Почати розказувати про цю книгу, мабуть, варто з дитячих спогадів. Я виросла на кордоні України з Білоруссю, говорила прекрасним поліським діалектом, у складі якого більше білоруської лексики, ніж української, й дивилася аж два телеканали: всесоюзний і білоруський (сигнал українського ТБ антени просто не вловлювали, далеко було). Так от: так склалося, що білоруська мова і є моєю справжньою рідною, а білоруська народна культура — фундаментом, на якому я потім надбудовувала все інше. Тож білоруську літературу я сприймаю дещо інакше, ніж іншу зарубіжну, бо для мене вона не зарубіжна, даруйте за каламбур)))
Щоправда, похвалитися тим, що добре знаю особливості сучасного літпроцесу Білорусі, ніяк не можу. Наразі читала лише те, що побачило світ українською у видавництві "Срібна папороть" ("Ніч дракона" Валерія Гапєєва й "Сім руж" Надії Ясмінської), та ще "Пантофлю Мнемазіны" Людміли Рублеўскай. Однак цього вистачило, аби втямити: я хочу більше!
І тут Всесвіт почув мене й запропонував почитати більше: 900 сторінок "Сабак Эўропы" Альгерда Бахарэвіча. І це було цудоўна!
Роман складається з шести частин, кожна із яких має повне право називатися окремим твором. Вони не поєднані сюжетно, тож сам автор пропонує читачеві міксувати їх як завгодно. Однак я читала в тій послідовності, в якій вони розставлені в книзі, й не пожалкувала. Частини, попри свою самодостатність, поєднуються якимись буцімто геть дрібними елементами: десь згадкою про людину, десь книгою, десь героєм, і навіть не реальним, а книжковим... Однак останній розділ розставив усі крапки над "і", а ще пояснив, до чого тут собаки Європи.
Розказувати про тематику книги складно: надто багато різного сплелося докупи. Скажімо, в першій частині "Ми легкі, мов папір" підіймається проблема інакшості (це на мій погляд, звісно). Чоловік із дитинства був не такий, як однолітки, і виріс інакшим дорослим. Ні, на позір він був звичайнісіньким, а от прагнення були іншими: не назбирати грощей і купити меблі чи авто, а створити щось нематеріальне. Й у нього вийшли. Неіснуюча мова бальбута (її граматика та словник додаються) почала жити самостійно. Героєві вдалося здійснити свою мрію, однак чи принесло це йому щастя. А іншим?
Події частини "Гуси, люди, лебеді" відбуваються в селищі Білі Роси–??, де замість ?? можна поставити число. Річ у тому, що це не дуже далеке майбутнє, Білорусь увійшла до складу великої російської імперії, й усі села тут пронумеровані й називаються Білі Роси (це дуже символічно для білорусів; кому цікаво — поґуґліть). Люди живуть, аби виконувати нехитру селянську роботу, й працюють, аби прожити життя. Хлопців забирають у військо, звідки вони рідко коли повертаються. Вчитель б'є дітей за непослух, старості селища носять хабарі, слово батюшки — закон... Така собі узагальнена напіврядянська-напівцарська дійсність російської імперії. Однак головний герой, хлопчина Мовчун, не вписується в цей циклічний процес виживання. Він розуміє, що десь на Заході є інший світ, й хоче його пізнати... Йому, здається, таки вдалося.
"Неандертальський ліс" вразив мене найбільше. Чому? Бо там йдеться про поліський ліс (елементарно ж))) У ньому живе стара Бянігна, така собі відьма-шептуха, до якої приїздять люди по допомогу. Однак читач сприймає світ очима Банігни, й тому він — світ тобто — поділений на дві частини: андертальський і неандертальський. Перший — звичайний, реальний, і страшний своєю реальністю і своїми цінностями, котрі змушують людей носити на собі "зайве". Це не одяг чи якісь речі, це емоції, думки, переживання, котрі нам насправді геть не потрібні! Така собі психологічна терапія на тему марноти марнот. І все було б нівроку, якби силу старої не схотів забрати собі Максим Кривічанін. Він майже все життя хотів, аби Білорусь відродилася в повній могутності. Й вирішив, що найліпше буде розпочати цей шлях із невеликої групи людей, відданих цій ідеї. Для цього він купив цілий острів, який виявився вбивцею... І в Кривічаніна нічого не вийшло. Ну, майже, бо в останній частині роману "Слід", події якої знову повертають нас у майбутнє (так, звучить дивно))), ми дізнаємося, що не все було марне, хоча й омріяного результату не принесло....
