Василь Тибель "Бурштин"

Практично всі анотації цієї книги починаються зі слова "захоплюючий". Саме з нього хотіла почати свій відгук і я, адже роман "Бурштин" Василя Тибеля побив мій особистий рекорд: я тричі (!) проїздила свою станцію метро, бо надміру захоплювалася сюжетними перипетіями цього твору. Біганина, стрілянина, викрадення, шантаж, скарби, секс, зрада, велике й могутнє чаклунство та ниці людці — це далеко не весь список того, що очікує на читача під палітуркою. Роман — чудовий екшн із елемнтами містики, від якого, як і від фільмів подібного жанру, неможливо відірватися. Однак він, як і фільми, забувається одразу ж після того, як екраном промайнуть титри, тобто перегорнеться остання сторінка...

Рівненщина, поліські заболочені ліси, багаті на бурштин, такий собі Клондайк українських масштабів і традиційне протистояння злодіїв різного штибу: простих, при посадах, хитрих і навіть чесних (такі теж бувають) — це головна тема роману. Як поліщучка, я спочатку кривилася від образів простих дядьків і хлопів, які нічого, крім лісу, в житті не бачили й не знають і чия хата здебільшого скраю. Бо хочеться ж бачити героїв, а не оте все, що я знаю! Але потім зрозуміла: відсутність великої пукавки, як у Рембо, і мотоцикл із коляскою замість бондівського астонмартіна геть не означають неможливість здійснити геройський вчинок. Нехай і не світ врятувати, як Брюс Вілліс, а хоча б свою доньку й піврідного села.

Головний герой роману саме такий. Він у міру чесний. Талановитий. Дбайливий. Щирий. Трошки пришелепкуватий (обов’язкова риса кожного героя, між іншим). Хитрий. Не здається, а шукає вихід із кожної халепи, в яку потрапялє (а халеп у книзі достатньо — сюжет вимагає). Саме тому він і заслужив на щастя (ви ж не сумнівалися в тому, що роман закінчиться  геппіендом?). Щастя отримали й майже всі позитивні герої книги. Може, тому воно видалося ну дуже притягнутим за вуха, аж розчарувало геть-зовсім. З іншого боку, чого я хотіла від кіноекшену? Глибини й філософії? То це не той випадок))) Я хотіла розважитися й відпочити, як то кажуть, мізками. Й у мене це вийшло на всі сто!

п. с. Зізнаюся однак, що після цього роману схотілося чогось суттєвішого, як-от шматочка шинки після десерту))) За шинку правив "Сатурн" Яцека Денеля. Але це вже інша історія. А тістечками, як і легким чтивом, я теж інколи люблю посмакувати.

п. п. с. Хороша ідея, до речі. Піду приготую чай, бо в холодильнику кілька свіженьких макаронів є)))

Вид. "Фабула", 2018

Петро Білоус "Житомирські підземелля: потойбіччя"

Майже завжди, коли читала книги про давні таємниці й загадки якогось міста, думала: "Най би про рідний Житомир щось подібне потрапило до рук! Бо ж є про що розповісти!" Й от бажане візуалізувалося... Тобто матеріалізувалося... Цебто надрукувалося))

Про житомирські підземелля знають практично всі житомиряни. Однак мало хто їх бачив і ще менше тих, кому поталанило в них побувати. Зате переказів, легенд, історій і вигадок скільки! Й усі вони дбайливо зібрані Петром Білоусом під обкладинкою цієї невеликої повісті. Ба більше, тут також зібрані наукові як підтвердження цих історій, так і спростування. Й не лише того, що стосується підземель. Скажімо, дата заснування Житомира, виявляється, притягнута за вуха радянськими партійцями, які хотіли не відстати від Києва й собі заробити по грамоті/подяці/медальці, бо ж у жодних письмових джерелах ця роздмухана мильною булькою інформація не зафіксована. Й кому, як не відомому вченому-медієвісту, котрим є автор повісті, про це точно знати?

