30.07.23

Юрай Червенак "Богатир. Сталеве жезло" / Juraj Červenák - Bohatýr #1- Ocelové žezlo

Фентезі, події якого відбуваються в часи й на території Київської Русі, — це ж просто вау! Саме так я і подумала, коли побачила книгу на полиці магазину  і... поставила її назад: долати 400 сторінок дрібненьнько надрукованого словацького тексту видалося мені поганою ідеєю. Але потім повернулася й купила роман — перший із серії.

Подолавши сотні півтори тексту, спіймала себе на тому, що вже майже вільно крокую історією разом із її героями. А це — ті самі (ну, майже) богатирі, якими так пишаються падлюки, що вкрали у нас багато чого, і які в цій історії зовсім, зовсім інші. Ілля Муромець і його побратими — Микита Селянович, Єгор Святогор, Олешко Княжич тощо — члени дружини київського князя Святослава. А Святослав, своєю чергою, — просто взірець мудрого, людяного, цілеспрямованого й класнючого в інших відношеннях вождя, який підкорював численні племена, що жили на території сучасної росії, не стільки й не тільки мечем і силою, скільки мудрими й головне — далекоглядними рішеннями. Магія й чарівники (один, до речі, з племені древлян), дракони й відьми, підкорення Булгарського царства й прилеглих племен, чоловіча дружба й щира любов, стугоніння кінських копит і брязкіт сталі, розмови біля багаття й прямолінійні жартики — це те, що створило атмосферу, яка мене захопила. А ще тут раз по раз над лісами, полями, болотами й військом супротивників лунає переможний для нас і страхітливий для інших клич: "Киїіііііііів!". І це дуже, дуже гарна картина.

У книзі, крім органічно вплетених в роман міфів та історичних фактів, дуже круто означене релігійне питання: язичники, християни, мусульмани й ті, хто вірить у дракона, виявляється, можуть разом жити й досягати спільних цілей, якщо дозволятимуть іншим бути інакшими...

Книгу читала словацькою мовою, але нині вона й наступна частина серії "Богатир" уже доступні українською.

Вид. "Букшеф", 2023.

14.03.21

Ілларіон Павлюк "Я бачу, вас цікавить пітьма"

Спостерігати за тим, як росте автор, дуже круто! Круто, коли немає відчуття, що ти вже десь читав щось подібне, написане тим же почерком на тій же клавіатурі, бо в автора є лише такі образи, такі метафори й такі ідеї, й він їх просто міксує й переодягає. Круто, коли розгортаєш книгу і... провалюєшся в неї.

Усе це — про Ілларіона Павлюка. Перша прочитана мною його книга "Білий попіл" — це такий собі детективо-трилер, про який мережа 2018 року аж гуділа. Для мене головним гачечком став оригінальний переказ гоголівської історії про Вія. "Танець недоумка" — це космофантастика, дуже любий мені жанр. А тому, хоча сюжет мене й затягнув, я знайшла, до чого прискіпатися. А от "Я бачу, вас цікавить пітьма" — практично перфектний трилер про світ, аналогів якому я не зустрічала. Хіба що міст через річку, той самий, "калиновий" у міфології, і це було круто, бо засвідчує: щось таке таки може бути правдою.

Сюжет роману нелінійний, тож із моєї точки зору це ще один плюс. Якщо коротко й загальними фразами, то головний герой — чоловік із ПТСР після війни — повертається додому, намагається пристосуватися до нормального життя, однак щось десь пішло не так, як це часто буває, й він зрештою потрапляє в невеличке містечко, в якому зникла маленька дівчинка-аутист, яку ніхто чомусь не шукає. Найцікавіше — це не містично-детективна історія, а розвиток персонажів. І головного, й другорядних. Вони розкриваються поступово, часто кардинально змінюючи думку читача про себе, а відтак і ставлення. "Погані" виявляються "хорошими" і навпаки. А потім знову щось змінюється... І так до фіналу, який — тадаммм! — лишається відкритим. І ех як добре було би почитати "Я бачу, вас цікавить пітьма-2" чи щось на кшталт цього, але розумію, що навряд чи. Та разом із тим також розумію: щось новеньке від Ілларіона Павлюка обов’язково з’виться, і я буду однією з перших, хто замовить книгу.

