30.06.15

"Очікуючи вантаж на рейді Фучжоу біля пагоди" ("Фучжоу")

Україна, 1993 - 94, реж. Михайло Іллєнко

Назвати цей фільм арт-хаусом язик не повертається, хоча, власне, фільм саме таким і є. Просто він настільки український, що називатися може лишень химерним.

Так от: це - один із найхимерніших фільмів, які мені доводилося бачити, й найкращий із українських, переглянутих мною до цього часу.

Химерне у фільмі усе. Й поява головного героя з неба разом зі зливою, грозою й рибою. І вітер, який він водить за собою. Й відьомство та чари, котрими користуються селяни. Й негода, яка паводком рознесла села в різні боки. А які химерні киртини малює герой фільму Ботічеллі (у титрах сказано, що знімалися роботи художника Миколи Нікуліна, але поки що інформації про нього я не знайшла). А які химерні у картин назви! Власне, назва фільму - то назва одного з полотен, намальованих Ботічеллі. Вже сліпим. Бо найдорожче потрібно віддавати, щоб зберегти ще дорожче.

Українське у фільмі також усе. Пісні, голоси, музика. Мова - справжня, чиста й жива-жива, в якій не відчувається нічого кіношно-награного. Одяг. Хати. Сінокіс. Те ж відьомство, яке й досі живе в українських селах попри століття християнизації. Зрештою, сам дух - рідний-рідний, відчутний навіть на мисі Канаверал, де живуть українські емігранти і куди, зрештою, повертається головний герой, бо там - його дім і його кохана.

Про сюжет і жанр не говоритиму, бо перше треба пізнати в процесі перегляду, а друге визначити практично неможливо. Мелодрама? Фантастика? Комедія? Певно, все це разом плюс іще щось невловиме наразі, після першого перегляду. Чому "першого"? Та тому, що переглядати "Фучжоу" і хочеться, і треба: там стільки невловленого, несприйнятого й незрозумілого ще можна вловити, сприйняти, зрозуміти! Й захопитися: картинкою, звуком, героями. Текстом і підтекстами. Символами і знаками. Філософією. Любов'ю. Людьми.

п.с. Фільм відкрив для мене мій чоловік, який колись, років із десять тому, випадково подивився його вночі по телевізору. Такі фільми зазвичай і показують ночами, на жаль. Назви він не пам'ятав, звісно, і, шукаючи стрічку всі ці роки, оперував лише кількома фрагментами й поняттям "Кіностудія імені Довженка". Нарешті на одному форумі його перепитали: "Це той фільм, де double-холєра? То це - "Фучжоу"!" І це таки виявився він, double-холєра)))



29.06.15

Роберт Шеклі "Запах думки"/Robert Sheckley - The Odor of Thought

За цей твір взялася випадково і прочитала на одному диханні, бо: 1) коротке оповідання; 2) захоплюючий сюжет; 3) це ж Шеклі!

Чомусь рідко читаю справжню глибоку фантастику (і збираюся виправитися). А твір дуууже глибокий, попри короткість (яка, як відомо, сестра таланту). Головне, що винесла: ми є те, що ми про себе думаємо! 
Філософічно? Психологічно? Езотерично? Може... Але у будь-якому випадку не фантастично, як би дивно це не звучало...

Януш Корчак "Король Мацюсь Перший"/Janusz Korczak - Król Maciuś Pierwszy

Дитяча книжечка, але така, котра must have у дитячому списку для прочитання. Принаймні, у списочок для свого сина я її обов'язково вставлю.

Десятирічний хлопчик, який нічого, крім уроків та палацу, не знає і не бачив, раптово стає королем. Й оті всі відкриття: світу, його законів, людей, соціальних законів та принципів, людської сутності - викладені в книзі, та так уміло й ненав'язливо, що й читається із захопленням, і розуміння багатьох явищ нібито саме приходить.
Цікаво, що знову ж таки, як у нещодавно прочитаному мною "Атлант розправив плечі" (від якого я зібралася відпочити з цією дитячою книжечкою), постає питання превалювання недалекоглядного натовпу над небагатьма розумними людьми...
Єдина прикрість від книги - потрібно шукати й читати її продовження, бо на занадто цікавому й напруженому місця закінчився перший том)))

Айн Ренд "Атлант розправив плечі"/Ayn Rand - Atlas Shrugged

Якщо коротко, то роман справив на мене настільки сильне враження, що висловити його просто не вистачає таланту сформулювати! Одне скажу точно: книга мене змінила, змінила зсередини, зробила сильнішою і щасливішою.