Проте, попри цікаві історичні факти та реальні фотоілюстрації, це — все-таки художня книга з усіма наслідками. Тут і романтична історія про кохання, й реалістична — про підступність декого із сильних світу цього, й містична — про таємницю житомирських підземель (а вона існує!) Шкода лише, що вийшла повість невеликим тиражем у невеликому видавництві, й про неї мало хто дізнається... Тому ось і розказую)))

Вид.: Житомир, Видавець О. О. Євенок, 2019

Людмила Рублевська "Пантофля Мнемозіни" / Людміла Рублеўская - Пантофля Мнемазіны

Чудово, що сьогодні українські читачі можуть знайомитися з сучасною літературою багатьох наших сусідів, яка нині перекладається ледь не масово й користується неабияким попитом. Однак прикро, що білоруси, з якими нас пов’язує значний шмат спільної історії, на українському книгоринку представлені дуже нечисленно. Власне, я, крім "Ночі дракона" Валерія Гапеєва, нічого українською не читала.

А от новий роман Людмили Рублевської читала білоруською — придбала його на Книжковому Арсеналі, куди традиційно приїздить багато зарубіжних книгарів. Оскільки частину відпустки проводила на рідному Поліссі, то вирішила, що рідна мені (саме так!) білоруська мова вдома згадається швидше. Так і сталося, бо коли спочатку трохи спотикалася об деякі слова, то дочитувала роман уже вільно, та й у розмовах із рідними й друзями почала використовувати багато красивих білоруських слів...

Однак досить лірики, я ж маю розповісти про роман. Чесно зізнаюся: отримала набагато більше, ніж очікувала. Бо продавець пообіцяв заплутаний детектив, а натомість виявилося, що книга — зовсім про інше. Насамперед вона — про пам’ять: національну, історичну, класову. Про те, як її десятиліттями, які вже, втім, злилися в століття, нищили, стирали, переписували, змінювали. Та й продовжують — якраз про це й ідеться в одній із трьох умовних частин книги, присвяченій сучасному часу. Головна героїня, — комп’ютерна дизайнерка, солом’яна вдова й "свідома білоруска", якщо можна так сказати. Вона знає історію, не сприймає нищення національної свідомості, спілкується з однодумцями, а ще — має сайт, де публікуються фанфіки. Й от одна із публікацій неочікувано тісно переплітається з реальністю, ба навіть із життям Ірини — це другий шар оповіді. Тридцяті й повоєнні роки минулого століття, репресії й переслідування вільнодумців та незгодних і вчених, котрі не співали в унісон із визнаними партією науковцями, брудна "справа лікарів", а ще — кохання й містика, яка проявляється й у реалі... Обидві історії переплітаються так неймовірно, що відірватися від книги стає неможливо (надолужувала ночами, чесно). Й уже коли читач думає, що все розкладено по поличках, а роман — це все-таки вигадка й містика, починається третя частина, в якій з’являється авторка власною персоною. Вона розкриває секрети своєї кухні, й з’ясовується, що насправді все набагато страшніше, ніж написано в книзі, а головне — деякі герої та їхні історії реальні. Так само, як реальні історії мільйонів інших героїв, про яких не написано книг, але які так само загинули в лабіринтах ГУЛАГу. Як  і реальний біль від усвідомлення кривавих сторінок історії — нашої спільної...