П. С. А ще це видання — просто насолода книголюба. Чорно-біла обкладинка чудово доповнюється чорною фарбою на зрізах сторінок блоку й чорним лясе. Пітьма так і проситься назовні...

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2020

Джим Квік "Без меж. Вдосконалюй мозок, вчися швидше, роби своє життя яскравішим" / Jim Kwik - Limitless: Core Techniques to Improve Performance, Productivity, and Focus

Найміцніше в моїй пам’яті засіла думка Джима Квіка про те, що насправді знання — ніяка не сила, якщо їх не використовувати для досягнення якихось цілей. Ти можеш бути крутим фахівцем, вивчити китайську, навчитися програмуванню чи ще чомусь, але коли ці всі знання лежать у твоїй голові й не юзаються — сенсу в їх наявності немає.

Тож величезний плюс цієї книги в тому, що автор не просто теоретично й голослівно розповідає, як використовувати наш на позір звичайний мозок для того, щоб швидше вчитися, якісніше засвоювати знання й витягувати їх потім на світ божий без зайвих зусиль, а й дає практичні інструменти для цього — включно з рецептами енергетичних (не тих, що в баночках, а міксованих власноруч) коктейлів, перекусів тощо для підзарядки вашого мозку.

Джим Квік — один із найвідоміших на сьогодні тренерів із навчання (настільки відомий, що вчив цьому Ілона Маска та співробітників його компаній), мав у дитинстві значні труднощі з цим. Настільки значні, що читав ледве-ледве, про запам’ятовування якихось текстів чи інформації навіть не йшлося. Після травми голови на нього повісили ярлик розумово відсталого хлопчика, та й усе. І цей ярлик він погодився носити, поки один чоловік не сказав йому: всі перепони — лише в тебе між вухами. І сказав це так, що хлопчина повірив: якщо це його внутрішні перепони, то йому під силу здолати їх.

Сама історія автора надихає не менше, ніж книга. Книга вчить, пропонує інструмент, дуже актуальний для заповненого інформаційним шумом сьогодення, а як ним скористатися — кожен вирішує сам.

Переклад із англійської     , вид. BookChef, 2021

Цитати:

"Повсюдна доступність інформації про все у світі також означає, що ми всюди маємо і набори сформованих думок про все у світі. Якщо ви хочете дізнатися, як потрібно ставитися до якогось актуального питання, достатньо вийти в мережу й зіставити чужі думки щодо цього. Якщо ви хочете дізнатися про значення якоїсь події або тренду, швидкий пошук надасть вам величезний обсяг аналітики. Унаслідок цього дедукція — поєднання критичного мислення, процесу виконання завдань та творчого підходу, які є необхідними навичками для набуття безмежності, — просто автоматизується". 

"До виникнення інтернету наш доступ до чужих думок був обмежений. В ідеальному світі здатність ознайомитися з максимальною кількістю думок на будь-яку тему стала б для нас надзвичайно цінною допомогою у процесі формування власної думки. На жаль, у реальності так трапляється дуже рідко. Натомість ми схильні виділяти якийсь невеликий набір джерел, з якими погоджуємося, а потім дозволяємо їм вчиняти надзвичайно потужний вплив на наше мислення і рішення. Водночас «м’язи» критичного мислення й аналізу піддаються атрофії. Ми дозволяємо технологіям здійснювати дедукцію замість нас. Передоручивши технологіям свої дедуктивні функції, ми водночас так чи інак передаємо їм і процес ухвалення рішень".

"Ми на порозі епохи експертної економіки, де сила мозку переважує грубу фізичну силу. Те, що ви маєте між вухами, є вашим найбільшим активом. Є ті, хто знає, й ті, хто не знає. У цих умовах знання є не лише силою, а й джерелом прибутку. Ми створюємо цінності саме завдяки нашій здатності мислити, вирішувати проблеми, ухвалювати правильні рішення, творити, винаходити й фантазувати. Чим швидше ви вчитеся, тим швидше заробляєте".

"А правда ось: знання не є силою. Вони лише потенційно можуть перетворитися на силу. Ви можете прочитати цю книгу і засвоїти всю інформацію з неї, але якщо ви не використаєте ці знання на практиці, сенсу в цьому немає. Усі книжки, подкасти, семінари, онлайнові програми і життєствердні пости в соціальних мережах — все це ні до чого, поки ви не застосуєте отримані знання у своєму житті. Розповідати про те, що ви дізналися, дуже легко, але я закликаю вас не розповідати, а демонструвати. Краще добре зробити, ніж добре сказати. Не обіцяйте, а доведіть. Результати скажуть усе за вас".

