Тракай/Trakai. Ч. 3. Фортеця на півострові.

На відміну від дуже відомої й розрекламованої фортеці на острові, ця фортеця, особливо у порівнянні із заповненими туристами вуличками та кибинайними Тракаю, виявилася геть порожньою: окрім нас та персоналу музею на її території нікого більше не було. Це викликало не тільки подив, а й радість: ну де ще можна вдостать набігатися дворищем, полазити по камінню, пофотографуватися так, щоб ніхто-ніхто не заважав?))

Історія цієї фортеці практично повторює історію замку на острові.  Заснована Кестусом у 13-му столітті, кілька разів спалена, бо була наполовину дерев'яною, відбудована стільки ж разів мінус один, бо в 17-му столітті не було сенсу мурувати стіни, проти яких вже є досить потужна зброя. Хоча самі стіни й досі вражають своєю могутністю.

У 18-му столітті це місце вподобали монахи-домініканці й почали зводити на території фортеці костел. Для завершення будівництва їм не вистачило чи то грошей, чи то часу, чи - натхнення, тож було споруджено лише каплицю й монастир, які досі гарно збереглися.

Нині атмосфера колишньої каплиці так само насичена молитовним духом, бо тут розташовано зали сакрального мистецтва Тракайського історичного музею.

Хрести, Біблії, ікони, кадила, світильники, підсвічники, інші речі із храмів різних конфесій розміщені в двох невеличких залах. 

Особисто мене вразила експозиція, розташована у підвалі - низькі стелі, вам'яні стіни, приглушені звуки, прохолода тхнули тим часом. Ще більше до нього навернула інсталація монаської келії з фігурою домініканця. Все було б нічого, якби й так дуже схожа на живу людину фігура раптом не повернула голови й не подивилася пильно на мене. Ні, я не заверещала, хоча й хотілося)))

Нині територія фортеці - улюблене місце для проведення різноманітних свят, фестивалів, лицарських турнірів тощо. Про це свідчить багато споруд та речей, які того дня сумували під рясним типовим литовським дощиком, котрий, утім не завадив нам отримати задоволення від прогулянки))

Макс Кідрук "Твердиня"

Збиралася, говорячи про цей роман, не згадувати "Бота" й не порівнювати обидві книги, але не виходить це у мене ну ніяк)) Бо хочеться сказати коротко і сильно(с): всі плюси й мінуси, про які я згадувала, розповідаючи про враження від "Бота",  у "Твердині" проявилися з подвійною силою.
Але таки розтечуся мислієм по древу(с) й зазначу, що це стосується і сильних сторін, і, як не прикро, слабких. Скрупульозність в описі дрібниць часом доведена до абсурду, який роздратовує. Ну от навіщо мені подробиці особливостей функціонування кнопок у гвинтокрилі, якщо я нетямлюся від переживань за героїв? Або чи треба мені медичні нюанси необхідності вставляння катетера в член під час неможливості пацієнта самостійно здійснити сечовипускання? І, якщо на те вже пішло, то що робити пацієнтам, у яких немає члена?)) Головне ж уже сказане: пісяти герой не може, бо отруївся.

Геть чужорідним видався мені й єдиний у книзі опис сексу - з подробицями того, куди яку руку поклали герої на тілі один одного, які саме маніпуляції і з якими часнинами тіла чинили пальцями, й іще купою деталей. Все одно, що іструкцію для керування вертольотом почитала, бо емоцій ані у мене, ані, здається, у героїв під час цих рухів не виникало)) А якщо ще й врахувати, що я зашпорталась об словосполучення "кружевний брасьєр", котрий "ледве прикривав соски", то й мови не могло бути про насолоду від читання. Щодо сосків нічого не маю, а от слова "кружевний" в українській мові немає. Як і ще деяких слів та словосполучень, вжитих у книзі, як-от: "копна відрослого волосся" тощо.

Вже якщо заговорила про мінуси, то виговорюся до кінця))) Як ви вважаєте, чи може людина у стресовому стані визначити діаметр бочок на відстані кількох десятків метрів з точністю до півсантиметра? Один із героїв книги може. А чи може людина, поранена в плече, нести у відповідній руці важезне відро? Виявляється, може. А хто підкаже мені, чия нога зламана у цьому реченні: "Люди, яким життя, даючи копняка під зад, ламає собі ногу"?

