30.01.15

Макс Фрай "Казки старого Вільнюса"/Макс Фрай - Сказки старого Вильнюса

У Вільнюс я закохалася чи не з першого погляду. Впевнена: він лишиться одним із най-найулюбленіших міст, куди б мене ще не занесло! Тому історії, які відбуваються на вулицях улюбленого Старого міста, не просто читала, а переживала, відчуваючи унікальний дух казкового Вільнюса і, як не дивно, вірячи в усе, про що розповідає автор.
Годинник, що повертає молодість? Чому б і ні? Кицька, яка зазирає у сни? Та запросто! Князь, котрому сниться місто й ми у ньому? Саме так! Важливе питання й відповідь на нього, почута на вулиці? Звісно, правильна! І ще багато-багато казкових, які, втім, від цього не стають менш життєвими і, тим паче, менш важливими, історій, що не залишили мене байдужою, жодна з них! А ще дуже захотілося ще раз пройтися названими в книзі вулицями, але вже знаючи таємниці, видані Максом Фраєм))
Мені не до вподоби короткі жанри. Але ця книга не видалася збіркою оповідань. У ній є головний герой - старий Вільнюс... А у мене - ще два томи цих чудових історій))

Курт Воннеґут "Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей"/Kurt Vonnegut - Shaugther House Five (or the Children's Grusage)



Так, ще один зразок сучасної класики, який я прочитала тільки нині. І рада цьому, тому що зрозуміти те, про що говорить автор, може, як мені здається, лише вже в певному розумінні зріла людина. І даремно часто пропускається друга назва роману: вона говорить про суть книги дуже й дуже багато!
Чомусь усі жертви війни виправдовуються неможливістю їх уникнути й важливістю мети. Мети, яка завжди носить благородні маски: мир, справедливість, рівність, захист (когось чи чогось). Причому, часто "виправдовувачами" стають обидві сторони конфлікту. Бо війна ж... Бо війни без жертв не буває... І вже неважливо, сотні їх, тисячі чи сотні тисяч, головне: во ім'я миру і справедливості.
Так було. Так є. І так буде. Буде доти, доки людство перестане бути дитиною, готовою до "хрестових походів", до вбивства собі подібних і до власної смерті в ім'я чого б там не було.
Книга дуже метафорична - й загалом, і в деталях. Їх - метафор, глибоких, дуже глибоких і зовсім глибоких - безліч: щоб розшифрувати, зрозуміти, роман потрібно прочитати не один раз. Може, колись візьмуся перечитувати, але не зараз, коли слово "війна" для нас - не просто слово...

Переклад Володимира і Лідії Дібров, вид. "Видавництво Старого Лева", 2014

Енн Райс "Плач до небес"/Anne Rice - Cry to Heaven

Трапляються у житті книги, які переносять мене в інше місце, інший час, інше життя. Такі твори до рук потрапляють нечасто і від цього стають особливо цінними. Роману "Плач до небес" вдалося вчинити зі мною дещо більше: не лише перенести до Венеції та Неаполя 18-го сторіччя, надати можливість пережити неймовірні події, і й переселити (тимчасово, звісно) в інше тіло й іншу душу. Ні, я не перебільшую: Енн Райс дійсно спромоглася так тонко й точно описати думки, почуття й відчуття головного героя - співака-кастрата, що мимохіть девелося все переживати разом із ним, з раннього дитинства і до зрілості. І любов до матері, а потім - й до батька: венеціанського патриція, хранителя старовинної династії. І любов-ненависть до справжнього батька. Й страхіття того, що з ним зробили. І внутрішню боротьбу людини, життя котрої повністю змінилося, але від цього не перестало бути його життям - єдиним, яке слід прожити гідно. Я переживала разом із Тоніо всі болі, всі осяяння, перемоги й радості, страх і приниження. Я любила й вірила, розчаровувалася й сумнівалась, жадала помсти й прагнули простити. І разом із книгою, з її героями зрозуміла: життя у нас - одне, й проживати його потрібно не колись і не десь, а тут і зараз...

Софія Андрухович "Фелікс Австрія"

Якби цю книгу треба було описати одним словом, я б написала - густа. Густа, як борщ, як кисіль, як залишки від компоту зі свіжих фруктів на дні каструлі, як застигла в погребі сметана, як згущене молоко... Густа на слова й на образи, на почуття й відчуття, на думки й емоції, на будинки, на каміння, на рослини, на дощ і сонце, на страви, на одяг, на людей... А ще - гірка й солодка, солона й кисла, як саме життя...

