Емма Донох'ю "Кімната"/Emma Donoghu - Room

Одна моя залюблена у книги подруга майже всі їх починає читати... з останніх сторінок. Вона каже, що не зможе покійно слідкувати за сюжетом і долею героїв, не знаючи, чим все закінчиться. Мене завжди дивувало це, бо ж чи не позбавляє знання фіналу насолоди від проживання історії героїв разом із ними, не відаючи, що далі?

Проте нещодавно я сама, вперше в житті, зробила так, як подруга: зазирнула в кінець книги. Прочитавши десь третину "Кімнати", відчула, що не зможу ані спати, ані їсти, ані заспокоїти біль у серці, якщо негайно не дізнаюся, що з п'ятирічним хлопчиком - головним героєм роману й оповідачем - все буде добре.Втім, отримана інформація все-таки не позбавила мене безсоння й глибоких переживань, бо читала роман не тільки як читач, а й як мама, мимохіть переносячи на себе все, що довелося пережити Джеку та його Ма.

Про книгу не можна розказувати, так чи інакше не розкривши її сюжету, чого я не люблю робити. Втім, можете далі не читати, якщо волієте вибирати книгу, як я, - майже наосліп)) Одне пораджу - виберіть цей роман, він того вартий.

Мене ж, як маму, історія Джека та Ма навчила багато чому. Не буде перебільшенням сказати, що знань, а точніше - розуміння того, як виховувати дітей, з цієї трагічної оповіді я отримала набагато більше, ніж зі спеціальної літератури, написаної професіональними педагогами та психологами (хоча такої й дуже мало читала, зізнаюся). Позбавлена волі, любові, турботи, догляду лікарів, нормального харчування й ще багато чого нормального, жінка інтуїтивно розуміла, що і як треба робити, аби виростити й виховати сильну, розумну, щасливу дитину. Вона робила все, що було в її силах, щоб син мав повноцінне (наскільки це було можливо в умовах ув'язнення) дитинство. І тепер, коли під час спілкування мам виникатимуть питання, як навчити, виховати, перевиховати тощо, я радитиму читати Донох'ю. Й сама, схоже, перечитуватиму, коли бракуватиме сил))

Ще одне питання зачепило за живе: суспільство, яке замість співчуття генерує шоу. Будь-що, особливо ж чийсь біль, чиєсь страждання, чиясь поламана доля викликають у нього, у нас усіх, шалений інтерес не тому, що хочемо допомогти, а тому, що це ж цікаво! Це ж навіть прикольно, подивитися на того, кому гірше, ніж тобі, по телевізору, стягнути його фото у свій комп чи телефон, а тицьнути пальцем на вулиці - і зовсім щастя, бо потім можна довго про це всім розказувати й навіть хвалитися, і стати трошки "зіркою"! Що під час цього відчуває той, хто мимохіть привернув геть непотрібну йому увагу, дізнаєтеся з роману...

З книги також можна дізнатися, як бути щасливим, попри всі втрати й негаразди; про що мріють п'ятирічні хлопчики; що таке справжня сміливість і справжня любов; який чарівний навколишній світ, навіть якщо це - лише одна кімната; про те, що наше життя - насправді прекрасне, яким би воно не було...

Володимир Винниченко "Записки Кирпатого Мефістофеля"

Як потрібно перечитувати книги! Це дає нам можливість не лише по-новому прочитати/побачити/усвідомити/відчути сам твір, а й завважити й роздивитися ті зміни, які сталися в нас самих за час між прочитаннями.
Власне, роман Винниченка й зробив це зі мною. Пам'ятаю, хоч і дуже смутно, як читала його в університеті, пам'ятаю не саму книгу, сюжет, героїв, а викликані нею емоції. Якщо порівняти з тими, які отримала сьогодні вночі, перегорнувши останню сторінку книги, то складається враження, що її читали дві різні людини...
Але досить про мене))

Щодо книги, то мало чого мені траплялося в українській літературі настільки емоційного, як "Записки...". Причому, твір викликав не лише стандартні (якщо можна так сказати) емоції, а й шквал відчуттів: запахів, звуків, холоду й тепла, сонця й дощу. Винниченко - художник не тільки в плані пензля й полотна, а й у плані слова - так перенести читача у книгу може лише Майстер.
Лише Майстрові під силу створити такий складний образ, яким вийшов Михайлюк. Він - багатовімирний, багатовекторний, він - справжній, бо - не хороший і не поганий, не дурний і не розумний, не добрий і не злий... І не ніякий, хоч як напрошується це слово після попередніх))) Він - живий і звичайний, яких багато... А ще він - чоловік з усіма чоловічими плюсами й мінусами...
Я промовчу про Мефістофеля-постреволюціонера, Мефістофеля-друга, Мефістофеля-коханця. Я хочу поговорити про Мефістофеля-батька.

