Ів Енслер "Молоноги вагіни"/Eve Ensler - The Vagina Monologues

Я належу до тих жінок, які жодного разу не бачили однойменного спектаклю. У мене навіть квитки були, однак... виставу відмінили з технічних причин. І тепер я знаю, чому так сталося: аби я спершу прочитала книгу й озвучила її сама й для себе. Бо тільки так, як на мене, можна почути/побачити те, про що хотіла сказати авторка саме тобі.

Й оскільки те, що почула я, належить виключно мені, то розкажу про інше: наскільки в нас все ще й досі погано, попри стільки зусиль, витрачених жінками на боротьбу за право бути жінкою й не соромитися цього, бути жінкою й не зазнавати принижень, бути жінкою й не почуватися другосортною. Я свідомо згадала саме наше суспільство, а не якісь далекі мусульманські країни з чужими нам звичаями. Навіть у прогресивних порівняно з нами США досі багато питань, пов’язаних із жіночою ідентичністю, табуйовані. Саме це й зумовило появу на світ "Монологів вагіни".

Ів Енслер дає слово вагінам. Саме так — вагінам, а не жінкам, органом яких вони є. Бо якби жінки говорили про себе без врахування свого статевого органа, вони розповідали б про щось зовсім інше, а сокровенне й болюче й надалі переживали б наодинці з собою у замкненій кімнаті. Чому? Читайте, оскільки двома реченнями цього не поясниш...

Українською переклали ювілейне видання "Монологів вагіни", присвячене 20-річчю виходу на сцену знакової для багатьох вистави. Тож читачу пощастило окрім власне тексту почитати ще й історію створення монологів, поступу вистави, зародження й розвитку цілого руху "День V" (до речі,  він відзначається 14 лютого), який охопив багато країн світу. Маю сподівання, що й у нас Ів Енслер стане відомою не лише як авторка вистави з табуйованим словом у назві, а і як жінка, котра нагадує нам про нашу жіночність.

З англійської переклала Елла Євтушенко, вид BookChef, 2018

Дара Корній "Сузір’я Дів"

Творчість Дари Корній, насичена якоюсь рідною-рідною міфологією, мені дуже імпонує. Отож і від новенького її роману очікувала такого ж занурення у суміш реальності з містикою, як від "Зворотних боків Світла-Темряви-Сутіні" чи ж "Гонихмарника". Ні-ні, не сумнівайтеся, містики тут вистачає: вурдалаки, душі мертвих живих, заговори, ворожіння, сни, спілкування з померлими — все це у книзі є. А ще є "тяжка жіноча доля" (с) і глибоке переконання героїнь твору в тому, що "всі мужики сволочі" (с).

Далі без сяких-таких спойлерів важко обійтися, тож ті, хто має у планах цю книгу, можуть не читати. Отож, усі жінки однієї шляхетної давньої родини страждають від зрад коханих чоловіків. Їх від болю та страждань не здатен захистити навіть амулет, котрий вони передають із покоління в покоління. Хоч і вірять у те, що амулет їх оберігає, однак постійно плачуть, мучаться, когось втрачають. Страждання у романі стільки, що час від часу мусила собі нагадувати: це всього-на-всього книга! Не варто так переживати! Але ж як не перейматися, якщо такі порядні, шляхетні (це не тавтологія у моєму тексті, це одна з головних рис героїв книги), вродливі жінки залишаються самотніми, бо поруч із ними постійно опиняються слабкі чоловіки, котрі або вольових батьків слухають, або в гречку стрибають, або йдуть на поводу у нахабніших та молодших і, звісно, геть нешляхетних жінок. Проте найгірше те, що оці всі зради три покоління жінок сприймають як належне. Ні-ні, вони глибоко переживають, але що ж робити, якщо така чоловіча природа? Всі чолвоіки зраджують. Рано чи пізно. Так чи інакше. Тож треба якось із цим жити, і готуватися до такого життя варто змалку. Й думати ще зі школи: вибачиш ти потенційному коханому чи ні? От ви вибачили б? Ага, поміркуйте-но над цим... Бо я не могла не думати)))

Лише один чоловік у книзі не зрадив своїй коханій. Як йому це вдалося? Не скажу! Підступно? Авжеж))) Бо роман таки затягує своєю психологічністю, емоційністю, мовою і, звісно, містикою. Тож читати варто. Жінкам. Бо якби я була чоловіком, то ой пообурювалася б!))) Хоча... Може, таки справді вони всі-всі рано чи пізно зраджують?..