Я вже не раз говорила, що не люблю читати розкручені й розхвалені книги, бо не можу ставитися до них об'єктивно: так і вилазить якась чужа думка чи позичене враження, з якими мені зазвичай хочеться сперечатися. З цією книгою так не було. Чи то я витримала достатню паузу між читанням відгуків і самого роману, чи то ті чужі враження, яких було в певний час забагато, так змішалися докупи, що погубилися один в одному, але сприймала "Фелікс Австрію" незамиленим поглядом. І можу з упевненістю сказати: книга мене захопила, поглинула, занурила у свій світ так, як це не часто (на жаль) останнім часом трапляється.

Власне, написане Софією Андрухович чимось нагадало мені славнозвісні "потоки свідомості", щоправда, щедро розбавлені подіями, котрі утримують увагу читача. Але оте нанизування думок й емоцій героїні-оповідача мені надзвичайно зімпонувало: я люблю бачити світ очима оповідача, дивитися на людей його поглядом, чути те, що чує героїня, й відчувати те ж, що й вона... Часом намагалася роздивитися дівчину очима Аделі, Петра, Йосипа, просто випадкового перехожого і часом мені це вдавалося. Авторка так вправно гралася текстом, що мимохіть заохочувала до гри й мене, і я цим користувалася, чого б і ні?)))

Сподобався мені відкритий фінал. Принаймні, я його сприйняла відкритим - дуже вже не хочеться трагічного кінця, й Софія Андрухович надає можливість отримати те, чого хоче кожен читач.
Не сподобався заголовок. Чому - не скажу однозначно, але ніяк не допетраю, до чого там щаслива Австрія? Може, хтось пояснить, буду вдячна))

29.01.15

Чімаманда Нгозі Адічі "Половина жовтого сонця"/Chimamanda Ngozi Adichie - Half of a Yellow Sun

З дитинства сприймала книги як вікна до іншого світу. От розкриваєш книгу, а там... То незнайома країна, то - місце в уже знайомій, то гори чи моря, чи пустелі, або ж ліси. Села й міста, річки й шляхи. Реальні й вигадані. А ще планети і зорі, й космічні кораблі... А як книги заміщають машини часу? Хочеш - у минуле занурюєшся, хочеш - у майбутнє. А скільки за тими вікнами різних людей: хороших і поганих, гарних і не дуже, страшних і милих, таких, у кого закохуєшся, й таких, хто викликає відразу...
Проте з часом мій світ ставав усе ширшим, і все менше зовсім нового могла я побачити в отих вікнах-книгах. Тож нині, якщо така книга-знахідка мені трапляється, стаю щасливою, як у дититстві, відчуваючи оту новизну й ледь не захлинаючись від захоплення.

До чого це я веду? А до книги, звісно. Книги, яка викликала у мене й спогади про дитинство, й захоплення, й відчуття отого вікна у незнайомий світ. 

Чімаманда Нгозі Адічі - нігерійська письменниця, яка нині живе в США. Африку я люблю, але зрозуміла, що знаю про неї дуже й дуже мало. І про сам Чорний континент, і про людей, для яких він є батьківщиною, і про його історію. Тож "Половина жовтого сонця" стала для мене відкриттям у багатьох аспектах.
По-перше, історичних. Нігерія, 60-ті роки минулого століття, війна. Громадянська, на думку одних, визвольна, на думку інших. От про цих інших, які хотіли жити у своїй маленької незалежній Біафрі, й розповідає роман. Незнана історія незнаної країни чимось мені нагадує нашу сьогоднішню. Певно, нерозумінням одних іншими, причому, з обох боків, причому, відсутністю навіть намагання порозумітися. Як наслідок - жертви, сотні тисяч жертв війни та голоду, жертв, байдужих до політики і ні в чому не винних, хібо що лишень у тому, що опинилися не в тому місці і не в той час.
Багато у книзі політики, бо ж історія без неї не вершиться, навіть якщо рушійною силою історичних змін є народ. Наслідки тривалої британської колонізації не могли не викликати протистояння між білими та африканцями, навіть якщо перші й були повністю на боці других. Соціальні зміни, основані на швидкому збагаченні одних й зубожінні (звичному, як не прикро) інших, викликали протистояння між самими нігерійцями. Воно було гострим й основувалося не лише на матеріальному грунті, а й на релігійному, і на національному, з чого, власне, й розпочалася громадянська війна.
Адічі, треба віддати належне, не користується загальними фразами для опису політичної та суспільної ситуації, яка склалася в Нігерії на той час, вона про все це розказує на прикладі конкретних людей. Тож героїв у книзі багато. Доньки нігерійського мільйонера й діти бідних селян, африканці й білі, жінки й чоловіки, військові, селяни, священики, вчителі, вчені, журналісти, слуги, господарі... Але авторці вдалося так тонко й точно змалювати їхнє світосприйняття, що розумієш кожного з них, і кожен має свою рацію, бо у кожного - своя правда, так само, як і своє життя.
Книга не була б поноцінною, якби у ній не йшлося про кохання. А там, де кохання, трапляються зради. Де зради - буває пробачення. Де пробачення - там почуття вини... Війна не буває без жорстокості. Жорстокі вчинки - без докорів сумління. Сумління - без намагання хоча б щось виправити в цьому світі на краще... А ще лихоліття завжди стає лакмусовим папірцем, котрий показує рівень людяності в людях. Втім, у цьому ми нині можемо пересвідчитися й без прикладів із книг. На жаль...

