Саме тому, що стиль Діккера упізнаваний і, можна сказати, незмінний, "Книга Балтиморів" не викликала ніяких гострих емоцій. Неспішна розповідь від першої особи — також письменника, аби ви не сумнівалися. Постійні перестрибування з одного часу в інший, а ще між штатами та містами. Завідоме знання фіналу, до того ж печального. Деяка плутанина автора/видавця у самим же написаних датах (в моєму ел. варіанті книги хронологічно правильний рік був виставлений у якості "примітки верстальника" :) )
Однак задоволення від читання я все-таки отримала, бо сама історія — цікава, заплутана, насичена роздумами про вічне й не дуже, важливе й не зовсім, життєво реалістичне й трошки надто вигадане, як ота "справжня й віддана" дружба між трьома братами. Мені було дивно, що оповідач так її ідеалізує, навіть дізнавшись про всі подробиці загибелі братів. У самого рильце також було в пушку — не дотримався він даної братам присяги. Однак все одно повторював і повторював штамп про ідеальну дружбу...
Ми любимо штампи. Ми любимо ідеалізувати минуле. Ми любимо згадувати про те, що раніше і трава зеленіша була, й морозиво смачніше, й люди щиріші, й друзі вірні... А де вони нині, ті щирі люди й вірні друзі? Чи не час жити тут і зараз, а не десь у минулому, й цінувати тих, хто поруч, а не тих, кого давно нема? І це я не про героя книги говорю)))
Переклад Леоніда Кононовича, вид. "Видавництво Старого Лева", 2018
Немає коментарів:
Дописати коментар