Ерін Гантер "Коти-вояки. Вогонь і крига" / Erin Hunter - Warriors. Book Two: Fire and Ice

Учора я вкотре проїхала свою станцію метро, бо зачиталася. Зачиталася оцією начебто дитячою книгою про пригоди диких котів-вояків, котрі живуть у лісі. Повірте: це справді дуже захоплива історія! Тож не дивно, що син уже дочитує четверту частину серії "Пророцтва починаються" й дуже тішиться, що у нас видано ще одну: "Нове пророцтво" — значить, не доведеться швидко розлучатися з улюбленими героями.

Я від нього дуже відстаю, але знаєте — мало по руках себе не била, аби замість наступного тому "Котів-вояків" узяти почитати щось "доросле" для різноманіття й утримання статусу)))

От міркую собі: чим же все-таки приваблює ця історія і дітей, і дорослих (мене принаймні точно)? Дійшла висновку, що стосунки між котами дуже, ну дуже схожі на стосунки між людьми. Між дорослим і дорослим, дорослим і дитиною, між підлітками, людьми (котами) різного статусу тощо. Однак (оскільки це все-таки коти) авторка утримується від моралізаторства й ідеалізації відносин, все йде так, як і мало би йти в реальному (людському) житті. Хтось довіряє, а хтось зраджує. Хтось любить, а хтось — ні. Хтось за те, щоб вголос кричати (нявчати) про проблеми, а хтось воліє примружити (чи й заплющити) очі й робити вигляд, що все гаразд, а коли й ні — то само якось розсмокчеться...

Цінними є й ті цінності (тавтологія навмисна))), які так чи так всотуються під час читання. Якщо ти дружиш із кимось — дружи й тоді, коли, на думку інших, ліпше було би не ганьбитися перед ними спілкуванням з цією людиною (котом тобто). Якщо доводиться обирати між тим, що каже розум і відчуває серце, — не квапся, спитай себе, що для тебе (саме для тебе!) важливіше. Якщо впевнений, що чиниш правильно, — роби те, що треба, й нехай буде, що буде.

І — далі буде...)

Переклад Катерини Дудки та Остапа Українця, вид. "АССА", 2019

Білоус Петро Васильович "Автобіографія. Бібліографія"

Читаючи цю книгу, я відчувала неймовірний дискомфорт від невідповідності назви й змісту. Сухі слова "Автобіографія. Бібліографія" анітрохи не розповідають про те, що знаходиться під скромною палітуркою. А там — цілий світ: яскравий, барвистий, сповнений звуків, запахів і життя. Життя одного маленького хлопчика, який виріс у невеликому селі на Житомирщині й став одним із найвідоміших в Україні літературознавців-медієвістів.

Саме завдяки його титанічній праці ми можемо прочитати в перекладі  "Мандри Василя Григоровича-Барського" — 2018 року вийшла лише частина (про Святу гору Афон), а 2000 видавництво "Основи" видало повну історію його мандрів по Святих місцях Сходу, а це — майже 800 сторінок раніше незнайомого сучасним українцям тексту. Петро Васильович — автор 21 монографії та 38 навчальних посібників. Загальна кількість наукових публікацій — понад 350. Професор Петро Білоус допоміг захистити кандидатські дисертації 23 аспірантам, із них двоє стали докторами наук.

Вражаючі цифри, чи не так? Однак за ними — тонке світовідчуття того самого хлопчика, з яким ми знайомимося на перших сторінках цієї книги, бо люди глибоко всередині не змінюються, що б не видавалося це тим, хто сприймає їх лише зовні.

Петро Білоус відверто розповідає про реалії наукового університетського життя, коли папірчик зі звітом для методистів часто важливіший за саму публікацію чи дослідження. Про те, що викладацька робота — це насамперед старанне виконання вказівок МОН, керівництва університету, факультету, деканату та інших, а не творчий підхід до викладання та постійний розвиток. Про любов до України, яка ніяк, попри зусилля багатьох (утім, певно, недостатньо багатьох), досі не в змозі стати тією країною, якою ми могли б по праву пишатися. Про своє світовідчуття — язичницьке поклоніння природі й лише їй, бо тільки сонце, зілля й вода здатні дати справжню енергію для життя.