п.с. А ви щось знаєте про африканську кухню?)) Завдяки цій книзі у моєму лексиконі з'явилося таке поняття, й дуже хочеться спробувати щось із так гарно описаних Адічі страв. Сподіваюся, така нагода випаде...))

Джеймс Бовен "Вуличний кіт на ім"я Боб"/James Bowen - A Street Cat Named Bob

Найбільша цінність цієї книги, як на мене, в її документальності й реальності всіх героїв, подій, імен. Автор пише про себе, про те, що з ним трапилося. Намагається аналізувати причини та наслідки подій і вчинків, озирається на своє життя, в чомусь кається, у чомусь себе виправдовує, але старається бути чесним (принаймні, мені так здалося).
Історія, котру розповідає Джеймс, дуже мила: про те, як самотня людина і самотній кіт допомогли один одному не лише вижити, а змінити життя на краще. Колишній наркоман справді став колишнім, бо у нього, нарешті, з'явився хтось, кому він був потрібен й за чиє життя відповідав. Кіт також відчував свою відповідальність за господаря (і не розказуйте мені, запеклій кошатниці, що такого бути не може)))). Звісно, потрібні були й воля до життя, до нормального життя, й бажання його змінити, й певний збіг обставин, як-от зустріч із літературним агентом зі США, яка й підштовхнула вуличного музиканта до написання книги. Але хтось ці фактори пропустить, а хтось ними скористається. Як на мене, розказане у книгі - гідний приклад того, як треба не просто дивитися, а бачити.
Щодо художньої цінності, то, зізнаюся чесно, в якийсь момент на початку читання збиралася книгу відкласти: отакий собі стиль наїв, або ж акин - що бачу, про те й розказую. Мабуть, я таки перечиталася сильних романів і ставлюся занадто прискіпливо до чтива)) Але згодом відчула, що цінність цієї книги - не у кількості метафор на сторінку тексту, а в щирості. А цього авторові не позичати.
А ще було ой як приємно поритися в інтернеті й побачити їх: справжніх Джеймса та Боба)) Просто ролик на ютубі з далекого Лондона, а відчуття таке, наче стріла давніх і хороших знайомих)) Приємне відчуття, скажу я вам))

Галина Пагутяк "Писар Східних Воріт Притулку"

Давно мені не траплялося в українській літературі, зокрема, в сучасній, книг із особливою, глибокою філософією. (Якщо я щось подібне пропустила, буду вдячна за підказки.))) У "Писареві..." така філософія - це й ідея, і сюжет, і герої, і їхні вчинки та думки, а особливо - відчуття й емоції. Якщо з книги хочеться виписувати цитати, якщо деякі з них збігаються із твоїм світоглядом, можна сказати, що читачеві, цебто мені, дуже пощастило.))

Щоправда, не з усіма постулатами (саме так чомусь сприймалися мною думки, викладені в повісті) я погодилася. З певними хотілося сперечатися, а з деякими - сперечатися до хрипу, наводячи багато прикладів для їх спростування й переконуючи, що насправді - все навпаки. От тільки чи не себе саму я переконувала? Бо тоді кого ж? Автора? Інших, невідомих мені, читачів? Але ж у кожного з нас - своє життя, свій життєвий, а головне - духовний (чи душевний?) досвід, відповідно до якого ми сприймаємо в тому числі й книги, тож переконувати інших - зайве. От і не буду))

Притулок - це таке місце, де люди, втративши все, навіть надії - всі, крім однієї: потрапити до цього дивного місця, - отримують можливість знайти себе. Не у реальному світі, не у фізичній іпостасі, не серед людей, а у власній душі. Можливості в усіх однакові, а от шлях-пошук кожен із героїв проходить свій. Так само, як і Писар Східних Воріт, котрому ще важче, адже він, на відміну від прибульців, зламаних зовнішнім, світом втратив щось своє, внутрішнє, надглибинне...

