Нарешті я прочитала роман, про який останнім часом дуже багато чула. Й усе, що чула, просто волало: "Це буде "твоя" книга! До останньої сторіночки, до найдругоряднішого образу, до найзаплутанішого речення й найнеочікуванішого сюжетного повороту!"
Так і сталося. От тільки з найнеочікуванішими сюжетними поворотами трохи не склалося: оті два великі обломи у фіналі я передбачила десь на половині роману. Запідозрила. Злякалася своїх підозр. Переконувала себе: ні, це надто підло, так не має бути. Але так буває. І не лише так...
Не запитуйте мене, про що книга. Бо вона про все. От навіть якщо я почну перелічувати це "все", навряд чи мені вдасться впоратися із завданням. Проте спробую хоча б окреслити основні теми, аби полегшити прийняття рішення тим, хто досі вагається: читати чи ні. (Тут уже я ладна волати: читати обов’язково!)
Отож, тут є нещасне дитинство. Ні, не внаслідок бідності/каліцтва/сирітства/іншої біди, ні. Хлопчика просто не любили батьки. Тобто любили, мабуть, але якось по-своєму й дуже специфічно, тож виріс він практично духовним сиротою.
Тут є моральне й ментальне насильство. Ой як відгукнулися мені всі мої: "Сину, читай! Сину, вчи англійську! Сину, треба!" Бо воно то й треба, звісно, але до певної межі. Тепер іще більше старатимуся, аби її не переступити.
Тут є дружба. Така, знаєте, справжня-справжнісінька. До скону (в прямому значенні). До самопожертви, до розуміння друга на вищому ступені розуміння, ніж самого себе й кохану жінку. Заснована на притяганні протилежностей. Не зруйнована найправдивішою правдою. Й подолана бажанням слави та визнання.
У романі є кохання. Теж до скону. Воно спочатку щасливе-щасливе, потім нещасне-нещасне, потім знову неймовірно щасливе і... На заваді щастю стало багато чого. На перший погляд це — батьки. І звинувачувати треба їх. Однак якщо копнути глибше... Скільки людей скількох поколінь доклали зусиль для того, аби каталонський хлопець і єврейська дівчина не були разом!
Про євреїв і Голокост тут написано багато. Так багато, що починаєш відчувати той біль цілого народу. І дивуватися йому, як дивувався один із персонажів роману: чому вони покірно йдуть на забій? чому ніхто з них навіть не намагається втекти? Так, ідеться про Аушвіц, про газові камери, про жахливі досліди над людьми (в тому числі й дітьми), про тих, хто їх проводив і на кому їх проводили. Ідеться про виправдання вчинків і про каяття.
Каяття тут дуже багато. І не лише герой-оповідач кається в багатьох речах, які скоїв протягом тривалого життя. Каються й інші, бо в кожного з них — у кожного з нас — є про що покаятися.
А ще тут є музика. Скрипка. Прекрасна скрипка і прекрасна музика. І заздрість. І захоплення. Й обман та підступність. Й історія створення скрипки, котра занурює читача на кілька століть углиб того, що було чи не було, однак лишило свій слід. І це прекрасна історія, варта окремого роману...
Переклад із каталанської Петра Таращука, вид. "Фоліо", 2017
З Люко Дашвар у мене стосунки склалися одразу й гарні. Ну подобається мені, як вона чесно оголює справжнє життя. Без прикрас, без завуальовування, без метафоризації, яка пом’якшує особливо гострі моменти. Тож від досить свіженького роману "Ініціація" я теж чекала чогось такого відвертого, що викликало б щире: "Вірю!"