Вид.: Мінск, Выдавец А. М. Янушкевіч, 2018

Ірина Смолич "Пісок у склянці"

Як мене тішить той факт, що нині книг — на будь-які колір і смак, у будь-яких виглядах та доступності! Можна купити паперовий варіант, можна — дешевший електронний, можна взяти книгу у бібліотеці чи позичити у знайомих, можна почитати в перекладі чи оригіналі, можна книгу, зрештою, написати самому і видати, якщо пощастить)) А коли не дуже пощастить із традиційними видавництвами — все одно видати, бо ж нині є електронні видавництва, які зроблять ваш твір не меншою лялечкою, ніж у класичному паперовому варіанті. І, знаєте, те, що книга видана лише у віртуальному вигляді зовсім не означає, що вона — гірша. Такий висновок свого часу я зробила, прочитавши "Каву по-віденськи" Віти Вітренко, його підтвердив і містичний роман-жахастик Ірини Смолич "Пісок у склянці".

Загалом жанр жахастиків, та ще й замішаних та дещиці містики, у нас нині популярний, що не може не тішити. Тішить ще й те, що чомусь виключно чоловічу когорту, яка зайняла нішу у цьому жанрі (чи то мені просто так щастило?), розвела жіноча рука. Й оця жіночність (у хорошому значенні цього слова, а не те, що ви могли б подумати))) дуже відчувається. По-перше, головною цінністю у романі є сім’я. Ні-ні, я жодним чином не натякаю на те, що чоловікам байдуже до родини і дітей (хоча читацький досвід підказує зворотне))), однак у цій книзі все-таки він поставлений попереду усіх інших досягнень, і героєві-чоловіку це доводиться пояснювати. По-друге, жіночий почерк видає фінал роману. А по-третє, я просто рада, що іще одне дівчаче ім’я з’явилося на моїй, нехай і віртуальній, але не менш справжній книжковій полиці (скрін рідера не показуватиму, але повірте моєму слову)))

Отож, коротко про сюжет (не спойлеритиму!))): успішному письменникові вдалося написати чергову книгу, яка чомусь не схотіла бути оприлюдненою. Ну, принаймні мені так здалося. І з цим письменником починають відбуватися усілякі химерні речі. Дуже химерні. Геть і мене в оману ввели ті події, які насправді виявлялися зовсім іншими подіями, але якщо взяти геть-зовсім насправді, то... Саме так — насправді-насправді було все по-іншому. Словом, сюжет захопив: він оригінальний, насичений подіями й отримує зрештою логічне (ну, майже)))) пояснення. Але є кілька "але" (як же без них?). Книга — дуже невеликого обсягу, що не дало змоги глибше розкрити образи. Ми можемо роздивитися лише самого письменника (головного героя), трошки більше бачимо його товариша-видавця і пунктиром — дружину. Власне, там практично більше нікого й немає (якщо не зважати на нечисту силу, але про це — пізніше), однак хотілося б, аби ці персонажі біли трошки живішими і справжнішими, а не просто ходячими ляльками. По-друге, ота нечиста сила — пан Бове — так і залишилася незрозумілою силою. Ким він був? Навіщо з’явився письменникові? Що такого учворив головний герой, аби з ним сталася описана в романі халепа? Нібито й дружину кохав, і доньку любив, і забезпечував їх, і нікого не вбивав... Проблема була у романі? Тоді яка саме? Про що була неопублікована книга? Купа запитань, а Ірина Смолич навіть не натякає на відповіді. Хіба що я щось пропустила?))) Але наступну книгу авторки пропускати точно не збираюся)))

Ілларіон Павлюк "Білий попіл"

Коли щодня твоя стрічка в ФБ кричить: о, #БілийПопіл — це так цікаво! о, ніч не спала — читала! о, такий роман, такий трилер, така загадка! — то ти вже без жодної думки про силу маркетингу та іншу лабуду йдеш і купуєш ту книгу. Бо ти любиш книги і любиш про них кричати не менше, ніж оті всі, хто у стрічці ФБ. А ще ти любиш складати свою думку про прочитане і тішишся, мов капосне дитя, якщо вона не співпадає з думкою загалу й у тебе є шанс випендритися)))

Так от: цього разу випендритися у мене не вийде. Бо хоч-не-хоч, а мушу долучитися до тих, хто "о, ніч не спала — читала!" (у моєму випадку то було з ліхтариком на дачі))) Бо це справді "такий роман, такий трилер!", а ще — чудова нагода повністю й абсолютно відключитися від роботи, домашніх буднів, глибоких роздумів про сенс буття, мету життя й потреби себе мотивувати та вдосконалювати. Так-так, ця книга не з тих, що покликані змінити ваше світосприйняття))) Вона просто дає змогу відпочити — від усього й від себе у тому числі.