Окрім науки, Петро Білоус усе життя займався творчістю. Цьому свідки — 15 поетичних збірок і 11 прозових творів. Про деякі з них я тут уже писала, про інші — ще розповідатиму, бо світ, яким його сприймає й творить Петро Васильович, дуже близький і мені.

Вид. Житомир: Видавець О. О. Євенок, 2019

Люсі Гокінґ, Стівен Гокінґ "Джордж і блакитний супутник" / Lucy Hawking, Stephen Hawking - George and the Blue Moon

Зустріч із давніми хорошими друзями — це завжди радість. А читання вже п’ятої книги із серії про пригоди школяра Джорджа у космосі, написаної донькою й батьком Гокінґами, дає привід претендувати на звання запеклих друзів.

Що ж стосується героїв книг — друзів Джорджа та Енні, то в цій історії вони вирішили записатися у школу майбутніх астронавтів, які колись зможуть полетіти на Марс. Спочатку все було начебто зрозуміло й досить просто, однак... 

У кожній історії про Джорджа трапляється якесь "однак". Цього разу воно втілилося в уже знайомого й дітлахам, і читачам злочинця, котрий придумав дещо дуже складне й дуже підступне. Не дивно, що в це "дещо" вляпалися наші давні друзі, до речі, разом із новими товаришами, одного з яких звати так само, як і мого сина, з котрим ми читаємо ці історії (уявіть, як йому було прикольно))) І хотіла б я сказати, що вони всіх перемогли й усе виправили та повернулися додому цілі й неушкоджені, але ні, не можу. Бо історія закрутилася настільки круто, що ми мусили негайно розпочати читання наступної, шостої частини, аби дізнатися, що ж сталося із Джорджем. Дочитаємо — і я обов’язково розповім)))

П. С. Часто мене запитують, для якого віку ці книги Гокінґів. Так от: ми з сином почали їх читати, коли йому було близько шести років. Звісно, ті частини, де йшлося про науку (а вони дуже цікаві), доводилося роз’яснювати майже на пальцях (зізнаюся — дещо й мені довелося так само пояснювати)))), але сама історія сприйнялася нормально. Наразі Ігореві вісім, і наука для нього така ж важлива, як і пригоди Джорджа. Й це дуже мене тішить))

Ілюстрацій Ґаррі Парсонза, пер. з англійської Ганни Лелів, вид. "Видавництво Старого Лева", 2019

Ґері Чепмен, Шеннон Ворен "Збудуй міцну сім’ю. Покрокова інструкція" / Gary Chapman, Shannon Warden - The DIY Guide to Building a Family that Lasts: 12 Tools for Improving Your Home Life

Люблю цікаві метафори, тож ідею Ґері Чепмена порівняти зміцнення стосунків у родині з реновацією будинку оцінила. Проте автор наголошує: якщо відновлення домівки ми все-таки можемо доручити підрядникам, то відновленням щирих, довірливих стосунків у сім’ї доведеться займатися виключно самотужки. Тому й пропонує читачам покрокову інструкцію у стилі креативних наборів "Зроби сам" — якщо дотримуватися всіх порад і рекомендацій, а ще озброїтися цілеспрямованістю та впертістю, ти зрештою зможеш зібрати пазл/зробити опалення/розбити сад/зміцнити родину без допомоги зовні.

Але є одне "але": будь-які масштабні роботи складно провести самотужки. Отут і приховується головна перешкода для відбудови родини — цього мають хотіти всі домочадці: й чоловік із дружиною, і діти. Пропоновані авторами методики розраховані на усвідомлену залученість до процесу всіх його учасників. Неможливо скласти й виконати план із розваг (а є й такий крок зміцнення стосунків), якщо хтось хоче в зоопарк, інший — у кіно, а ще хтось — просто повалятися на дивані з телефоном у руках. Неможливо щиро проявляти доброту до всіх близьких, якщо у відповідь все одно отримуватимеш байдужість чи щось трошки менше за неї, бо іншим байдуже до твоїх планів реновації родини. Неможливо домовитися зі своєю подружньою половинкою про розбудову довірливих стосунків, якщо у вас їх майже немає, а разом ви лише тому, що маєте спільне житло/дітей/бізнес.

