Ну що, ви стерпите іще одне зізнання в любові до творів одного з най-най-найулюбленіших моїх авторів — Жозе Сарамаго? Якщо я вам набридла зі своїми ой-ами та вау-ами, то можете не читати цього запису, бо нічого нового я, напевно, вже не скажу)) Тому почну повтрюватися...
...Бо насправді книга ой яка по-сарамаґівськи густа. Насичена емоціями, розмірковуваннями, психологічними (а подекуди й психічними) деталями життя однієї окремо взятої особи. Чоловіка. Вчителя. Самотнього. Звичайного. Навіть сірого. У якого чи то депресія, чи то маразм... Утім, чи не все одно? Головне, що людині кепсько. Ні, не геть-зовсім зле, а просто якось не так, як мало би бути.
Те, як мало би бути у нього в житті, знають усі, хто його оточує, але не він сам. Коханка, мати, колега-математик, директор школи — кожен із них начебто намагається допомогти головному героєві вчинити щось таке, що зробить його щасливішим. Чи веселішим. Чи ціліснішим. Але в них нічого не виходить.
Так само, як не виходить і в самого героя. Ні, не те, щоб геть нічогісінько. У нього з’являється мета, й він з усіх сил намагається її досягти. Хоча часом сумнівається, чого саме хоче, навіщо це йому, та й не йому — також.
Отепер надійшла черга згадати про не-його. Бо насправді це було вау, як круто, — зустріти двійника. Абсолютно ідентичну людину-двійника — принаймні фізично. Що це: реальність чи наслідки отих депресії-маразму або вже й шизофренії? А оцього ніхто не знає. Ані герой. Ані автор (ага, Сарамаґо — він такий). Ані читач. Принаймні ніхто не знає точно, можна лише здогадуватися. Хоча, якщо замислитися, то чи знаємо ми хоча б щось про себе і своє життя точно?..
Немає коментарів:
Дописати коментар