Дуже хочеться почати говорити цитатами з книги, але не буду. Один із висновків, які я зробила для себе, звучить якось так: не мета важлива, і не результат, а те, яким шляхом ти до цього йдеш і як ти свій шлях проходиш.
Щодо мене, то я - на середині шляху розуміння філософії Галини Пагутяк, який продовжу читанням "Писаря Західних Воріт Притулку".

25.01.15

Грегорі Девід Робертс "Шантарам"/Gregory David Roberts - Shantaram

Читати книгу треба ОБОВ'ЯЗКОВО!

Ага, саме так - капсом і голосно, тому що давно я не отримувала стільки: 1) задоволення; 2) емоцій; 3) приводів для осмислення життя; 4) розуміння людської сутності і ще багато-багато чого!..

Книга про любов і ненависть, про дружбу і зраду, про довіру й розчарування, про свободу й ув'язнення, про переродження душі, про оновлення людини, про життя...

Читаючи роман, я щиро посміхалася й плакала... Давно такого не було з книгами...

Яскрава Індія у книзі - справжня, з трущобами і розкішшю, з її неповторним духом й особливими людьми. Читаючи роман, я підсіла на Гугл Ерз, зазираюся в різні куточки Бомбею, де живе головний герой.

А головний герой - сам автор, оскільки роман автобіографічний. Прочитала біографію - дізналася продовження книги, яку Робертс писав у в'язниці.

Джонні Депп збираєтсья зніти фільм. Сподіваюся, у нього вийде не зіпсувати "Шантарам".

***
Можно заставить человека не поступать плохо, но нельзя заставить его поступать хорошо.

Если твоя судьба не вызывает у тебя смеха, значит, ты не понял шутки.

Одна из причин, почему мы так жаждем любви и так отчаянно ищем ее, заключается в том, что любовь – единственное лекарство от одиночества, от чувства стыда и печали.

Любовь, как и уважение, - это не то, что ты получаешь, а то, что ты отдаешь.

Рай – это место, где все счастливы потому, что никто никого не любит.

Жестокость – разновидность трусости.

Невозможно стать мужчиной, пока не отдашь с готовностью и беззаветно свою любовь ребенку. А хорошим человеком можно стать только после того, как ребенок точно так же всем сердцем полюбит тебя.

Душа не является продуктом культуры. Душа не имеет национальности. Она не различается ни по цвету, ни по акценту, ни по образу жизни. Она вечна и едина. И когда наступает момент истины и печали, душу нельзя успокоить.

Каждый удар человеческого сердца — это целая вселенная возможностей.

Люди не теряют веру в любовь и не перестают желать ее. Они просто не верят больше в счастливый конец.

Зло бывает порождено стараниями людей изменить что то к лучшему.

... секрет успеха в том, чтобы ничего не хотеть и получить то, что тебе надо.

Человек, который никуда не спешит, никуда не попадает.

Мужчина становится мужчиной только после того, как он завоюет любовь женщины, заслужит её уважение и сохранит её доверие, а без этого он не мужчина.

Истина в том, что нет хороших или плохих людей. Добро и зло не в людях, а в их поступках. Люди остаются просто людьми, а с добром или злом их связывает то, что они делают – или отказываются делать.

Истина – это задира, который ко всем пристает, и все притворяются, что им это нравится.

Дружба – это своего рода алгебраическое уравнение, которое никому не удается решить.

Чувствовать, что тебя слушают, – это почти самое лучшее, что есть на свете.

Новость сообщает тебе о том, что́ люди делали. А сплетня говорит, какое удовольствие они от этого получили.

Оптимизм – собрат любви и абсолютно подобен ей в трех отношениях: он так же не знает никаких преград, так же лишен чувства юмора и так же застигает тебя врасплох.

Когда пытаешься оценить силу человека, нужно понять, что он собой представляет как друг и как враг.

Дружба - это тоже своего рода лекарство, и рынок, на котором ее можно достать, тоже бывает черным.

Бедность и гордость неразлучно сопровождают друг друга, пока одна из них не убьет другую.

Иногда я думаю, что величина нашего счастья обратно пропорциональна величине нашего жилища.

