На цю книгу я почала чекати, щойно перегорнула останню сторінку першої частини дилогії Юрія Руденка — "Психи двух морей". Знала: буде боляче й страшно, часом навіть дуже страшно й дуже-дуже — до сліз і безсоння — боляче. Але також знала: буде ясно, світло й добре, бо вкотре пересвідчуся — ми, українці, на правильному шляху, й сходити з нього не збираємося.
Попередній роман завершився розповіддю про Іловайський котел. У цьому ж докладно, буквально по днях, описується те, що точилося навколо Дебальцевого взимку 2014-2015 років. Зізнаюся: паралельно читала Вікіпедію, аби впорядкувати факти, вивчала мапи, аби візуалізувати місцевість, гуглила прізвища й військові підрозділи... Зрештою в якийсь момент відчула, що частково переселилася в тіло Елли Шпільман — головної героїні роману, ізраїльської журналістки, бо бачу все її очима, відчуваю її тілом, переживаю її серцем...
Так само гостро все, очевидно, переживав і Юрій Руденко, бо ж перед тим, як стати письменником (дуже талановитим, до речі), був військовим. Тож усі відчуття, емоції, думки, страхи й радощі, звуки й запахи, холод і сніг, зношена підвіска авто й тютюновий дим у його кабіні, свист куль і виття мін, вибухові хвилі й гаряча кров — усе це й не лише настільки справжнє, що читач не може ніяк лишитися осторонь. Справжні й позивні, імена та прізвища, номери підрозділів, назви населених пунктів, дати й навіть години, коли починалися шалені обстріли чи танкові атаки...
Справжні й почуття Елли та Вови. До мурах по спині, до стиснених кулаків — ага, я аж так вболівала за те, аби вони щонайменше лишилися живими, а щонайбільше — ще й щасливими разом. Справжній і біль від нерозуміння тебе найріднішими людьми, в яких — зовсім інші цінності, корені котрих ростуть у телевізорі (ой як це актуально для нас нині!). Справжнє й узбережжя теплого моря за кілька тисяч кілометрів від війни, від якої, втім, не сховатися й на Місяці, якщо це — твоя війна.
...Війна — це погано. Але те, що в Україні видають книги, котрі розповідають правду про неї, — чудово. Головне — читайте їх, аби знати цю правду. Бо це саме той випадок, коли незнання не позбавляє від відповідальності...
Так само гостро все, очевидно, переживав і Юрій Руденко, бо ж перед тим, як стати письменником (дуже талановитим, до речі), був військовим. Тож усі відчуття, емоції, думки, страхи й радощі, звуки й запахи, холод і сніг, зношена підвіска авто й тютюновий дим у його кабіні, свист куль і виття мін, вибухові хвилі й гаряча кров — усе це й не лише настільки справжнє, що читач не може ніяк лишитися осторонь. Справжні й позивні, імена та прізвища, номери підрозділів, назви населених пунктів, дати й навіть години, коли починалися шалені обстріли чи танкові атаки...
Справжні й почуття Елли та Вови. До мурах по спині, до стиснених кулаків — ага, я аж так вболівала за те, аби вони щонайменше лишилися живими, а щонайбільше — ще й щасливими разом. Справжній і біль від нерозуміння тебе найріднішими людьми, в яких — зовсім інші цінності, корені котрих ростуть у телевізорі (ой як це актуально для нас нині!). Справжнє й узбережжя теплого моря за кілька тисяч кілометрів від війни, від якої, втім, не сховатися й на Місяці, якщо це — твоя війна.
...Війна — це погано. Але те, що в Україні видають книги, котрі розповідають правду про неї, — чудово. Головне — читайте їх, аби знати цю правду. Бо це саме той випадок, коли незнання не позбавляє від відповідальності...
Ілюстрації Світлани Єресової, вид. "Діса плюс", 2019
Немає коментарів:
Дописати коментар