Маріанна Малина "Фіолетові діти"

Ця книга - продовження вже згаданої пригоди з вибиранням книг наосліп, але набагато вдаліше продовження. Фантастично-детективний сюжет захопив, герої зацікавили, їх емоції, роздуми та вчинки викликали довіру. Вже після прочитання поцікавилася авторкою - виявилося, що її було відзначено "Коронацією слова", що вже говорить про певну якість книг.

Основна проблема, піднята Малиною, - протистояння між старим і новим, між звичним і тим, що приходить йому на заміну, між різними поколіннями, між батьками й дітьми. Все, що ми не можемо зрозуміти, починаємо мимохіть або заперечувати й відкидати, або ж викорінювати й знищувати. Й саме це робить суспільство з дітьми-індиго, яких авторка називає "фіолетовими". Але проти природи не попреш, як кажуть, от і загострюється протистояння між "расами" (хоча мені теке визначення не подобається), загострюється настільки, що книги не вистачило, аби довести кульмінацію до розв'язки. Чомусь була впевнена, що існує продовження цієї історії, але - немає. Сподіваюся, напишеться))

Те, що не сподобалося: купа запозичень із екранізованих американських коміксів про супергероїв. Оті всі надвластивості я вже десь бачила в тій чи іншій варіації, власне, щось нове у цьому плані вигадати важкувато, звісно, але час від часу мене накривало відчуття "списаного" домашнього завдання. Але то дрібниці, які після Кононовича взагалі не варті уваги)))

Леонід Кононович "Феміністка"

Мимохіть я провела над собою експеримент. Натрапивши на одну електронну бібліотеку з купою української сучасної літератури, наповнила свій рідер зразками творчості зовсім незнайомих мені письменників. Українське? Сучасне? Цього мені видалося достатньо, аби спробувати його на зуб, а щоб зберегти інтригу, я навіть і не подумала пошукати-почитати якісь рецензії чи відгуки на знайдені книги, бльовкнувши в читання, як славнозвізна жаба з мосту в калюжу. Ні, то я не стільки себе з жабою порівнюю, скільки оте, у що я вльопнулася, з калюжею.))

Власне, один лишень епіграф до названої книги мав змусити мене забратися геть з того містка і не стрибати. "Феміністка - це жінка, яка ненавидить чоловіків. Мов голодні вовчиці, збираються феміністки у зграї, щоб творити свої чорні справи..." - таке безапеляційне визначення дає автор кревним ворогиням справжніх чоловіків. Власне, книгу можна назвати отаким собі зразком класичної "чоловічої" прози, обов'язково "з блек-джеком і шльондрами", обов'язково з головним героєм - ледь не суперменом, обов'язково зі стрілялками, переслідуваннями на автівках, бійками до першої, другої, третьої й т. д. крові, й обов'язково з сексуальним ощасливленням оцим справжнім чоловіком якоїсь дівчинки, яка ледь-ледь досягла повноліття.

Але виявилося, що я здатна чинити не лише, як вже згадана мною жабка, а ще і як сумнозвісні їжаки, котрі "плакали, матюкалися, проте вперто лізли на кактус". Отак і я вперто перегортувала сторінки цього детективу, аби пересвідчитися в тому, про що і так здогадалася з перших сторінок: чоловіки - то суперістоти, суперсправедливі, суперчесні, суперкльові, здатні всіх і все подолати, а жінки, які не вміють тупо хіхікати, без розмірковувань виконувати найбезглуздіші накази "сильної статі" й із готовністю та радістю розсувати ніжки перед згаданими суперістотами, - то феміністки, збоченки, хворі на всю голову ненависники чоловіків, які обов'язково стають наркоманками та з'їжджають із ґлузду. Власне, лише прочитання подібної книги досить для того, аби в нормальної жінки з'явилася симпатія до фемінізму)) Бо ж автор ні словом не обмовився про те, що всі згадані ним ненависниці чоловіків мали для отої ненависті всі підстави у вигляді його жорстоких і підлих одностатників (можна так сказати? чи краще - одностатенників?))), котрі зіпсували дівчатам життя...

Щось забагато тексту я написала, як для цієї, навіть не посередньої, книжки)) Втім, варто завважити, що мова твору досить гарна, українська-українська, включно з "коморковим телефоном". Й авторові дуже вдаються описи чоловічого оргазму. Ну, з моєї, жіночо-неповноцінної, точки зору)))

Артур Конан Дойл "Оповідання про Шерлока Холмса ІІ"/Sir Arthur Conan Doyle - Sherlock Holmes. The Complete Novels and Stories. Volume II

Знову почну говорити про перечитування книг як яивще. Від школи історій про Шерлока Холмса не читала. Хіба що новомодний серіал подивилася. Чомусь думала, що все знаю, все пам'ятаю і нічого цікавого не знайду й не побачу в цих начебто вже банальних, бо заїжджених, оповіданнях. Ба ні! Я помилилася! (Чесно кажучи, дуже люблю помилятися в плані передчасних оцінок книг, особливо якщо оцінки були занижені.) Читалося цікаво, й не лише з огляду на те, що читала англійською (хоча повторювати свій подвиг тим, хто лише опановує читання оригіналів, не раджу - класика, вона така класика!), а й тому, що, по-перше, перечитування книг із дитинства так чи інакше повертає мене в моє чарівне (а воно інакшим і не буває, чи не так?) дитинство, а по-друге, я просто-напросто забула сюжети й розв'язки історій, і майже все сприймалося, мов уперше.

Хвалити чи критикувати такі зразки класичної літератури, як оця книга, справа не те що невдячна, а просто безглузда. Тож на цьому поставлю крапку))

Пауло Коельо «Вероніка вирішує померти»/Paulo Coelho - Veronika Dicides to Die

Якось після "Алхіміка" Коельо більше не читала - не пішло мені таке чтиво, до того ж, реклама часто справляє антидію на мене. Тож за цю книгу взялася з певною недовірою (та ж реклама, щоб їй грець). Але на диво читалося легко, швидко, навіть висновки для себе деякі зробила)))
Сподобався заклик до життя чеерз усвідомлення смерті. Ми дійсно часто забуваємо про те, що жити треба зараз і тут, а не десь і колись. А ще не пам'ятаємо про те, що якість життя залежить від нас самих, а не від батьків-дітей-чоловіка-друзів-колег. Ще один важливий нюанс: жити потрібно для себе, а не для тих же батьків-...-... . Не прикидатися тим, ким ти насправді не є. Прислухатися до своїх дійсних потреб і бажань, а не до нав'язаних соціумом. І ще кілька постулатів, до яких я (певно, через недівчачий вже вік))) давно дійшла сама.
Сподобалося пояснення нормальності-ненормальності - ой як це все відносно!

Ельфріда Єлінек «Коханки»/Elfriede Jelinek - Die Liebhaberinnen

Книга неординарна і дуже стильна (маю на увазі стиль написання). Точна, аж груба, прямолінійна, аж жорстка, чесна, аж до відрази. Особливо гостро це відчувається тому, що книга - про нас, про жінок. Про таких, якими ми є насправді (в більшій чи меншій мірі), хоча так і хочеться заперечити, сказати: ні-ні, це точно не про мене...
Я ж визнаю: про мене. Ні, не все дослівно, але частково й загалом - так. Оте "жіноче" щастя, котре полягає не лише й не стільки в соціальній самореалізації, скільки в сімейній, в материнській - про мене. Покладання надій на чоловіка в плані матеріального забезпеченні родини, принаймні, поки я в декретній відпустці, - про мене. Майже маніакальне бажання мати свій дім, білі фіраночки і кухню з усім причандаллям - про мене. Відчуття, що виграла в якусь негласну лотерею, бо маю гарну родину й успішного чоловіка, - про мене...
А ще дуже зачепила дуже точна фраза: вона (героїня) стільки зусиль прикладала до планування свого майбутнього, що на теперішнє у неї не стачало ні сил, ні часу. Чи не часто ми робимо таку ж помилку?