Знаєте, я от пригадала навкололітературні дискусії про дефіцит професійних письменників, професійних читачів... От кого нам точно не вистачає, то це - професійних редакторів. Ну не може видавництво пишатися своєю продукцією й претендувати на професійність, допускаючи подібні ляпи. Чи таки може? Питання, судячи з усього, риторичне.

А тепер про хороше: про те, чим книга захопила (а вона таки захопила, бо чого б інакше її дочитувати, та ще й ночами?)))
Тема. Моя, однозначно. Нетри, пошуки невідомих пам'яток, полишених невідомою цивілізацією - хіба не про це я мріяла, коли школяркою хотіла стати археологом?
Кідрукова скрупульозність в описі місць. З хорошою уявою й кіна дивитися не треба: картинки так і малюються перед очима.

Сюжет. Напружений. Часом дуже напружений. І хоч ситуація, в яку потрапили герої, досить банальна, проте Кідрук її по-своєму обіграв, а деякі геть неочікувані повороти викликали майже аплодисменти.
Мова. Попри згадані вище недоречності, мова книги, як завважила в передмові Галина Пагутяк, жива. Жива тим, що всотала й суржик, й рідковживані слова, й матюки, й іноземні вирази, тобто - ніякої літературщини, написано так, як більшість із нас говорить.
Українець. Головний герой тобто. Багато в чому ідеалізований образ, як на мене, але такий свідомий і щирий, що навіть гімн України примудрився в джунглях проспівати. То було насправді весело)))

День народження аеродрому

Минулими вихідними каунасці та гості міста з розмахом відзначили 100-річний ювілей Алексотського аеродрому, який носить імена Стяпонаса Дарюса та Стасіса Ґіренаса. Це - литовські льотчики, які у 1933 році спробували поставити рекорд дальності перельоту, подолавши понад 7 тисяч кілометрів від Нью-Йорка до Литви, перетнувши Атлантику, й розбилися через невідомі обставини неподалік Каунаса. "Литваніка" (Lituanica) - так називався їхній літак, який став своєрідним символом цілеспрямованості литовців і вагомою віхою в розвитку авіації Литви.

До речі, модель "Литваніки", виготовлена пілотом-істориком, із успіхом відкривала свято.

Аеродром був заснований у 1915 році. Він стійко витримав навантаження воєнною технікою, переживши дві світові війни. Потім служив громадянській авіації, доки в Каунасі не було споруджено сучасний аеропорт. Нині аеродром продовжує нести звання летовища національного значення, охороняється як історична пам'ятка, його внесено до списку  „Best flying destination in Europe“. І, звісно, з нього постійно злітають літаки - у даний час невеликі, здебільшого приватні, оскільки саме тут - осередки різних аероклубів, ангари для літаків. аерошкола тощо.

Найцікавишою частиною свята були, звісно, польоти - такі, від яких дух перехоплювало. Неймовірні кульбіти виконувалися як маленькими літаками, так і цілим роєм "Фальконів".

Шкода, що до  вечірніх шоу зі світлом, танцем повітряних куль тощо догуляти у нас не вийшло - дитина стомилася від спеки, кількості вражень та юрми.

Зате, приїхавши на летовище досить рано, ми змогли роздивитися купу літаків, гелікоптерів, дельтапланів, мотопланів! Деякі вдалося почіпати руцями, а в деяких - навіть посидіти))

 Цікавий тренажер для майбутніх дельтапланеристів.

 А подивіться-но на борт цього гостя з Франції)))

Розповідь про історію аеродрому, про її героїчні сторінки, про мужніх людей оформили ось таким цікавим чином - розвісивши постери в недобудованому приміщенні на краю летовища. Там же стояло кілька екранів, на яких можна було подивитися документальні кадри.

Поруч розташувалося ціле містечко для дитячих розваг. Можна було запустити повітряних зміїв чи планер, покататися на каруселях, послухати цікаву виставу.

Дорослим також було цікаво: наприклад, отут, у ресторані, стилізованому під той далекий час, можна було попити чаю, кави та послухати грамофон.

Не знаю, як ви, а я дуже люблю святковий натовп. Люблю той загальний піднесений настрій, який вирує навколо, люблю щасливих радісних людей, люблю роздивлятися, вичитувати їхні історії, щось дофантазовувати. Й насолоджуватися святом разом із усіма.

 

До речі, тут я побачила найдовшу в моєму житті чергу до музею - авіаційного. Там справді є на що подивитися, але розповім про сховані за тими синіми дверима скарби якось іншим разом.