Соломія Зеленська "Куди подіти святого"

Моя любов до сучасної української літератури та творчості Володимира Даниленка не дозволили пройти повз книгу, видану за його сприяння. Тим паче, що анотація обіцяла глибокий психологізм, який я також полюбляю, а ще певні сюрпризи.

Одним із таких стало те, що авторка-жінка описує глибокі емоційні переживання героя-чоловіка. Ні-ні, я не прихильниця примітивних гендерних стереотипів у літературі (хоча вони, погодьтеся, трапляються))) Однак надмір таких чисто жіночих (ага, впізнаю по собі))) штучок, як постійні вагання, величезна кількість запитань без відповідей (з купою знаків питання), намагання просто кричати у світ (із купою знаків оклику) замість шукати вихід із ситуації, замилування вродою іншого чоловіка, причому постійне (і ні — герой гетеросексуальний) та ще багато чого. Часом я навіть забувала, що маю змальовувати в уяві саме чоловічий образ.

Хоча образ загалом вийшов цікавим. Людина, яка зважується покинути все, аби почати життя спочатку, заслуговує на повагу. Шукати насамперед себе, а вже потім того, кого готовий кохати, — чи ж не в цьому полягає секрет щастя? Героєві пощастило: попри всі неприємності, які спіткали чоловіка внаслідок його ж дурощів (грубо, але я так думаю))) геппі енд, хоч і змусив себе довго чекати, таки настав.

Однак це не єдина сюжетна лінія роману. Тут іще стільки всього наплутано-намішано! Й містика, й материнська любов/нелюбов, й алкоголізм (у трактуванні Соломії Зеленської це радше ознака блаженності, ніж слабкості духу), й святість та гріховність людської натури, які дивним чином поєднуються в кожному з нас. Бо якби все було аж так однозначно й очевидно, запитання, винесене в заголовок роману, мало б таку ж очевидну відповідь. Чи у вас вона є?

Вид. ЛА "Друге дихання", 2018

Славенка Дракуліч "Вони б і мухи не скривдили. Воєнні злочинці на суді в Гаазі"/Slavenka Drakulić - Ne bi ni mrava zgazili: ratni zločinci na sudu u Hagu

Як на мене, цю книгу варто прочитати кожному з нас. Бо те, що тоді, в 90-ті, переживали народи Югославії, частково (і слава Богу, що не повністю) нині повторюється в нас. І продовження буде — маю на увазі Трибунал, котрий розставить крапки над ступенем вини певних осіб і мірою відповідальності усіх інших. Хоча останнє — усвідомлення своєї особистої відповідальності за те, що відбувається, — обов’язок кожного з нас. Кожного з тих, хто б і мухи не скривдив, якби...

У збірці есеїв Славенка Дракуліч не стільки розповідає про воєнні злочини та злочинців (хоча за поверхового прочитання може видатися, що книга саме про це), скільки дошукується причин того, чому звичайні люди стають злочинцями. Кожен із героїв книги розглядається з точки зору звичайного хорвата/серба/іншого, з точки зору родича/товариша/сусіда, з точки зору стороннього спостерігача. Й те, які метаморфози можуть відбуватися з найзвичайнісінькими людьми, вражає...

У ФБ я багато цитувала цю книгу. Одного разу це викликало дискусію про те, що люди не обирають бути злочинцем, що за них це роблять умови, в які вони потрапляють. Що винних насправді — одиниці, всі інші — жертви. Але ж постійте: ті, хто за часів Сталіна написав той мільйон доносів, могли б їх і не писати, чи не так? Ті, хто тоді в Хорватії тирив телевізори з домівок виселених сербів, могли б їх не красти? А ті, хто нині ділиться в соцмережах неперевіреними й часто дуже маніпулятивними дописами, які посилюють соціальну напругу в Україні, також роблять це цілком добровільно! Тому ступінь вини за злочини визначає Трибунал, а от відповідальність, як зазначає Славенка Дракуліч, лежить на суспільстві загалом, тобто на нас із вами.

Переклала з англійської Роксоляна Свято, вид. "Комора", 2018

Лю Цисінь "Темний ліс. Пам’ять про минуле Землі. Книга 2"/刘慈欣 - 三体II

Друга книга трилогії "Пам’ять про минуле Землі" вже всесвітньовідомого китайського фантаста Лю Цисіня от-от вийде українською. Тому ті, хто цінує наукову фантастику високої якості, можуть уже планувати собі відвідини Книжкового Арсеналу, а ті, хто ще не прочитав першої книги — "Проблема трьох тіл", — мають шанс надолужити згаяне.