Наталка Доляк «Гастарбайтерки»

Власне, писатиму не стільки про літературну цінність твору, скільки про інформаційну. Особисто я не знаю нікого, хто б працював гастарбайтером (журналістські матеріали не рахую), тож книга була для мене якби знайомством із життям наших жінок за кордоном. Я дуже добре знаю, що таке нестача грошей. Я добре знаю, що таке не дотягувати до зарплати, що таке їсти лише чорний хліб із маргарином, бо на батон і масло просто не вистачає. І якщо така ситуація змушує шукати заробітків де б там не було, я розумію. Але їхати нелегалом, щоб "тяжко ґарувати" (саме такими словами називає роботу за кордоном авторка книги, хоча хіба вдома не доводиться жінками робити те ж саме за безкоштовно???), бо хочеться будинок у два поверхи, а не в один, і меблі з натурального дерева, а не звичайні, й автівку кожному членові родини тощо, ризикуючи при цьому власним здоров'ям, життям та, головне, втратою рідних людей, а особливо дітей, - оцього я ніяк не можу допетрати, ну ніяк!

У книзі описано долі трьох жінок. Долі різні, і причини, через котрі вони подалися "ґарувати", різні. Але симпатію та співчуття в мене викликала лише Лариса. Інші ж поїхали на заробітки не так через нестатки, скільки втікаючи від себе самих, від власних помилок, від рідних, котрі стали їм чужими не без активної участі в цьому героїнь.
Неприємно було читати про самоприниження українок у власних очах. Вони чогось так щиро вважають себе людьми гіршого ґатунку, що дивно було б очікувати іншого від оточуючих. Разом із тим це не заважає їм так само щиро зневажати своїх роботодавців.

Роботодавці у книзі вийшли нікчемами, збоченцями, диваками, сексуально стурбованими і недолугими. Пізніше з'ясовувалося, що вони - теж нормальні люди, здатні співчувати, дружити, допомагати українкам, але у мене, наприклад, лишився осад і запитання: якщо людей сприймати так негативно, то чи слід очікувати від них позитиву у ставленні до себе?
Ще один момент: щомісяця українські заробітчани збиралися на вечірку і десь посеред носі виходили на балкон та співали пісень. При цьому вони радили німцям, котрі просили тиші, затикати вуха ватою, бо ж "хоч раз у місяць маємо відпочити"...

Щось я розійшлася, вибачте. Але книгу дійсно сприйняла дуже близько, бо знаю обидва, описані у ній, світи.

Щодо літературної цінності, то, як на мене, найкраще в авторки вишов фінал: дійсно напружено, емоційно, а головне - з геппі ендом. Хоча загалом книга написана гарно, зачеплено кілька важливих життєвих проблем, які змушують поміркувати над тим, як керувати своїм життям, аби не потрібно було тікати світ за очі від себе самих..

Тетяна де Роне «Ключ Сари»/Tatiana de Rosnay - Elle s'appelait Sarah

Одна з книг, які не дають спати з двох причин: цікаво настільки, що зачитуєшся, захоплюєшся і сон не йде, а ще - зачіпає за живе, викликає такі переживання, які знову ж таки відганяють сон.
Двопланову (двочасову) канву роману об'єднує дівчинка Сара. У 1942 році її разом із батьками позбавили всього, бо - євреї. Через 60 років американка-парижанка (буває й таке) оживила те, що довелося пережити Сарі. А ожививши, змінила не лише своє життя, а й життя багатьох людей.
Частково зрозумілим, але загалом - ні для мене лишилося мовчання французів. Адже це саме французи (так, за наказом фашистів, але саме французи) "перестаралися" і своїми руками знищили тисячі безневинних своїх же співгромадян. Але цього мало: вони воліють про це забути. Не пам'ятати. Не згадувати. Не дозволяти згадувати іншим. Наче від цього те, що трапилося у минулому, зникне.
Ні, не зникає. Так само, як і доросла Сара не змогла викреслити свого особистого минулого, так і минуле націй не можна перекреслити. Його треба (доводиться) приймати і з усім скоєним жити далі.

Віктор Пелєвин «Жовта стріла»/ Виктор Пелевин - Желтая стрела

Чомусь останнім часом майже усе, що читаю, мимохіть порівнюю із тим, що переживаю: маю на увазі події в Україні, реакцію на них як суспільства загалом, так і конкретних осіб. Певно, серйозна література для того й пишеться, аби щось узагальнити, щось конкретизувати і щось пояснити.
"Жовта стріла" пояснила мені оту людську сліпоту, коли далі свого носа, свого розуміння ситуації, своєї здатності на якесь розуміння людина подивитися не в змозі. Ніяк. І скільки б таким особам не пояснював би, що насправді за межами поїзда (у книзі) чи телевізора (у реальності) - зовсім інше життя, інші цінності, інше розуміння, ніхто нічого не втямить, бо так комфортніше: їхати (жити) і не рипатися...
Головний герой книги рипнувся і зробив те, чого не можуть інші: зійшов із поїзда. Яким буде його життя за межами звичного світу, невідомо, але зрозуміло, що якщо він спромігся на таке, то й на облаштування нового (вільного) життя у нього сил вистачить.
Примітна ще одна деталь: маленька дівчинка, дивлячись на світ за межами вагона, почала розпитувати маму, що там, хто там живе тощо. Але мама її не зрозуміла, цитькнула і заявила, що там нічого немає. Діти бачать набагато більше за нас, у них свідомість ще незашорена і незазомбована, тож варто їх чути і намагатися зрозуміти.

Тарас Прохасько «БотакЄ»

Чомусь досі Прохаська не читала, а тут - ціла лавина його філософічних одкровень, від яких дух перехопило!
Але по-порядку.
Отже, до збірника увійшло кілька збірників (перепрошую за тавтологію) есеїв Тараса Прохаська. Саме есеїстикою і можна назвати його "оповідання", хоча там часто є й герої, і події, і зав'язка-розвиток-кульмінація-розв'язка, проте набагато більше споглядання життя та філософічних роздумів. Але ці роздуми, ці зафіксовані на папері спостереження настільки концентровані, настільки влучні, що практично кожен із есеїв зачіпляв мене за живе, змушував сидіти, вдивлятися-вслухатися в себе і розуміти набагато більше, ніж було до прочитання.
А ще Прохасько, як істинний філософ, у багатьох речах, котрі зараз відбуваються в Україні, став пророком. Хто читав, пригадайте його міркування про потребу в Україні справжньої революції, котра зробить країну ціліснішою і сильнішою попри всі революційні втрати. Хіба не це ми нині спостерігаємо?
Власне, книгу (за одним винятком, про який нижче) варто перечитувати раз-по-раз, бо всього мудрого мені осягти, відчуваю, не вдалося. Спочатку я виділяла й фіксувала цитати, але потім зрозуміла, що виписувати доведеться близько чверті величенької книги.
Про виняток. Не перечитуватиму повісті "Непрості", занадто химерно навіть для мене, а ще оте сексуальне співжиття головного героя з донькою, потім із онучкою... Щось я його не втямила ніяк.
Ну, і ще один недолік книги - занадто вона велика, тож забагато повторів (фактичних) і завелика концетрація думок. Зараз розумію, що треба було читати з перервами на щось інше, тож тим, хто візьметься, це і порадила б.