Про що ж романище (інакше тритомник загальним обсягом в півтори тисячі сторінок не назвеш)? Це - соціальна утопія, події якої відбуваються в США та у світі, де лише ця країна лишилася здатною продовжувати виробництво та підтримувати економіку (хто б сумнівався))). Вся Європа - то Народні Республіки (яка прикра і водночас смішна паралель із НРД, НРЛ тощо)))), владу в яких захопив пролетаріат і які загинаються від бідності. Втім, така ж доля випадає й США...

Але не це головне. Роман - жива ілюстрація філософії об'єктивізму, яку заснувала Ренд і яка майже ідеально лягла на моє сприймання світу. Те, що я не могла сформулювати в собі, мені розповіла Ренд. Те, в чому я плуталася, вона розклала по поличках. Те, що мені часто заважало, я тепер сміливо відкидаю.

Головні герої роману - талановиті люди-творці: музикант, винахідники, підприємці. Проти них - купа політиканів, які не здатні самі нічого створювати, проте здатні руйнувати. Оскільки других - більше, ніж перших, другі - кричать, гукають і ведуть за собою всіх тих, хто вміє лише споживати (а таких у будь-якому суспільстві найбільше), то стається так, що люди-творці оголошують страйк і щезають із суспільства, після чого воно гине.

Роман називають нудним через докладні описи думок і відчуттів головних героїв, проте я його прочитала на одному диханні. Книгу дійсно варто читати всім, хіба що обмовлюся: крім глибоко віруючих. Ні, в ній немає нічого диявольського)) Просто в ній пояснюється різниця між Богом і релігією, а саме останнє, на жаль, часто замінює перше (це моя думка).

Роман пожна рвати на цитати. Їх тут не наводитиму, краще прочитайте й виберіть те, що сподобається вам.

28.06.15

Вероніка Рот "Дивергент"/Veronica Roth - Divergent

У мене є негласне правило: якщо книга мені не йде/не подобається/не захоплює, я стійко читаю хоча б чверть обсягу, а тоді вже остаточно вирішую, дочитувати чи ні. "Дивергент" мені ледь удалося дотягнути до чверті. Чи то авторці не давали спокою лаври Сьюзен Коллінз та її "Голодних ігор", чи то руки чесалися написати абищо, чи ще щось, але такого плаского чтива я давно у руках не тримала. У фантастичному поділі людей на фракції не бачу жодного сенсу, ба - навіть логіки. Героїня - бліда тінь Кітніс із неперевершених (це натяк для тих, хто ще не читав) "Голодних ігор", точніше - якась пародія. В інших героях я заплуталася, бо вони зовсім невиразні, так, масовка для дівчинки...
Одним словом, я книгу дочитати не змогла...

P.S. Маю визнати: фільм-трилогія за цими книгами - досить цікава. Гарні зйомки, цікаві герої, захопливий сюжет. Тож книга - таки сценарій, а не роман))

Джоджо Мойєс "До зустрічі з тобою"/Jojo Moyes - Me Befor You

Чомусь чекала від автора тієї ж глибини, яка так мені сподобалася в її "Дівчині, котру ти покинув", але, на жаль, ця книга виявилася практично типовим жіночим любовним романом. Він - багатий інвалід, вона - бідна доглядальниця, у них, звісно ж, сталася любов, бла-бла-бла...
Один момент, утім, зацікавив: подробиці життя інваліда в британському суспільстві, де такі люди, як не дивно (хоча, що ж тут дивного?), також викликають нездоровий інтерес та увагу і де далеко не скрізь і не завжди можуть почуватися комфортно.
Ще один цікавий момент - про чарівний копняк, який так потрібен усім нам: комусь - завжди, комусь - час від часу. Героїня отримала такого від свого підопічного й почала жити повноцінно лише після штурхана, а до того обмежувала себе іноді не менше, ніж здоров'я обмежує людину в інвалідному кріслі, але - свідомо й добровільно.
І ще одна деталь відрізнила книгу від банальних любовних романів: тут немає щасливого фіналу... З одного боку, це мене дещо засмутило, а з іншого - порадувало, тому що інакше книга зовсім перетворилася б на рожеві соплі...

