Дорж Бату "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

Йдучи на цьогорічний Книжковий Арсенал, я точно знала, яку книгу придбаю обов’язково. Так, саме "Франческу-2". Бо перша частина цієї неймовірної життєвої дилогії свого часу мене просто витягла з глибокої осінньо-зимової безнадії, змусила звернути увагу на багато важливих речей, замислитися над іншими ще важливішими нюансами нашого суспільного (саме так!) життя й просто щиро посміятися, а то й пореготати до сліз. У метро, де я зазвичай здебільшого читаю. Привселюдно)))

"Франческа. Володарка" також змушувала сміятися (у метро, ага))) А ще возити в сумці такий собі дебелий том на 600 сторінок — отут я згодна з тими, хто радив Доржеві видати трилогію замість дилогії, розділивши цю книгу на дві частини. Але ні: довелося б знову чекати продовження, а це було б нестерпно)))

Отож, у другій "Франчесці" йдеться про... Та, власне, про те ж, про що й у першій: рівність людей незалежно від статі, національності, кольору шкіри, фізичних чи інших особливостей, здібностей і талантів, віку; взаємодопомогу й готовність підставити плече тому, хто поруч, — бо завтра й тобі може знадобитися чиєсь надійне плече; чесність — насамперед перед самим собою; самоідентифікацію — національну, статеву, соціальну; життя — короткий відрізок часу, який варто провести так, аби не жалкувати ні про що. У другій "Франчесці" також багато гумору, кумедних ситуацій, вдалих жартів і неочікуваних поворотів. У ній — ті самі герої, які стали майже своїми після прочитання книги, й трошки нових. А після того, як перегортаєш останню сторінку книги, тебе опановує те ж відчуття: жаль розлучатися з цими всіма цікавезними людьми. Тому піду-но я у Фейсбук, почитаю, що в них новенького (а Дорж Бату про це постійно розповідає)))

Ілюстрації Олександра Ком’яхова, вид. "Видавництво Старого Лева", 2019

Джон Кракауер "В диких умовах"/Jon Krakauer - Into the Wild

Вже не раз згадувала, що з осторогою ставлюся до біографічних творів, і знову наступила на ті ж граблі — взялася читати книгу про реальну людину й реальні події. Щоправда, Джон Кракауер розповідає не про якусь видатну й відому особистість, а про... Так і хотілося написати: звичайного хлопця, однак хто сказав, що звичайні не можуть бути видатними й відомими? Щоправда, зазвичай це стається з ними посмертно...

Як виявилося, багато хто бачив однойменний фільм, тож люди повсякчас перепитували мене, чи в книзі все так само, як у кіно. Не знаю, бо не бачила. Однак упевнена, що в романі набагато більше різнопланової інформації та розмірковувань, ніж можна було б утиснути у фільм. Одні лише епіграфи-цитати чого варті, й уже мовчу про історії багатьох таких відчайдухів, як Алекс (чи то пак Кріс), які змагалися з природою, чи то долею, чи то самими собою й підкорювали льодові вершини, досягали полюсів, виживали в пустелях і виходили цілими з лісових нетрів. Однак не всім вдавалося живими повернутися у цивілізацію. Не вдалося це й Алексові-Крісу, котрий вирішив пожити сам-один у диких умовах на Алясці.

Багато можна говорити-розмірковувати про те, що саме змушує молодих й успішних відцуратися так званого нормального життя, перспектив, можливостей, родини і щезати. Психологічні проблеми? Можливо. Пошуки себе? Теж може бути. Нездатність сприйняти світ, правила якого тобі не підходять? Теж варіант. Юнацький максималізм, котрий дає впевненість у твоїй абсолютній правоті? А як же без цього. Напевно, через подібні почуття і бажання проходили всі. Боролися — то з ними, то з оточуючим світом. Програвали чи перемагали. Але лише одиниці зважувалися піти проти всього і всіх. 

Герой чи лузер Алекс? Я повсякчас ставила собі це запитання, і відповідь на нього постійно змінювалася. Однак піти слідом за своєю мрією — це таки героїчний вчинок, що б там не казали мої внутрішні "доросла людина" і "мама"...

Ноа Гоулі "За мить до падіння"/Noah Hawley - Before The Fall

Я дуже люблю літаки й аеропроти. Люблю літати. І, звісно, люблю фільми та книги про літаки. Зазвичай, в усіх таких творах із цим літаком щось трапляється. І зазвичай це якась катастрофа (бо ж про пересічний політ читати буде нудно))) От взяти хоча б "Аеропорт" Артура Гейлі, "Жорстоке небо" Макса Кідрука або ж "Літак без неї" Мішеля Бюссі.