Джоді Піколт «Дев'ятнадцять хвилин»/Jodi Picoult - Ninteen Minutes

Сюжет із новин, але скільки в подібному короткому повідомлення болю, скільки запитань! Власне, твір лише ставить запитання, не даючи на них відповідей, які кожен має знайти самостійно...
Книга дуже важко читалася. На фоні трагічних смертей в Україні я, певно, так само гостро сприймала й ці вигадані смерті, бо плакала однаково над ними всіма.
Ще занадто близько до серця взяла роман й тому, що маю сина і, певно, мимохіть приміряла на нього - ролі героїв книги, на себе - ролі їх матерів.
Хто винен у смерті дітей - доведений до відчаю Пітер чи ті, хто довів його до такого стану? А чи батьки, котрі не бачили, не помічали того, що коїться з сином? Чи сам хлопець, бо не зміг, як Джоді, надягнути маску і прикидатися іншим?
І як зробити так, аби моя дитина була не вигнанцем у колективі і не тим, хто вирішує, кого виганяти?
Як не віддалитися від сина, як постійно лишатися найближчою йому людиною?
Як допомогти знайти оту рівновагу між "залишитися собою" і "бути популярним"?
Як?..

Я поки що не можу відповісти... Ні на ці, ні на багато інших запитань, поставлених зараз життям... Але я шукаю відповіді...

Головний герой книги Пітер, старшокласник з маленького американського містечка, одного дня прийшов до школи зі зброєю і вбив десятьох, ще 19 - покалічив...

Софія Андрухович "Старі люди"

Початок книги викликав захоплення, а закінчення - розчарування. Точніше, не початок і закінчення, а перша і друга половини книги.
Захоплення було тому, що повірила в те, що головними у романі будуть люди старшого покоління, ті, на яких ми зараз, зазвичай, звертаємо мінімум уваги, особливо, якщо це - не близькі й рідні нам люди. Попервах і справді так було. Але потім авторка скотилася у модняве нині намагання закрутити і сюжет, і оповідь, і текст якомога складніше, якомога незрозуміліше, бо це нібито круто. Може, воно й круто, але мене не зачепило, не вразило, не потрясло і нічого нового не відкрило. Ті самі проблеми старості, хвороби, проживання фіналу життя можна було б розповісти інакше, а повноту життя у зрілому віці може дати людині багато чого, а не лише шалений роман із молодим коханцем і бльовкання з головою "во все тяжкие", говорячи російською мовою.
От пишу і розумію, що вся моя рецензія - виключне ІМХО без найменшого вкраплення аналізу, може, я забагато подібних творів аналізувала професійно, працюючи над дисертацією на тему сучасної української літератури, і перевтомилася у свій час, шукаючи глибокий зміст в глибоких завалах текстів, але якось отак твір мені нині прочитався.

Вид. "Лілея-НВ", 2005

Марина Гримич "Варфоломієва ніч"

Книга нагадала мені фільм "День радіо" - темою та гумором. Але події у романі відбуваються в українському райцентрі, котрий надзвичайно точно, характерно і дотепно описаний. Самій колись довелося працювати в районній газеті подібного містечка, тож наче перенеслася назад, у юність.
А які файні герої у книзі, особливо старше покоління!
А скільки тонкого гумору, української дотепності, чудових спостережень і глибоких висновків про політику і політиків, про народ і власть імущих, просто про життя.
Єдине, що вдарило і прибило до землі, просто приплюснуло - це кінець книги. Але для того, аби його відчути і пережити - той своєрідний катарсис, - роман варто прочитати, що залюбки раджу.

Давно не тримувала такого задоволення від тексту! Ні, сюжет теж хороший, і герої колоритні, але текст так стильно, так смачно, так неповторно написаний - просто персик, говорячи словами дядечка Ґіві (це один із героїв книги).

Марія Матіос "Кулінарні фіґлі"

Власне, це - книга рецептів, у тому числі й карпатських, пов'язаних між собою порадами жіноцтву щодо того, як звабити-привабити-утримати-зробити щасливим чоловіка. Ну, й трошки - себе саму. Й оте "трошки" мені зіпсувало задоволення від книги. Ні, я не егоїстка (як і більшість заміжніх жінок, бо нам займатися егоїзмом ніколи))), я знаю, що значить смачна їжа для родини (не лишень для чоловіка), я не проти кухні, але... Чи ж можна (хоча авторка стверджує, що навіть треба) отак-от всенький час думати над тим, що і як приготувати, як подати, де посміхнутися, де промовчати, куди тицьнути пальчиком, а куди стрельнути оком? Власне, чи не єдиний висновок, який я зробила собі по прочитанню цієї насправді цікавої (бо ж Матіос!) книги: не господиня я, ой не господиня... Бо й такої кількості страв, яку радить авторка, навіть на свята не готую; бо більшість рецептів, які пані Марія називає "простенькими", для мене таки заскладні (або ж я залінива для отих витребеньок); бо розділ про заготовки на зиму просто прочитала, а не занотовувала дещо, як із іншими рецептами...
Але - то виключно мої проблеми)) А книгу, дівчата-жіночки, прочитайте, багато чого корисного знайдете для себе. А чоловіки, крім корисного, наткнуться ще й на багато цікавих речей, упевнена)) А може, й до кухні забредуть тоді, коли дружини вдома не буде, та й приготують для неї якихось фіґлів))) А що хіба?

Ірина Вільде "Метелики на шпильках", "Б'є восьма", "Повнолітні діти"

Трилогія класика української літератури. Класика, твори якої чомусь у школі не вивчають. А даремно. Бо треба. Бо не так багато в українській літературі такого чисто жіночого чтива - це раз. Два - бо оживає на сторінках її книг Буковина, маловідома жителям інших регіонів України (як-от мені, полісянці). Три - бо вона по-справжньому українська письменниця!
Трилогія розповідає про дівчинку-дівчину з буковинського села Дарку Попович, доньку народного вчителя. Українку. В Румунії. Це важливо, бо коли в першій частині пи спостерігаємо за підлітком, за її дорослішанням, муками перехідного періоду та першої любові (ой як часто я у Дарці впізнавала себе у свої 12!), то у повісті "Б'є восьма" у дівчині зароджується свідома українка-борець за свої права. Усвідомлення оцієї потреби боротися, протистояти зрумуненню, доводити свою українськість - болюче. І Вільде точно й дуже майстерно описує всі порухи, сумніви, прагнення душі й розуму юнки. Складні стосунки між дівчатами-однокласницями, дружба й розчарування, кохання й біль - ці явища теж важливі, як же ж без них? І коли Дарка вибирає правильний (на думку свою, авторки та й читача) шлях - аж зітхається із якимось полегшенням.
Мені було шкода, що між подіями другої й третьої частин минуло аж вісім років. Бо ж у "Повнолітніх дітях" зустрічаємо вже дорослих людей. Подорослішало й прагнення до боротьби за права українців. Воно вже більш критичне, більш осмислене, не руйнуюче, а створююче... Хоча результат, власне, один і той самий, тобто - мінімальний... Інакше ставиться героїня й до себе самої - теж осмисленіше, критичніше, розуміючи, що життя не може дати їй усе й намагаючись взяти хоча б по-мінімуму... Але вчасно спам'ятовується...
Дуже сподобалися стосунки Дарки із батьками. Мені якраз атких н евистачало)) Тож маю можливість виправитися - вже як мама))

Ірен Роздобудько "ЛСД"

Як на мене - це одна з кращих книг Ірен Роздобудько, котру дуже люблю читати. І якщо спочатку твір видався трохи натягнуто фантастичним, то згодом я зустріла багато думок, котрі пеерпліталися та підтверджували мої. Наприклад, щодо основної маси людей, яка не хоче мислити, не хоче напружуватися і розвиватися, і що саме на них спирається влада. Все це бачу, читаючи блоги та форуми на тему подій в Україні. На жаль, Роздобудько має рацію: спрощене життя охоплює все більшу частину суспільства.