Перекладач Надія Хоєцька, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2016

Джоджо Мойеє "Дівчина, яку ти покинув"/Jojo Moyes - The Girl You Left Behind

Неймовірно захоплююча, напружуюча, така, що змушує замислитися над багатьма аспектами життя, книга!
У мене провелися чіткі паралелі із романом "Ключ Сари" де Росней - така ж історична двоплановість, такий же зв'язок часів посередництвом якоїсь речі (там - ключ, тут - картина), такі ж спроби сучасного роздивитися минуле. Але Мойєс подарувала героям обох планів по геппі енду, тож після книги не лишилося важкої гіркоти.
Зате лишилося багато прозрінь. Наприклад, про те, як сліпить людей поверховість, певна глупота, коли під одну гребінку та під одні гасла підгоняться всі чимось схожі речі. У книзі таке гасло - це реституція украденої фашистами під час Другої світової власності євреїв, під яку "причісують" й описувану ситуацію зі зниклою з Франції у Першу світову картиною. Люди не напружують себе усвідомленням різниці, вони просто сліпо повторюють гасла, звинувачують тих, на кого їм тицьнули пальцем, щиро вірячи у свою правдивість, навіть готові вбити. За що? А тому що "реституція"! (Чи не нагадує вам це нинішню ситуацію у нас та в Росії? Мені - дуже!)
Ще одне прозріння: життя та речі. Ми так часто і так міцно їх між собою пов'язуємо, що, втрачаючи річ, упевнені, що втратили якщо не все, то певну частину нашого життя, ми віддаємо життя речам... А насправді ж навпаки: не речі нами володіють, а ми - ними. Так, часто важко позбутися того, що для тебе має певну цінність, особливо, якщо ця цінність - не лише матеріальна. Але чи варті речі зруйнованих почуттів? Чиїхось емоцій? Частини нашого життя? Навряд...
Про любов, вірність і самопожертву - тут усе дуже заплутано. Одна з героїнь переспала з німцем (мало того, що з іншим чоловіком, то ще й і з ворогом), аби отримати лише надію на те, що це врятує коханого чоловіка. Це зрада? Чи відданість? Це пробачається? Ні? За яких умов? Як цю ситуацію розв'язали герої, не скажу, але просто подумати про це - вже щось змінює...

Перекладач Дар’я Петрушенко, вил. "КСД", 2016

Юстейн Гордер "Апельсинова Дівчина"/Jostein Gaarder - Appelsinpiken

Останнім часом мене дуже приваблюють твори авторів зі Скандинавії. Мені цікаві їх світогляд, цінності, сприйняття себе і світу, та той самий побут, звички, традиції. Мені імпонує якийсь непоспіх у розповіді, втім, як і в житті, хоча це, скоріше, уявне, проте...
Щоправда, поки нічого кращого, ніж "Фрекен Сміла та її відчуття снігу" Пітера Хьога, мені не трапилося. Багато чого очікувала від "Апельсинової Дівчини", але, як часто зі мною буває, очікування виявилися завищеними, хоча книга досить цікава.

Цікава, в першу чергу, порушеним питанням про зв'язок між батьками та дітьми, про взаєморозуміння, про близькість і вміння розмовляти на рівних. Скільки з нас знають історію зустрічі і кохання наших батьків? Скільки чули відверту розповідь про почуття, страх, надії? Зі скількома батьки розмовляли, як із рівними, про любов, про розлуку, про щастя й розчарування? Хто може підняти зараз руку, тому пощастило)))

Героєві книги, підлітку, можна сказати, теж пощастило, якщо, звісно, закрити очі на те, що його батько помер, коли хлопчику було чотири. Але, очікуючи смерті, хворий батько думав про сина не лише як про малюка, котрому доведеться рости без нього, а і як про дорослого чоловіка, яким він стане у майбутньому. Лист, знайдений у таємній схованці, зробив бизькими не лише сина й батька, котрого хлопець майже не пам'ятав, але й сина з мамою, про зустріч із якою і розповів батько у своїй історії.

Книга цікава ще й тим, що у ній автор використовує засіб, який я дуже люблю: він скрупульозно називає маршрути, якими ходять герої, вулиці, провулки, річки, будинки... Така собі віртуальна прогулянка Осло й прилеглими містечками)))

Один момент мене дуже зачепив: ставлення до знань як до такого, що заважає людині насолоджуватися красою й чарівністю світу, природи. Гордер переконує читача, що, пізнаючи природу явищ, ми перестаємо ними захоплюватися, втрачаємо здатність переживати щирі емоції від споглядання світу, губимо казку. Отут я з автором посперечалася б, а якби хтось щось подібне втовкмачував би моєму синові, дуже голосно посперечалася б, бо знаю по собі: одне іншому не заважає))) Але книгу Гордера "Світ Софії" синові обов'язково дам прочитати свого часу...

