Джоді Піколт "Поводьтеся з обережністю" ("Хрупкая душа")/Jodi Picoult - Handle With Care

Перша прочитана мною книга цієї авторки свого часу справила настільки сильне враження, що я вирішила прочитати ще кілька її романів. Але те ж саме сильне враження змушувало мене триматися осторонь від книг Джоді Піколт – занадто сильними були емоції від її "Дев’ятнадцяти хвилин", якимись болючими й такими, що загнали в глухий кут й викликали відчуття безвиході й безсилля...

Але я ж про іншу книгу маю розказати, теж не легшу за вже згадану. "Поводьтеся з обережністю" (варіант перекладу мій, бо з доступних, крім англомовного, є лише російське видання книги під назвою "Хрупкая душа") також ставить надскладні моральні питання, відповідей на які ані авторка не пропонує, ані читач не знаходить. Ну, мені, принаймні, цього зробити не вдалося. Що може дозволити любов до дитини? Брехню може? Зраду? Зречення? Поламані долі? Що ще можна виправдати любов’ю і турботою? Чи ж – не можна?

У центрі розповіді – дівчинка-інвалід із рідкісною хворобою. Її батьки, старша сестра, інші близькі й не дуже люди у формі щоденникових записів намагаються пояснити дитині, що вони її люблять – кожен по-своєму, бо ж насправді все складно. Складні ситуації, складні обставини, складні стосунки – це те, у чому Піколт справжній майстер. Вона змушує читача зануритися повністю в описану нею ситуацію й міркувати, міркувати, міркувати: а що б я зробила? а чого не зробила б? а чи змогла б? а як?.. а?.. Навіть, якщо чітких й однозначних відповідей не знаходиться, внутрішні зміни вам гарантовані...

Макс Кідрук "Жорстоке небо"

Ой скільки цікавого й гарного я читала про цю книгу, про її презентації в різних містах України, про зусилля, докладені Кідруком до її реалістичності! Тож й очікувала, як часто буває, більше, ніж отримала. Так мені, втім, і треба: нічого вимагати від книги того, чого автор і не збирався давати.

Але додам до свого розчарування трохи конструктиву. По-перше, у цьому романі, на відміну від "Бота", немає нічого нового, такого, що захопило б. Звісно, у книзі купа технічних подробиць літакобудування, але то – не нашестя клонів-роботів, погодьтеся))) Один із головних висновків роману про те, що бюрократія й халатність призводять до невинних жертв, то, на жаль, не новина.

По-друге, сюжет книги не змушував дочитувати її ночами, як це було з "Твердинею". Детективна історія мене не дуже захопила, сподівання на якийсь незвичайний розв’язок не виправдалися. Винних, звичайно, знайшли й навіть покарали, але де госторота? де екшн? де тремтіння рук і стримування дихання на останніх сторінках? Не було...

По-третє, часом знову дратувала  Максова прискіпливість до деталей. Ні, я-то розумію, що такий маневр додає живості образам та сторінок книзі, але розмазування по голові й стінах свого гімна молодшим сином головної героїні ну ніяк не дотичне до сюжету. На мою, звісно, скромну думку)) І ще жіночу, звісно, бо ця ж головна героїня змальована такою мамою-клушею-домогосподаркою, що страшно було б іти в декрет, якби вже у ньому не побувала))

Й наостанок: заголовок. Отут проситиму допомоги у залу, бо до чого жорстокість небесної тверді, якщо вся справа – у земних створіннях, в людях?

Що потішило: 1) самоіронія – після перших сторінок так і хочеться вигукнути: та ж списано у Гейлі! Аж раптом автор сам згадує роман "Аеропорт" і майже повну ідентичність ситуацій, описаних на початку обох книг; 2) образотворення – ох і вдалі чоловічі постаті у книзі, реалістичні до останньої волосинки в носі й налитої кров’ю судинки в оці; 3) оптимістичність – світ, у тому числі і Європа, закуповує літаки українського виробництва, бо вони класні! Тільки за обома руками! Тільки ж щоб вони не падали...