Роман "За мить до падіння" Ноа Гоулі теж не виняток. Невеликий приватний літак зник із радарів й упав в океан. Добре, що це сталося неподалік узбережжя, тож декому вдалося врятуватися. І цьому декому потім повелося ой як непереливки! Бо ж на думку людського загалу й оціночні судження мас впливають не очевидні факти, а те, що транслюють ЗМІ, зокрема телебачення. Бо ж ТБ ми зазвичай віримо більше, ніж власним очам. Що вже говорити про ті речі, яких ми не бачили на власні очі...

Тож для мене цей роман став не просто черговою детективною історією про авіакатастрофу, а радше про те, як звичайна людина може протистояти цілій системі зомбування та нібито узвичаєному соціальному устрою. Про те, як важливо дослухатися до своїх почуттів і бажань й чинити не так, як від тебе очікуть оточуючі, а так, як ти вважаєш за потрібне. І часом жертвувати чимось задля любові. Бо лише вона й варта наших переживань...

До речі, про детективну складову роману. Все виявилося настільки просто, всупереч усім конспірологічним і терористичним теоріям, що фінал анітрохи не став очікуваним. Та й насправді у найстрашніших (та найвеличніших) подій може бути дуже банальна причина. Втім, це аж ніяк не впливає на їх результати...

Переклад Віктора Ярмоленка, вид. Vivat, 2018

Голлі Смейл "Дівчина-ґік. Міс досконалість"/Holly Smale - Geek Girl. Picture Perfect

Ще однин книжковий серіал, випадково початий не з тієї серії... чи то пак тому. І ще одна підліткова книга, котра потрапила в точку мого розуміння того, якою має бути література для тінейджерів.

Отож, британська дівчина-ґік, ну просто ходяча енциклопедія, а ще — прихильниця хлопчачих футболок і фотомодель, переїздить із родиною до США. Розлучення із друзями, сумніви з приводу першого кохання, спроби знайти себе, непорозуміння з батьками, можливості, які треба ловити, і невдачі, з якими варто змиритися, — все це й не лише це  трапляється з юною героїнею у третій книзі із серії "Дівчина-ґік". Багато гумору, цікавої інформації, жваві діалоги, зрозумілі, попри геть не українську реальність, реалії (тавтологія зумисна))) і такий чудовий, ну просто прекрасний фінал — що іще потрібно, аби перегорнути останню сторінку із замріяним "Ах!" й обома руками притиснути книгу до грудей, як у дитинстві...

Ах...

Колсон Вайтхед "Підземна залізниця"/Colson Whithead - The Underground Railroad

Якщо добре подумати (не кажу вже про попорпатися), то у кожного з нас у шафі знайдеться якщо й не геть брудна, то досить поношена білизна, а то й цілий скелет. Та ж саме можна сказати про держави, народи, нації. І якою б на позір демократичною, правовою й чемною не позиціонувала себе нині та чи інша країна, в історії кожної є й скелети, і чорні сторінки, й те, про що не хочеться навіть згадувати, бо соромно...

Саме про таке, чого варто соромитися американцям (принаймні, на мій погляд, пишатися точно тут нічим), і йдеться у "Підземній залізниці" Колсона Вайтхеда — книзі-лауреатці численних книгопремій та очільниці не менш численних книгорейтингів. Взяття в рабство однієї раси іншою, переведення людей у статус речей і непомірна жорстокість — це те, що викашлюють американці (та й чи лише вони?) досі. Скажімо, у середині 20-го століття змішані шлюби все ще були дивиною, а народжені в них діти зазвичай мусили домагатися свого права на рівність. І навіть через майже 150 років після відміни рабства у США те, що пост Президента цієї країни обійняв темношкірий, стало своєрідною сенсацією.

Але книга, власне, не про всі оці муки совісті нас сучасних. Вона про просто муки однаєї окремо взятої чорношкірої рабині на ім’я Кора, чиї мати, батько, дід та бабуся, яку схопили в Африці й привезли до Америки, були, відповідно, також рабами. Вона про страх — рабів перед своїми господарями і господарів — перед рабами, яких ставало все більше й більше і які, організувавшись, могли б вирватися з лабет білих людей. Однак лише одиниці із заляканих вщент чорношкірих були здатні підняти голову й боротися за свою (і не лише) свободу. Й Кора стала однією з тих, хто скористався міфічною в реальності, однак реальною у романі підземною залізницею, якою за сприяння аболіціоністів утікачів переправляли у північні штати.