Ще дещо, що не сподобалося: численні повтори - дій, думок, вражень, питань, як у бутьковому листі, так і потім, у переказах і трактуванні сина. Розумію, що книга написана для підлітків і до певних моментів автор таким чином привертає пильнішу увагу читача, але мене це дещо дратувало. Та й треба ж до чогось причепитися, а то останнім часом мої відгуки стали занадто вже позитивними)))


Пітер Хьог «Фрекен Смілла і її відчуття снігу»/Peter Høeg - Frøken Smillas fornemmelse for sne

Знаю, що цю книгу багато хто із залюблених у читання малечівців уже прочитав, тож про сюжет - не буду. Розкажу про враження.
Отже, загальне враження - книга мені сподобалася. Чим?
1. Новими для мене місцями та людьми. Нічого, як виявилося, я не знала про Гренландію, про її історію, сучасність, населення, природу. З подачі Хьога зараз багато читаю про цей острів, хоча деякої інформації (наприклад, про згадану в романі спекотну пустелю) знайти поки що не вдалося.
2. Печальною живою картиною загибелі цілої цивілізації під натиском цивілізації іншої. Смілла як представниця гренландських ескімосів - яскравий зразок отого загубленого народу, котрий втратив себе старого і не зміг знайти себе нового. Звісно, це - узагальнення, не всі гренландці зламалися, так само, як і не всі стали зайвими у Європі, проте - дуже знаковий приклад. Подібне можна сказати про ще багато народів та цивілізацій, які були знищені (звучить грубо, проте...) європейцями.
3. Образом Смілли як жінки, котра живе поза соціальними умовностями. Принаймні, я такою її побачила. Можливо, у неї це виходить тому, що вона була зламана з дитинства, і з утратою матері та батьківщини так і не знайшла себе, проте всі ті соціальні маски, без яких ми себе не усвідомлюємо, для неї - лише маски, котрі їй не пасують. Вона любить дитину - але не свою. Вона полюбила чоловіка, але це не завадило опинитися з ним по різні боки барикад. Вона мала роботу, яка їй подобалася, і покинула іншу, котра її зв'язувала. Вона здатна чинити неймовірні речі заради того, щоб просто знати правду. Правду, потрібну лише їй одній.
4. Банально: сюжетом. Детектив, котрий тримає в напруженні до самого кінця, - саме те, що треба, аби читати ночами :)))

Марина та Сергій Дяченки "Ритуал"

Ви любили в дитинстві читати казки? Про принцес, яких викрадали дракони, про лицарів, котрі визволяли принцес, про "жили довго та щасливо" після весілля...
Якщо так, то ця книга - саме для вас. Для дорослих, котрі люблять казки.

Принцесу викрадає дракон, потім звільняє прекрасний принц.
Але насправді - не все так просто.
Насправді принцеса - не тендітна красуня, а допитлива розумниця з довгим носом.
Дракон пише прекрасні вірші і не може їсти принцес, бо занадто ніжний.
Прекрасний принц після одруження стає занудним чоловіком, не проти "наліво".
А в кінці....
Ні, не розповідатиму, хто візьметься читати - не пожалкує про фінал!

А я ще про ритуали розкажу.
Ви не помічали, як багато часу, зусиль, себе ми віддаємо ритуалам: порожнім, непотрібним, навіть зайвим діям, вчинкам, словам, котрі хтось колись наповнив змістом, а ми просто виконуємо? Ми навіть не замислюємося над тим, що ці ритуали - зайві, що без них - краще, що ми станемо іншими, якщо позбудемося їх - ритуалів?
Але для цього потрібно усвідомити, що ми чинимо саме ритуал, а не конче потрібні нам дії. Добре, якщо хтось тицьне пальцем і покаже хибність, як принцеса драконові. А якщо нікому?

І про Дяченків...
Пам'ятаєте скандал, який зчинив Лук'яненко своєю підтримкою Путіна? І те, як масово почали відмовлятися читати його книги в Україні?
Так от: правильно роблять ті, хто не читає. Бо читати потрібно Дяченків! Знаєте, я фантастики начиталася дуже багато, але на даний час рівних цьому українському подружжю я не бачу!

Галина Вдовиченко "Пів'яблука"

Що сказати? Книга як книга, попри відзнаку "Коронації слова". Сюжет неоригінальний - типовий для жіночих романів. Героїні мене не переконали в своїй справжності - якісь занадто ідеальні, успішні, правильні чи що. Трошки містики, трохи любові, багато балачок про одяг та моду і повний хеппі енд - от і вся книга. 

Зрештою, багато й не очікувала, десь хтось із читачів помітив, що письменниця не стомлює себе пошуками оригінальних сюжетів, а просто переказує класичні, переселяючи героїв в інший світ, але то вже таке...

Втім, спробую ще щось почитати цієї авторки, щоб зрозуміти, що ж такого знайшло журі конкурсу у її книгах, бо ж і цьогоріч основним переможцем "Коронації..." стала саме Галина Вдовиченко.