Зачепила мене ще й музика - звуками мого улюбленого саксофона просякнута друга половина книги. Вони, нехай і передані словами, такі відчутні, осяжні й прекрасні, якою лише може бути справжня Музика.

А щодо слухняних дружин, то, як на мене, для того, аби стати отакою лялькою-іграшкою, не потрібно закінчувати спеціальних ліцеїв. На таких жінок інколи перетворюємося ми самі: хто свідомо, хто мимохіть. Вважаємо, що отут краще поступитися, отут - змовчати, тут - висловити захоплення, хоч і відчуваємо протилежне, ще десь - догодити, бо ми ж жінки... Це все - частина співжиття, зрозуміло, і без цього - ніяк. Проте всього має бути в міру, та й із чоловічого боку такі ж поступки є частиною стосунків.

І ще цкаво: а хтось із чоловіків, дівчата, читав цю книгу? Що вони думають з приводу неї? Підсуну своєму коханому... :)

Роальд Дал «Дорога до раю»/Roald Dahl - The Way up to Heaven and other Stories

Почну з того, що я не прихильниця короткого жанру. Тож, коли зрозуміла, що відкрита наосліп книга — збірник оповідань, а ще коли завважина на обсяг, то подумала, що отут я й застрягла. Але досить швидко з'ясувалося, що я дуже й дуже помилялася. Такої насолоди від читання давно не отримувала!

До книги увійшлли аж чотири авторські збірки оповідань. Утім, вони читалися не лише як окремо взяті твори: часто герої мігрували з однієї оповіді до іншої, і так приємно було знову зустріти знайомі вже образи.
Але цінність книги не в цьому, а в надзвичайному вмінні автора, котрого недарма називають майстром "чорного гумору", завершити оповідання. Я б для зрозумілості назвала б такий фінал "обломом": от читаєш-читаєш, все йде логічно, а в кінці - бац! - раптово настає "облом", і не лише для героя, а й для читача. Коли зрозуміла цю особливість Даля, почала намагатися передбачити фінал. Жодного разу не вдалося...
Ще один важливий нюанс: перенесення у час, простір. Даль настільки точно та майстерно описує ландшафт, час, звуки, запахи, світло, що мимохіть ти опиняєшся там, всередині оповідання. Відчуття надзвичайне!

Ден Браун "Інферно"/Dan Brown - Inferno

Ну, що сказати про книгу? Вона така "браунівська": і за сюжетом, і за викладом матеріалу, і за враженнями! Все це було очікувано, тож якогось особливого захвату від книги і не чекала. У цьому не помилилася, але задоволення від читання отримала, адже події відбуваються в улюбленій мною Італії, а якщо врахувати майстерність, дотошність та парвдивість автора у змалюванні архітектури, історії, атмосфери місць, куди потрапляє Роберт Ленгдон (а це - четверта книга із серії про цього героя-професора), то таке відчуття, начебто сама побувала й у Флоренції, й у Венеції. Дещо смішно, але коли побачила фото подруги, котра нещодавно відвідала Стамбул, на якому вона - у палаці-водосховищі, де відбувалася розв"язка книги, то аж страшно за неї стало: там же вірус "Інферно"! :)

Книга легко читається, окрім вражень, лишилося багато цікавої історичної та культурологічної інформації, а ще - міркування з приводу проблеми перенаселення земної кулі. Окрім того, Браун реабілітувався в моїх очах, адже його "Втрачений символ" розчарував мене свого часу.

Дуже не сподобався переклад книги, навіть хотіла відкласти і пошукати інший варіант видання, а потім зрозуміла, що навряд чи вдасться, та й втягнулася в читання.

Усім, кого ваблять пригоди та історія, раджу.

Володимир Лис «Соло для Соломії»

Після прочитання "Острова Сильвестра" Володимир Лис дуже зацікавив мене, а після його "Століття Якова" я зрозуміла, що в моєму списку най-най-найулюбленіших авторів з"явилося ще одне ім"я.

Проте, напевно, мої очікування були аж занадто високими, тому що книга мене дещо розчарувала. Не знайшла я в цьому романі тієї сили, якоїсь глибокої правдивості, відчуття реалізму, як у "Столітті Якова". Навпаки, багато чого мені здалося притягнутим за вуха, зокрема, занадто зідеалізований образ головної героїні. Може, справді такі прекрасні тілом і душею, добрі, щирі, всепрощаючі люди десь є, але, певно, мені не щастило таких зустріти, тож і авторові "не повірила".
Звісно, жінки сприймають навколишні події не так глибоко, як чоловіки, бо занурені більше у внутрішній світ, але склалося враження, що навіть війна пройшла повз Соломію, хоча була в неї придибенція з німцем, та й у лісі довелося поховатися. Звісно, вона не повинна була перейматися і волею України більше, аніж своїми любовами до двох хлопців, проте мені якось не вистачило історичного тла.
І зовсім незрозумілим для мене є рішення старої вже жінки, жінки, в якої діти й онуки і чиє життя так чи інакше склалося, поїхати жити до чоловіка, котрий покинув її і ненароджену дитину, злякавшись погроз нелюбої дружини та заради кар"єри. (До речі, про подібну реальну історію читала якось в газеті, чи й не одній з волинських.) На що вона розраховувала? Чи просто хотіла пожити у "палаці"? Тож черговий її "подвиг" у вигляді поїздки до ще одного коханого і батька ще однієї дитини (він теж її покинув заради високої нагороди, не сумнівайтеся) аж у степ уже ніяк не вразив.

Попри все, отримала неабияку насолоду від читання - дуже вже близька мені поліська говірка! Наче ото свіжу воду пила з криниці. І дуже багато чого згадалося з дитинства у поліському селі: місячні ночі, аромати яблуневого цвіту, запах картопляного бадилля тощо. Аж школа стало того, що вже минуло...))

Мюріель Барбері "Ласощі"/Muriel Barbery - Une gourmandise

Це - перша книга французької письменниці-філософа, в якій, власне, і з"явився той будинок на вулиці Гренель та консьєржка Рене, які потім стали відомі завдяки "Елгантності їжака". Дана книга слабша за її продовження, проте проблеми, котрі авторка у ній піднімає, дуже гострі, особливо зачепили мене нещасні діти, які виросли не лише без любові батька, а стали нещасними з мовчазного дозволу на це матері. Головний герой, дуже сильна людина, не вмів любити, проте вмів викликати любов до себе, хоча й вона йому не була потрібна. Власне, за кілька годин до смерті він це і розуміє, проте вже пізно.