"Ми часто чуємо слова «мета» і «ціль», коли йдеться про бізнес, але чи знаємо їх значення, що між ними спільного і в чому різниця? Ціль — це точка, якої ми хочемо досягнути. Мета — це причина, навіщо нам досягати цієї цілі".

"Любов до себе здебільшого проявляється у здатності берегти свій час і сили. Встановити межі, аби захистити свій час, емоції, психічне здоров’я й особистий простір, — все це надзвичайно важливо в будь-якому разі, особливо тоді, коли ви недосипаєте. Коли вам бракує якогось ключового ресурсу, наприклад, сну або їжі, і сил у вас не так багато, як в інших випадках, дуже важливо захистити те, що ви маєте. Коли я ухвалюю якесь рішення, моє «так» або «ні» завжди щире на всі 100%. Якщо я не відчуваю щирого прагнення до чогось, то не роблю цього, бо у мене немає зайвої енергії для того, щоб її тринькати".

"Більшість із нас хронічно втомлені й виснажені. Я гадаю, причина полягає у тому, що ми відчуваємо потребу казати «так» кожній можливості, кожному запрошенню або проханню. Безпосередність і готовність розглянути будь-які варіанти, звісно, є важливими, однак коли в якійсь ситуації ви кажете «так», то мимоволі можете сказати «ні» самому собі та своїм справжнім потребам".

07.03.21

Дж. М. Кутзее "Безчестя" / J.M. Coetzee - Disgrace

Довіряти чи ні численним літературним преміям і яким — особиста справа кожного. От я, наприклад, люблю Букера — жодна книга, що здобула цю премію, мене ще не розчарувала (як-от "Лінкольн у бардо" Джорджа Сондерса, "Світила" Елеанор Каттон, "Сліпий убивця" Марґарет Етвуд, "Бог дрібниць" Арундаті Рой, "Амстердам" Ієна Мак’юена, "Опівнічні діти" Салмана Рушді). Тож я вирішила познайомитися з усім доступними букерівцями й от прочитала "Безчестя" (в іншому перекладі — "Ганьба") Дж. Кутзее.

І це була справжня насолода від читання, зізнаюся. Бо в цій книзі добре все: головний герой, свідомий своїх слабкостей, який, утім, їм потурає, бо навіщо жити, якщо відмовлятися від того, що приносить задоволення. Його донька, яка сама обрала своє життя й сама готова відповідати за все, що в ньому відбувається. Південно-Африканська Республіка з її фермами й містами, і протиріччями між чорно- та білошкірими, й такими загальнолюдськими проблемами, як довіра, злочин, стосунки батьків і дітей, життєві трагедії й те саме безчестя, зафіксоване на обкладинці роману.

Про такі книги складно розповідати. Та й чи треба? Головне ж те, як їх переживаєш у процесі читання, які емоції вони викликають, як змінюють. А в кожного це — по-своєму, бо накладається на життєвий досвід, на спосіб мислення й сприйняття світу, на світогляд і читацький досвід у тому числі.

Щодо мене, то автор нині — у моєму списку мастрід на майбутнє.

Переклад Єлени Даскал, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2017


Василь Шкляр "Ключ"

Люблю, коли автор не виправдовує очікувань — у хорошому сенсі, звісно. Коли звикаєш до стилістики й тематики, а тут — опа! — щось геть нове. Звісно, у випадку з Василем Шклярем нове — це історичні твори, а не психологічні детективи, однак я ж тут розмірковую із суб’єктивної точки зору, чи не так? Тому старі його твори для мене є новими, бо не читаними.

Заплутала?))) Отож. Так само, як і автор "Ключа". Фінал відкритий — хто кого вбив (і чи вбив узагалі) — так і лишилося невідомим. Але сюжет вартий того, щоб плентатися або бігти (як коли) за ним і за автором у пошуках таємниці ключа.

Герой мені сподобався — він живий, справжній, не супермен, яким зазвичай змальовують героїв детективів голлівудські розважальні фільми й така ж література. Він сумнівається, боїться, плутається, але вроджена цікавість веде його далі. Куди — то вже інше питання.