Сюжет — це не головне у романі. Головним для мене стали розмірковування героїв (чи то пак автора) про те, на чому ґрунтується нинішня могутність США. Про те, що білі люди вкрали землю, на якій захотіли жити, вкрали людей, яких змусили працювати на цій землі, аби самим жити, а головне — вкрали багато-багато людських життів. Про жорстокість. Про страх. Про чесність. Про внутрішню силу. Про ненависть і любов. Про прощення і шлях до нього. І про підземну залізницю як шлях до порятунку, яка повинна існувати, навіть коли її вигадали...

З англійської переклала Любов Пилаєва, вид. Book Chef, 2017

Ісабель Альєнде "Японський коханець"/Isabel Allende - El amante japonés

От я геть не очікувала зустріти героїню-тезку Ірину у книзі, написаній чилійкою Ісабель Альєнде із назвою, що натякає на Японію. Ірина, румунка з Молдови (як закручено, га?), зрештою виявилася зовсім не Іриною, але я, здається, вже спойлерю. Не буду!))

Насправді ж книга не про Ірину, точніше, не стільки про неї, скільки про жінку, з якою її звела доля попри відстань, час, різний соціальний стан. Альма Беласко, мешканка закладу для людей похилого віку, в якому працює Ірина, прожила довге й насичене подіями, емоціями, враженнями, людьми життя. Саме її історія, така собі оповідь в оповіді, дає змогу подивитися на долю цілого покоління різних народів, яких кидало житейське море на збурених Другою світовою війною хвилях. Звісно, це доля польських євреїв, із родини яких походить Альма. Це невідома мені досі історія про те, як американське суспільство поставилося до японців після нападу їх співвітчизників на  Перл-Гарбор, про табори для інтернованих у пустельних штатах США і про те, як люди мусили доводити свою вірність країні, яка їм не вірила. Це страх народити дитину від чоловіка іншої раси, що тоді, в середині ХХ століття, було суспільним злочином. Це гомосексуальні стосунки, які тоді теж були (та й нині часто лишаються) злочином. Це кохання, яке пережило  сотні перешкод і навіть самих закоханих.

Окремою темою можна виділити життя (чи доживання?) стареньких в останньому їхньому прихистку. Як це — знати, що сьогоднішній день може стати останнім? Як змиритися з цим усвідомленням і як прожити цей останній день? Приклади кількох мешканців будинку для людей похилого віку дають лише варіанти розвитку подій, бо те, якими ми станемо у такому віці, залежить лише від нас.

А що Ірина? Вона, багато чого переживши, зрештою знаходить своє щастя. Втім, її життя, описане в цьому романі досить скупо, варте окремої великої книги. Бо таку долю, на жаль, мають дуже багато дітей, емігрантів, загублених у світі сиріт... 

Переклад з іспанської Сергія Борщевського, вид. "Видавництво Анетти Антоненко", 2017

Жоель Діккер "Правда про справу Гаррі Квеберта"/Joel Dicker - La Verite sur l'affaire Harry Quebert

У мене склалося стійке враження, що Жоель Діккер, перш ніж узятися за літературу, перечитав дебелий стос книг про те, як стати успішним письменником, почерпнув із прочитаного кілька десятків порад і прискіпливо скористався ними. І знаєте що? Вони виявилися дуже ефективними, ці всі поради. Ними, втім, може також скористатися кожен, хто прочитає роман Діккера "Правда про справу Гаррі Квеберта", оскільки переважна частка цих порад використана в епіграфах до розділів.

Отож, у романі є все, що могло б захопити читача. Детективна історія. Заборонене, але палке і щире кохання. Життя маленького американського містечка у 70-ті роки минулого століття. Шлях до шаленого успіху й реалізація американської мрії. Прекрасні краєвиди: ліс, океан, чайки (отут ті, хто читав книгу, мали б із розумінням похитати головою))). Різнопланові й гарно виписані герої, поєднані між собою такими ж різноплановими стосунками. Легкий стиль оповіді, який ну геть не напружує, а це — ще одна важлива умова для здобуття масової популярності книги. Трошки гумору — маю на увазі маму Маркуса та їхні телефонні розмови, ну справді смішно, такий собі стиль ситкомів. Неочікуваний поворот сюжету наприкінці роману. І ще один. Й іще (ага, нудно точно не стає))) Тобто задоволення від читання я отримала, і неабияке. От лишень про те, що роман мене зачепив за щось живе і глибоке, сказати не можу. Та чи й обов’язково він мав зачепити?))) Для цього є інші книги... Але коли мені захочеться відпочити за справді хорошим чтивом, я таки візьмуся прочитати іще щось від Жоеля Діккера.