Він дозрів до того, аби стати батьком. Але він готовий любити без пам'яті Андрійкаі категорично не готовий мати дитину від Клавдії.
Він готовий взяти на себе відповідальність і виховання як Андрійка, так і Міки, але не готовий зв'язати себе ні з однією з жінок-мам.
Він так боїться залежності від когось, що готовий вбити власну дитину.
Але він так любить свою дитину, що йому не стає сил убити її.
Зрештою, батьківська любов перемагає все. Щоправда, лише на етапі завершення книги, бо що далі сталося з Кирпатим Мефістофелем - невідомо...

Цікаві й жіночі образи роману. Й жертовна Олександра, й жорстка Варвара, й слабка Клавдія, й нещасна Соня. Всіх їх я по-своєму розумію. Окрім Шапочки, яка великодушно дозволила Михайлюкові вбити дитину... Може, в мені зараз киплять материнські гормони і я ставлюся занадто упереджено до всього, що пов'язоне з дітьми, але один цей факт великодушного дозволу на вбивство дозволяє мені справжнім Мефістофелем назвати саме цю нібито ніжну, розумну й щиру Шапочку...

Макс Фрай "Казки старого Вільнюса"/Макс Фрай - Сказки старого Вильнюса

У Вільнюс я закохалася чи не з першого погляду. Впевнена: він лишиться одним із най-найулюбленіших міст, куди б мене ще не занесло! Тому історії, які відбуваються на вулицях улюбленого Старого міста, не просто читала, а переживала, відчуваючи унікальний дух казкового Вільнюса і, як не дивно, вірячи в усе, про що розповідає автор.
Годинник, що повертає молодість? Чому б і ні? Кицька, яка зазирає у сни? Та запросто! Князь, котрому сниться місто й ми у ньому? Саме так! Важливе питання й відповідь на нього, почута на вулиці? Звісно, правильна! І ще багато-багато казкових, які, втім, від цього не стають менш життєвими і, тим паче, менш важливими, історій, що не залишили мене байдужою, жодна з них! А ще дуже захотілося ще раз пройтися названими в книзі вулицями, але вже знаючи таємниці, видані Максом Фраєм))
Мені не до вподоби короткі жанри. Але ця книга не видалася збіркою оповідань. У ній є головний герой - старий Вільнюс... А у мене - ще два томи цих чудових історій))

Енн Райс "Плач до небес"/Anne Rice - Cry to Heaven

Трапляються у житті книги, які переносять мене в інше місце, інший час, інше життя. Такі твори до рук потрапляють нечасто і від цього стають особливо цінними. Роману "Плач до небес" вдалося вчинити зі мною дещо більше: не лише перенести до Венеції та Неаполя 18-го сторіччя, надати можливість пережити неймовірні події, і й переселити (тимчасово, звісно) в інше тіло й іншу душу. Ні, я не перебільшую: Енн Райс дійсно спромоглася так тонко й точно описати думки, почуття й відчуття головного героя - співака-кастрата, що мимохіть девелося все переживати разом із ним, з раннього дитинства і до зрілості. І любов до матері, а потім - й до батька: венеціанського патриція, хранителя старовинної династії. І любов-ненависть до справжнього батька. Й страхіття того, що з ним зробили. І внутрішню боротьбу людини, життя котрої повністю змінилося, але від цього не перестало бути його життям - єдиним, яке слід прожити гідно. Я переживала разом із Тоніо всі болі, всі осяяння, перемоги й радості, страх і приниження. Я любила й вірила, розчаровувалася й сумнівалась, жадала помсти й прагнули простити. І разом із книгою, з її героями зрозуміла: життя у нас - одне, й проживати його потрібно не колись і не десь, а тут і зараз...