Я вірю Чепменові й Шеннон і їхньому досвіду щодо дієвості викладених у книзі порад і методик. Якщо вони працюють з кимось, то чому б їм не посприяти й вашим стосункам? Але для цього ці стосунки мають бути цінними для всієї родини, бо лише закотивши рукави цілою сімейною бригадою, вдасться й труби замінити, й світло провести, й шпалери переклеїти у домі, котрий називається "Родина".

Переклад із англійської Адама Лозевича й Анни Оксентюк, вид. BookChef, 2020

Дорж Бату "Моцарт 2.0"

Я настільки велика фанатка Доржа Бату (свого часу його обидві "Франчески" дуже допомогли мені подивитися на деякі речі під іншим, позитивнішим, кутом зору), що від "Моцарта 2.0" очікувала якогось подібного просвітлення. Напевно, занадто багато очікувала, бо обіцяної собі кайфової ейфорії не отримала (можливо, в цьому вина не книги, а мого наразі звуженого сприйняття світу))))

Сюжет типовий для історій про попаданців: Моцарт помирає у своєму часі й потрапляє в сучасний Нью-Йорк (проспойлерю — не тільки він). Він переляканий, дезорієнтований, шокований тощо, й тут йому щастить: він зустрічає добру й уважну дівчину Стейсі, котра допомагає йому в усьому. Загалом я розумію, що історія фантастична. Однак досі дивуюся довірливості Стасі: вона привела додому, де живе самотою, незнайомця, котрий, судячи з поведінки, мови, одягу тощо, не при своєму розумі. І добре, що все добре завершилося, бо якби роман писав не Дорж Бату, а, наприклад, Стівен Кінг — ойой, який широкий простір для сюжетних маневрів дало це її рішення)))

Найліпше в книзі — це історія Моцарта, його музики, людей, котрі були його оточенням і так чи так впливали на його творчість. Зізнаюся: дуже мало знаю про класичну музику загалом й композиторів, які її творили. Утім, деталей пазликів, викладених Доржем Бату не вистачило для створення загальної картини, тому шукатиму, що ще почитати про той час і музику. А от історія Моцарта в сучасності виявилася настільки казковою, що часом хотілося крикнути: "Не вірю!", та хто мене почув би))) 

Проте Дорж Бату лишився вірним собі: він показує читачам, яким чином можна створити ліпшу версію себе 2.0. Дослухатися до своїх бажань, чинити по совісті, допомагати близьким тоді, коли їм треба допомога, а не коли у вас є час допомогти, жертвувати чимось матеріальним задля близькості, дружби, любові — все це важливі речі в сучасному світі, в якому здебільшого все обраховується кількістю грошей. Ще тут викладено майже інструкцію життя в США, коли ти нелегал без документів (з конкретними явками й паролями, посиланням на правові норми тощо), в сюжет вплетено детективну історію полювання на наркоторговців, а QR-коди дають змогу зазирнути в описаний в книзі Нью-Йорк і послухати прекрасну музику. Тож енджой — роман це так чи так вам забезпечить))

Ілюстрації Юлії Самелюк, вид. "Видавництво Старого Лева", 2020

Венді Вуд "Хороші звички, погані звички. Наука позитивних змін" / Wendy Wood - Good Habits, Bad Habits: The Science of Making Positive Changes That Stick

У цій книзі дуже важливим є підзаголовок: "Наука позитивних змін". Бо, на відміну від багатьох видань подібного спрямування, в яких викладаються загальні міркування про, скажімо, користь хороших звичок і шкоду поганих (буцімто ми самі цього не знаємо й не розуміємо))), Венді Вуд підійшла до вивчення формування звичок дуже й дуже ґрунтовно.

Авторка — вчена-психологиня, яка багато років присвятила дослідженню формування звичок у людей. Купа експериментів, як лабораторних, так і "в природному середовищі" дала змогу зібрати багато інформації, що стосується впливу наших звичок на життя і їх формування. Скажімо, ми здатні сформувати стійку звичку лише тоді. коли маємо чіткі й переконливі наміри зробити щось. Нумо, згадайте, скільки разів ви збиралися почати бігати/правильно харчуватися/менше сидіти в телефоні/тощо? І скільки з цих намірів вам вдалося реалізувати? Отож: насправді все значно складніше, ніж просто прийняти рішення й виконувати його щодня, чи не так? Чому це складно і що з цим робити, й пояснює Венді Вуд.

