного дня чоловік узяв сумку з найнеобхіднішим, новий телефон із новою сімкою, мінімум грошей, нуль планів і пішов куди очі дивляться. Далі книга повниться його спогадами й мареннями, уривками розмов і концертів, зустрічами з різними дивними й не дуже людьми, розмірковуваннями й зависанням у просторі й часі чи навіть у безчассі, безлюдді й безсвітті...

І я блукала разом із ним вулицями безіменного міста, так схожого на інші безіменні міста. Вдихала аромат кави й підслуховувала чужі розмови. Згадувала старих друзів і снила тим, що ніколи не повториться. Намагалася позбавитися травматичних спогадів, голосно подумавши при них і викинувши у вікно, під колеса якомусь автомобілю. Снила в безсонні й проживала частину життя у снах значно реальніше, ніж наяву...

Власне, я помилилася, заявивши про те, що книга потрапила мені до рук невчасно. Бо насправді це було саме тоді, коли мало статися...

Переклад із сербської Алли Татаренко, вид "Комора", 2015

Суза Кольб "Вівсяна банда. Гоп-гоп, ура!" / Suza Kolb - Die Haferhorde - Hopp, hopp, hurra!

Шоста частина нашого з сином улюбленого книгосеріалу про поні під назвою "Гоп-гоп, ура!" пішла на ура! Тобто читалася чудово, легко, цікаво, а головне — весело.

Ферма, на якій живуть поні Шоко, Кекс і Тоні, а ще мерин Оле, кобила Графиня, пес Бруно, кицька Амалія та курки Жовтуха, Синюха й Зеленуха, стала для нас рідною. Ми там усе й усіх знаємо))) І все й усіх любимо. Тож дуже вболівали за тварин та їхніх двоногих улюбленців (саме так, ага))), які вирішили взяти участь у телевізійному конкурсі для тварин.

Спойлером не буде, коли скажу, що наші поні перемогли (це ж і так очевидно). Важливо те, як вони йшли до цієї перемоги. І те, що найважливіша перемога, яку вони отримали, — це перемога над собою, вміння зібратися, зосередитися й зробити все як слід.

Ілюстрації Ніни Дуллек, переклад із німецької Ірина Андрієнко-Фрідріх, вид. "ВД "Школа", 2019

Джей Шетті "Думай як чернець. Посібник із досягнення внутрішньої гармонії" / Jay Shetty - Think Like a Monk: Train Your Mind for Peace and Purpose Every Day

Буддистське сприйняття світу чимось завжди мене приваблювало. Але я далека від того, аби  занурюватися в ті чи інші релігії й вірування (не знаю, на добре це чи ні), тож споглядала за картинками умиротворення якось здалеку. Й уся ця мудрість буддистських ченців була для мене чимось на кшталт цих картинок або сцен із фільмів, там, де ото гори, монастирі, дерева, з яких повільно падає листя, струмочки, в яких тече прозора вода й плавають риби. І поміж усім цим сидить абсолютно щасливий чоловік, бо він уміє насолоджуватися мінімумом. А я — ні.

Напевно, все так і залишилося б, якби до рук волею долі не потрапила книга Джея Шетті "Думай як чернець". Цей чарівний індус (на обкладинці це не так видно, тож раджу знайти й переглянути кілька відео)))) зумів легко й просто пояснити мені, чому ті чоловіки на тих уявних картинках мають такий щасливий вигляд. Зумів, бо сам був ченцем.

Історія автора однієї з найпопулярніших книг із психології позитивного мислення так і проситься на кіноекран. Бо коли хлопець із забезпеченої родини, з хорошою освітою, достойною роботою й визначеним майбутнім раптом кидає все це і їде в один із віддалених ашрамів, аби стати ченцем, — це хороший початок для фільму. Однак зараз не про нього, а про те, чим він ділиться зі слухачами свого відеоблоґу й читачами книги "Думай як чернець".

Наше життя — це, по суті, суцільний стрес. У сучасному світі інакше практично не буває. Тому цього стресу якось потрібно позбавлятися, уникати його, сприймати стресові ситуації інакше, й буде нам щастя. Здається, все банально. Так воно і є — все банально, але ой як непросто. І Джей Шетті знає це, а тому дохідливо й зрозуміло пояснює, що варто зробити зі своїм життям, аби воно стало гармонійнішим, щасливішим і спокійнішим. А головне — розказує, як саме це зробити. 