Ще один плюс цього роману — еротичні сцени. Що не закидали б Шкляреві щодо описів ним фізіології стосунків — у цій книзі вони перфектні: чуттєві, реалістичні, стилістично виправдані (й стилістично виділені особливим синтаксисом), живі. Шкода, що фінал печальний... Але це вже спойлер, тому замовкаю))

Вид. "Фоліо", 1999


21.02.21

Лю Цисінь "Вічне життя Смерті. Пам’ять про минуле Землі. Книга 3" / 刘慈欣 - 死神永生

Я чекала на цю книгу, відколи перегорнула останню сторінку другої частини трилогії "Темний ліс". Й ось минуло два роки (так, розумію, що це надто тривалий час для серії, проте...), і тепер я знаю, чим усе закінчиться.

...Всесвіт безмежний. І йдеться не про його розміри, а про незвіданість того, чим і якими можуть бути інші. І, власне, про те, чим і якими можемо бути ми, люди. Мимохіть напрошується метафора на кшталт "кожен із нас — цілий Всесвіт", але це надто банально й надто поверхнево, аби пояснити чи хоча б натякнути на неймовірність нашого внутрішнього світу. Тому найцікавішими моментами в книзі мені видалися ті, де йдеться не про безмежжя чорного холодного космосу, а про безмежжя внутрішнього світу героїв. 

У кожного воно своє: хтось дійсно стирає кордони можливого, маючи відвагу крокувати далі й не опускати рук (навіть якщо їх у фізичному розумінні вже нема), а хтось будує міцні стіни й не може (бо насправді не хоче) вийти за них, хоча світ відкритий і досяжний. Єдине, що об’єднує й одних, і других, — вибір. Постійний вибір, від якого залежить життя й того, хто його робить (що справедливо), й багатьох інших (це вже несправедливо, але логічно). Тож і жити варто з глибоким усвідомленням цього — одного з багатьох — закону Всесвіту.

Переклад із китайської Євгена Шириноса, вид. BookChef, 2021


Макс Фрай "Казки старого Вільнюса VI" / Макс Фрай - Сказки старого Вильнюса VI

Традиція — щозими читати по одному тому "Казок старого Вільнюса" Макса Фрая. Торік я прочитала сьомий том, пропустивши шостий, тож цьогоріч мимохіть зробила собі подарунок, з’ясувавши, що починати перечитувати все спочатку ще рано...

Терапевтичну силу казок Макса Фрая (та й не лише їх) оцінили й інші близькі мені люди. Тож у нас виникла мрія, ба навіть мета, реалізацією якої я обов’язково похвалюся, а поки що мандруватиму сторінками книги, на якій оживають всі 108 вулиць Старого міста — своєрідного Прикордоння, в якому може трапитися все, що завгодно, й де можна знайти й знайтися (що, власне, ще важливіше й складніше, ніж перше).

Чому? Читайте відгуки на попередні книги цієї серії. А я цьогоріч вирішила бути небагатослівною))


03.01.21

Підсумки читацького 2020 року

Ну ось і знову доводиться підбивати підсумки прочитаного за рік. 2020-й промайнув якось аж надто швидко, тож я більше готова розповісти про те, чого не встигла прочитати, хоча збиралася, аніж про прочитане. Втім, доведеться говорити про друге, бо такі правила))) Але скаржитися ці правила не забороняють (бо ж я їх сама тут встановлюю), тому ще раз погляну на картинку від Design Studio «King Julian», яку вибрала для цього допису, й поплачу над тим, що мені дуже рідко цьогоріч вдавалося втекти в книгу повністю, як я люблю. Читати так, щоб забути про час, місце й реальність. Щоб прожити ще одне повноцінне життя, як це вдавалося колись... Проте все-таки інколи вдавалося (бо ж інакше як пояснити те, що я кілька разів проїздила потрібну станцію))), і це вже непогано. У наступному році планую обирати більше таких "книг для втечі", а поки коротко (наскільки зможу))) про читане цьогоріч.

Спочатку цифри. Отже, загалом — 83 книги. З них:
- 36 — дитячі й підліткові;
- 30 — видані 2020 року;
- 22 — нонфікшн;
- 14 — написані українськими авторами;
- 2 — білоруською мовою;
- 1 — поетична збірка.