Цікавий образ дружини, для якої бути поруч з коханим чоловіком, хоча б у вигляді меблів, було важливіше за своє щастя, ба, навіть за щастя власних дітей.

Написана книга у формі монологів людей, навіть є думки кота та мармурової статуетки, але мені здолося, що книга була б цікавішою, якби була довшою: забагато змісту погано помістилося у досить коротку форму.

Володимир Лис "Століття Якова"

Роман світового рівня - не менше! Глибокий, чуттєвий, живий, оригінальний... Мову, якою написаний, можна пити: пригорщами, кухлями, відрами, особливо рідну мені поліську говірку, так живу-живу.

Головний герой - простий чоловік, селянин, поліщук - постає в розрізі історичних подій протягом століття, яке прожив... Він же постає як чоловік, котрий любив - по-справжньому, глибоко, щиро, любив до самого століття...  Всі болі, котрі випали на долю нашого народу протягом цих ста років, переболіли й героєві, й авторові, й мені як читачеві. Історія України у книзі не розповідається, вона оживає, стає людською й від того ще болючішою.

Розповідати про такі книги вважаю зайвим, їх просто потрібно читати.Обов'язково читати!

Каунас/Kaunas. Позичені фото. Зима.

Про Каунас, де живу, можу розказувати багато. Й обов'язково робитиму це.
А поки що просто покажу фото зимового міста. Фото не мої, а позичені, бо я не вмію так гарно показати те, що бачу і що викликає у мене шквал емоцій.
Сподіваюся, ви теж його - той емоційний шквал - відчуєте хоча б так, віртуально))



Вечірнє Старе місто, вигляд з Неману. 
Видно сидіння амфітеатру,  причал, ліворуч - подвійна дзвіниця костелу Св. Франциска Ксаверія, а праворуч - костел Вітаутаса Великого.

Photo by Dainius Mažeika.

Каунаська фортеця з висоти пташиного польоту. Отакі аерофотозйомки дуже популярні в Литві. Влітку повітряні кулі над містом - звична річ. А от зимові польоти для мене дивина.

Фортеця стоїть в місці, де зливаються Неман і Неріс. Тут видно лише Неріс.

У вежі - частина експозиції історичного музею, а поле часто стає майданчиком для концертів під відкритим небом, ярмарок і фестивалів.

 Photo by Raimondas Pundinas.

У Каунасі є своє море. Тобто це - водосховище, бо литовською справжнє море - jūra, а marios - це отаке рукотворне море, іншими словами - затока, лагуна.
На нашому морі є порт, пляжі, купа місця для прогулянок та риболовлі. Але мені найбільше подобається ліс і сосни.

Photo by Dainius Sadauskas.

Ще один результат аерофотозйомки - вигляд на центр міста. Ратушний майдан із ратушею, відомою під назвою Білий лебідь (чому, напевно, зрозуміло)) та на Старе місто, а також на Неман, міст Вітаутаса Великого (або Алексотський) і стрімкий протилежний берег річки, на якому починається район Алексотас.

 Photo by Raimondas Pundinas.

Вечір, той самий міст Вітаутаса Великого й однойменний костел. Точніше, навпаки))

Photo by Dainius Mažeika.

Галина Пагутяк "Писар Західних Воріт Притулку"

Буде правдою, якщо я напишу, що це - продовження книги "Писар Східних Воріт Притулку", але не меншою правдою буде й сказати, що це - просто друга частина однієї книги. Власне, так само говорить про цей твір і Галина Пагутяк, а кому, як не авторові, знати точно, як і що з книгами))

Власне, на цьому все очевидне й закінчується. Для мене, принаймні, тому що книга (вся книга, про обох писарів) - твір настільки багаторівневий, пронизаний тисячею змістів, аллюзій, можливостей для розуміння та інтерпретації, що я мушу зазначити: все, сказане мною у зв'язку з цією книгою стосується виключно мене.

Отже, Західні Ворота, крізь які мешканці Притулку можуть повернутися у світ, де помруть. Схоже, що для цього вони й виходять крізь Ворота - щоб померти, бо їм або ж набридло жити, або ж остогидло копирсатися в собі, або ж вони усвідомили беззмістовність свого життя, яке спочатку, після приходу до Притулку, здавалося сповненим сенсу (у кожного - свого). Є й інші причини, звісно. Наприклад, бажання розповісти про Притулок і таким чином допомогти тим, кому допомогти важко, або ж неможливо. Але потім все одно доведеться померти.

Смерть як звільнення від тягарів сприймають ті, хто сповна задовольнився безсмертям. А в Притулку безсмертні усі, крім однієї людини: Писаря Західних Воріт, який випускає інших помирати. Це символічно, бо... Тут у мене почався був перелік причин і символів, але я його видалила. Бо що б там не було і якою б не була межа, переводити через неї має людина (чи істота), добре обізнана з обома світами. Отакий собі Харон - ніхто і все в одному водночас, просто Перевізник.

Самотність Писаря видається мені спокутою. От лишень спокутою чого? Любові до інших? Нездатності розділити долю інших? Гріха нешанування батьків? Чи ж гріха втраченого власного життя, покладеного на марні намагання змінити людей, які не хотіли цих змін? А може, це просто така професійна особливість Перевізника, котрий належить всім і нікому?

Служіння. У Галини Пагутяк це - провідний мотив якщо не творчості, то прочитаних мною книг точно. Але якщо у книзі "Слуга з Добромиля" герой служив заради служіння, часом сліпо, вперто, маючи його за єдиний сенс свого життя, то тут Писар прозріває, бо розуміє, що служити може лише той, хто не згубив себе, хто не став рабом того, кому служить. В іншому випадку то - не служіння, а приналежність - Притулку, людині, байдуже, перетворення в річ. А речі не служать, ними просто користуються.

І знову, як і з першою частиною книги, я готова поспере

чатися з багатьма постулатами-цитатами з книги. Якось це і зроблю)) От лишень нехай емоції вгамуються...

Емма Донох'ю "Кімната"/Emma Donoghu - Room

Одна моя залюблена у книги подруга майже всі їх починає читати... з останніх сторінок. Вона каже, що не зможе покійно слідкувати за сюжетом і долею героїв, не знаючи, чим все закінчиться. Мене завжди дивувало це, бо ж чи не позбавляє знання фіналу насолоди від проживання історії героїв разом із ними, не відаючи, що далі?

Проте нещодавно я сама, вперше в житті, зробила так, як подруга: зазирнула в кінець книги. Прочитавши десь третину "Кімнати", відчула, що не зможу ані спати, ані їсти, ані заспокоїти біль у серці, якщо негайно не дізнаюся, що з п'ятирічним хлопчиком - головним героєм роману й оповідачем - все буде добре.Втім, отримана інформація все-таки не позбавила мене безсоння й глибоких переживань, бо читала роман не тільки як читач, а й як мама, мимохіть переносячи на себе все, що довелося пережити Джеку та його Ма.

Про книгу не можна розказувати, так чи інакше не розкривши її сюжету, чого я не люблю робити. Втім, можете далі не читати, якщо волієте вибирати книгу, як я, - майже наосліп)) Одне пораджу - виберіть цей роман, він того вартий.