Втім, аби точно втямити, про що саме йдеться, варто пригадати або й пере/прочитати гоголівського "Вія". Бо саме описані там події і стали стартовими для сюжету роману Ілларіона Павлюка, цебто маємо такий собі сиквел, події якого відбуваються за двадцять років після описаних Гоголем. Кінематографічний термін виплив не випадково: автор написав ну дуже кінематографічний роман. Динамічний захопливий сюжет, мінімум описів і довгих абзаців, максимум дії та жвавих діалогів, яскраві декорації й костюми — все це так і проситься на екран. Та ще якби у вигляді серіалу... Та з продовженням — на кілька сезонів... То я вже розмріялася)))

А поки що маємо ще один український детективний трилер (дехто стверджує, що це нуар, але я не буду))) І дуже тішить, що наша сучасна література збагачується чтивом такого жанру й такої якості (з останнього прочитаного цього штибу: "Марево" Олега Бондаря та Світлани Томашевської, "Песиголовець" Олександра Завари, про Макса Кідрука вже мовчу — то само собю зрозуміло). Єдине, що мене особисто засмутило, — я здогадалася, хто вбивця, не прочитавши й ста перших сторінок. Таке зі мною ну дуже рідко буває, тому й люблю детективи))) Потім сподівалася, що помилилася, — та де там! Хоча плюсиків до моєї самооцінки це додало, тому забудьте те, що я писала на початку: книга таки змінює читача. Принаймні робить його відпочилим — це щонайменше)))

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2018

Жозе Сарамаґо "Двійник"/José Saramago - O Homem Duplicado

Ну що, ви стерпите іще одне зізнання в любові до творів одного з най-най-найулюбленіших моїх авторів — Жозе Сарамаго? Якщо я вам набридла зі своїми ой-ами та вау-ами, то можете не читати цього запису, бо нічого нового я, напевно, вже не скажу)) Тому почну повтрюватися...

...Бо насправді книга ой яка по-сарамаґівськи густа. Насичена емоціями, розмірковуваннями, психологічними (а подекуди й психічними) деталями життя однієї окремо взятої особи. Чоловіка. Вчителя. Самотнього. Звичайного. Навіть  сірого. У якого чи то депресія, чи то маразм... Утім, чи не все одно? Головне, що людині кепсько. Ні, не геть-зовсім зле, а просто якось не так, як мало би бути.

Те, як мало би бути у нього в житті, знають усі, хто його оточує, але не він сам. Коханка, мати, колега-математик, директор школи — кожен із них начебто намагається допомогти головному героєві вчинити щось таке, що зробить його щасливішим. Чи веселішим. Чи ціліснішим. Але в них нічого не виходить.

Так само, як не виходить і в самого героя. Ні, не те, щоб геть нічогісінько. У нього з’являється мета, й він з усіх сил намагається її досягти. Хоча часом сумнівається, чого саме хоче, навіщо це йому, та й не йому — також.

Отепер надійшла черга згадати про не-його. Бо насправді це було вау, як круто, — зустріти двійника. Абсолютно ідентичну людину-двійника — принаймні фізично. Що це: реальність чи наслідки отих депресії-маразму або вже й шизофренії? А оцього ніхто не знає. Ані герой. Ані автор (ага, Сарамаґо — він такий). Ані читач. Принаймні ніхто не знає точно, можна лише здогадуватися. Хоча, якщо замислитися, то чи знаємо ми хоча б щось про себе і своє життя точно?..