До невдач зараховую малу кількість українських книг і відсутність текстів англійською (причому другий рік поспіль, геть розслабилася). Беру на замітку й виправлятимуся. До досягнень однозначно належить читання разом із сином і навздогін за ним книг, за які просто так не взялася б, але які варті й згадок у блозі, й обговорень, і знайомства з ними загалом, а без дитини я цього точно не робила б. Також відкриття цього року — автобіографії (раніше цього жанру не любила) й український нонфікшн (наступного року, відчуваю, таких книг від українських авторів буде значно більше).

Тепер найскладніше й найцікавіше — списочки з вибраного (звісно, суб’єктивні)))

ТОП-10 художніх книг:


ТОП-5 нонфікшн:



ТОП-5 дитячих книг:

1. Ерін Гантер "Коти-вояки" (я прочитала поки що лише чотири книги серії, син дочитує восьму).
2. Суза Кольб "Вівсяна банда" (лінк на останню книгу з серії, але усі нас потішили).

АнтиТОП-5:



І нова добірка з книг, дописи про які в блозі переглянуло найбільше читачів, —
ТОП-10 переглядів блоґу:

27.12.20

Срджан Срдич "Саторі" / Srđan Srdić - Satori

Цю дуже химерну книгу я почала читати геть невчасно. Сірість грудня, коронавірусна тривожність, загальний переддепресивний стан не давали змоги насолодитися текстом, а він — вишукано дивний. Хоча, з іншого боку, якби за вікном трамвая буяло літо, сяяло сонце, а настрій у мене був оптимістичний, хіба я змогла б зрозуміти головного героя? А так — мені на дещицю вдалося це зробити.

Водій — так він себе називає — нібито має все, що потрібно для елементарного щастя: дружину й дітей, роботу, житло, дозвілля... Але щось йому, як-то кажуть, муляло. Тож одного дня чоловік узяв сумку з найнеобхіднішим, новий телефон із новою сімкою, мінімум грошей, нуль планів і пішов куди очі дивляться. Далі книга повниться його спогадами й мареннями, уривками розмов і концертів, зустрічами з різними дивними й не дуже людьми, розмірковуваннями й зависанням у просторі й часі чи навіть у безчассі, безлюдді й безсвітті...

І я блукала разом із ним вулицями безіменного міста, так схожого на інші безіменні міста. Вдихала аромат кави й підслуховувала чужі розмови. Згадувала старих друзів і снила тим, що ніколи не повториться. Намагалася позбавитися травматичних спогадів, голосно подумавши при них і викинувши у вікно, під колеса якомусь автомобілю. Снила в безсонні й проживала частину життя у снах значно реальніше, ніж наяву...

Власне, я помилилася, заявивши про те, що книга потрапила мені до рук невчасно. Бо насправді це було саме тоді, коли мало статися...

Переклад із сербської Алли Татаренко, вид "Комора", 2015

Суза Кольб "Вівсяна банда. Гоп-гоп, ура!" / Suza Kolb - Die Haferhorde - Hopp, hopp, hurra!

Шоста частина нашого з сином улюбленого книгосеріалу про поні під назвою "Гоп-гоп, ура!" пішла на ура! Тобто читалася чудово, легко, цікаво, а головне — весело.

Ферма, на якій живуть поні Шоко, Кекс і Тоні, а ще мерин Оле, кобила Графиня, пес Бруно, кицька Амалія та курки Жовтуха, Синюха й Зеленуха, стала для нас рідною. Ми там усе й усіх знаємо))) І все й усіх любимо. Тож дуже вболівали за тварин та їхніх двоногих улюбленців (саме так, ага))), які вирішили взяти участь у телевізійному конкурсі для тварин.

Спойлером не буде, коли скажу, що наші поні перемогли (це ж і так очевидно). Важливо те, як вони йшли до цієї перемоги. І те, що найважливіша перемога, яку вони отримали, — це перемога над собою, вміння зібратися, зосередитися й зробити все як слід.