Мене ж, як маму, історія Джека та Ма навчила багато чому. Не буде перебільшенням сказати, що знань, а точніше - розуміння того, як виховувати дітей, з цієї трагічної оповіді я отримала набагато більше, ніж зі спеціальної літератури, написаної професіональними педагогами та психологами (хоча такої й дуже мало читала, зізнаюся). Позбавлена волі, любові, турботи, догляду лікарів, нормального харчування й ще багато чого нормального, жінка інтуїтивно розуміла, що і як треба робити, аби виростити й виховати сильну, розумну, щасливу дитину. Вона робила все, що було в її силах, щоб син мав повноцінне (наскільки це було можливо в умовах ув'язнення) дитинство. І тепер, коли під час спілкування мам виникатимуть питання, як навчити, виховати, перевиховати тощо, я радитиму читати Донох'ю. Й сама, схоже, перечитуватиму, коли бракуватиме сил))

Ще одне питання зачепило за живе: суспільство, яке замість співчуття генерує шоу. Будь-що, особливо ж чийсь біль, чиєсь страждання, чиясь поламана доля викликають у нього, у нас усіх, шалений інтерес не тому, що хочемо допомогти, а тому, що це ж цікаво! Це ж навіть прикольно, подивитися на того, кому гірше, ніж тобі, по телевізору, стягнути його фото у свій комп чи телефон, а тицьнути пальцем на вулиці - і зовсім щастя, бо потім можна довго про це всім розказувати й навіть хвалитися, і стати трошки "зіркою"! Що під час цього відчуває той, хто мимохіть привернув геть непотрібну йому увагу, дізнаєтеся з роману...

З книги також можна дізнатися, як бути щасливим, попри всі втрати й негаразди; про що мріють п'ятирічні хлопчики; що таке справжня сміливість і справжня любов; який чарівний навколишній світ, навіть якщо це - лише одна кімната; про те, що наше життя - насправді прекрасне, яким би воно не було...

Володимир Винниченко "Записки Кирпатого Мефістофеля"

Як потрібно перечитувати книги! Це дає нам можливість не лише по-новому прочитати/побачити/усвідомити/відчути сам твір, а й завважити й роздивитися ті зміни, які сталися в нас самих за час між прочитаннями.
Власне, роман Винниченка й зробив це зі мною. Пам'ятаю, хоч і дуже смутно, як читала його в університеті, пам'ятаю не саму книгу, сюжет, героїв, а викликані нею емоції. Якщо порівняти з тими, які отримала сьогодні вночі, перегорнувши останню сторінку книги, то складається враження, що її читали дві різні людини...
Але досить про мене))

Щодо книги, то мало чого мені траплялося в українській літературі настільки емоційного, як "Записки...". Причому, твір викликав не лише стандартні (якщо можна так сказати) емоції, а й шквал відчуттів: запахів, звуків, холоду й тепла, сонця й дощу. Винниченко - художник не тільки в плані пензля й полотна, а й у плані слова - так перенести читача у книгу може лише Майстер.
Лише Майстрові під силу створити такий складний образ, яким вийшов Михайлюк. Він - багатовімирний, багатовекторний, він - справжній, бо - не хороший і не поганий, не дурний і не розумний, не добрий і не злий... І не ніякий, хоч як напрошується це слово після попередніх))) Він - живий і звичайний, яких багато... А ще він - чоловік з усіма чоловічими плюсами й мінусами...
Я промовчу про Мефістофеля-постреволюціонера, Мефістофеля-друга, Мефістофеля-коханця. Я хочу поговорити про Мефістофеля-батька.

Він дозрів до того, аби стати батьком. Але він готовий любити без пам'яті Андрійкаі категорично не готовий мати дитину від Клавдії.
Він готовий взяти на себе відповідальність і виховання як Андрійка, так і Міки, але не готовий зв'язати себе ні з однією з жінок-мам.
Він так боїться залежності від когось, що готовий вбити власну дитину.
Але він так любить свою дитину, що йому не стає сил убити її.
Зрештою, батьківська любов перемагає все. Щоправда, лише на етапі завершення книги, бо що далі сталося з Кирпатим Мефістофелем - невідомо...

Цікаві й жіночі образи роману. Й жертовна Олександра, й жорстка Варвара, й слабка Клавдія, й нещасна Соня. Всіх їх я по-своєму розумію. Окрім Шапочки, яка великодушно дозволила Михайлюкові вбити дитину... Може, в мені зараз киплять материнські гормони і я ставлюся занадто упереджено до всього, що пов'язоне з дітьми, але один цей факт великодушного дозволу на вбивство дозволяє мені справжнім Мефістофелем назвати саме цю нібито ніжну, розумну й щиру Шапочку...

Дара Корній "Тому, що ти є"

Читала книгу й спотикалася на різних недоречностях. Ну, не говорять так діти в дитсадку - повними "дорослими" реченнями та цитатами з серіалів! Ну не могло бути в радянського студента, нехай і талановитого та сина проректора, десятків наукових статей із фізики, "перекладених багатьма мовами світу"! Хороший, та й просто нормальний, лікар не надягатиме пальто на робочий чистий і близький до стерильності халат, а дівчина, яка зі сльозами розповідає про своє нещастя, не говоритиме фразами типу "теплий вітерець куйовдив моє волосся"... Ну, іще було багато такого, до чого можна прискіпатися... Крім одного: книга захоплює і тримає до останньої сторінки, не відпускаючи навіть для "поспати", що й трапилося зі мною)))

Власне, долі героїв, як і основну нитку сюжету, можна передбачити майже з перших сторінок роману. Але від цього читати не стає нудно, бо починаєш не просто переживати за Оксану, Сашка, а проживати разом із ними оті всі життєві перипетії. Чому? Певно, тому, що вони - такі ж, як багато хто з нас, і роблять ті ж помилки: або спочатку хочуть щастя близьким, а потім - собі; або ж чекають, доки щася саме до рук упаде; або ж просто за щастя сприймають щось інше...
Оксана дбала про те, щоб у доньки був батько й нормальна (хоча чи може бути родина, в якій обоє зраджують один одного, нормальною?) сім'я. Сашко замість добиватися кохану жінку, мовчав і чекав, доки вона сама за нього все вирішить і повіситься на шию (грубо, але так воно часто і з багатьма хорошими людьми трапляється). Найбільше здивувала Поліна, готова заради достатку й роскоші не лише терпіти побої та знущання старого коханця, а й навіть виправдовувати його. Але озирнімося навколо: скільки жінок мислять подібно, прямо кажучи, продаються хто - дорожче, хто - дешевше, переконуючи себе й інших, що в цьому й полягає щастя?
Дуже мене порадував фінал - містичний та відкритий: так і незрозуміло, справді вдалося Сашкові повернути час й усе виправити чи то просто витвір його хворої уяви? Дуже хочеться, щоб перше було правдою. Хоча точно знаєш: у житті так не буває, у житті ми не маємо права схибити, бо ніякого Часобога нам не зустріти... А шкода...))

Аркадій Стругацький, Борис Стругацький "Пікнік на узбіччі"/Аркадий Стругацкий, Борис Стругацкий - Пикник на обочине

Класика - що іще сказати? Перечитувала. Поверталася в дитинство, коли вперше прочитала "Пікнік...". Згадувала-переглядувала фільм Тарковського. Краще зрозуміла захоплення чоловіка-"сталкера"-стракболіста)) Дивувалася тому, як може образ-ідея піти у власне вільне плавання...
І думала про те, скільки ми не бачимо за наклеєними поверх істини ярликами; не бачимо, тому що засліплюємо себе, намагаючись пояснити зрозумілими нам словами те, що нам зрозуміти поки що не дано; не бачимо, тому що схильні спрощувати, все спрощувати: й науку, й людей, й почуття... Тому що так простіше... Здається, простіше...