Видавництво "Віват", 2018

Наталя Зубарєва "Вальс гормонів"/ Наталья Зубарева - Вальс гормонов: вес, сон, секс, красота и здоровье как по нотам

Якби не щасливий випадок, я цієї книги ніколи не взяла б до рук. По-перше, обкладинка у неї якась аж надто кітчева. По-друге, я (на жаль чи на щастя, не знаю) не надто заморочуюся темами схуднення, правильного харчування та гламурної зовнішності. По-третє, всі оці рекомендації різних, за висловом авторки, #гурушмуру завжди видавалися мені якимись підозрілими. Ну, напевно, досить перелічувати причини, з яких я не взялася б за читання "Вальсу гормонів", оскільки я цю книгу прочитала. І тепер радитиму відкинути всі оті перелічені мною та інші причини й пошукати її, тим паче, що скоро вона має вийти українською.

Отож, чому книгу таки варто прочитати. Я не надто велика прихильниця книг-порадників про те, як стати щасливим/завести друзів/заробити мільйон/вдало вийти заміж/стати красунею тощо. Переконана, що, окрім власної волі особи, змусити її досягти цих та інших вершин людського духу і не лише не здатен ніхто. Проте часом для того, аби зробити перші (та й не лише їх) кроки, нам не вистачає інформації. Такої, яка, по-перше, допомогла б зрозуміти, як діють певні механізми, а по-друге, підказала б, у якому напрямку хоча б приблизно потрібно крокувати. Звісно, без доброї волі та регулярних дій навіть найціннішій інформації — гріш ціна, але це тема для іншої розмови. Крім того, Наталя Зубарєва — трохи нетиповий дієтолог. Вона насамперед жінка, яка точно знає, що і чому ми відчуваємо (бо ж лікар) і яка так само точно знає, як вкурвлюють всі оці розмови про те, що ти "мусиш, бо...", і нікого ні до чого не змушує. Авторка розкладає по поличках усі механізми гормональної саморегуляції організму, а потім пояснює, як ліпше зробити, аби всі вони працювали як годинник. Так само вона пояснює і те, чому стрілка вагів часом заходить далеко за ту цифру, яку ми вважаємо ідеальною для себе, і як повернути її назад. Але найбільше мені зімпонував заклик насамперед полюбити себе і дбати про своє здоров’я та зовнішність не для чоловіка/кавалера/сусідки/заздрісної колеги, а виключно для себе і лише тоді, коли це — твоє щире й істинне бажання. От після цього я ладна була читати і про розрахунок калорій, і про кардіотренування (хоча сама навряд чи за це візьмуся. Втім...))))

Перекладач Ірина Хомчук, вид Bookchef, 2018

Катерина Бабкіна "Соня"

Цією книгою я мимохіть привертала увагу пасажирів метро та маршруток (бо ж читаю здебільшого в громадському транспорті). Точніше, не самою книгою, а страшненькою обкладинкою. І най вибачить мені Гриця Ерде — авторка колажів-ілюстрацій, однак вони справді, як на мій смак, страшненькі. А от історія, розказана Катериною Бабкіною, прекрасна!

Соня чимось нагадала мені головну героїню "Сніданку у Тіффані" Трумена Капоте — насамперед талантом бути собою, а не грати ролі, притаманні певному соціальному оточенню та вимогам часу й місця. Саме тому Соня — щаслива, навіть коли нещасна, як би дивно це не звучало. Що може бути ліпшим за вміння повністю віддаватися почуттям, навіть якщо це — страх (не)народити дитину?

Соня схожа на метелика, який живе одним днем. Роль здорового глузду — навіть трьох! — виконують подруги, у кожної з яких — специфічний багаж життєвого досвіду. Однак чужим розумом жити не виходить ні в кого, тож Соня сама проходить, точніше — пропурхує свій шлях. Він виявляється напрочуд заплутаним і довгим. Україна, Польща, Німеччина, Чорногорія, Албанія, Греція, цигани, гомосексуалісти, контрабандисти, мусульмани, мертві євреї, живий чи то батько, чи то коханець, чудеса, ікони, автомобілі, унітази, спогади, сни, сонце, засмага, останній у Європі пелікан — це і ще багато чого прекрасного (бо саме так сприймається цей чуттєвий текст) переживає читач разом із Сонею. Й усе це для того, аби зрозуміти: щастя є, яким би нещастям (так-так, я вже використовувала тут цей оксюморон))) воно не видавалося оточуючим...