Ілюстрації Ніни Дуллек, переклад із німецької Ірина Андрієнко-Фрідріх, вид. "ВД "Школа", 2019

Джей Шетті "Думай як чернець. Посібник із досягнення внутрішньої гармонії" / Jay Shetty - Think Like a Monk: Train Your Mind for Peace and Purpose Every Day

Буддистське сприйняття світу чимось завжди мене приваблювало. Але я далека від того, аби  занурюватися в ті чи інші релігії й вірування (не знаю, на добре це чи ні), тож споглядала за картинками умиротворення якось здалеку. Й уся ця мудрість буддистських ченців була для мене чимось на кшталт цих картинок або сцен із фільмів, там, де ото гори, монастирі, дерева, з яких повільно падає листя, струмочки, в яких тече прозора вода й плавають риби. І поміж усім цим сидить абсолютно щасливий чоловік, бо він уміє насолоджуватися мінімумом. А я — ні.

Напевно, все так і залишилося б, якби до рук волею долі не потрапила книга Джея Шетті "Думай як чернець". Цей чарівний індус (на обкладинці це не так видно, тож раджу знайти й переглянути кілька відео)))) зумів легко й просто пояснити мені, чому ті чоловіки на тих уявних картинках мають такий щасливий вигляд. Зумів, бо сам був ченцем.

Історія автора однієї з найпопулярніших книг із психології позитивного мислення так і проситься на кіноекран. Бо коли хлопець із забезпеченої родини, з хорошою освітою, достойною роботою й визначеним майбутнім раптом кидає все це і їде в один із віддалених ашрамів, аби стати ченцем, — це хороший початок для фільму. Однак зараз не про нього, а про те, чим він ділиться зі слухачами свого відеоблоґу й читачами книги "Думай як чернець".

Наше життя — це, по суті, суцільний стрес. У сучасному світі інакше практично не буває. Тому цього стресу якось потрібно позбавлятися, уникати його, сприймати стресові ситуації інакше, й буде нам щастя. Здається, все банально. Так воно і є — все банально, але ой як непросто. І Джей Шетті знає це, а тому дохідливо й зрозуміло пояснює, що варто зробити зі своїм життям, аби воно стало гармонійнішим, щасливішим і спокійнішим. А головне — розказує, як саме це зробити. 

"Я не вірю в силу візуалізації — тобто в те, що події з наших думок здатні матеріалізуватися в реальний світ. Безглуздо мати намір і просто сидіти, нічого не роблячи й очікуючи, що бажане саме прийде нам до рук. Не варто й очікувати, що хтось раптом помітить нас, розгледить наш дивовижний внутрішній світ, візьме нас за руку й відведе на наше місце в цьому світі. Ніхто не створюватиме наше життя за нас", — пише автор "Думай як чернець". Мене особисто саме ці слова спонукали дослухатися до нього, бо він діло каже, на відміну від багатьох тих, хто закликає уявити себе щасливим, багатим і здоровим і переконує, що цього буде досить. Бо ж ні, не досить...

Переклад із англійської Ірина Павленко, вид. BookChef, 2021

Тамара Горіха Зерня "Доця"

Коли я сказала, що почала читати "Доцю", мене знаючі люди попередили: книга настільки захоплює, що відірватися годі й можна читати до ранку. Зізнаюся: десь так воно було й у мене. Бо, по суті, це не роман у тому значенні, яке ми зазвичай вкладаємо в це книжкове поняття, це кінематографічний екшн із усіма притаманними цьому жанру поняттями.

Головна героїня — спочатку затюкана дівчинка, сирота, яка опинилася в чужому сірому місті й виживала "як усі", раптом відчуває поклик душі й стає відомою мисткинею, засновує власний бізнес, оточує себе суворими дядьками, які вміють домовлятися, вчиться водити машину, стріляти й узагалі все в неї окей. Аж тут трапляється 2014-й, і жити у Донецьку стає складно. Звісно, вона патріотка, бо ж родом із Рівненщини, тому глибоко переживає за те, аби Донецьк не став, як Крим. А ще за бізнес переживає, й за бабусю, звісно, теж. Виїхати бабуся не хоче, героїня вирішує її не полишати саму, бере активну участь у проукраїнських акціях, допомагає всім знедоленим і зрештою стає засновницею потужного волонтерського руху.