Бернард Вербер "Мурахи"/Bernard Werber - Les Fourmis

Якось зробила була помилку, почавши знайомство із творчістю Вербера з "Танатонавтів". Книга мені не сподобалася. Але, начитавшись чергових захоплених відгуків про книги цього неординарного чоловіка, вирішила ще раз взятися за ближче знайомство. І не даремно, тому що "Мурахи" - чудова книга з чудовим сюжетом, чудовими міркуваннями, чудовою інформацією про те, чого ми не знаємо, бо просто не шукаємо знань.
Автор пошукав: під ногами, у мурашнику, і знайшов там багато цікавого. Поки що - лише запитань: про проблему співіснування цивілізацій, про потребу мислити нешаблонно, "по-іншому", про пошуки людиною самої себе попри "білий шум" суспільства. Відповідей немає)) Але із задоволенням пошукаю їх у продовженні цієї мурашиної трилогії...

Тодось Осьмачка "Ротонда душогубців"

Назва книги говорить сама про себе. Так, тут - багато смертей і крові, але це, як не дивно, не найстрашніше. Бо страшніше за смерть фізичну може бути смерть духовна (чи душевна). А саме такого знищення зазнали ті, хто вижив у страшні 30-ті роки ХХ століття (саме про цей час, а точніше - про події 1930 - 31 рр. розповідається в романі).
У книзі йдеться про цілесмпрямоване знищення совєтами українців. Точніше, про перший його етап - прицільне вичленовування та ліквідацію тих, хто здатен мислити, генерувати ідеї, думки, організовувати навколо себе людей, просто чесно робити свою роботу й користуватися за це щирою повагою інших.
Боляче було це усвідомлювати і приймати, але так воно, власне, й було - часто оті "чистки" робилися руками самих українців: хтось ішов на це свідомо, потрапивши в ситуацію, коли - або смерть, або ж зрада, хтось - несвідомо, не розуміючи всіх умовностей складної гри. Але душі губили всі - й знищені совєцькою машиною, й ті, хто був її маленьким гвинтиком.
Одна зі змальованих автором картинок змусила... навіть не знаю, як описати... побачити минуле, відчути його, зануритись у пам'ять предків. Ота, де "куркулів" заганяють до товарних вагонів, забивають за ними двері й відправляють поїзди до Сибіру. Бо мої прадід і прабаба були там, у тих вагонах...
Історію потрібно не просто вчити... Її потрібно знати... Щоб не дати повторитися...

сторію потрібно вчити не за підручниками з сухими, часто мовчазними, попри свою значущість, цифрами (або ж - не лише за ними), а за подібними художніми творами, де поряд із вражаючими цифрами є живі люди. Люди, котрі жили в ті часи, котрі переживали історію, а не вчили її, про котрих написав автор, який теж ту історію пережив, а не вигадав чи уявив, як це роблять сучасні письменники. Може, тому, що Осьмачка був там і тим, я йому повірила так, як не вірила нікому до цього часу.

Вид. "Фоліо", 2008

Марина і Сергій Дяченки "Пандем"

Як часто ми звертаємося до Бога? Ми просимо у нього захисту від усіх бід, здоров'я нам і рідним, просимо поради чи підказки в прийнятті рішень, просимо миру, просимо справедливості, та багато чого просимо - щиро, іноді ревно... Буває, що й отримуємо те, чого хотіли, тим чи іншим чином. Але найчастіше, все доводиться вирішувати самим.
А тепер уявіть, що отакий-от бог чи якась схожа на нього сутність з'явилася в нашому багатостраждальному світі. І справді люди перестали хворіти й почали жити до ста років при доброму здоров'ї та ясному розумі. Щезли війни і навіть сварки. Щезла потреба у прийнятті рішень, тому що ця сутність - Дяченки назвали його Пандемом - може одночасно бути скрізь і з кожном із людей, і знає все-все про всіх, і може порадити, підказати або ж відговорити від чогось. Пандем приглядає за дітьми, розважає й розвиває їх. Підліткам він допомагає знайти себе. Дорослим - самореалізуватися. Й узагалі - на Землі настають райські часи, тому що все добре...
Але чи насправді все добре?
Адже брехуни так і лишилися брехунами, от тільки тепер вони точно знають, що про їхню брехню комусь точно відомо, й мучаться від цього. Нерозділене кохання так і лишається гірким і болючим. Погорда й зневага теж нікуди не діваються... З часом...
Стоп! Здається, я скотилася до переказування сюжету, чого практично ніколи не роблю!
А якщо коротко, то Бог поряд, скрізь і завжди, це, виявляється, - погано. Виявляється, ми - люди, тому що маємо право на помилку й на смерть, навіть якщо вона дурна. Виявляється, допомагати комусь - це не робити все замість нього, це - щось інше...
І ще, повертаючись до однієї дискусії про те, є у Дяченків наукова фантастика чи немає. Якщо НФ вважати ті книги, в яких пристуні зорельоти, позаземна біологія, фізика Всесвіту та бластери, то - немає. Але якщо згадати, що психологія, соціологія, навіть та ж теологія - теж науки, то ми маємо чудовий зразок наукової фантастики від Дяченків.

Тодось Осьмачка "Старший боярин"

Невелику повість читала досить довго. Точніше, не читала, а малювала перед очима картини, так майстерно написані автором: дерева, хати, церкву, небо, місяць, яр, поля; припасовувала кольори й відтінки; виставляла світло; вслухалася у звуки; вдихала пахощі... Давно, з часів школи й Нечуя-Левицького, не отримувала такої колосальної насолоди від описів.
А от із образами героїв у мене трохи не склалося. Я їх не змогла зрозуміти: ані Гордія, який умудрився до нестями закохатися в дівчину навпомацки (в прямому значенні цього слова); ані Варки, яка, недурна ж і вродлива, чогось у пошуках себе справжньої вирішила піти заміж за першого-ліпшого, проте багатого, чоловіка; ані отця Дмитра, якого страждання за померлою дружиною чи то завели до лісу й змусили допомагати бідним, чи то він перестав із тим ховатися, але зв'язку між тим я не прослідкувала, хоча в тексті на нього якось натякається.
Піднята Осьмачкою тема українського більш зрозуміла: москалі роблять утиски, українці виживають, як можуть, той, хто декларує свою українськість і має статки, стає унікумом й рідкістю, бо так складалося, що або одне, або - друге... Зрозуміла й позиція братчиків: забирати у багатих й віддавати бідним (класика жанру), але ота умова для бідних - або портрет видатного українця в хаті й гроші, або нічого - мені якось не пішла, бо ж не в портретах справа насправді...
Але найбільше розчарував фінал, хоча він нібито щасливий: якийсь геть безвольний Гордій йде на поводу у шаленої Варки й обоє йдуть у широкий світ...