26.06.15

Іоанна Хмелевська "Лесь"/Joanna Chmielewska - Lesio

Зізнаюся: спочатку книга викликала роздратування. Точніше, не книга, а головний герой - той самий Лесь. Чомусь мені то хотілося його прибити за недолугість, то звільнити з роботи за ту ж таки недолугість, то дати копняка, аби він почав хоч трохи розумно поводитися.

А потім я перестала дратуватися, а почала реготати - щиро, смачно, вголос, затуляючи рота ковдрою (бо читаю в основному в ліжку і вночі). Сміятися до сліз. Сміятися з ситуацій, із фраз, із несподіваних поворотів сюжету. А головного героя, ба ні - всіх героїв до кінця книги зуміла полюбити.

Усім, кому потрібен здоровий сміх, раджу!

Елеонор Портер "Поліанна"/Eleanor Porter - Pollyanna

Колись давно бачила однойменний фільм. Сюжету не пам'ятала, пам'ятала лише неймовірно сильне враження. Тож із задоволенням взялася читати цю книгу. А закінчила читати із ще більшим задоволенням - не лише повістю, а життям. Бо інакше й не може бути з тими, хто перейнявся історією маленької Поліанни та хоч трошки навчився грати у її гру.

Писати про цю книгу багато не варто - її просто треба читати, всім без винятку. Якщо сумніваєтеся - погляньте на кількість перевидань, перекладів та екранізацій. І вперед, вчитися радіти життю))

Максим Кідрук "Подорож на Пуп Землі"

Фактично, це документальна розповідь про мандрівку автора Південною Америкою до острова Пасхи (Пупа Землі). Документальною вона стає ще й від насиченості історичноми та культурними фактами про країни, через які пролягає мандрівка. Але Кідрук настільки гарний оповідач, що мимохіть то напружено гортаєш сторінки, переживаючи, як герої (автор та його друг чехошвед - буває й таке - Ян) видряпаються з чергової халепи, то регочеш до сліз, коли читаєш опис якоїсь оказії.

Кідрук - не просто майстерний оповідач, а ще й мислитель. Ота думка-порівняння Землі з маленьким островом - надзвичайна! Ми дійсно, як і островитяни, не задумуємся про те, що ліс (резерви) колись таки скінчиться, а з ним - і нормальне життя...

Єдине, чого мені не вистачало в електронному варіанті книги, це карт, схем та фотографій, тож доводилося час від часу спілкуватися з гуглом. Але то не завадило отримати від книги колосальне задоволення!

Марк Леві "Мої друзі, мої кохання" ("Кожен хоче любити")/Marc Levy - Mes amis, mes amours

Постійно, поки читала, думала: от якби це був фільм - він був би чудовим! Тому що як література книга слабкувала (на мій смак, звісно ж). Я чомусь ніяк не могла "роздивитися" справжніх героїв, а якісь портрети, звички, характер сформувалися в моїй уяві лишень десь в останній третині роману. А от як сценарій твір написано гарно! (Не здивуюся, якщо й за цією книгою Леві знято фільм, як уже є за кількома).
 
Та полишу свої філологічно збочені "фе", трохи про інше розповім. Головні герої - двоє чоловіків, друзів. Обох покинули жінки (один своїй зрадив, про іншого невідомо), обоє виховують дітей самі, обоє - чудові, гарні й добрі, обоє мучаться від самотності, хоча й мають купу друзів. Обоє, зрештою, знаходять своє щастя, зрозумівши, що до того просто не хотіли нічого робити, аби бути щасливими. Але час від часу я готова була викрикувати оте класичне "Не вірю!", бо для віри чогось мені дуже й дуже не вистачало, а дечого було забагато. Наприклад, про героїв інформації замало, та про Шотландію, привидів тощо - забагато, як для тижневої подорожі героїв. Таке враження, що автор натрапив на інформацію (чи й сам побував там) і видав все гамузом читачеві. Зате начебто до кольок закохана Одрі спокійно пориває з Матіасом, бо не хоче втрачати свою улюблену роботу і, по суті, звинувачує коханого в тому, що він цього не хоче зробити заради неї. Софі любить Антуана, але бреше йому про якогось віртуального коханого, змушуючи першого писати за неї листи другому.
 
Проте книга читалася легко, швидко, таке собі чтиво для розваги й відпочинку.

Мирослав Дочинець "Криничар. Діяріуш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії"

Унікальними є для мене ті книги, які з часом кортить перечитати. Ще рідкішнішими є книги, читаючи які, вже розумієш, що перечитуватимеш їх іще раз. І вперше тримаю в руках книжку, яку почала перечитувати спочатку, тільки-но перегорнувши її останню сторінку.