От пишу це все й думаю: що ж мені муляє в цій книзі? Адже все правильно, все як слід, такі книги нам потрібні. А потім згадую, як ця тендітна дівчинка переїхала бандитів, гасаючи на автівці по переораному полі, та так, що в чоловіків щелепи повідпадали. Як у кіноекшені, справді! А потім вона, чоловік в інвалідному візку, звичайна жінка, яка смачно готує, й іще кілька простих людей провели спецоперацію зі звільнення товариша з-під варти — теж геть як у кінобойовику! А якось її знудило від вигляду розчленованих тіл, які випали зі збитого "Боїнга", а за кілька десятків сторінок вона вже відділяла останки тіла подруги від тіл сепаратистів, аби похоронити те, що залишилося після вибуху кинутої нею ж гранати, в різних могилах. Такі різкі метаморфози теж притаманні кіно, бо там ніколи описувати відчуття й внутрішню ломку, там потрібно швидко показати яскраву картинку, яка не відпустить глядача.

Тож нарешті я зрозуміла, що не так із цією книжкою. Вона — як кіно. Цікава й захоплива, емоційна й хвилююча, про важливе й актуальне, про нашу війну, яка досі палає, про тих, хто там, у Донецьку, робить своє, і їм це значно складніше, ніж нам тут, і про них не говорять і не пишуть, а треба... Але роман "Доця" — як популярне кіно, а воно зазвичай — вигадка, неправда, щось екранне й далеке, подивився й забув, бо нащо ото довго перейматися, це ж кіно...

Тому для мене найправдивішою на сьогодні історією про війну залишаються книги Юрка Руденка "Психи двух морей" і "Свет и кирпич". Почитайте — там про життя...

Вид. "Білка", 2019

14.12.20

Ельке Хайденрайх "Неро Корлеоне. Історія одного кота"

Син дуже любить котів й історії про них, тож, побачивши це миле кошеня на обкладинці, він ухопив книгу й не зміг випустити її з рук.

Кошеня дійсно миле. Але його недарма прозвали Неро Корлеоне, як ви здогадалися з назви книги. Чорний котик заслужив прізвисько Левове серце, бо був справді хоробрим, ба навіть відчайдушним, а ще розумним, хитрим і чарівним.

Мене історія цього кота, зізнаюся, не надто захопила (ага, я балувана Галя))) — не вистачило дії, сюжетності, якихось пригод і внутрішніх змін героїв. Кіт відзначився хіба що тим, як щиро дбав про свою сестричку Розі, хоча не стільки з любові, скільки із жалощів: товстенька, косоока, боязлива, кому вона така треба? А от Неро — красень і маніпулятор — завоював серце німецьких відпочивальників, які й забрали його з Розою з собою. Так кіт змінив італійську ферму на сите життя. Потім історія дуже стисло й поспіхом розповідає, який цей кіт був мачо й воїн, у нього були любов, і друг, і кошенятка, і Роза померла, і вирішив він повернутися на старості років додому, і це йому вдалося...

Мораль? А нема її тут, принаймні, на поверхні. Син тішився, що після смерті Рози та Мадонночки й гірких сліз хазяйки, яка довго плакала, коли Неро від неї втік, сумні моменти закінчилися. Мені припала до вподоби реакція фермера на повернення кота:  ти падлюка, але що з тобою зробиш, живи тут — такий собі життєвий дзен мудрого чоловіка. А ще в книзі чудові оригінальні ілюстрації, якісні друк та папір і трошки зайвих ком та коректорських огріхів.

Ілюстрації Квінта Бухгольца, переклад із німецької Світлани Лісовик, вид. Nebo Booklab Publishing, 2017

Ольга Токарчук "Гра на багатьох барабанчиках" / Olga Tokarczuk - Gra na wielu bębenkach. 19 opowiadań

Із цією книгою я прожила майже стільки ж життів, скільки в ній оповідань. Їх 19, і кожне — абсолютно про інше й про інших, а головне — про іншу мене.

Нещодавно мимохіть устрягла в ФБ-дискусію про "Книгу року ВВС — 2017": збірку "Земля загублених" Катерини Калитко. Опонент наполягав на тому, що журі було дуже необ’єктивне, бо цю книгу не розкуповували тисячними тиражами, не перекладали іншими мовами, не додруковували та й узагалі зрештою розпродали по 35 гривень. Тому книга погана. Не врата уваги. Нечитабельна. Не про нас.

