Кожне з оповідань, що увійшли в збірку "Паперовий звіринець", — окрема багатогранна й величезна історія, яку Кен Лю зумів умістити на кількох сторінках. Часом хотілося якомога надовше залишитися в тому чи іншому світі, створеному письменником. А часом навпаки — я прагнула забратися звідти, якомога швидше перегортаючи сторінки, бо надто боляче було усвідомлювати: Кен Лю пише не про вигадане майбутнє, а про реальне минуле. Минуле, яке створили люди з власної волі і яке їх, однак лякає настільки, що вони воліють робити вигляд, буцімто його не було.
Напоказовішим у цьому плані для мене стало останнє оповідання збірки: "Людина, яка поклала край Історії: документальна стрічка". У ньому йдеться про революційну можливість зазирнути в минуле, використовуючи унікальні властивості фотонів зберігати й переносити інформацію. Це науково-фантастична складова твору. А історична ґрунтується на трагедії китайського міста Харбін, де в часи Другої світової війни японцями було влаштовано так звану Нанкінську різню й де діяв Загін 731, що займався дослідами, пов’язаними з розробкою біологічної зброї. Досліди, звісно, проводилися на китайцях і були жорстокими настільки, що їх воліють не згадувати...
Однак Кен Лю говорить не про сам факт існування часу й місця, в якому з притомної живої матері, спеціально зараженої сифілісом і не тільки, вирізують її ненароджене й недоношене дитя, аби побачити, що буде далі. Він підіймає важливіше питання: як цей факт впливає на життя нащадків і тих китайців, і тих японців? Які висновки ми, сьогоднішні, можемо зробити з того, що чинили наші предки й що відбувалося з нашими прадідами? Висновок невтішний: здебільшого ми воліємо забути.
"Істина — не делікатна матерія, і їй не шкодять сумніви у її природі — вона помирає лише тоді, коли правдиві історії залишаютьcя нерозказаними", — пише Кен Лю. Отут я замислилася: скільки нерозказаних історій є в мого народу? Скільки свідків злочинів проти нього пішли в засвіти, нікому нічого не розказавши? А скільки стверджують: цього не було, бо цього просто не могло бути?
Ще одна фраза зачепила: "Минуле повернулося до життя, але, зустрівшись із ним віч-на-віч, сьогодення вирішило перетворити історію у релігію". Чи ж не це відбувається з найбільшими трагедіями в історії людства? Ми дійсно воліємо перетворити їх на культ, створюємо обряди вшанування, затуляємо символікою, в тому числі й ментальною, реальні історії, аби — що? Покаятися? Очиститися? Зрозуміти? Запобігти повторенню? Та ні... Аби забути, як воно було насправді.
"Безпосередній досвід споглядання перебігу подій на власні очі не залишає сумнівів у правдивості побачених свідчень, що навічно закарбовуються в пам’яті. Але цього просто недостатньо для нас усіх. Процес Кіріно вимагає "Стрибка віри": ті, хто став свідком невимовного, не сумніваються в його існуванні, але реплікувати ясність цієї події для когось іншого вже неможливо. І тому ми застрягли тут, в сьогоденні, намагаючись осмислити минуле", — пояснює (чи виправдовує) недовіру людей до історії Кен Лю. Чи невіру? Бо ж дійсно, ми не можемо на власні очі побачити те, що давно минуло, лишається лише вірити. Або ні. І від цього вибору нашого ставлення до минулого залежить наше майбутнє.
***
Отакої: поки написала про одне оповідання — іншим вже й місця у відгуку майже не лишилося. Розібрати докладніше кожен із тих творів, які особливо зачепили, аби пояснити насамперед собі, чому й чим саме вони мене торкнули, буде складно. Тому просто коротко згадаю їх тут.
"Звички книгоутворення окремих видів" — фантазії автора аплодувала стоячи.
"Зміна стану" — те, що ми вважаємо життєво важливим для нас, насправді може таким не бути. Однак ми цього ніколи не дізнаємося, доки не будемо готові пожертвувати цією важливою річчю, а відтак — спроможні перейти на інший рівень, тобто змінити стан.
"Вдалого полювання" — кажуть, саме це оповідання стало сюжетом для однієї з серій "Любов, смерть і роботи". Обов’язково подивлюся його, бо якщо картинки хоча б частково такі, якими їх змалювала моя уява, це має бути вражаюче!
"Літеромант" — це одна фантастична історія, що ґрунтується на реальній страшній історії.
"Паперовий звіринець" та "Майстер тяжб і Король мавп" — свідчення того, що де ти не жив би і ким тебе не виховували б, твоя національна ідентичність завжди залишиться в тобі. І я маю на увазі не героя одного з цих оповідань, а автора.
"На всі смаки. Повість про пригоди Ґуань Юя, китайського бога війни, в Америці" — про Америку, яка з усього потроху стала собою. Цікаво: це лише мені під впливом цієї історії повсякчас згадувалися "Американські боги" Ніла Ґеймана чи ні? :)
Переклад з англійської Євгена Шириноса, вид. BookChef, 2020
Немає коментарів:
Дописати коментар