Софія Андрухович "Фелікс Австрія"

Якби цю книгу треба було описати одним словом, я б написала - густа. Густа, як борщ, як кисіль, як залишки від компоту зі свіжих фруктів на дні каструлі, як застигла в погребі сметана, як згущене молоко... Густа на слова й на образи, на почуття й відчуття, на думки й емоції, на будинки, на каміння, на рослини, на дощ і сонце, на страви, на одяг, на людей... А ще - гірка й солодка, солона й кисла, як саме життя...

Я вже не раз говорила, що не люблю читати розкручені й розхвалені книги, бо не можу ставитися до них об'єктивно: так і вилазить якась чужа думка чи позичене враження, з якими мені зазвичай хочеться сперечатися. З цією книгою так не було. Чи то я витримала достатню паузу між читанням відгуків і самого роману, чи то ті чужі враження, яких було в певний час забагато, так змішалися докупи, що погубилися один в одному, але сприймала "Фелікс Австрію" незамиленим поглядом. І можу з упевненістю сказати: книга мене захопила, поглинула, занурила у свій світ так, як це не часто (на жаль) останнім часом трапляється.

Власне, написане Софією Андрухович чимось нагадало мені славнозвісні "потоки свідомості", щоправда, щедро розбавлені подіями, котрі утримують увагу читача. Але оте нанизування думок й емоцій героїні-оповідача мені надзвичайно зімпонувало: я люблю бачити світ очима оповідача, дивитися на людей його поглядом, чути те, що чує героїня, й відчувати те ж, що й вона... Часом намагалася роздивитися дівчину очима Аделі, Петра, Йосипа, просто випадкового перехожого і часом мені це вдавалося. Авторка так вправно гралася текстом, що мимохіть заохочувала до гри й мене, і я цим користувалася, чого б і ні?)))

Сподобався мені відкритий фінал. Принаймні, я його сприйняла відкритим - дуже вже не хочеться трагічного кінця, й Софія Андрухович надає можливість отримати те, чого хоче кожен читач.
Не сподобався заголовок. Чому - не скажу однозначно, але ніяк не допетраю, до чого там щаслива Австрія? Може, хтось пояснить, буду вдячна))

Чімаманда Нгозі Адічі "Половина жовтого сонця"/Chimamanda Ngozi Adichie - Half of a Yellow Sun

З дитинства сприймала книги як вікна до іншого світу. От розкриваєш книгу, а там... То незнайома країна, то - місце в уже знайомій, то гори чи моря, чи пустелі, або ж ліси. Села й міста, річки й шляхи. Реальні й вигадані. А ще планети і зорі, й космічні кораблі... А як книги заміщають машини часу? Хочеш - у минуле занурюєшся, хочеш - у майбутнє. А скільки за тими вікнами різних людей: хороших і поганих, гарних і не дуже, страшних і милих, таких, у кого закохуєшся, й таких, хто викликає відразу...
Проте з часом мій світ ставав усе ширшим, і все менше зовсім нового могла я побачити в отих вікнах-книгах. Тож нині, якщо така книга-знахідка мені трапляється, стаю щасливою, як у дититстві, відчуваючи оту новизну й ледь не захлинаючись від захоплення.

До чого це я веду? А до книги, звісно. Книги, яка викликала у мене й спогади про дитинство, й захоплення, й відчуття отого вікна у незнайомий світ. 