"Я не вірю в силу візуалізації — тобто в те, що події з наших думок здатні матеріалізуватися в реальний світ. Безглуздо мати намір і просто сидіти, нічого не роблячи й очікуючи, що бажане саме прийде нам до рук. Не варто й очікувати, що хтось раптом помітить нас, розгледить наш дивовижний внутрішній світ, візьме нас за руку й відведе на наше місце в цьому світі. Ніхто не створюватиме наше життя за нас", — пише автор "Думай як чернець". Мене особисто саме ці слова спонукали дослухатися до нього, бо він діло каже, на відміну від багатьох тих, хто закликає уявити себе щасливим, багатим і здоровим і переконує, що цього буде досить. Бо ж ні, не досить...

Переклад із англійської Ірина Павленко, вид. BookChef, 2021

Тамара Горіха Зерня "Доця"

Коли я сказала, що почала читати "Доцю", мене знаючі люди попередили: книга настільки захоплює, що відірватися годі й можна читати до ранку. Зізнаюся: десь так воно було й у мене. Бо, по суті, це не роман у тому значенні, яке ми зазвичай вкладаємо в це книжкове поняття, це кінематографічний екшн із усіма притаманними цьому жанру поняттями.

Головна героїня — спочатку затюкана дівчинка, сирота, яка опинилася в чужому сірому місті й виживала "як усі", раптом відчуває поклик душі й стає відомою мисткинею, засновує власний бізнес, оточує себе суворими дядьками, які вміють домовлятися, вчиться водити машину, стріляти й узагалі все в неї окей. Аж тут трапляється 2014-й, і жити у Донецьку стає складно. Звісно, вона патріотка, бо ж родом із Рівненщини, тому глибоко переживає за те, аби Донецьк не став, як Крим. А ще за бізнес переживає, й за бабусю, звісно, теж. Виїхати бабуся не хоче, героїня вирішує її не полишати саму, бере активну участь у проукраїнських акціях, допомагає всім знедоленим і зрештою стає засновницею потужного волонтерського руху.

От пишу це все й думаю: що ж мені муляє в цій книзі? Адже все правильно, все як слід, такі книги нам потрібні. А потім згадую, як ця тендітна дівчинка переїхала бандитів, гасаючи на автівці по переораному полі, та так, що в чоловіків щелепи повідпадали. Як у кіноекшені, справді! А потім вона, чоловік в інвалідному візку, звичайна жінка, яка смачно готує, й іще кілька простих людей провели спецоперацію зі звільнення товариша з-під варти — теж геть як у кінобойовику! А якось її знудило від вигляду розчленованих тіл, які випали зі збитого "Боїнга", а за кілька десятків сторінок вона вже відділяла останки тіла подруги від тіл сепаратистів, аби похоронити те, що залишилося після вибуху кинутої нею ж гранати, в різних могилах. Такі різкі метаморфози теж притаманні кіно, бо там ніколи описувати відчуття й внутрішню ломку, там потрібно швидко показати яскраву картинку, яка не відпустить глядача.

Тож нарешті я зрозуміла, що не так із цією книжкою. Вона — як кіно. Цікава й захоплива, емоційна й хвилююча, про важливе й актуальне, про нашу війну, яка досі палає, про тих, хто там, у Донецьку, робить своє, і їм це значно складніше, ніж нам тут, і про них не говорять і не пишуть, а треба... Але роман "Доця" — як популярне кіно, а воно зазвичай — вигадка, неправда, щось екранне й далеке, подивився й забув, бо нащо ото довго перейматися, це ж кіно...

Тому для мене найправдивішою на сьогодні історією про війну залишаються книги Юрка Руденка "Психи двух морей" і "Свет и кирпич". Почитайте — там про життя...

Вид. "Білка", 2019

Ельке Хайденрайх "Неро Корлеоне. Історія одного кота"

Син дуже любить котів й історії про них, тож, побачивши це миле кошеня на обкладинці, він ухопив книгу й не зміг випустити її з рук.

Кошеня дійсно миле. Але його недарма прозвали Неро Корлеоне, як ви здогадалися з назви книги. Чорний котик заслужив прізвисько Левове серце, бо був справді хоробрим, ба навіть відчайдушним, а ще розумним, хитрим і чарівним.