Политик – это тот, кто обещает построить мост там, где нет никакой реки.

Умершие любовники как раз и являются самыми опасными соперниками.

У храбрости есть любопытная черта, предающая ей особую ценность. Черта эта заключается в том, что гораздо легче быть храбрым, когда надо выручать кого-то другого, чем в тех случаях, когда надо спасать себя самого.

Секрет только тогда бывает настоящим секретом, когда ты мучаешься, охраняя его.

Что бы ты ни делал в жизни, делай это, не теряя мужества, и ты не сделаешь слишком много плохого…

Судьба всегда предлагает тебе два альтернативных варианта - тот, который тебе следовало бы выбрать, и тот, который ты выбираешь.

Страдание и поражение, наши враги, которых мы боимся и ненавидим, добавляют нам капельку мудрости и потому имеют право на существование.

Герои бывают только трех видов: мертвые, побежденные и сомнительные.

Некоторые чувства так глубоко запрятаны в сердце, что только в полном одиночестве ты и можешь их обнаружить.

Такой бывает любовь. Да по большой части она именно такой и бывает, как посмотришь вокруг. Твое сердце становится похожим на перегруженную спасательную шлюпку. Чтобы не утонуть, ты выбрасываешь за борт свою гордость и самоуважение, свою независимость. А спустя какое-то время ты начинаешь выбрасывать людей - своих друзей и всех прочих, кого ты знал годами.

Нет ничего, что ощущалось бы более уместным в твоей руке, придавало бы столько уверенности и пробуждало бы такое сильное инстинктивное желание оказать покровительство и защитить, как рука ребенка.

Мы часто называем человека трусом, когда он просто застигнут врасплох, а проявленная храбрость, как правило, означает всего лишь, что он был подготовлен.

Судьба дарует нам в нашей жизни трех учителей, трех друзей, трех врагов и три большие любви. Но все двенадцать предстают в других обличьях, и мы никогда не распознаем, пока не влюбимся, не бросим и не сразимся с ними.

Хороший мужчина настолько силён, насколько это нужно правильной женщине с ним рядом.

Бремя счастья может облегчить лишь бальзам страдания.

Ничто никогда не бывает навсегда

Мы все, каждый из нас, должен заработать свое будущее. Точно так же, как и все остальные важные для нас вещи. Если мы сами не заработаем свое будущее, его у нас и не будет. Если мы не трудимся ради него, то мы его не заслуживаем и обречены вечно жить в настоящем. Или, что еще хуже, в прошлом. И, возможно, любовь – это один из способов заработать себе будущее.

Если мы не гордимся тем, как добываем деньги, они не имеют для нас ценности.

Прошлое отражается в нашем сознании сразу двумя зеркалами: одно яркое, в нем видно то, что мы когда-то сказали или сделали, другое темное, заполненное невысказанным и несделанным

То хорошее, что в нас есть, всегда в какой-то степени основывается на нашей самоуверенности.

Почему-то худшее из всего, что с нами вытворяют другие, заставляет стыдиться нас. Очевидно, при этом страдает та часть нашей души, которая стремится любить мир, и стыдимся мы того, что принадлежим к человеческой расе и разделяем ее слабости.

...не знаю, что меня пугает больше:сила, которая подавляет нас, или бесконечное терпение, с которым мы к этому относимся.

Все цветущее неизбежно погибает,но затем возрождается вновь.

Люди всегда приносят вред своим доверием. Больше всего ты навредишь человеку, которому симпатизируешь, в том случае, если полностью доверишься ему.

В конце концов, цивилизация складывается из того, что мы запрещаем, а не из того, что мы допускаем.

15.01.15

Дара Корній "Гонихмарник"

Коли мені нічого особливо такого почитати не хочеться, я вибираю книги методом тику в прямому сенсі. Метод підкинув мені роман про Львів і містику. Зізнаюся: прочитала не без захоплення, але й мимохіть хотілося повсякчас придертися до тексту. Корній видалася мені аж надто залюбленою в метафори, епітети тощо - вони у неї нанизуються одне на одне так часто, що губиться основна думка. Герої якісь не живі, а лялькові - аж надто ідеальні, причому, в усьому. Так не буває.  
Порадувала українська міфологія, вплетена в книжне полотно, але потім вона скотилася до майже фентезійних вигадок. Львів теж неживий якийсь. І хеппі енд якось за вуха притягнутий. Одні гори мені сподобалися.Одним словом, на трієчку чтиво - імхо.