Вид. "Фоліо", 2013

Самія Шарифф "Паранджа страху"/Samia Shariff - Le voile de la peur

Коли я була малою, по сусідству з нами жили тітка Галя і дядько Мишко. Дядько часто напивався і бив тітку Галю. Вона плакала, кричала й утікала від нього городами через наше подвір’я, аби десь сховатися і перечекати, доки він не засне. Дядько бив також свого сина. Після чергових побоїв хлопець перестав розмовляти й адекватно сприймати дійсність і решту життя провів у психлікарні з рідкими канікулами вдома, під час яких крав по дворах спіднє, яке жінки вішали сушитися. Дядько бив і доньку. Вона досі шкутильгає на зламану ним ногу, яка неправильно зрослася. Тітка Галя могла покинути його, але не зробила цього. Чому — не знаю, може, нікуди було йти, може, не хотіла полишати хати, може, ще щось... Отак і мучилася до самої своєї смерті.

До чого ця історія, скажете? А до того, що "Паранджа страху" — це книга не стільки про несправедливе ставлення до жінок у мусульманському світі, скільки про домашнє насильство, яке не має віросповідання, національності чи громадянства. Є жорстокі чоловіки і терплячі жінки, от і все. Бо героїня цього автобіографічного роману мала вибір, живучи у Франції і піддаючись насильству: покинути чоловіка чи терпіти далі, й вибрала друге — свідомо вибрала. Тому лити сльози над її стражданнями мені розхотілося після того, як вона відмовилася від наполеглих пропозицій допомоги, підтримки тощо на користь великого будинку і матеріальної забезпеченості.

Про книги, котрі мені не сподобалися, я можу говорити багато, особливо ж коли авторки подібних творів пропонують поридати над їх важкою долею, вибраною ними свідомо. Тому постараюся стриматися з усіх сил, щоб не плодити черговий лонгрід із негативу))) Скажу лише, що я не повірила авторці-гроїні до кінця, бо раз по раз спотикалася об невідповідності на кшталт: після втечі з Алжиру до Парижу, потім — до Канади з п’ятьма дітьми та мінімумом необхідних речей та півтора року тиняння готелями і притулками жінка на знак вдячності дарує монреальському таксисту "величезну красиву вазу, привезену з Алжиру". Звісно, може, я не права, і ваза не тільки помістилася б у багаж, але й уціліла б, однак...

До речі, є продовження цієї історії, називається "Річка сліз". Там теж про важке життя мусульманок. Не читатиму))

Ніна Джордж "Маленька паризька книгарня" ("Лавандова кімната")/Nina George - Das Lavendelzimmer

Щоб не плуталися в назвах, відразу поясню, що українською книгу перекладали з англійської, а в англомовному варіанті назву було змінено (чому – не запитуйте, бо не знаю). Як на мене, то обидва варіанти книзі смакують.

А тепер про роман, котрий мені сподобався (так-так, попри всі закиди в його надмірній сентиментальності й навіть любовнороманності), засмакував (не звинувачуйте в тавтології – це слово твору дуже пасує))), змусив багато про що поміркувати...

Отож, чи готові ми бути щасливими? Чи готові впустити щастя у своє життя? Чи відчуваємо (або розуміємо) власну відповідальність за нього (життя, щастя)? Любов – то біль чи радість? Чи звинувачувати мертвих у тому, що покидають нас? Довіряти іншій людині – це зраджувати собі чи ні? Чи можна позбавитися горя, не переживши його? Як від нього позбавитися? Як прожити своє життя, щоб потім не жалкували за намарне втраченим часом?..