Темний ліс — це метафорична назва теорії розвитку контактів між цивілізаціями. Аби розібратися в ній, потрібно бути або астросоціологом, як один із головних героїв трилогії, або ж читачем роману — в книзі все пояснено дуже чітко й зрозуміло. А ще — обґрунтовано, від чого стає трохи моторошно. Чи то у мене фантазія надто бурхлива?)))

Моторошно стає й від того, якими нелюдяними можуть стати люди, втративши себе як частку людської цивілізації (тавтологія зумисна, якщо що))) А й справді: що нас тримає вкупі? Що не дає знищити "інших" (незалежно від критеріїв іншості) повністю? І чого стане доста, аби межу було перейдено?

Крім отаких-от майже риторичних запитань, які я так полюбляю, роман має цікавезний сюжет. Майже всі ключові особи лягли в гібернацію, а коли прокинулися, потрапили в дуже змінений світ, який розвивався без них двісті років і... Ні-ні, спойлерів від мене нічого й чекати: сама подібних відгуків не читаю й вас не змушуватиму. Скажу одне: тут усе ще цікавіше, ніж у першому романі)))

Переклад із китайської Євгена Шириноса, вид. Bookchef, 2019

Олександр Волков "Жовтий туман"/ Александр Волков - Желтый туман

Серія книг Олександра Волкова про Смарагдове місто однозначно стане одним із символів синового дитинства. Принаймні для мене точно, бо в своєму дитинстві я ці книги якось оминула. Зате тепер насолоджуюся кожним поворотом сюжету, бо все — нове. А ще — цікаве навіть мені, дорослій читачці. Що вже говорити про дітлахів, для яких пригоди — це частина життя, а не просто вигадка?

Ми все ще сумуємо за Еллі, яка виросла, хоча й планує повернутися до Смарагдової країни вже вчителькою. Однак її сестричка Енні анітрохи не поступається ні хоробрістю, ні кмітливістю, ні готовністю прийти на допомогу друзям. Чудовий образ і дядька Чарлі — попри те що він дорослий, Чарівна країна впускає його. Бо ж головне не те, скільки тобі років і як багато ти пережив, а те, чи готовий ти сприйняти щось таке, чому в дорослому житті зазвичай немає місця. Ну чому ми стаємо надто раціональними й тому занудними? Й повсякчас намагаємося перенести цю занудність на наших дітей? Я теж хочу пригод!)))

Ілюстрації Ангеліни Канкави, переклад Наталії Косенко, вид. "Видавничий дім "Школа", 2016

Ів Енслер "Молоноги вагіни"/Eve Ensler - The Vagina Monologues

Я належу до тих жінок, які жодного разу не бачили однойменного спектаклю. У мене навіть квитки були, однак... виставу відмінили з технічних причин. І тепер я знаю, чому так сталося: аби я спершу прочитала книгу й озвучила її сама й для себе. Бо тільки так, як на мене, можна почути/побачити те, про що хотіла сказати авторка саме тобі.

Й оскільки те, що почула я, належить виключно мені, то розкажу про інше: наскільки в нас все ще й досі погано, попри стільки зусиль, витрачених жінками на боротьбу за право бути жінкою й не соромитися цього, бути жінкою й не зазнавати принижень, бути жінкою й не почуватися другосортною. Я свідомо згадала саме наше суспільство, а не якісь далекі мусульманські країни з чужими нам звичаями. Навіть у прогресивних порівняно з нами США досі багато питань, пов’язаних із жіночою ідентичністю, табуйовані. Саме це й зумовило появу на світ "Монологів вагіни".

Ів Енслер дає слово вагінам. Саме так — вагінам, а не жінкам, органом яких вони є. Бо якби жінки говорили про себе без врахування свого статевого органа, вони розповідали б про щось зовсім інше, а сокровенне й болюче й надалі переживали б наодинці з собою у замкненій кімнаті. Чому? Читайте, оскільки двома реченнями цього не поясниш...

Українською переклали ювілейне видання "Монологів вагіни", присвячене 20-річчю виходу на сцену знакової для багатьох вистави. Тож читачу пощастило окрім власне тексту почитати ще й історію створення монологів, поступу вистави, зародження й розвитку цілого руху "День V" (до речі,  він відзначається 14 лютого), який охопив багато країн світу. Маю сподівання, що й у нас Ів Енслер стане відомою не лише як авторка вистави з табуйованим словом у назві, а і як жінка, котра нагадує нам про нашу жіночність.