Дара Корній "Сузір’я Дів"

Творчість Дари Корній, насичена якоюсь рідною-рідною міфологією, мені дуже імпонує. Отож і від новенького її роману очікувала такого ж занурення у суміш реальності з містикою, як від "Зворотних боків Світла-Темряви-Сутіні" чи ж "Гонихмарника". Ні-ні, не сумнівайтеся, містики тут вистачає: вурдалаки, душі мертвих живих, заговори, ворожіння, сни, спілкування з померлими — все це у книзі є. А ще є "тяжка жіноча доля" (с) і глибоке переконання героїнь твору в тому, що "всі мужики сволочі" (с).

Далі без сяких-таких спойлерів важко обійтися, тож ті, хто має у планах цю книгу, можуть не читати. Отож, усі жінки однієї шляхетної давньої родини страждають від зрад коханих чоловіків. Їх від болю та страждань не здатен захистити навіть амулет, котрий вони передають із покоління в покоління. Хоч і вірять у те, що амулет їх оберігає, однак постійно плачуть, мучаться, когось втрачають. Страждання у романі стільки, що час від часу мусила собі нагадувати: це всього-на-всього книга! Не варто так переживати! Але ж як не перейматися, якщо такі порядні, шляхетні (це не тавтологія у моєму тексті, це одна з головних рис героїв книги), вродливі жінки залишаються самотніми, бо поруч із ними постійно опиняються слабкі чоловіки, котрі або вольових батьків слухають, або в гречку стрибають, або йдуть на поводу у нахабніших та молодших і, звісно, геть нешляхетних жінок. Проте найгірше те, що оці всі зради три покоління жінок сприймають як належне. Ні-ні, вони глибоко переживають, але що ж робити, якщо така чоловіча природа? Всі чолвоіки зраджують. Рано чи пізно. Так чи інакше. Тож треба якось із цим жити, і готуватися до такого життя варто змалку. Й думати ще зі школи: вибачиш ти потенційному коханому чи ні? От ви вибачили б? Ага, поміркуйте-но над цим... Бо я не могла не думати)))

Лише один чоловік у книзі не зрадив своїй коханій. Як йому це вдалося? Не скажу! Підступно? Авжеж))) Бо роман таки затягує своєю психологічністю, емоційністю, мовою і, звісно, містикою. Тож читати варто. Жінкам. Бо якби я була чоловіком, то ой пообурювалася б!))) Хоча... Може, таки справді вони всі-всі рано чи пізно зраджують?..

Видавництво "Віват", 2018

Олег Бондар, Світлана Томашевська "Марево"

Попри присутність і жіночого прізвища на обкладинці цього містично-детективного роману, його я однозначно поставила б на поличку з так званим чоловічим чтивом. (Так-так, я не заперечую того, що, окрім стандартних жанрів, деякі (!) книги можна виділяти як типово чоловіче чи жіноче чтиво)))) І причина цьому — не співавтор-чоловік, почерк якого відчутно превалює в тексті, не головний герой — також чоловік, як ви вже здогадалися, не детективна, цебто типу "виключно чоловіча", сюжетна лінія, а, напевно, все це — плюс якась поверховість, яка й вимагає вживання отого нелюбого багатьом слівця.

Проте цим усім я не хочу ані сказати чогось негативного, ані повісити якийсь певний ярлик на цікаву загалом книгу. Зізнаюся: сюжет мене тримав, інтрига заводила, привиди лякали. І на сакраментальне запитання: "Хто вбивця?" я самостійно не змогла відповісти)) Крім цього, "чтиво" не претендує на пошуки глобальних ідей, заплутані філософські відступи, глибокі психологічні зрізи образів героїв, тобто не "грузить" читача, а дає йому можливість насолодитися цікавою історією, не напружуватися, цебто просто відпочити.