Переклав із французької Леонід Кононович, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

Деніел Джеймс Браун "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"/Daniel James Brown - The Boys in the Boat

А чи траплялися вам книги, які ви не читали, а "дивилися", немов кінострічку, — бо настільки яскравими були картинки, описані письменником? Так от: цей роман зовсім не такий. Насправді він іще крутіший, оскільки не "кіно" показує, а робить із читачем набагато більше: занурює його в атмосферу, вмонтовує у життя героїв, переносить на місце подій і робить активним їх учасником. Принаймні, саме так я почувалася, читаючи "Диво в Берліні".

Роман документальний, причому в прямому сенсі цього слова, оскільки наприкінці книги у примітках вказано джерела  та авторів усієї інформації, використаної у кожному з розділів. Іще більше їх — на сайті (я залипла там на відео, і це було неймовірно: бачити героїв книги!). Тому у книзі практично немає діалогів та ліричних відступів, а якщо і йдеться про внутрішні переживання героїв, то вони не вигадані автором, а реальні (дивіться згадані вище примітки). Тобто робота, яку провів Деніел Джеймс Браун, вражає. Ще більше вражає його талант оповідача, який допоміг перетворити величезну кількість розрізнених розповідей, статей, записів в абсолютно цілісну картину. Не можна не оцінити і прискіпливість автора як дослідника: купа додаткових відомостей про Велику депресію в США, розвиток техніки, будівництво гоночних човнів, роботу з різними сортами деервини, фізіологічні нюанси веслярського спорту, становлення пропагандистського кінематографа в нацистській Німеччині і ще багато чого роблять роман частково енциклопедичним, проте анітрохи не нудним.

В основі сюжету (а він, попри все сказане вище, таки є))) — шлях звичайного амерканського хлопчини Джо Ранца до своєї мрії. Нею була перемога в Олімпійських іграх 1936 року, котрі проходили в Берліні. Втім, я помилилася: мрія була не тільки його, а й усієї команди, тренера, університету, штату Вашингтон та Сполучених Штатів загалом. Звісно, вона здійснилася (бо ж інакше навіщо було писати цілий роман?))), однак точна обізнаність із фіналом не позбавляє читача усієї насолоди від переживань за героїв під час кожних перегонів. Я розпереживалася пару разів  настільки, що... пропускала потрібну станцію метро))) А ще я носила цей величенький та важкеньний том із собою практично скрізь. А ще я зараз записую в чергу усіх бажаючих прочитати книгу — дорозхвалювалася, ага))) А іще я точно знаю, що "Диво в Берліні" стане однією з найкращих книг, прочитаних мною цьогоріч.

п.с. Невеличка порада тим, хто читатиме книгу: подолайте перші півсотні сторінок трохи неоковирного перекладу, не відкладайте роман, як збиралася зробити я, спотикаючись об текст, — це була б одна з найбільших помилок книгоманіячки))) Наступні 400 сторінок усе йтиме гладко, як весла у воду, — перевірено)))

Переклад з англ. Любові Пилаєвої, вид. "Наш формат", 2016

Вільям Кент Крюгер "Звичайна вдячність"/ William Kent Krueger - Ordinary Grace

Схоже, це буде не відгук на саме цю книгу, а список тих творів, про які я мимохіть згадувала, читаючи "Звичайну вдячність". Ну, якось так склалося)))

Отож, аналогія перша: "Вбити пересмішника" Гарпер Лі. Її важко не помітити, оскільки сам автор зізнається, що це — його найулюбленіший твір, що саме цей роман справив на його творчість неабиякий вплив етзетера... Воно і справді: оповідь ведеться від імені дитини (однак у Крюгера це 13-річний хлопчик), велику роль у житті якої відіграє постать батька. В місті відбуваються загадкові події, до яких хлопчик так чи інакше має стосунок. Зрештою, що б там не сталося, підліток виходить із цього всього з новим досвідом. Однак наполегливо не раджу заміняти "Вбити пересмішника" романом Крюгера: як на мене, книги абсолютно різні за емоційним насиченням, і сучасна, звичайно, програє.

Аналогія друга, на яку натикалася, гортаючи відгуки інших читачів: "Кульбабове вино" Рея Бредбері. Той же хлопчик, те ж літо, таке ж провінційне маленьке містечко, і брат молодший такий же, і дитячі страхи, і загадкові події... Однак книга зовсім, зовсім не така! Коли у Бредбері все наповнене-переповнене сонцем і щастям, то роман Крюгера змушує сумувати, страждати, а то й плакати. І навіть попри спеку, яка раз по раз згадується у "Звичайній вдячності", у мене все одно склалося враження, що там постійно йшов дощ. Бо хіба можна бачити сонце, коли навколо панує нагла смерть, яка забирає близьких тобі людей?