Мені особисто припало до душі її роз’яснення про вплив контексту на формування наших звичок. Складно почати щодня бігати у спальному районі Києва, де й зі стадіонами скрутно, й із бігунами, а більшість людей дивляться на тебе, мов на не сповна розуму))) А от якщо вам пощастило жити в місці, де є бігові доріжки в парку й де бігають багато людей — сформувати звичку щоденного бігу буде значно легше, бо в пригоді стає не лише ваша сила волі й серйозні наміри, а й контекст (наприклад, отой симпатичний Юрко, з яким ви познайомилися минулого тижня, точно чекатиме на вас на вході у парк, тож доведеться встати раніше й взути кросівки))) І навпаки: якщо у вас є велике бажання кинути палити, але ви постійно спілкуєтеся з людьми, котрі палять, позбавитися звички (а то й залежності) буде значно складніше, а то й неможливо.

Це все, звісно, теорія, але у Венді Вуд багато й практичних конкретних порад, якими кожен із нас може скористатися. Дієвість деяких із них я можу підтвердити. Наприклад, людям, котрі хочуть менше залипати в телефоні, авторка радить подарувати "собі щось таке, що тішить людей вже багато сторіч, щось ідеальне, здатне відволікти розум на кілька хвилин. Не просто відволікти — а розширити свідомість, заповнюючи прогалини в знаннях. Щось, що стане в пригоді згодом за вечерею, що запропонує вам цікаву історію чи тему, яку можна обговорити з родиною. Щось портативне й довговічне. Щось, що надихатиме вас..."

Ви вже здогадалися, що це? Ну то що, хочете подарувати собі книгу? Бо мені дійсно допомагає — ліпше залипти в хорошій книзі, ніж у фейсбучику (хоча я й там все ще залипаю)))

П. С. А ще завдяки Венді Вуд я відкрила для себе просто чудовий серіал "Божевільні". Але це вже інша історія...

Переклад із англійської Мирослави Конобас і Євгена Мірошниченка, вид. BookChef, 2020

Кіно. "100 речей та нічого зайвого"

Ще один фільм — у список тих, які радо раджу подивитися. Німецька нібито комедійна стрічка нібито до дня закоханих насправді виявилася глибоким і багатогранним кіно.

Цей фільм — про дірки в душах і про те, чим ми їх намагаємося затулити. Речами. Задоволенням. Успіхами. Іншими людьми. Він про шлях до успіху і про те, що на ньому доводиться падати. І підійматися, аякже. Фільм про дружбу — не ідеально-героїчну, а звичайну, а тому складну й просту водночас. І, звісно, про любов — у найширшому розумінні цього слова.

Люблю кіно, яке хоча б трошки, але щось у мені змінює.

П.С. Прикро "потішила" афіша. Таке враження, що її автори поняття зеленого не мали, про що насправді фільм. Ніяких наречених тут ніхто не шукав від слова "взагалі". Про терміновість тим паче не йдеться. Обручка, зображена замість літери "о", — вигадка автора афіші. Й кіно не пасує до дня закоханих, яким ми банально уявляємо це свято))) Тож дивіться сміливо, дарма що на вулиці липень, дощ і ви не закохані))

Кен Лю "Паперовий звіринець та інші оповідання" / Ken Liu - The Paper Menagerie and Other Stories

Кожне з оповідань, що увійшли в збірку "Паперовий звіринець", — окрема багатогранна й величезна історія, яку Кен Лю зумів умістити на кількох сторінках. Часом хотілося якомога надовше залишитися в тому чи іншому світі, створеному письменником. А часом навпаки — я прагнула забратися звідти, якомога швидше перегортаючи сторінки, бо надто боляче було усвідомлювати: Кен Лю пише не про вигадане майбутнє, а про реальне минуле. Минуле, яке створили люди з власної волі і яке їх, однак лякає настільки, що вони воліють робити вигляд, буцімто його не було.