Здавалося, після "Горянина", його емоційної сили та концентрованої мудрості, автор мене вже не зможе нічим вразити і здивувати. Та ні - зміг. "Криничар" - це теж концентрована мудрість. Але не лише народна, як у "Горянині", а й книжна, не лише українська (русинська), а й грецька, єврейська, східна. Мудрість зібрана-перебрана й пробувана-перепробувана головним героєм на собі, а до того - іншими людьми в різних життєвих ситуаціях та в різних країнах. Мудрість настільки концентрована, що її годі збагнути при першому прочитанні. Тому й проситься роман до рук вдруге, проситиметься втретє, і ще, і ще, доки не буде опановано хоча б дещицю мудрості Криничаря.

Чомусь пригадалися переповнені книжками магазинні полиці, над якими гордо висить вивіска: "Езотерика". І люди, які перебирають ті видання, написані часом задля передавання мудрості, часом задля полегшення її пошуків, а часом  і просто так, знічев'я, аби заробити грошей. Хтось плететься слідом за модним віянням, а хтось і насправді шукає те, що допоможе збагнути як прості, так і надскладні життєві речі та сутність життя. Так от: як на мене, ми тепер маємо вартий уваги зразок української "езотеричної" книги, яка й пояснить багато речей, і навчить жити серед людей і для людей; допоможе стати щасливішим, де б ти і з ким би ти не був; розкриє секрети багатства не лише матеріального, а й духовного. А ще - просто захопить, бо ж насаперед "Криничар" - роман, художній твір із закрученим сюжетом, цікавими героями, історичними подіями та долею вигадки. Певно, цього одного досить, аби просто прочитати книгу.

25.06.15

Ханну Райаніємі "Фрактальний принц"/Hannu Rajaniemi - The Fractal Prince

Думаю, я достатньо висловила захоплених ахів та охів, розповідаючи про враження від першої частини фантастичної трилогії про Жана ле Фламбера "Квантовий злодій". Тож, даючи емоційну оцінку названому романові, скажу лишень, що моє захоплення цим зразком надсучасної наукової фантастики лише підтвердилися.

У "Фрактальному принцеві" продовжуються пригоди суперзлодія, який має вкрасти одну зі збережених в давнину клонованих сутностей Прайма - людини, котра стала богом й творцем Всесвіту. Для цього йому треба потрапити на Землю - колиску (так-так, і там, у неймовірно далекому майбутньому, це - колиска) життя. Тож і ми можемо туди потрапити і... жахнутися змінам, що сталися із нашою планетою.

Проте це все - так, цяцьки-пецьки, як і згадки про новітні наукові відкриття, дивні для нас стани матерії, розуму, інформації тощо. Цікавою є ідея появи й існування богів, їхніх стосунків між собою та ставлення до так званих смертних. Цікавими є міркування з приводу душ і тіл, зв'язку між ними, життя (чи існування) поза тілом, боротьбу неприкаянних душ за тіла тощо. Й не менш цікавими є розмірковування автора за допомогою героїв, звісно, про те, що ж таке любов, на що вона здатна й на що здатні люди/боги/душі задля неї.

Це одна з книг, яку я з упевненістю може рекомендувати тим, хто любить справжню фантастику. Насолоджуйтеся! А я тим часом із нетерпінням чекатиму перекладу російською фінального тому трилогії "Каузальний янгол", який має з'явитися на світ у липні цього року. Англійською я таку книгу точно не зможу зрозуміти)))

24.06.15

Макс Фрай "Казки старого Вільнюса ІІ"/Макс Фрай - Сказки старого Вильнюса ІІ

Коли я прочитала першу частину "Казок старого Вільнюса", мені здалося, що раніше таке неймовірне й неможливе повернення у дитинство все-таки можливе: з його зачаруванням історіями, вірою в чудеса, не подивуванням над речами, котрі відбуваються у казках, а щирим захопленням, як-от польотом величезної повітряної кулі. Вас захоплюють повітряні кулі? Не сумніваюся. Як не сумніваюся і в тому, що ніхто з вас не заперечуватиме саму можливість такого польоту. А от як щодо див?..

Здавалося: диво зі мною вже трапилося й на цьому крапка. Проте другий том "Казок..." дав мені іще більше: це не просто віра у можливість чудес, а розуміння того, що їх ми здатні творити самі. Завжди. Скрізь. З собою і з іншими. Просто треба дуже цього хотіти. І треба любити - життя, себе, людей.