Аналогія третя, вже не позичена, а моя: "Несказане" Селесте Інг. На позір щаслива й міцна родина насправді такою не є, і це стає очевидним після того, як гине старша донька. У кожного з п’яти її членів — своє життя, свої таргани, свої секрети, і ні про яку сімейну єдність тут говорити не доводиться. Хоча варто зазначити, що у Крюгера все-таки не відчувається такої безвиході, як у Інг, бо він мав іншу мету: показати читачеві, що навіть найстрашніші події у житті можна пережити, якщо наповнитися терпінням, прощенням і вірою в Господа. Так-так, що б вам не казали, книга саме про це. Ну і трошки детектив...

Переклад з англ. Оксани Дятел, вид. "Наш формат", 2016

Асли Е. Перкер "Суфле"/Aslı E. Perker - Sufle

Якщо бувають книги, які викликають смакові подразнення, то це – одна з таких. Власне, про це попереджує й назва роману сучасної турецької авторки, й анотація, у якій сказано, що в книзі читач знайде смачні рецепти. Але розраховувати на те, що ви нашвидкуруч пробіжите легенький текст із невибагливим розважальним сюжетом, перепишете собі кілька підходящих рецептів і забудете про книгу, не варто. По-перше, у ній все-таки немає рецептів, як не дивно це звучить. Скоріше, тут ви знайдете поради, натяки, рекомендації чи й навіть підштовхування до приготування тих чи інших страв. А по-друге, залиште сподівання на легенький сюжет де-інде, бо такого тут також немає. Навіть сюжету – в однині – немає, бо їх... аж три.

Тепер трошки докладніше. Роман, як на мене, для зрілих людей. Для тих, хто пережив гіркоту втрат чи розчарувань, хто позбавився нежиттєздатних ілюзій, ідеалів чи й ідеалізму загалом, хто спотикався (чи якраз спіткнувся) за одну з тих життєвих перепон, які здатні (чи й покликані?) або зламати людину, або ж зробити її сильнішою і щасливішою, попри все. Кожен із трьох головних героїв книги потрапив саме у таку ситуацію. У когось померла кохана половинка, хтось зрозумів, що прожив життя намарно, хтось – що навіть найбільша любов не здатна все перемогти. І кожен із них переживає своє випробування по-своєму. А авторка майстерно, якось легко й невимушено та водночас глибоко й точно передає читачеві всі оті переживання. Та так, що мимохіть починаєш жити не своїми, а їхніми проблемами, переносячись зі Стамбула до Парижа, потім – до Нью-Йорка, і знову до Стамбула – по колу. Ці люди ніколи не зустрічалися. Їх ніщо не поєднує (крім, хіба, цієї книги). Вони йдуть до вирішення своїх проблем різними шляхами. І, зрозуміло, отримують різні результати. Але всі троє діляться з нами часткою своєї мудрості, яку здобули завдяки болісному досвіду. Й усі троє намагаються приготувати одну з найскладніших страв – суфле, яке стало своєрідною рятівною соломинкою, або ж відволікаючим маневром, або ж символом можливості – і здатності! – змінити своє життя, навіть коли здається, що вже геть пізно...

Перекладач Ольга Чичинська, вид. "Алемак", 2015

Гарпер Лі "Іди, вартового постав"/Harper Lee - Go Set a Watchman

О, в якому передчутті я брала до рук цю книгу – продовження "Вбити пересмішника"! І, впевнена, не лише я очікувала від роману такої ж сили, як і від того, вже класичного, твору. Ні-ні, відразу скажу, що я не розчарована! Але й того катарсису, який свого часу отримала від першої книги, не було.

А що ж було? По-перше, старанне пригадування подій, описаних у "Вбити пересмішника". І це виявилося зайвим, бо вони у цій книзі згадуються побічно і до сюжету ніяк не не прив’язані, хіба що як ілюстрація поглядів Атикуса. Власне, від тієї сюжетної лінії, як і від героїв, у продовженні мало що (хто) лишилося. Взагалі, як виявилося, Гарпер Лі написала один великий роман, із якого потім, за рекомендацією видавця, вичленувався "Вбити пересмішника". Класний був, видно, видавець, бо зміг побачити саме те, що треба.