Чімаманда Нгозі Адічі - нігерійська письменниця, яка нині живе в США. Африку я люблю, але зрозуміла, що знаю про неї дуже й дуже мало. І про сам Чорний континент, і про людей, для яких він є батьківщиною, і про його історію. Тож "Половина жовтого сонця" стала для мене відкриттям у багатьох аспектах.
По-перше, історичних. Нігерія, 60-ті роки минулого століття, війна. Громадянська, на думку одних, визвольна, на думку інших. От про цих інших, які хотіли жити у своїй маленької незалежній Біафрі, й розповідає роман. Незнана історія незнаної країни чимось мені нагадує нашу сьогоднішню. Певно, нерозумінням одних іншими, причому, з обох боків, причому, відсутністю навіть намагання порозумітися. Як наслідок - жертви, сотні тисяч жертв війни та голоду, жертв, байдужих до політики і ні в чому не винних, хібо що лишень у тому, що опинилися не в тому місці і не в той час.
Багато у книзі політики, бо ж історія без неї не вершиться, навіть якщо рушійною силою історичних змін є народ. Наслідки тривалої британської колонізації не могли не викликати протистояння між білими та африканцями, навіть якщо перші й були повністю на боці других. Соціальні зміни, основані на швидкому збагаченні одних й зубожінні (звичному, як не прикро) інших, викликали протистояння між самими нігерійцями. Воно було гострим й основувалося не лише на матеріальному грунті, а й на релігійному, і на національному, з чого, власне, й розпочалася громадянська війна.
Адічі, треба віддати належне, не користується загальними фразами для опису політичної та суспільної ситуації, яка склалася в Нігерії на той час, вона про все це розказує на прикладі конкретних людей. Тож героїв у книзі багато. Доньки нігерійського мільйонера й діти бідних селян, африканці й білі, жінки й чоловіки, військові, селяни, священики, вчителі, вчені, журналісти, слуги, господарі... Але авторці вдалося так тонко й точно змалювати їхнє світосприйняття, що розумієш кожного з них, і кожен має свою рацію, бо у кожного - своя правда, так само, як і своє життя.
Книга не була б поноцінною, якби у ній не йшлося про кохання. А там, де кохання, трапляються зради. Де зради - буває пробачення. Де пробачення - там почуття вини... Війна не буває без жорстокості. Жорстокі вчинки - без докорів сумління. Сумління - без намагання хоча б щось виправити в цьому світі на краще... А ще лихоліття завжди стає лакмусовим папірцем, котрий показує рівень людяності в людях. Втім, у цьому ми нині можемо пересвідчитися й без прикладів із книг. На жаль...

п.с. А ви щось знаєте про африканську кухню?)) Завдяки цій книзі у моєму лексиконі з'явилося таке поняття, й дуже хочеться спробувати щось із так гарно описаних Адічі страв. Сподіваюся, така нагода випаде...))

Галина Пагутяк "Писар Східних Воріт Притулку"

Давно мені не траплялося в українській літературі, зокрема, в сучасній, книг із особливою, глибокою філософією. (Якщо я щось подібне пропустила, буду вдячна за підказки.))) У "Писареві..." така філософія - це й ідея, і сюжет, і герої, і їхні вчинки та думки, а особливо - відчуття й емоції. Якщо з книги хочеться виписувати цитати, якщо деякі з них збігаються із твоїм світоглядом, можна сказати, що читачеві, цебто мені, дуже пощастило.))

Щоправда, не з усіма постулатами (саме так чомусь сприймалися мною думки, викладені в повісті) я погодилася. З певними хотілося сперечатися, а з деякими - сперечатися до хрипу, наводячи багато прикладів для їх спростування й переконуючи, що насправді - все навпаки. От тільки чи не себе саму я переконувала? Бо тоді кого ж? Автора? Інших, невідомих мені, читачів? Але ж у кожного з нас - своє життя, свій життєвий, а головне - духовний (чи душевний?) досвід, відповідно до якого ми сприймаємо в тому числі й книги, тож переконувати інших - зайве. От і не буду))

Притулок - це таке місце, де люди, втративши все, навіть надії - всі, крім однієї: потрапити до цього дивного місця, - отримують можливість знайти себе. Не у реальному світі, не у фізичній іпостасі, не серед людей, а у власній душі. Можливості в усіх однакові, а от шлях-пошук кожен із героїв проходить свій. Так само, як і Писар Східних Воріт, котрому ще важче, адже він, на відміну від прибульців, зламаних зовнішнім, світом втратив щось своє, внутрішнє, надглибинне...

Дуже хочеться почати говорити цитатами з книги, але не буду. Один із висновків, які я зробила для себе, звучить якось так: не мета важлива, і не результат, а те, яким шляхом ти до цього йдеш і як ти свій шлях проходиш.
Щодо мене, то я - на середині шляху розуміння філософії Галини Пагутяк, який продовжу читанням "Писаря Західних Воріт Притулку".