Тепер у мене є унікальний й універсальний подарунок друзям, знійомим та й, що там казати, незнайомим: їм я б цю книгу дарувала б також - тим, у кого погаслі очі, душа переповнена смутком, а життя їм здається таким темним і безпросвітним, що цю темряву видно здалеку. Часом хочеться отак підійти до людини, дати їй у руки кингу з казками й плитку смачного литовського шоколаду Pergale і зробити маленьке диво. Шкода лишень, що ніяк не можу знайти місця, де купити запас книг)) Але обов'язково шукатиму старанніше))

І ще трошки літературознавчого. Якщо перший том, очевидно, комплектувався з історій, написаних у різний час, під різний настрій і для різних цілей, то "Казки... ІІ" - це цілісна книга, це не збірник, а отакий собі роман в історіях, об'єднаних не лише тематикою й місцем, а й стилістикою, лексикою, навіть часом здавалося - героями, нехай другорядними й безіменними, але такими впізнаваними, бо ж, гуляючи так довго заплутаними вуличками улюбленого міста, просто не можна не стрічатися з одними й тими ж людьми. І це так приємно! А ще приємніше очікувати прочитання третьої книги казок. Але відкладу її на потім, на тоді, коли, раптом, знову засумніваюся в існуванні звичайного дива...

ХХІ Міжнародний фестиваль театрів ляльок - XXI Tarptautinio lėlių teatrų festivalis

Я вже писала про те, що літній сезон у Литві відзначається просто колосальною кількістю різноманітних фестів, концертів, свят, змагань тощо. Їх усі ані відвідати, ані описати не вистачить сил та часу. Але завдяки різноплановості кожен із жителів Каунаса, Литви та особливо гостей цієї чудової країни знаходить щось для себе: цікаве, захоплююче, вражаюче.

Фестиваль театрів ляльок ми особисто не могли пропустити. І тому, що гарно та цікаво, і тому, що в родині є дуже активний маленький поціновувач ляльок та казок. Оцінити парад ляльок, яким відкривався фестиваль і який пройшовся від Miesto sodas (Міського саду)  Laisvės alėjoje (чогось ніяк не можу називати Лайсвес алею бульваром Свободи, хоча в перекладі назва центральної пішохідної вулиці Каунаса звучить саме так))), пропонуємо і вам. Зверніть увагу на платформи - яке оформлення!

От лише додам, що фестиваль традиційно проводиться з 1991 року. Цьогоріч серед гостей були театри ляльок із Японії, Ізраїлю, Франції, Бельгії, Нідерландів, Словаччини, Словенії, Білорусі, Польщі, Латвії, Литви (звісно ж)), а також із України - земляків представляв Харківський державний академічний театр ляльок. Сумно лишень, що вистава була російською мовою...



























Каунаський державний ляльковий театр.

23.06.15

Орхан Памук "Сніг"/Orhan Pamuk - Kar

З упевненістю можу сказати, що мені не траплялося більш атмосферного автора, ніж Памук. Читаючи його книги, починаєш дивитися очами героїв, дихати їхніми легенями, нюхати їхніми носами й торкатися пальцями, чути, відчувати, міркувати разом із ними. І з автором, ясна річ.

"Сніг" не став винятком. Шкода лишень, що читала книгу нещодавно, бо якби за вікном була зима - занурення у роман вийшло б іще повнішим. Втім, описів снігу й холодної весни було достатньо, аби перенестися до засніженого невеличкого турецького містечка, тимчасово відрізаного від решти країни й світу, в якому відбувся озброєний пеерворот - як декорація до переворотів, котрі відбуваються у свідомостях і світосприйнятті героїв книги, головних та другорядних.

Поет Ка - дуже самотня людина. Самотність викликана не лише і не стільки відсутністю родини, скільки якоюсь екзистенційною відірваністю від Туреччини й неможливістю стати своїм на Заході. Різниця культур і цивілізацій у романі постає дуже чіткою причиною нещасності як головного героя (як найяскравішого представника оцієї розірваності між старим і новим, між своїм і чужим), так і турецького (та чи тільки його?) народу в цілому, який уже не може жити по-старому, але й по-новому також не може. Наслідки вдалої, просто вже хрестоматійної політики Ататюрка нині переглядаються й переоцінюються тими людьми, які не жили тоді, які те життя знають із зідеалізованих (бо такими є практично всі спогади про молодість) розповідей дідусів, які мають хибне уявлення про те, за що борються, але проливають не уявну, а справжню кров. Озирнімося навколо - чи не світова це тенденція? Може, це така собі обов'язкова умова розвитку цивілізації: перетворювати історію на фарс? А оскільки історія - дама серйозна, то й мститься за фарс смертями...

Але я щось відійшла від роману)) Повернувшись до книги, можу ще завважити тему слабкості чоловіків і сили жінок. Головний герой настільки слабкий морально, що йому легше страждати й лишатися нещасним, аніж взяти й зробити хоча б щось, щоб спробувати змінити ситуацію. Натомість його кохана здатна не лише приймати складні рішення, а й достойно з ними жити, беручи на себе відповідальність і за хороше, й за погане.