По-друге, було намагання розібратися у всіх отих знакових саме для американців культурно-політичних кодах, мемах, ремінісценціях. Щедрі коментарі перекладача мало в цьому допомагали – таки є твори, призначені певній групі людей. Інші можуть, звичайно, їх читати (дивитися, слухати), але осягнути велику частину підтексту їм (нам) не дано.

По-третє, розуміння – навіть осяяння! – кількох цікавих, досить складних (для мене зокрема) речей. Наприклад, того, що свобода, отримана особою (суспільством), може нашкодити, і того, чому краще наділяти нею дозовано. Того, що до будь-яких революційних змін суспільство має бути належним чином підготовлене. Того, що не все те, що видається апріорі хорошим, позитивним, прогресивним, може бути таким на практиці. А ще того, що часом любити людину замало, щоб розуміти її – для цього потрібен великий душевний труд і величезне бажання.

Перекладач Тетяна Некряч, вид. KM Books, 2016

Теодор Драйзер "Оплот"/Theodore Dreiser - The Bulwark

Епічне полотно про життя трьох поколінь великої американської родини квакерів змусило мене стати на місце своїх батьків, як би дивно це не прозвучало. Що відчувають вони, дивлячись, як руйнуються селянські й радянські устої, на яких виросло, виховалося, змужніло їхнє покоління? Як важко їм сприйняти і як іще важче зрозуміти те життя, яке закрутило-захопило й порозкидало світом їхніх дітей? Чого замість тяжкої і звичної селянської праці ми обрали не легший, але зовсім інакший розумовий труд? Чого цінності, якими жило їхнє покоління, для нас не лише втратили цінність, а подекуди й навпаки: отримали негативне забарвлення? Чого ті правила, якими вони керувалися, доглядаючи й ставлячи на ноги маленьких нас, категорично відхиляються нами як зовсім непідходящі для їхніх онуків?

Разом із тим, я змогла хоча б трошки зазирнути в майбутнє й приготуватися до того, що очікуватиме нас тоді, коли вже наші діти заживуть своїм життям. Так, воно так само руйнуватимуть наші устої, як і ми руйнуємо устої наших батьків. А ті, чого гріха таїти, робили теж саме зі своїми батьками... Ех... )))

Ще одна важлива й гостра для мене сьогоднішньої тема роману: співжиття порядної людини з людьми інших поглядів (політкоректно висловилася?))), пошуки комфортних для усіх точок дотику, вирішення протиріч, насамперед внутрішніх, особистісних. Головний герой розумів, що те, як живуть інші, не обтяжені ані квакерськими вірою та звичаями, ані власною совістю, - теж нормально, бо такою є більша частина суспільства, проте він не дозволяв втягувати себе в банківські й не лише махінації, бо хотів лишатися чистим і праведним. Чи покращує таке відмежування суспільство? Чи це просто бажання мати чисті руки? Ані я, ані, схоже, сам герой точної відповіді так і не знайшли.

Не можу не згадати про тему грошей і багатства. Чи є гріхом самі гроші, а чи те, як ними користуватися? Де межа між необхідним для життя і зайвими розкошами? Як впливають бажання на людей, які можуть дозволити собі їх задовольнити, і на людей, яким це недоступно? Чому одних це руйнує в будь-якому випадку, а інших - ні?

Купа питань, на більшість із яких відповіді лише схематично накреслені. Як і має бути після прочитання хорошої, глибокої, сильної і важливої книги.

Стівен Кінг "Серця в Атлантиді"/Stephen King - Hearts in Atlantis

Чудова книга про суспільство. Саме так - про суспільство. Про його монолітність і про тріщини у ній. Про те, як у ньому не сприймають осіб, котрі відрізняються від загальної маси: не так мислять, не так поводяться, мають інші цінності, дають іншу оцінку тому, що відбувається навколо...

Сюжет закручений так... по-кінгівськи, одним словом, що однозначно назвати жанр, у якому роман написано, неможливо. Тут вам і фантастика, й дитячі міжособистісні стосунки, і проблема дітей та дорослих, і В'єтнам, і початок руху хіппі, й універсистет та студентські стосунки, і сила волі окремої людини проти сили групи...

Героїв дуже багато. Власне, у кожній із п'яти частин книги - свої герої, свій сюжет, своя проблематика. Але герої перетинаються, з'являються у "сусідніх" повістях, виринають зненацька й у зовсім іншому амплуа та у зовсім неочікуваних ракурсах, одним словом: не дають про себе забути.

