Давненько я не відчувала такої боротьби протиріч в оцінці книги. (Нещодавно прочитаний "Танець недоумка" Ілларіона Павлюка не рахується, бо то все-таки не дитяча література, а виключно мій досвід.) Історія, розказана Іваном Андрусяком, дотепна, гарно написана, ґрунтується на реальних якщо не подіях, то проблемах та відчуттях хлопчаків. Однак деякі речі мені дуже й дуже муляли.
Наприклад, те, що головний герой — школяр Івась Бондарук на прізвисько Бурундук — вважає всіх дівчаток тупими, недалекими й узагалі злом. Тобто не всіх — в одну він закохався, й вона, звісно, виняток із правила (хто б сумнівався!). І все б нічого, бо, як кинулися мені пояснювати інші мами-читачки, це все навсправжки. й для хлопчиків дійсно усі дівчатка — дурепи (так само як і для дівчаток хлопці — козли), мені написані чорним по білому великими літерами сентенції "Дівчатка — це зло!", "Кози" тощо різали не лише око. На реченні "А й справді, таке мале, та ще й дівчинка — а іноді може і щось розумне сказати" мене порвало. Тож не варто дивуватися, до подальше читання перетворилося у певний вихований процес.
Наприклад, в оповіданні "Алхімік" хлопчики підпільно дістали азотну й сірчану кислоти, аби розчинити золото, й бодяжили їх на кухні. Варили, гріли, чаклували — і нічого їм не сталося. Тоді як в реальному житті всі потруїлися б...
Або ж похід на дискотеку в історії про любов "Завдання з фізики". Це не просто розповідь, а ціла інструкція про те, як "справжні мужики" ходять на танцюльки — а без "сугріву" у вигляді дешевого шмурдяка чи пива справжніх мужиків не буває. Де взяти гроші, як купити алкоголь, де никатися, аби його випити — все докладно. І коли за лише згадку про алкоголь у "Бабусі-бандитці" Девіда Вольямса автора й мене як читачку ледь віртуально не побили, то що говорити про це?
Докладно розповідається й про те, для чого всі ходять на дискотеки: позажиматься, шури-мури покрутити, "а коє-хто і єщьо шо-то". Ні-ні, я теж ходила на дискотеки, й так воно і є для більшості, але ж і винятки також є. Однак дівчата, які не бухають і не дають залізти за пазуху, — "прибацані, або ті, яким нема чого втрачати, але, може, вони ще на щось надіються". Поширена думка, не заперечую — але ж не настільки цінна, аби її транслювати юним читачам, а відтак подавати як єдино прийняту норму (іншого варіанту норми в книзі нема, а святе незнання Бурундука, як може бути сприйняте за протилежну думку, сприймається читачем як тупість, бо саме так подається в книзі).
Щодо прийнятих у суспільстві норм, то оце стало крапкою:
"...Це хорошо, шо ти нормальним чєловєком стаєш. А то я вже, знаєш, думав шо-то підозрювать. Придивлявся, чи в тебе часом голубізна в очах не світиться...
— Що світиться? — здивувався я.
— Ну, що, може, ти ето... сінєнькій..."
Без коментарів...
Я дуже люблю дотепність та словесну майстерність Івана Андрусяка, дуже! І в цій книзі він собі не зрадив у цьому плані. Історія про зніщє (яєчко, з якого можна виносити антипка), старий креденс із шашіллю, сповнений історій людей, котрі пішли в засвіти, — це дуже цінно! Шпигунські записки Бурундука, котрий вистежує симпатичну йому дівчинку, й аж дві торби прального порошку — це дійсно смішно. Але коли ми (принаймні я) прагнемо створити для наших дітей суспільство, в якому нема "ВКонтактє", нема гомофобії, мінімум кривого суржику й максимум поваги до інших, то чи не варто спочатку припинити транслювати це як норму?
Художник Ганна Осадко, вид. "Фонтан казок", 2019
Немає коментарів:
Дописати коментар