Напоказовішим у цьому плані для мене стало останнє оповідання збірки: "Людина, яка поклала край Історії: документальна стрічка". У ньому йдеться про революційну можливість зазирнути в минуле, використовуючи унікальні властивості фотонів зберігати й переносити інформацію. Це науково-фантастична складова твору. А історична ґрунтується на трагедії китайського міста Харбін, де в часи Другої світової війни японцями було влаштовано так звану Нанкінську різню й де діяв Загін 731, що займався дослідами, пов’язаними з розробкою біологічної зброї. Досліди, звісно, проводилися на китайцях і були жорстокими настільки, що їх воліють не згадувати...

Однак Кен Лю говорить не про сам факт існування часу й місця, в якому з притомної живої матері, спеціально зараженої сифілісом і не тільки, вирізують її ненароджене й недоношене дитя, аби побачити, що буде далі. Він підіймає важливіше питання: як цей факт впливає на життя нащадків і тих китайців, і тих японців? Які висновки ми, сьогоднішні, можемо зробити з того, що чинили наші предки й що відбувалося з нашими прадідами? Висновок невтішний: здебільшого ми воліємо забути.

"Істина — не делікатна матерія, і їй не шкодять сумніви у її природі — вона помирає лише тоді, коли правдиві історії залишаютьcя нерозказаними", — пише Кен Лю. Отут я замислилася: скільки нерозказаних історій є в мого народу? Скільки свідків злочинів проти нього пішли в засвіти, нікому нічого не розказавши? А скільки стверджують: цього не було, бо цього просто не могло бути?

Ще одна фраза зачепила: "Минуле повернулося до життя, але, зустрівшись із ним віч-на-віч, сьогодення вирішило перетворити історію у релігію". Чи ж не це відбувається з найбільшими трагедіями в історії людства? Ми дійсно воліємо перетворити їх на культ, створюємо обряди вшанування, затуляємо символікою, в тому числі й ментальною, реальні історії, аби — що? Покаятися? Очиститися? Зрозуміти? Запобігти повторенню? Та ні... Аби забути, як воно було насправді.

"Безпосередній досвід споглядання перебігу подій на власні очі не залишає сумнівів у правдивості побачених свідчень, що навічно закарбовуються в пам’яті. Але цього просто недостатньо для нас усіх. Процес Кіріно вимагає "Стрибка віри": ті, хто став свідком невимовного, не сумніваються в його існуванні, але реплікувати ясність цієї події для когось іншого вже неможливо. І тому ми застрягли тут, в сьогоденні, намагаючись осмислити минуле", — пояснює (чи виправдовує) недовіру людей до історії Кен Лю. Чи невіру? Бо ж дійсно, ми не можемо на власні очі побачити те, що давно минуло, лишається лише вірити. Або ні. І від цього вибору нашого ставлення до минулого залежить наше майбутнє.

***

Отакої: поки написала про одне оповідання — іншим вже й місця у відгуку майже не лишилося. Розібрати докладніше кожен із тих творів, які особливо зачепили, аби пояснити насамперед собі, чому й чим саме вони мене торкнули, буде складно. Тому просто коротко згадаю їх тут.

"Звички книгоутворення окремих видів" — фантазії автора аплодувала стоячи.

"Зміна стану" — те, що ми вважаємо життєво важливим для нас, насправді може таким не бути. Однак ми цього ніколи не дізнаємося, доки не будемо готові пожертвувати цією важливою річчю, а відтак — спроможні перейти на інший рівень, тобто змінити стан.

"Вдалого полювання" — кажуть, саме це оповідання стало сюжетом для однієї з серій "Любов, смерть і роботи". Обов’язково подивлюся його, бо якщо картинки хоча б частково такі, якими їх змалювала моя уява, це має бути вражаюче!

"Літеромант" — це одна фантастична історія, що ґрунтується на реальній страшній історії.

"Паперовий звіринець" та "Майстер тяжб і Король мавп" — свідчення того, що де ти не жив би і ким тебе не виховували б, твоя національна ідентичність завжди залишиться в тобі. І я маю на увазі не героя одного з цих оповідань, а автора.

"На всі смаки. Повість про пригоди Ґуань Юя, китайського бога війни, в Америці" — про Америку, яка з усього потроху стала собою. Цікаво: це лише мені під впливом цієї історії повсякчас згадувалися "Американські боги" Ніла Ґеймана чи ні? :) 

Переклад з англійської Євгена Шириноса, вид. BookChef, 2020