А коли перегортаєш останню сторінку книги, починаєш думати, думати, думати... Але про нюанси моїх розмірковувань по книзі писати тут, думаю, не варто))

Айн Ренд "Атлант розправив плечі"/Ayn Rand - Atlas Shrugged

Якщо коротко, то роман справив на мене настільки сильне враження, що висловити його просто не вистачає таланту сформулювати! Одне скажу точно: книга мене змінила, змінила зсередини, зробила сильнішою і щасливішою.

Про що ж романище (інакше тритомник загальним обсягом в півтори тисячі сторінок не назвеш)? Це - соціальна утопія, події якої відбуваються в США та у світі, де лише ця країна лишилася здатною продовжувати виробництво та підтримувати економіку (хто б сумнівався))). Вся Європа - то Народні Республіки (яка прикра і водночас смішна паралель із НРД, НРЛ тощо)))), владу в яких захопив пролетаріат і які загинаються від бідності. Втім, така ж доля випадає й США...

Але не це головне. Роман - жива ілюстрація філософії об'єктивізму, яку заснувала Ренд і яка майже ідеально лягла на моє сприймання світу. Те, що я не могла сформулювати в собі, мені розповіла Ренд. Те, в чому я плуталася, вона розклала по поличках. Те, що мені часто заважало, я тепер сміливо відкидаю.

Головні герої роману - талановиті люди-творці: музикант, винахідники, підприємці. Проти них - купа політиканів, які не здатні самі нічого створювати, проте здатні руйнувати. Оскільки других - більше, ніж перших, другі - кричать, гукають і ведуть за собою всіх тих, хто вміє лише споживати (а таких у будь-якому суспільстві найбільше), то стається так, що люди-творці оголошують страйк і щезають із суспільства, після чого воно гине.

Роман називають нудним через докладні описи думок і відчуттів головних героїв, проте я його прочитала на одному диханні. Книгу дійсно варто читати всім, хіба що обмовлюся: крім глибоко віруючих. Ні, в ній немає нічого диявольського)) Просто в ній пояснюється різниця між Богом і релігією, а саме останнє, на жаль, часто замінює перше (це моя думка).

Роман пожна рвати на цитати. Їх тут не наводитиму, краще прочитайте й виберіть те, що сподобається вам.

Джоді Піколт «Дев'ятнадцять хвилин»/Jodi Picoult - Ninteen Minutes

Сюжет із новин, але скільки в подібному короткому повідомлення болю, скільки запитань! Власне, твір лише ставить запитання, не даючи на них відповідей, які кожен має знайти самостійно...
Книга дуже важко читалася. На фоні трагічних смертей в Україні я, певно, так само гостро сприймала й ці вигадані смерті, бо плакала однаково над ними всіма.
Ще занадто близько до серця взяла роман й тому, що маю сина і, певно, мимохіть приміряла на нього - ролі героїв книги, на себе - ролі їх матерів.
Хто винен у смерті дітей - доведений до відчаю Пітер чи ті, хто довів його до такого стану? А чи батьки, котрі не бачили, не помічали того, що коїться з сином? Чи сам хлопець, бо не зміг, як Джоді, надягнути маску і прикидатися іншим?
І як зробити так, аби моя дитина була не вигнанцем у колективі і не тим, хто вирішує, кого виганяти?
Як не віддалитися від сина, як постійно лишатися найближчою йому людиною?
Як допомогти знайти оту рівновагу між "залишитися собою" і "бути популярним"?
Як?..

Я поки що не можу відповісти... Ні на ці, ні на багато інших запитань, поставлених зараз життям... Але я шукаю відповіді...

Головний герой книги Пітер, старшокласник з маленького американського містечка, одного дня прийшов до школи зі зброєю і вбив десятьох, ще 19 - покалічив...

Емма Донох'ю "Кімната"/Emma Donoghu - Room

Одна моя залюблена у книги подруга майже всі їх починає читати... з останніх сторінок. Вона каже, що не зможе покійно слідкувати за сюжетом і долею героїв, не знаючи, чим все закінчиться. Мене завжди дивувало це, бо ж чи не позбавляє знання фіналу насолоди від проживання історії героїв разом із ними, не відаючи, що далі?

Проте нещодавно я сама, вперше в житті, зробила так, як подруга: зазирнула в кінець книги. Прочитавши десь третину "Кімнати", відчула, що не зможу ані спати, ані їсти, ані заспокоїти біль у серці, якщо негайно не дізнаюся, що з п'ятирічним хлопчиком - головним героєм роману й оповідачем - все буде добре.Втім, отримана інформація все-таки не позбавила мене безсоння й глибоких переживань, бо читала роман не тільки як читач, а й як мама, мимохіть переносячи на себе все, що довелося пережити Джеку та його Ма.