Втім, мені особисто розслабитися не дав головний герой, від імені якого ведеться розповідь. Він мене, зізнаюся, дратував, часом навіть дуже. Звичайний сорокарічний чолов’яга, який не хапає зірок ані в професійному плані, ані в стосунках із жінками, він все одно вимагає визнання в обох цих сферах, не роблячи анічогісінько, аби до нього наблизитися самотужки. Він із задоволенням злягається з жінками, які проявляють ініціативу, однак сам зробити крок назустріч комусь не здатен. Так само, як не здатен навіть зрозуміти, закоханий він чи то просто секс (а сексу у романі більш ніж достатньо). Зайвими, як на мене, були цитати-ремінісценсії на старі, ще радянські, анекдоти-фільми-реалії, які читач, молодший 40 років, уже навряд чи зрозуміє. Нелогічними деякі сюжетні повороти, наприклад, коли мобільного зв’язку в будинку немає, а герой, перебуваючи в старовинному підземеллі, примудряється швиденько переслати собі на пошту зняті телефоном фото... Однак ті, хто мене читає, знають, що коли я прискіпуюся до деталей, це означає, що загалом книга вдалася)))

 

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2017

Герберт Веллс "Оповідання"/H. G. Wells - Complete Short Stories

Класична фантастика — це саме те, з чого варто починати знайомство із цим жанром. Бо хто ж, як не Герберт Веллс, може ознайомити юних читачів із її основами? Навіть геть казкове на перший позір оповідання "Чарівна крамниця" насправді має в собі глибокий зміст і купу підтекстів. Що вже говорити про "Бога динамо" чи "Творця алмазів"? Перші кроки до наукової космічної фантастики допоможе зробити "Зірка", а замислитися про те, що часом варто боятися своїх бажань, які можуть здійснитися, спонукатиме оповідання "Канікули містера Ледбеттера".

А вже потім, маючи основи, можна читати сучасні речі, як от романи Ханну Райяніємі, в основу яких покладена квантова теорія будови Всесвіту, або ж занурюватися у фентезійні світи, знайомлячись, наприклад із Террі Пратчеттом чи Максом Фраєм, чи ж братися за соціальну фантастику, скажімо, Валерія Гапеєва. У будь-якому разі головне — аби це була по-справжньому хороша література, а не те, що часом всеїдна я читала в дитинстві)))

Брем Стокер "Дракула"/Bram Stoker - Dracula

Моє прочитання "Дракули" (не смійтеся, я досі не була знайома з цією класикою жахастика) вдало співпало з Гелловіном. Тепер я точно знатиму, що робити, зустрівши вампіра))) Часник не буде зайвим і у зв’язку з підвищеним ризиком захворювання на ГРВІ, тож... Тримайтеся від мене, одним словом, подалі)))

А коли серйозно, то роман такий легкий і відпочинковий, що читати його було одне задоволення. Ні тобі якогось вражаючого психологізму, ні крові по стінах (хіба що на зубах), ні кишок по підлозі (три чемно й чисто відрубані голови можна не рахувати), та ще й геппі-енд. Сучасних читачів (і паралельно глядачів, бо куди ж без кіно) жахастиків Дракулою не налякаєш. Однак як для кінця 19-го століття роман, схоже, був досить прогресивним. Одне лише захоплення міс Міною, яка — о боже! — мислить розумно, оволоділа стенографією й має силу волі боротися із впливом чоловічого начала, чого варте! Бо — жінка ж, а що з них, жінок, візьмеш, крім бажання вийти заміж і повсякчасного гепання в непритомність...