Розказувати про тематику книги складно: надто багато різного сплелося докупи. Скажімо, в першій частині "Ми легкі, мов папір" підіймається проблема інакшості (це на мій погляд, звісно). Чоловік із дитинства був не такий, як однолітки, і виріс інакшим дорослим. Ні, на позір він був звичайнісіньким, а от прагнення були іншими: не назбирати грощей і купити меблі чи авто, а створити щось нематеріальне. Й у нього вийшли. Неіснуюча мова бальбута (її граматика та словник додаються) почала жити самостійно. Героєві вдалося здійснити свою мрію, однак чи принесло це йому щастя. А іншим?
Події частини "Гуси, люди, лебеді" відбуваються в селищі Білі Роси–??, де замість ?? можна поставити число. Річ у тому, що це не дуже далеке майбутнє, Білорусь увійшла до складу великої російської імперії, й усі села тут пронумеровані й називаються Білі Роси (це дуже символічно для білорусів; кому цікаво — поґуґліть). Люди живуть, аби виконувати нехитру селянську роботу, й працюють, аби прожити життя. Хлопців забирають у військо, звідки вони рідко коли повертаються. Вчитель б'є дітей за непослух, старості селища носять хабарі, слово батюшки — закон... Така собі узагальнена напіврядянська-напівцарська дійсність російської імперії. Однак головний герой, хлопчина Мовчун, не вписується в цей циклічний процес виживання. Він розуміє, що десь на Заході є інший світ, й хоче його пізнати... Йому, здається, таки вдалося.
"Неандертальський ліс" вразив мене найбільше. Чому? Бо там йдеться про поліський ліс (елементарно ж))) У ньому живе стара Бянігна, така собі відьма-шептуха, до якої приїздять люди по допомогу. Однак читач сприймає світ очима Банігни, й тому він — світ тобто — поділений на дві частини: андертальський і неандертальський. Перший — звичайний, реальний, і страшний своєю реальністю і своїми цінностями, котрі змушують людей носити на собі "зайве". Це не одяг чи якісь речі, це емоції, думки, переживання, котрі нам насправді геть не потрібні! Така собі психологічна терапія на тему марноти марнот. І все було б нівроку, якби силу старої не схотів забрати собі Максим Кривічанін. Він майже все життя хотів, аби Білорусь відродилася в повній могутності. Й вирішив, що найліпше буде розпочати цей шлях із невеликої групи людей, відданих цій ідеї. Для цього він купив цілий острів, який виявився вбивцею... І в Кривічаніна нічого не вийшло. Ну, майже, бо в останній частині роману "Слід", події якої знову повертають нас у майбутнє (так, звучить дивно))), ми дізнаємося, що не все було марне, хоча й омріяного результату не принесло....
...Здається, я надто розігналася, й відгук займе ледь не ті ж 900 сторінок, як і книга))) Тому зупинюся. Не розкажу найголовнішого: чому "Собаки Європи". І про те, наскільки важливими для людей є книги зокрема й творчість загалом, не розкажу. І чому чоловіки в майбутньому носять сукні й колготки — теж мовчатиму. Й про спекотний Мінськ та капсулу часу не писатиму. Й причину того, чому в мене одразу по прочитанню роману виникло бажання його перечитати, не сформулюю. Однак вона є, а значить, книга справді цудоўна, а ще важлива для нас, українців, бо дуже багато речей настільки співзвучні нашим реаліям, що якби не мова, можна було б уявляти на місці білорусів нас, українців. Тому дуже хочеться, аби ця книга побачила світ українською. Сподіватимуся)))
Вид. Вільня: Логвінаў, 2017
Немає коментарів:
Дописати коментар