Про книгу не можна розказувати, так чи інакше не розкривши її сюжету, чого я не люблю робити. Втім, можете далі не читати, якщо волієте вибирати книгу, як я, - майже наосліп)) Одне пораджу - виберіть цей роман, він того вартий.

Мене ж, як маму, історія Джека та Ма навчила багато чому. Не буде перебільшенням сказати, що знань, а точніше - розуміння того, як виховувати дітей, з цієї трагічної оповіді я отримала набагато більше, ніж зі спеціальної літератури, написаної професіональними педагогами та психологами (хоча такої й дуже мало читала, зізнаюся). Позбавлена волі, любові, турботи, догляду лікарів, нормального харчування й ще багато чого нормального, жінка інтуїтивно розуміла, що і як треба робити, аби виростити й виховати сильну, розумну, щасливу дитину. Вона робила все, що було в її силах, щоб син мав повноцінне (наскільки це було можливо в умовах ув'язнення) дитинство. І тепер, коли під час спілкування мам виникатимуть питання, як навчити, виховати, перевиховати тощо, я радитиму читати Донох'ю. Й сама, схоже, перечитуватиму, коли бракуватиме сил))

Ще одне питання зачепило за живе: суспільство, яке замість співчуття генерує шоу. Будь-що, особливо ж чийсь біль, чиєсь страждання, чиясь поламана доля викликають у нього, у нас усіх, шалений інтерес не тому, що хочемо допомогти, а тому, що це ж цікаво! Це ж навіть прикольно, подивитися на того, кому гірше, ніж тобі, по телевізору, стягнути його фото у свій комп чи телефон, а тицьнути пальцем на вулиці - і зовсім щастя, бо потім можна довго про це всім розказувати й навіть хвалитися, і стати трошки "зіркою"! Що під час цього відчуває той, хто мимохіть привернув геть непотрібну йому увагу, дізнаєтеся з роману...

З книги також можна дізнатися, як бути щасливим, попри всі втрати й негаразди; про що мріють п'ятирічні хлопчики; що таке справжня сміливість і справжня любов; який чарівний навколишній світ, навіть якщо це - лише одна кімната; про те, що наше життя - насправді прекрасне, яким би воно не було...

Стівен Кінг "11/22/63"/Stephen King - 22/11/63

Важко повірити, але в цій книзі Кінга немає страхіть і жахів, нічого такого надзвичайного, що моголо б налякати вразливого читача. Окрім самих людей, таких, якими вони бувають: жорстоких, злих, підступних, непередбачуваних. (Задля справедливості скажу, що в романі є багато хороших, добрих, розумних і гарних героїв.)
Головний герой отримав можливість подорожувати в часі. Куди і яким чином - прочитаєте самі, якщо цікаво. Він також отримав можливість змінити минуле, що й почав робити з найкращими і найблагороднішими намірами. Що з цього вийшло, теж прочитаєте самі, якщо цікаво.
А от мені найцікавіше було читати про той особливих дух маленьких містечок, про який так майстерно вміє писати Кінг. Про те, як люди можуть змінюватися залежно від того, куди і під чий вплив вони потрапляють. Про історію вбивства Кеннеді - з детальними й точними відомостями. Про те, що любов таки всесильна (ну, я ж жінка))).

Джон Грішем "Справа про пеліканів"/John Grisham - The Pelican Brief

Ой як давно я не читала детективів! Так давно, що відвикла, схоже, від напруги, яку обов'язково викликає вміло закручений детективний сюжет. Щоб позбавитися від неї, книгу довелося терміново дочитувати, незважаючи на пізню ніч за вікном)))

Дочитала. І, чесно кажучи, трохи розчарувалася. Не книжкою загалом, а фіналом, який мені видався занадто солодким, ну дуже-дуже солодким! Ні, я щиро вболівала й переживала за герїню, я дуже сподівалася, що вона залишиться живою, але... Якось не так це уявлядося. Хоча фінал - яскравий, гарний, теплий і сонячний.

Про книгу загалом. Це - перший роман Грішема, котрий потрапив мені до рук. Не скажу, що він викликав захоплення, яке мав би викликати, зважаючи на відгуки про творчість письменника. Перша третина видалася мені досить затягнутою, похмурою, сповненою безвиході й туги, але бажання відкласти книгу це все-таки не викликало. Зате з другої половини читалося швидко, із захопленням, а часом - і запоєм)) Особливо сподобався опис роботи крутих американських журналістів у крутих виданнях, колеги все-таки)) Аж захотілося вийти на роботу, ну його, цей декрет)))