Вид. "Клуб Сімейного дозвілля", 2014

Марина та Сергій Дяченки "Історія доступу", "Сіль", "Земля веснарів"

Повість та оповідання опинилися в моєму рідері поза збірками чи ще якимись організаційними моментами і довго там відлежувалися, бо я не люблю короткого жанру. Не люблю прощатися з героями, з якими щойно познайомилася, виходити з реальності, у якій тільки-тільки освоїлась, перегортати останню сторінку книги, яку відкрила півгодини тому...

Але зазвичай мої зусилля над собою повертаються сторицею. Це траплялося при читанні оповідань Роальда Даля чи Віоліни Ситнік, це сталося і з Дяченками.

Отож, "Історія доступу" – своєрідна версія Матриці, світу, реальність якого сприймається лише його мешканцями. Мораль (часом я аж до такого дочитуюся)))): незнання правди може бути ліпшим за знання й усвідомлення неможливості щось змінити.

"Сіль" – прекрасна інтерпретація казки про Русалоньку на сучасний лад. Тодніше, це вже не казка, а реальність, у якій світом правлять... міфи. І настільки сильним був міф (книга) про русалок, які зобов’язані закохуватися у принців, що він набув ознак закону світобудови. Мораль: закони, навіть такі, на яких основується світ, можна змінювати. Потрібно просто шалене бажання.

У "Землі веснарів" мене вразив світ, створений Дяченками — один із їхніх найнеймовірніших і найпрекрасніших світів. Попри фантастичність, у повісті прослідковуєтсья чітка алегорія на нашу реальність: коли цивілізовані люди несуть благо дикунам (з точки зору цивілізованих людей, звісно), а "дикуни" сприймають це благо як плюндрування свого світу. Мораль: у всього є дві сторони, не тільки у медалі.

Галина Пагутяк "Господар"

Дуже по-пагутяцьки химерно і дуже по-пагутяцьки багатогранно. І химерність тут не тільки у сюжеті, у стилі викладу, в заплутаності й переплутаності ліній, героїв, міркувань. Химерність – у моїх враженнях від усіх книг Галини Пагутяк, враженнях, які з’являються десь на межі розуміння, формулювання, прийняття-неприйняття й рідко коли залишаються конкретними й чіткими, бо зазвичай змінюються, перетворюються на інші, часом геть протилежні, зникають, знову виринають, і так – по колу...

Книга – фантастичний роман, один із перших творів авторки. Завоювання інших планет, виживання людства у космосі, неможливість співіснування з іншими видами істот, соціальний експеримент – це лише зовнішня обгортка оповіді. Насправді ж авторка показує, що людина часто неспроможна співіснувати із собі подібними. Ба, навіть із рідними. Ба, навіть із найнайріднішими — як от мама Сави зі своїм нетиповим сином.

А дітям так потрібні батьки. Страшенно потрібні – про це аж волає герой-оповідач підліток Тітус. Його стосунки із втраченою коханою, з Учителем, з однокласниками, з міфом про Саву також дуже химерні й заплутані, тим паче, що бачимо ми їх очами самого героя. Але він із тих, хто не здатен жити, як усі. Так само, як і міфічний для Тітуса, але реальний для читача Сава. 

Щодо міфічності, то тут ціле поле для розмірковувань. Для Тітуса і його сучасників Сава – міф. Для Сави (дорослого) міф – його минуле життя. Для його дітей міф – усе, що поза їх життям. А насправді міфів взагалі не існує, все має раціональне походження і, звісно, пояснення.

А от раціональних вражень від книги (повторююся, так))) немає. У мене принаймні. Але натомість є відчуття якихось внутрішніх незворотних змін. Яких саме? Химерних, звісно...

Вид. "Радянський письменник", 1986