Оя Байдар "Котячі листи" / Oya Baydar - Kedi Mektupları

Я вже не раз згадувала про те, що у нас досить значний перегин у бік англомовної літератури. Ще можна почитати переклади з французької, німецької, польської. Все, що поза цими мовами, — невелика дещиця того, що можуть нам запропонувати інші культури. До таких належить і турецька. Нагадайте-но мені когось, крім Орхана Памука? Отож-бо.

Однак я дуже люблю читати книги, які дають змогу зазирнути в досі невідомі вікна. Такою стали й "Котячі листи" турецької письменниці Ої Байдар. Свого часу вона була затятою комуністкою, брала участь у заколоті 1971 року, який було придушено. Потрапила у в’язницю, а потім була змушена емігрувати й понад 10 років жити далеко від батьківщини та поступово змиритися з тим, що ідеї комунізму потерпіли крах.

Саме про це — її книга. Розкидані по затишній Європі вчорашні комуністи переживають глибокий внутрішній злам. На календарі — 1991 рік, соціалізму кінець, і кінець сподіванням героїв на те, що їхні ідеї зрештою переможуть. Їм лишається одне — змиритися. Або ж ні...

Тут багато чого. Самотність у чужому світі. Зневага, а то й ненависть блідолицих європейців до смаглявих чужинців, що користуються благами суспільства, цінностей якого не поділяють. Внутрішній злам від програшу, від потреби втікати, від даремно прожитого життя. Кожен із героїв по-своєму переживає все це. Хтось намагається облаштуватися на новому місці, хтось — повернутися додому, де все вже геть по-іншому, а хтось вирішує померти.

Однак самі герої мовчать. Про них розповідають їхні... коти. Саме так: книга написала від імені котів, котрі живуть із цими людьми й пишуть одне одному листи. І це — ще один світ, можна сказати, паралельний і не менш цікавий за людський. Коти в цій книзі так само, як і люди, шукають своє місце в житті, прагнуть досягти чогось більшого, ніж лежання на дивані, досліджують людей і розвивають оригінальні теорії про те, чому ці двоногі здебільшого нещасні. Одна з них звучить так: люди не вміють радіти дрібницям. А коти — так. Тож будьмо, як коти))) А книгу раджу.

Переклад із турецької Ольги Чичинської, вид. "Алемак", 2020

Туна Кіремітчі "Молитви лишаються незмінними"/Tuna Kiremitçi - Dualar Kalıcıdır

Ще один зразок сучасної турецької літератури також не розчарував. Але якщо "Суфле" Асли Е. Перкер, яке я не так давно прочитала, розраховано на досить вузьку категорію читачів, то Туна Кіремітчі спробував охопити жінок практично усієї вікової категорії. Так-так, саме жінок – цей чарівний музикант і співак, схоже, таки знається на сердечних справах чарівної статі. А ще – на нашому бажанні ідеалізувати своє життя, особливо ж в очах інших. Це яскраво демонструють обидві героїні цієї книги-діалогу (а в ній дійсно немає жодної авторської фрази – виключно репліки двох жінок). Одна з них – юна студентка, інша – жінка на схилі літ, а пов’язує їх... турецька мова.

Спочатку розмова двох чужих людей не клеїлася. А потім кожна з жінок почала розказувати про своє життя, та так захопливо, що обидві вже чекали цих зустрічей. Але це захоплення було викликане не стільки реальністю оповідей, скільки бажанням/схильністю/талантом кожної прикрасити те, про що розповідають. Старша жінка пригадувала своє минуле, а потім сама зізналася, що не може точно сказати, що і як було насправді, бо такою вже є людська пам’ять – вибирає найцінніше й те, що найбільше вразило. А от молодша просто прикрашала своє життя. Бо теж хотіла жити інакше, ніж у реальності, – мати прихильників, можливість вибирати і закохуватися. Й обидві не брехали, ні – просто хотіли мати у своєму житті (минулому чи майбутньому) щось інше...

Фінал книги напружений, сумний і... якийсь очікувано-неочікуваний... 

Ну от, вже і я поєдную непоєднуване й не можу остаточно визначитися з оцінкою фіналу роману. Що вже казати про життя і романтичні пригоди? Жінка, що ж із мене візьмеш...))

Переклад Ольги Чичинської, вид. "Алемак", 2015

Асли Е. Перкер "Суфле"/Aslı E. Perker - Sufle

Якщо бувають книги, які викликають смакові подразнення, то це – одна з таких. Власне, про це попереджує й назва роману сучасної турецької авторки, й анотація, у якій сказано, що в книзі читач знайде смачні рецепти. Але розраховувати на те, що ви нашвидкуруч пробіжите легенький текст із невибагливим розважальним сюжетом, перепишете собі кілька підходящих рецептів і забудете про книгу, не варто. По-перше, у ній все-таки немає рецептів, як не дивно це звучить. Скоріше, тут ви знайдете поради, натяки, рекомендації чи й навіть підштовхування до приготування тих чи інших страв. А по-друге, залиште сподівання на легенький сюжет де-інде, бо такого тут також немає. Навіть сюжету – в однині – немає, бо їх... аж три.

