У своїй любові до книг Жозе Сарамаго я зізнавалася вже не раз. Читати його тексти — це насолода якогось особливого й вишуканого ґатунку. Сарамагівський стиль письма неможливо ні з чим сплутати. Довжелезні речення, ще довші, часом кількасторінкові, абзаци, відсутність розділових знаків при прямій мові, неймовірна гра слів, їх звучань та значень — усе це змушує не пробігати текстом, зчитуючи лише вершки для розуміння фабули, а буквально занурюватися у нього. Тож коли у вас немає часу чи можливості забути про все на світі хоча б на півгодини — книгу відкладіть. Або ж змиріться з тим, що, випірнувши з тексту, озиратиметесь і гарячково намагатиметеся пригадати, де ви й куди прямуєте, — саме таке трапилося зі мною кілька разів)))
У романі "Історія облоги Лісабона" — цілих дві повноцінні історії. Навіть три, якщо окремо порахувати історичну книгу, над якою на початку твору працює головний герой — коректор. На її прикладі Сарамаго показує, наскільки відносними є наші знання з історії. Бо навіть свідчення очевидців ніколи не покажуть об’єктивної черговості подій та реальних причиннєво-наслідкових зв’язків, що вже говорити про письмові, писані-переписані, згадки, на які зазвичай і спирається сучасна історіографія. Саме отаким "переписанням" історії і вийшло те, що вчинив коректор, додавши заперечну частку "не" у текст редагованої ним книги. За що, власне, і "поплатився" — однак не таким чином, як можна було б подумати)))
Наслідком цього "хуліганства" стала альтернативна історія облоги Лісабона, яку начебто пише наш головний герой, однак у читача складається враження, що він просто фіксує події, котрі відбуваються самі по собі. Можливо, саме так і з’являються на світ книги, яким віриш? Бо те, що розповів у своєму рукописі коректор, сприймалося мною не менш реально, як і власне його життєва історія — основна фабульна лінія роману.
Головний герой — така собі звичайна сіра людина, яка нічим не вирізняється з натовпу, проживає непомітне життя, виконує рутинну роботу, яку теж не помічають більшість людей. Однак коли читачеві вдається зазирнути у внутрішній світ цього середньостатистичного чоловіка середніх років, відбувається певна метаморфоза. Ні, не з героєм — із читачем, який раптово розуміє, скільки важливого, цікавого й прекрасного може ховатися за позірною звичайністю і сірістю. Навіть — чи й особливо! — тоді, коли сірим і звичайним читач вважає самого себе...
Ще один головний герой є у романі — Лісабон. Прекрасне місто, прогулятися яким запрошує Сарамаго. Обожнюю відчуття, коли, читаючи книгу, ти наче насправді прогулюєшся вулицями, які описує автор, спускаєшся крутими східцями, видираєшся на пагорби, зазираєш у вітрини, насолоджуєшся кавою чи вином, милуєшся старовинними будівлями, слухаєш дзвони, мокнеш під дощем, видивляєшся щось у тумані... Хоч бери, й сміливо позначай на карті Лісабон як місто, у якому вже побувала)))
Ну, й іще один величезний плюс саме цього роману Сарамаго: фінал. Давно я не почувалася такою упевненою в тому, що все у житті буде не просто добре, а — чудово! Чого і вам щиро бажаю)))
Немає коментарів:
Дописати коментар