Ханну Райаніємі "Квантовий злодій"/Hannu Rajaniemi - The Quantum Thief

Не знаю навіть, чого саме я очікувала, відкриваючи фантастичний роман від ученого-математика-фізика, котрий займається теорією струн, але отримала набагато більше, ніж сподівалася, могла сподіватися й могла уявити в якихось далеких сподіваннях. Книга - настільки яскравий зразок найсучаснішої наукової фантастики, що всім її шанувальникам ризикну категорично порекомендувтаи прочитати "Квантового злодія".
Я ніби повернулася в дитинство, в той час, коли, читаючи про подорожі в космосі й іще не маючи поняття про фізичні закони Всесвіту, властивості вакууму, прискорення, тяжіння, стиснення тощо, все це уявляла єдиним доступним для десятирічної дитини чином: вмикаючи силу уяви. Райаніємі оперує настільки новими поняттями, що зрозуміти все, не маючи наукового ступеня чи чогось там іще, просто неможливо. Зате можна увімкнути на повну потужність фантазію й створювати по-своєму вже створений автором унікальний світ із унікальними властивостями й законами, унікальними створіннями й суспільствами, унікальним світом.
Якщо за жанром роман - класична наукова фантастика, то за сюжетом - класичний детектив. Читач то слідкує за злодієм, то - за детективом, за обох уболіває, але про суть злочину дізнається у фіналі. Втім, як і самі герої, враховуючи й злодія.
Фізик-автор погрався і з лірикою: йому вдалося органічно вплести в полотно своєї оповіді елементи травестії, причому, вона не виглядає зайвою у фантастичному світі...
Коротше кажучи, ви зрозуміли: я під враженням від прочитаного й пішла шукати продовження "Квантового злодія", яке - раптово! - називається "Фрактальний принц".

Патрік Модіано "У кафе втраченої молодості"/Patrick Modiano - Dans le cafe de la jeunesse perdue

Головний герой у Модіано (принаймні, в прочитаних мною книгах) - все-таки Париж. Його особлива атмосфера, його дух, його живі вулиці, кафе з характерами, дивні місця. І вже потім - люди, які якось взаємодіють із Парижем, живуть не лише у ньому, а й із ним...
Ця повість - не просто історія, а пазл, який мимохіть збирає читач зі спогадів різних людей. Картинки крутяться навколо загадкової дівчини. Попри приковану до неї увагу оповідачів, вона лишається легким начерком й оживає лише тоді, коли автор надає слово їй. З нею оживають і ті, хто з'являвся десь у куточку спогадів, на старих фото, в записах у старому зошиті... Оживають, щоб зникнути... Як зникаємо ми усі...
Щойно зрозуміла: я помилилася. Головний герой у Модіано - пам'ять. Адже все існує доти, доки про нього хтось пам'ятає. І люди, й кав'ярні, й вулиці, й міста...

Вид. "Фоліо", 2015

Патрик Модіано "Вулиця Темних Крамниць"/Patrick Modiano - Rue des Boutiques Obscures

Новий лауреат Нобелівської премії не розчарував. Швидше, навпаки - захопив настільки, що навіть не знаю, з чого почати писати відгук про книгу.
Почну, напевно, з філософії: всі ми - лише пісок на березі ріки часу. Пафосно? Можливо, але ж так воно і є, за великим рахунком. Що після нас лишається? Тільки слід - від когось глибший, від когось - мілкіший, але всі вони (ну, майже всі) рано чи пізно щезають.
Головний герой книги - людина, котра втратила пам'ять і, відповідно, себе. Проживши десять років під чужим ім'ям, він, зрештою, вирішує знайти себе справжнього й рушає на пошуки. Намацує тоненькі-тоненькі ниточки, бачить тьмяні-тьмяні образи, кожен із яких примірює на себе й майже вірить у те, що ось він - я справжній! - і розчаровується, бо помічає новий слід на піску, майже зниклий, і знову приміряє зниклу людину на себе...
Здається, йому вдається-таки згадати... Не все, не до кінця, але все ж хвилю, котра змиває сліди на піску, вдалося стримати... Чи це - чергова ілюзія? Фінал роману відкритий...
Цікавий стиль оповіді. Мінімум почуттів - просто констатація фактів. Навіть емоції просто фіксуються, а не переживаються автором і, здається, навіть героєм. За них це робить читач. А я старалася))) Я сподівалась, раділа, розчаровувалася, знову сподівалася... Й засмутилася, якщо чесно, бо хочу дізнатися про долю героя все, а Модіано написати не потрудився)))
Не можу не розказати про Париж у книзі. Ой, як я шкодувала, ще не живу в цьому місті й не можу пройти всіма, скрупульозно описаними автором, вуличками, мостами, кав'ярнями. Може, колись мені це вдасться?

Стівен Кінг "11/22/63"/Stephen King - 22/11/63

Важко повірити, але в цій книзі Кінга немає страхіть і жахів, нічого такого надзвичайного, що моголо б налякати вразливого читача. Окрім самих людей, таких, якими вони бувають: жорстоких, злих, підступних, непередбачуваних. (Задля справедливості скажу, що в романі є багато хороших, добрих, розумних і гарних героїв.)
Головний герой отримав можливість подорожувати в часі. Куди і яким чином - прочитаєте самі, якщо цікаво. Він також отримав можливість змінити минуле, що й почав робити з найкращими і найблагороднішими намірами. Що з цього вийшло, теж прочитаєте самі, якщо цікаво.
А от мені найцікавіше було читати про той особливих дух маленьких містечок, про який так майстерно вміє писати Кінг. Про те, як люди можуть змінюватися залежно від того, куди і під чий вплив вони потрапляють. Про історію вбивства Кеннеді - з детальними й точними відомостями. Про те, що любов таки всесильна (ну, я ж жінка))).

Галина Пагутяк "Слуга з Добромиля"

Нічого містичнішого в сучасній українській літературі мені досі не доводилося читати. У романі не оживає звична нам міфологія, ні. Ви не зустрінете мавок і домовиків, вовкулак і перевертнів, відьом чи мольфарів. Авторка створила новий магічний світ із новими (для мене, принаймні) магічними істотами, вплівши їх в українську реальність та українську історію й показавши і переказавши її з точки зору майже тисячолітньої істоти. Ще у книзі є божевільня, населена нормальними, з огляду на ситуацію навколо неї, людьми. Є переселення душ: з тіла в тіло й з часу в час. Є споконвічні гори, біля підніжжя яких проходить людська метушня, котра називається історією. Є чесноти й вади - людські й надлюдські; є правда й брехня; є добро і зло, прощення й помста, спокій і турботи, земні чи вічні... Є історія, яка захоплює, дивує, вражає, щось пояснює, щось заплутує ще більше, але не лишає читача байдужим.

Джон Грішем "Справа про пеліканів"/John Grisham - The Pelican Brief

Ой як давно я не читала детективів! Так давно, що відвикла, схоже, від напруги, яку обов'язково викликає вміло закручений детективний сюжет. Щоб позбавитися від неї, книгу довелося терміново дочитувати, незважаючи на пізню ніч за вікном)))

Дочитала. І, чесно кажучи, трохи розчарувалася. Не книжкою загалом, а фіналом, який мені видався занадто солодким, ну дуже-дуже солодким! Ні, я щиро вболівала й переживала за герїню, я дуже сподівалася, що вона залишиться живою, але... Якось не так це уявлядося. Хоча фінал - яскравий, гарний, теплий і сонячний.

Про книгу загалом. Це - перший роман Грішема, котрий потрапив мені до рук. Не скажу, що він викликав захоплення, яке мав би викликати, зважаючи на відгуки про творчість письменника. Перша третина видалася мені досить затягнутою, похмурою, сповненою безвиході й туги, але бажання відкласти книгу це все-таки не викликало. Зате з другої половини читалося швидко, із захопленням, а часом - і запоєм)) Особливо сподобався опис роботи крутих американських журналістів у крутих виданнях, колеги все-таки)) Аж захотілося вийти на роботу, ну його, цей декрет)))