Тепер трошки докладніше. Роман, як на мене, для зрілих людей. Для тих, хто пережив гіркоту втрат чи розчарувань, хто позбавився нежиттєздатних ілюзій, ідеалів чи й ідеалізму загалом, хто спотикався (чи якраз спіткнувся) за одну з тих життєвих перепон, які здатні (чи й покликані?) або зламати людину, або ж зробити її сильнішою і щасливішою, попри все. Кожен із трьох головних героїв книги потрапив саме у таку ситуацію. У когось померла кохана половинка, хтось зрозумів, що прожив життя намарно, хтось – що навіть найбільша любов не здатна все перемогти. І кожен із них переживає своє випробування по-своєму. А авторка майстерно, якось легко й невимушено та водночас глибоко й точно передає читачеві всі оті переживання. Та так, що мимохіть починаєш жити не своїми, а їхніми проблемами, переносячись зі Стамбула до Парижа, потім – до Нью-Йорка, і знову до Стамбула – по колу. Ці люди ніколи не зустрічалися. Їх ніщо не поєднує (крім, хіба, цієї книги). Вони йдуть до вирішення своїх проблем різними шляхами. І, зрозуміло, отримують різні результати. Але всі троє діляться з нами часткою своєї мудрості, яку здобули завдяки болісному досвіду. Й усі троє намагаються приготувати одну з найскладніших страв – суфле, яке стало своєрідною рятівною соломинкою, або ж відволікаючим маневром, або ж символом можливості – і здатності! – змінити своє життя, навіть коли здається, що вже геть пізно...

Перекладач Ольга Чичинська, вид. "Алемак", 2015

Орхан Памук "Сніг"/Orhan Pamuk - Kar

З упевненістю можу сказати, що мені не траплялося більш атмосферного автора, ніж Памук. Читаючи його книги, починаєш дивитися очами героїв, дихати їхніми легенями, нюхати їхніми носами й торкатися пальцями, чути, відчувати, міркувати разом із ними. І з автором, ясна річ.

"Сніг" не став винятком. Шкода лишень, що читала книгу нещодавно, бо якби за вікном була зима - занурення у роман вийшло б іще повнішим. Втім, описів снігу й холодної весни було достатньо, аби перенестися до засніженого невеличкого турецького містечка, тимчасово відрізаного від решти країни й світу, в якому відбувся озброєний пеерворот - як декорація до переворотів, котрі відбуваються у свідомостях і світосприйнятті героїв книги, головних та другорядних.

Поет Ка - дуже самотня людина. Самотність викликана не лише і не стільки відсутністю родини, скільки якоюсь екзистенційною відірваністю від Туреччини й неможливістю стати своїм на Заході. Різниця культур і цивілізацій у романі постає дуже чіткою причиною нещасності як головного героя (як найяскравішого представника оцієї розірваності між старим і новим, між своїм і чужим), так і турецького (та чи тільки його?) народу в цілому, який уже не може жити по-старому, але й по-новому також не може. Наслідки вдалої, просто вже хрестоматійної політики Ататюрка нині переглядаються й переоцінюються тими людьми, які не жили тоді, які те життя знають із зідеалізованих (бо такими є практично всі спогади про молодість) розповідей дідусів, які мають хибне уявлення про те, за що борються, але проливають не уявну, а справжню кров. Озирнімося навколо - чи не світова це тенденція? Може, це така собі обов'язкова умова розвитку цивілізації: перетворювати історію на фарс? А оскільки історія - дама серйозна, то й мститься за фарс смертями...

Але я щось відійшла від роману)) Повернувшись до книги, можу ще завважити тему слабкості чоловіків і сили жінок. Головний герой настільки слабкий морально, що йому легше страждати й лишатися нещасним, аніж взяти й зробити хоча б щось, щоб спробувати змінити ситуацію. Натомість його кохана здатна не лише приймати складні рішення, а й достойно з ними жити, беручи на себе відповідальність і за хороше, й за погане.

Тема еміграції загалом та життя мігрантів-мусульман в Європі зокрема. Схоже, що про це пишуть нині практично всі: від лауреатів Нобелівки до авторок жіночих романів. Значить, проблема дійсно гостра. У Памука вона показана з точки зору приїжджого, котрий не може знайти себе в новому світі, але цей світ йому подобається, тож повертатися до старого він не хоче. Якщо зважити на згадану вище слабкість героя, то він у цій ситуації здатен знову ж таки лише на страждання.

Тема творчості та натхнення. Світом бродить сентенція, що митцеві потрібно страждати, щоб творити. Тут вона розширюється ще однією умовою: митцеві, паралельно зі стражданням, потрібно ще мати надію на щастя, тоді процес творення стає не болем, а насолодою.

І ще: не знаю, з болем чи з насолодою писав Орхан Памук цю книгу, а от я отримала від її читання задоволення, чого і вам бажаю))