Так от: Токарчук теж — не про тих, хто не годен стати на якийсь час тією дівчиною з оповідання "Гра на багатьох барабанчиках", яка в пошуках себе приміряла різні ролі й життя. Бо для цього потрібна відвага відмовитися від ролі, наданої тобі суспільством. Вона не для тих, хто обрав би гроші, а не реалізацію дуже химерного, але дуже бажаного бажання, як героїня "Бажання Сабіни" — жінка, котра все життя робила все для інших, а не для себе. І ту, хто дозволив їй задовольнити це бажання, теж зрозуміють далеко не всі. Як і чоловіка з оповідання "Журек", який визнав своїм чуже, нагуляне молодою дівчиною немовля, прийнявши на себе відповідальність одразу за дві долі й накликавши осуд і ненависть тих, кого вважав найближчими. Цієї книги не зрозуміють ті, хто готовий розіп’яти героїню "Гліцинії", бо ж як можна дорослій жінці за 40  відчувати жагу до молодого тіла доньчиного чоловіка? Й ті, хто ніколи не був готовий мчати за примарним, але все-таки коханням за сотні кілометрів, як героїня "Авторського вечора"...

А ще у збірнику є й часом геть химерні твори (тому й спала на думку Калитко зі своїми казками): "Професор Ендрюс у Варшаві", "Че Ґевара", "Найпотворніша жінка світу", "Танцюристка" й зовсім неймовірний "Острів"... Ольга Токарчук пише не про те, що розважить на день-два, та й забудеться. Не про те, що буцімто має відчувати середньостатистична жінка (чи чоловік), аби бати "нормальною". Вона пише про те, про що ми зазвичай мовчимо. А коли хочеться кричати — кричимо, що все це неправда, необ’єктивно, нечитабельно й нікому не потрібно. Бо правда може лякати, може змушувати зазирнути в себе, може підштовхнути до змін. А нам же хочеться, щоб усе "як у людей" і стабільно... Тож не читайте Токарчук, бо вона точно виводить із зони звичного й стабільного некомфорту.

Переклад із польської Віктора Дмитрука, вид. "Літопис", 2004

29.11.20

Святослав Беш "Три сторони щастя. Подорож із власної глибини"

Випадковості — не випадкові. Усе, що з нами трапляється, й усі, хто нам зустрічається, призначені для чогось. Як цим усім скористатися — виключно наше рішення, наш вибір і наші шанси змінитися.

Авторові цієї книги випадок подарував зустріч із Володимиром Вікторовичем — із неї й почалася, власне, ця книга (щоправда, тоді про неї автор іще навіть не підозрював). Мені ж пощастило перетнутися десь у соцмережах із Святославом Бешем, який запропонував прочитати свою книгу. Я погодилася, однак тоді ще не знала, що прочитаю її саме вчасно — коли буду готова сприйняти розказане автором не просто як текст, а значно глибше.

Одразу зазначу, що книга не дає таких уже звичних і типових позитивних установок-закликів до щастя. Вона пояснює. Пояснює дуже дохідливо, дуже зрозуміло, ґрунтуючись на наших реаліях і на досвіді, притаманному саме нам, українцям, а не якомусь мудрагелю з-за океану. Читач отримує своєрідну світоглядну освіту, а відтак сам може робити висновки про шлях до щастя. У розмові двох чоловіків — досвідченого й мудрого та молодого й спраглого знань — відкривається багато нюансів, на які ми зазвичай не звертаємо уваги. Скажімо, ота гонитва за матеріальним — це щастя? Пошуки Бога й віра — це щастя? Стосунки — може, це щастя?

Однозначної відповіді, як ви здогадалися, нема — для кожного вона своя. Однак щастя неможливо відшукати, не пізнавши себе. Не зазирнувши в своє серце/розум/свідомість/душу. Не зрозумівши, чого ти насправді хочеш — саме ти, а не ті, хто тебе оточує, хто тебе виховував, хто на тебе впливає. І головна цінність цієї книги в тому, що вона допомагає зазирнути в себе, не просто закликаючи до цього, а даючи поживу для роздумів у вигляді розкладеної по поличках інформації про економіку, релігію, історію, філософію — тобто про те, що впливає на нас прямо чи опосередковано. І на цьому ґрунті проростає зерно розуміння: в чому полягає саме твоє щастя. Це реально круто...

Вид. "Сполом", 2019