Одним словом, для повного занурення треба ще якийсь фільм про Дракулу подивитися, і цьогорічний Гелловін вдасться)))

Ренсом Ріггс "Дім дивних дітей"/Ransom Riggs - Miss Peregrine's Home for Peculiar Children

Ця книга просто якось переслідувала мене. Я її бачила в найнеочікуваніших місцях, одного разу навіть забутою на столику в маленькій кав’ярні. Мені то фото з неї показували, то розказували, яка це крута історія, а коли на екрани вийшов фільм, то й узагалі проходу не було. Зрештою, я здалася й узялася за читання)))

Книга насправді цікава. Незвичайна містична історія, світ, аналогів якому я ще не зустрічала (особливо оригінальними видалися часові контури), цікаві дивні діти (хоча зізнаюся, що часом від їх здібностей мурахи по спині пробігали), відкритий фінал, який так і закликає купити продовження... А ще — фотографії — справжні, невідфотошоплені, старі, з приватних колекцій. Від знімків і відштовхувався автор, створюючи свій світ й переносячи реальність у книгу, а не навпаки, як це найчастіше буває.

Єдине, що мене не переконало, — це образ головного героя. Виникає цей хлопець ніби нізвідки (маю на увазі, не достатньо, як на мене розкрито його передісторію), справляє враження затюканого слабака, а потім починає мочити геройські штуки, вправно плавати й пірнати, стріляти, битися й так далі. Мовчу вже про ту мінімальну хоробрість, яка потрібна, щоб ночами бродити болотом і залазити у могили... Бррр...))) 

От писала-писала, й подумалося: часом мені як читачу легше повірити у вовкулаку чи русалку, аніж у звичайну людину))) Ну от така я прискіплива до звичайних. Хоча ні — хлопець був теж із дивних, і про його подвиги мають розповісти дві інші книги трилогії. Чи читатиму далі — ще не визначилася. А от фільм подивлюся — цікаво побачити, як те, що уявила я, побачили інші.

Переклад Володимира Горбатька, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2012

Галина Пагутяк "Зачаровані музиканти"

Люблю запах книг. І не тільки той, неперевершений, — нового паперу, друкарської фарби або ж пилюки бібліотечних полиць. Є книги, в яких пахне текст. От читаєш  — і настільки поринаєш у нього, що відчуваєш голоси, звуки, дотики і запахи...

Ця книга весь час пахла мені зіллям — отим, яке буяє у нас на Поліссі побіля численних річечок, у вологих ярах, в заболочених лісах. І я опинялася вдома, якщо не тілом, то душею. Вдома я була ще й тому, що не могла вирости в лісі й не знати його духів, чи хатників, чи тих, хто живе у річках, полях і болотах...

А книга — саме про них. І ще про людей, здатних діткнутися до їх таємничого світу, не тільки побачити, а й зрозуміти створінь, які жили на Землі задовго до нас. І про те, що абсолютна більшість людей — сліпа й глуха не тільки до світу з його таємницями, а й до себе самих. І про розуміння інакшості інших. І ще про любов, звісно, бо ж без неї немає повноти життя...

Василь Шкляр "Кров кажана"

Стереотипи даються взнаки завжди. Особливо ж тоді, коли вважаєш себе непідвладною поширеним стереотипам. І тому, що нібито маєш від них щеплення, не звертаєш уваги на мимовільне протиставлення нового звичному, тож натомість воно стає напрочуд гострим, аж до несприйняття.

Це я так здалеку підходжу до того, що містично-еротично-детективний роман "батька" Чорного Ворона та Марусі (саме таким я пізнала цього автора) моєму розумінню не піддався. Численні сцени злягання скрізь (навіть у церкві) викликали відразу (хоч я далеко не ханжа), містичні ремінісценції - також, натяки на підлу жіночу сутність - тим паче. 

Головна героїня - типова нещасна жінка, зламана ще в дитинстві своєю матір'ю. Ані краса, ані численні прихильники, готові весь світ покласти до її ніг, не зробили Настю щасливою. Бо ніхто і ніщо не здатне зробити щасливим того, хто не готовий таким стати.

До чого в романі священик-феесбешник-гінеколог, різна чортівня, відьомській шабаш і народження (чи аборт?) Нікуба, я взагалі не втямила...