Тема еміграції загалом та життя мігрантів-мусульман в Європі зокрема. Схоже, що про це пишуть нині практично всі: від лауреатів Нобелівки до авторок жіночих романів. Значить, проблема дійсно гостра. У Памука вона показана з точки зору приїжджого, котрий не може знайти себе в новому світі, але цей світ йому подобається, тож повертатися до старого він не хоче. Якщо зважити на згадану вище слабкість героя, то він у цій ситуації здатен знову ж таки лише на страждання.

Тема творчості та натхнення. Світом бродить сентенція, що митцеві потрібно страждати, щоб творити. Тут вона розширюється ще однією умовою: митцеві, паралельно зі стражданням, потрібно ще мати надію на щастя, тоді процес творення стає не болем, а насолодою.

І ще: не знаю, з болем чи з насолодою писав Орхан Памук цю книгу, а от я отримала від її читання задоволення, чого і вам бажаю))

20.06.15

Джон Харвуд "Привид автора"/John Harwood - The Ghost Writer

Чи то книга насправді така заплутана, чи то я, зважаючи на читання невеликими уривками, сама плуталася в ній, але часто, беручись за продовження, далеко не відразу могла зрозуміти, хто, де, коли й що там, у тексті, робить. Окрім основного сюжету, роман насичений (взагалі-то, мені здалося, що навіть перенасичений) ще купою побічних історій, які, попри свою цікавість, мене дуже відволікали, а часом навіть дратували.

Дратував і головний герой - безхребетний чоловік, який виріс із затюканого матір'ю хлопчика. Замість того, щоб жити в реальному світі, він занурився у вигадану реальність, покохав ні разу не бачену й теж вигадану, як потім з'ясувалося, дівчину, витратив півжиття на пошуки чогось такого, про що навіть уявлення не мав. І, зрештою, таки знайшов його - привид минулого. Власне, герой зміг розпочати нормальне життя лише після того, як звільнився від усіх привидів - материнських, бабциних, своїх, що й нормально, бо ж і ми часом так само чинимо. От тільки шкода витраченого на пошуки життя - чужого й вигаданого. Що спонукає поміркувати над своїм і реальним та подивитися, чи немає в ньому подібних привидів.

Що порадувало в романі, то це детективна сюжетна лінія. Якщо оцінювати книгу з цієї точки зору, то все вигадано й виписано бездоганно, включно з геть неочікуваною розв'язкою-фіналом, що й викликало оте захоплене "ах!", яке й ставить фінальну оцінку книзі.

17.06.15

Євген Гуцало "Мертва зона"

Чогось ніяк не ототожнюється в моїй голові заголовок книги та її зміст. От думаю: все-таки сучасні меми даються взнаки. На думку спадає або ж Чорнобиль, або ж сталкерські ігри, або ж Кінг, але тільки не те, про що пише Гуцало.

А пише він про нас, про українців, про, як ниньки модно говорити, наш менталітет (хоч і не люблю я цього слова, але коротше ж і не скажеш). Чогось мимохіть з'явилися в мене паралелі з "Ротондою душогубців" Тодося Осьмачки: психологія зрадника, людини, якій своя сорочка ближча до тіла, того, чия хата завжди скраю, в обох творах розкрита якщо не досконально, то дуже близько до цього, а головне - зрозуміло. Зрозуміло нам, сучасникам, які чогось самотужки не всі й не завжди здатні осягнути те, що ми, українці, самі собі найперші вороги й самі собі найперші друзі. Принаймні, мусимо друзями стати, інакше кінця-краю лихові не буде.

Щодо сюжету, то він - символічний. Живими лишилися ті, кого вважали мертвими. Та чи насправді вони, згубивши все й усіх, зможуть жити? Ну, півень, образ якого створює своєрідне символічне обрамлення повісті, житиме, доки до горшка не втрапить. А от жінка? Животітиме. Як і багато тих, хто в різних колотнечах буцімто виживав, а насправді - ставав частиною отієї мертвої зони, на яку пеертворювався наш край. Занадто часто перетворювався, якщо згадати історію.

Ще одне зауваження дозволю собі. Шукала обкладинку книги - не знайшла. Не знайшла (щоправда, чесно зізнаюся, що листала лишень гугл) й докладної інформації про те, коли, яким тиражем, у якій книзі повість "Мертва зона" побачила світ. Потім була заборонена, та й по тому, й досі не перевидавалася (якщо помиляюся, буду вдячна за виправлення). А навіщо? Нащо читати глибоку класику, якщо поврехневий ширвжиток краще продається? Воно, звісно, й те, і те потрібне, й одне одному нібито не заважає. Але ж лише "нібито"...