Мене історія цього кота, зізнаюся, не надто захопила (ага, я балувана Галя))) — не вистачило дії, сюжетності, якихось пригод і внутрішніх змін героїв. Кіт відзначився хіба що тим, як щиро дбав про свою сестричку Розі, хоча не стільки з любові, скільки із жалощів: товстенька, косоока, боязлива, кому вона така треба? А от Неро — красень і маніпулятор — завоював серце німецьких відпочивальників, які й забрали його з Розою з собою. Так кіт змінив італійську ферму на сите життя. Потім історія дуже стисло й поспіхом розповідає, який цей кіт був мачо й воїн, у нього були любов, і друг, і кошенятка, і Роза померла, і вирішив він повернутися на старості років додому, і це йому вдалося...

Мораль? А нема її тут, принаймні, на поверхні. Син тішився, що після смерті Рози та Мадонночки й гірких сліз хазяйки, яка довго плакала, коли Неро від неї втік, сумні моменти закінчилися. Мені припала до вподоби реакція фермера на повернення кота:  ти падлюка, але що з тобою зробиш, живи тут — такий собі життєвий дзен мудрого чоловіка. А ще в книзі чудові оригінальні ілюстрації, якісні друк та папір і трошки зайвих ком та коректорських огріхів.

Ілюстрації Квінта Бухгольца, переклад із німецької Світлани Лісовик, вид. Nebo Booklab Publishing, 2017

Ольга Токарчук "Гра на багатьох барабанчиках" / Olga Tokarczuk - Gra na wielu bębenkach. 19 opowiadań

Із цією книгою я прожила майже стільки ж життів, скільки в ній оповідань. Їх 19, і кожне — абсолютно про інше й про інших, а головне — про іншу мене.

Нещодавно мимохіть устрягла в ФБ-дискусію про "Книгу року ВВС — 2017": збірку "Земля загублених" Катерини Калитко. Опонент наполягав на тому, що журі було дуже необ’єктивне, бо цю книгу не розкуповували тисячними тиражами, не перекладали іншими мовами, не додруковували та й узагалі зрештою розпродали по 35 гривень. Тому книга погана. Не врата уваги. Нечитабельна. Не про нас.

Так от: Токарчук теж — не про тих, хто не годен стати на якийсь час тією дівчиною з оповідання "Гра на багатьох барабанчиках", яка в пошуках себе приміряла різні ролі й життя. Бо для цього потрібна відвага відмовитися від ролі, наданої тобі суспільством. Вона не для тих, хто обрав би гроші, а не реалізацію дуже химерного, але дуже бажаного бажання, як героїня "Бажання Сабіни" — жінка, котра все життя робила все для інших, а не для себе. І ту, хто дозволив їй задовольнити це бажання, теж зрозуміють далеко не всі. Як і чоловіка з оповідання "Журек", який визнав своїм чуже, нагуляне молодою дівчиною немовля, прийнявши на себе відповідальність одразу за дві долі й накликавши осуд і ненависть тих, кого вважав найближчими. Цієї книги не зрозуміють ті, хто готовий розіп’яти героїню "Гліцинії", бо ж як можна дорослій жінці за 40  відчувати жагу до молодого тіла доньчиного чоловіка? Й ті, хто ніколи не був готовий мчати за примарним, але все-таки коханням за сотні кілометрів, як героїня "Авторського вечора"...

А ще у збірнику є й часом геть химерні твори (тому й спала на думку Калитко зі своїми казками): "Професор Ендрюс у Варшаві", "Че Ґевара", "Найпотворніша жінка світу", "Танцюристка" й зовсім неймовірний "Острів"... Ольга Токарчук пише не про те, що розважить на день-два, та й забудеться. Не про те, що буцімто має відчувати середньостатистична жінка (чи чоловік), аби бати "нормальною". Вона пише про те, про що ми зазвичай мовчимо. А коли хочеться кричати — кричимо, що все це неправда, необ’єктивно, нечитабельно й нікому не потрібно. Бо правда може лякати, може змушувати зазирнути в себе, може підштовхнути до змін. А нам же хочеться, щоб усе "як у людей" і стабільно... Тож не читайте Токарчук, бо вона точно виводить із зони звичного й стабільного некомфорту.

Переклад із польської Віктора Дмитрука, вид. "Літопис", 2004