З англійської переклала Елла Євтушенко, вид BookChef, 2018

Марґарет Етвуд "Сліпий убивця"/Margaret Atwood - The Blind Assassin

Героїня роману нагадала мені про скороминучість життя, яке й так останнім часом чомусь досить гостро відчувається. Наскільки важливо прожити його так, аби не шкодувати. Зовсім не відчувати жалю від того, що щось зробив не так, не там, не тоді, не вийде, хай як би ми старалися. А от звести це відчуття до мінімуму можна. Якщо не вчинками в минулому, то хоча б ставленням до них у теперішньому.

Події, описані в романі, відбуваються в одному з невеликих промислових містечок Канади протягом понад 50 років. Однак нелінійна розповідь перетворює нібито звичайний роман-майже-сімейну-сагу в детектив. На початку книги гине дівчина — покінчує життя самогубством, з’їхавши в дорогій автівці з мосту. Чому вона це зробила, з’ясовується на останніх сторінках твору. А решта тексту розповідає про життя кількох поколінь однієї заможної й відомої родини вустами головної героїні, котра спромоглася розказати про все на схилі літ.

Проблем, піднятих чудовою Марґарет Етвуд у "Сліпому вбивці" достатньо, аби задовольнити вимоги будь-якого читача. Про детективну складову я вже згадала. Про історичну ви, напевно, й самі здогадалися. Економічна криза початку ХХ століття, ілюстрована долею однієї фабрики ґудзиків. Соціалізм у капіталістичному світі. Гроші не пахнуть — навіть якщо їх заробляти на підтримці Гітлера. Жіноча жертовність, а ще — сміливість дозволити собі кохати, цебто любовно-романтична складова. Ну й феміністична також — яка ж Етвуд без неї? Ба навіть фантастика тут є — це можна назвати романом у романі, і він чудовий, скажу я вам! Як і вся книга загалом, включно з перекладом — читання принесло суцільне задоволення. Якби я мала звичку виставляти оцінки, то написала б щось на кшталт 5/5 чи 10/10, але не буду)))

Переклад із англійської Олени Оксенич, вид. "Клуб Сімейного Дозвілля", 2018

Лінда Муллалі Гант "Риба на дереві"/Lynda Mullaly Hunt - Fish in a Tree

На обкладинці українського видання "Риби на дереві" наведено цитату одного з рецензентів: "Фанатам роману "Диво" Р. Дж. Паласіо сподобається". Так от як фанатка згаданого роману, погоджуюся. Однак між героями цих двох книг є значна відмінність: тоді як Огест із "Дива" мав фізичну ваду, яка одразу впадала в око, то Еллі на позір — найзвичайнісінька дівчинка, хіба що трошки того... ну, тупувата. Принаймні так про неї думають однокласники й вчителі. У дівчинки немає друзів, вона почувається самотньою, хоча має люблячих маму та брата. Вона з усіх сил старається вчитися й бути такою ж, як усі, однак їй це ніяк не вдається. "Може, я й справді тупа?" — думає Еллі.

Але їй пощастило. Дуже пощастило. Неймовірно пощастило. Рівень її везіння зможуть оцінити лише ті, на чиєму шляху траплялися унікальні вчителі, які не просто відпрацьовують свої години згідно із затвердженими навчальними та виховними програмами, а "спочатку бачать дитину, а потім уже учня; які нагадують нам, що в кожного з нас є що запропонувати цьому світу, а бути іншим важливіше, ніж бути таким, як усі". Оте, що в лапках, — то з присвяти авторки, котра мала такі ж, як і героїня її книги, проблеми й котра зустріла свого Вчителя. Отут висловлю ще одне своє захоплення тим, що авторка, яка страждала від дислексії, стала письменницею. Це ще раз підтверджує: нема нічого неможливого для дітей, які відрізняються від інших, якщо поряд із ними — мудрий наставник. 

Книга ще й про дружбу трьох диваків, про перемогу — насамперед над собою, про мрії й цілеспрямований шлях до їх реалізації і, звісно ж, про любов — без неї ми мало на що здатні. Однак після прочитання роману в мене лишилося одненьке запитання-осад: як батьки, обоє дітей котрих практично не вміють читати, могли цього не помітити? Нібито любили їх, були уважними, але таку геть не дрібницю не завважили. Як?..

Переклад із англійської Дарини Березіної, вид. Vivat, 2019