Ви знаєте: я люблю книги, які ставлять купу риторичних світоглядних запитань)) Ця – одна з рекордсменів у цьому плані. До рекордів роману я можу віднести й образи чоловіків, виписані, безумовно, жіночою рукою. До нещодавнього часу я не поділяла книг за статевою ознакою авторів, але Віоліна Ситнік своїм "Особистим простором" показала, що різниця таки є.  І тепер я її, схоже, шукатиму)) Так от: чоловіки у Ніни Джордж – мрія жіноцтва. Вони кохають до нестями одну й ту ж жінку по 20 років, навіть уваги не звертаючи на всіх інших представниць прекрасної статі. І це при тому, що їхних коханих всі ці роки немає поруч. Вони майстри своєї справи, надійні, чемні, чесні, вони – о боже! – божественно танцюють танго, а ще здатні плакати на плечі один одного з першої-ліпшої (так мені видалося) нагоди. Вони розуміють своїх коханих і дозволять їм усе: навіть зраджувати їм самим з іншим чоловіком. Вони зрештою роблять щасливими, ба ні – надщасливими жінок, котрі, своєю чергою, також є унікальними: всерозуміючими, суперталановитими, звісно, вродливими, а ще здатними на справжні вчинки, а не лише на стандартне животіння...

Тепер знову хвалитиму книгу про книги (бо ж назву недарма було змінено). Герой роману вважає, що книги можуть зцілити людину від усього, головне – знайти правильну книгу. Він знайшов свою й допомагає у цьому іншим. Хоча зрештою робить невтішний для книгоманів висновок: ліпше прожити свою книгу, ніж ховатися від життя в чужих. Але книги у книзі (не сваріться за тавтологію й стоп’ятсоті дужки))) шелестять сторінками, пахнуть, заповнюють не тільки корабель-книгарню, а й свідомість читача...

Мандрівка човном із Парижа на південь Франції з детальним описом річок, каналів, сіл і містечок, неба, води, дерев, птахів – це теж плюс роману, бо дуже яскраво і смачно (так-так))) описано це все, а також морське узбережжя, містечко Санарі та виноградники Провансу. Смачною також є їжа, котру готує один з цих ідеальних (щоб ви не сумнівалися) чоловіків. Наприкінці книги, до речі, подано кілька рецептів, які я собі зберегла – готуватиму чи ні, а помріяти можна ж)))

Переклад українською пера (бо інакше важко описати це мовне чародійство) Ольги Захарченко – також колосальний плюс книги.

Ну й фінал – типовий любовнороманівський хепіенд, саме те, що треба для усвідомлення: щастя – є!))

Вид. "Наш формат", 2016

Віоліна Ситнік "Особистий простір"

Авторка, яку я, хоч і віртуально, але знаю давно, написала про трепет, із яким розсилає свою першу книгу друзям і чекає на їх вердикт. Не думала, що з не набагато меншим трепетом я читатиму цю збірку, боячись того, що мені щось може геть не сподобатися і тоді доведеться якщо не лукавити, оцінюючи книгу, то хоча б мовчати, аби не образити знайому й хорошу людину (ой як важко зі знайомими)))

Але боялася я геть намарне, бо можу щиро сказати: Віоліно, ти – молодчинка! Молодчинка, насамперед, у виборі тем – від відверто любовно-дівчачих із обов’язковим хеппі-ендом, до гострих соціальних: про покинутих дітей, про закордонні заробітки, про війну (ту, що АТО)... Оповідання про Героя, зізнаюся, змусило мене зціплювати зуби, аби чи то не розревітися від несправедливості системи, чи то не розгарчатсия від нелюдськості батьків. Молодчинка у виборі героїв: тут і діти, і захохані школярки, і дорослі самодостатні жінки та чоловіки. Молодчинка авторка й у тому, як про це розказує: смачною гарною мовою, не боячись вплітати розмовні та діалектні слівця й роблячи це з неабиякою майстерністю.

Хочу відзначити і загальну позитивність збірки: попри складні життєві перипетії, з якими стикаються герої оповідань, переважна більшість з історій завершуються оптимістичною нотою – та такою, яка аж підштовхує до щастя: ти можеш так само посміхатися життю і бути щасливою, просто спробуй!

А ще не можу не подякувати за те, що я таки ввела у своєму книгоблозі мітку "жіноча література", хоча до того намагалася її уникати, вважаючи, що мистецтво не можна ділити за статевою ознакою (хоча траплялися книги, які так і просилися до цієї рубрики). "Особистий простір" однозначно переконав мене у тому, що жіноча література – написана жінкою, для жінок, про жінок – все-таки існує. Втім, як і чоловіча, але про це – іншим разом...

Отож, дякую тобі, Віоліно, за те, що впустила нас, читачів, до свого особистого простору – це багато вартує, що зважилася винести на наш суд найпотаємніше, що робиш усе для того, аби у світі стало більше хороших книг.

Вид. "Твердиня", 2016