"Зникла"/Gone girl

 США, 2014, реж. Девід Фінчер.

 Нещодавно прочитала "Гострі предмети" Гілліан Флінн. Фільм "Зникла" знято за її романом. Впізнаю вже почерк авторки: глибокий психологізм й абсолютно неочікувані повороти сюжету.
Героїня фільму (книги) також, як і в "Гострих предметах", має психічні відхилення, і цим цікава. Бо авторка (режисер) не намагаються виправдати її, або ж спихнути все на "обставини, що склалися", чи на ще когось. Її життя з дитинства було грою, сюжетом книг, які писали батьки, за прототип беручи доньку. Але й батьків не можна звинуватити в тому, що дівчина своє життя почала сприймати як гру, а оточуючих - чоловіка, закоханого хлопця, просто випадкових людей - як іграшки чи ляльки, якими цікаво бавитися. І що дивно (чи не дивно?) - всі так звані нормальні стали просто елементами її гри, і, зверніть увагу, добровільно стали, маючи вибір і вибираючи гру...
Тож кому ця гра була потрібна більше?

"Хайтарма"

Україна, 2012, реж. Ахтем Сейтаблаєв.

...Алупка. Компанія відпочивальників, зібрана в гостинному татарському домі-готельчику, була різношерстною. І ми всі ходили дивитися й знімати пам'ятник Амету-Хану Султану, який стоїть у центрі Алупки. Ініціатором походу-вшанування став москвич-вірменин...
...Туристичний бусик і дорога по ПБК, зморені насиченим днем туристи. І чарівна музика, котра лунала з динаміків бусика. Вірменський дудук. Зачарований красою музики, турист-білорус попросив водія переписати диск. Водій-татарин просто подарував запис, а ми всі - сусіди по відпочинку - його переписали...
...Досить стареньке вже фото в моєму альбомі - Ай-Петрі і я в стилізованому кримсько-татарському костюмі... А ще - шашлик і вино з неповторним смаком Криму й гір...

Це - просто спогади, які мимохіть з'являлися десь на околиці свідомості, поки дивилася фільм. Бо у ньому все таке знайоме-знайоме і таке, на диво, зрозуміле, принаймні, для мене: Крим - це не частина України чи Росії, це - окрема територія й особлива земля, яка дарує своє тепло всім, усім, хто приходить туди з миром. Так само, як і її повноправні господарі - кримські татари.

Я не переказуватиму сюжету, основаного на реальних подіях, й не лізтиму у політику, як в історичну, так і в сьогоднішню. З цим і так все зрозуміло.  Я просто по-людськи поплачу над долею цілого народу й прекрасного півострова. Над нещасливою долею. Й сподіватимуся, що подібного не повториться (тут над моєю наївністю можете посміятися).

А фільм гарний. Дуже гарний і дуже сильний. Насичений символами, такими, часом, багатозначними, що стрічку хочеться відмотати назад і ще раз подивитися-відчути якийсь момент і якусь картину. Сепія вдало приглушує кольори та надає достовірної старовини картинам. Обличчя героїв (акторів) такі справжні, що їм віриш, кожному слову віриш. Кримські пейзажі змушують затамувати подих від захоплення, такого ніби-то й звичного, але завжди щирого. І навіть у цій страшній історії про нелюдську ненависть знайшлося місце для ствердження людськості - маю на увазі майора Кротова.

Фільм треба дивитися всім.

Painting & Reading. Part 3.

Andrei Belichenko (1974) - Андрій Беліченко, Казахстан, РФ.

Andrei Belichenko (1974) - Андрій Беліченко, Казахстан, РФ.

Carl Adolf Gugel (1820 – 1885) - Карл Адольф Гугель, Німеччина.

Carlton Alfred Smith (1853-1946) - Карлтон Альфред Сміт, Великобританія

Даніель Пеннак "Шкільні страждання"/Daniel Pennac - Chagrin d'école

Те, що прочитала про цю книгу, зовсім не надихало братися за неї. Але взялася. Спочатку розділяла думки тих, кому роман видався нудним. У автора дійсно свій стиль, і він далекий від легкості, навіть якоїсь логічності у викладанні. Але пообіцяла собі прочитати чверть книги, і тоді вже відкласти її. Й от що цікаво - книга не відклалася! Ба, навіть захопила!

Скажу, що це - не художній твір. За жанром я б віднесла книгу швидше до посібників із психології: таке собі науково-популярне видання для педагогів та батьків. Але ж яке видання! Як у минулому педагог, хоч і з невеликим стажем, скажу, що книга має стати настільною у тих, для кого робота у школі - не просто відбування уроків та отримування зарплатні, а покликання. А про батьків потенційних чи явних двієчників узагалі мовчу: радитиму всім!

Пеннак, як колишній двієчник, підняв проблему тих, на кого махають руками вчителі та навіть батьки. Автор докладно пояснює, що відчувають такі діти, чому вони не хочуть змінюватися, як потрапляють до зачарованого кола з не зрозумів/не вивчив/не оцінили/ не звернули уваги. Даніелеві пощастило зустріти в житті кількох справжніх учителів, які й не дали йому пропасти. Потім він усе життя працював педагогом, допомагав таким, яким колись був сам. А його книги покликані допомогти допомагати (перепрошую за тавтологію) двієчникам із тих чи інших причин (їх атвор теж докладно описує). Шкода, що подібних речей не викладають у нас в університетах)) Бо дуже вони потрібні, насамперед, тому, що практичні...

Джеймс Олдрідж "Останній дюйм"/James Aldridge - Last Inch

Надзвичайно сильна річ! Колись вже читана мною, але тоді, ще не будучи мамою, я не зрозуміла вповні того, що хотів сказати Олдрідж, що він мав на увазі під "останнім дюймом".
Добре, що герой встиг, не прогавив його - останній шанс порозумітися з сином і стати для нього справжнім, а не лише біологічним, батьком. Цьому посприяла карколомна пригода. Прикро усвідомлювати, скільком людям - батькам, дітям - не "пощастило" потрапити до зубів акули (як приклад) і стати близькими по-справжньому, а не лише за документами та почуттям обов'язку.
Отаке собі нагадування про те, що бути батьками - набагато відповідальніша місія, аніж виростити та вивчити своє чадо...

Стівен Фрай "Брехун"/Stephen Fry - The Liar

Останнім часом підсіла на британське: кіно, музику, літературу. Як казала одна моя віртуальна знайома, британці для нас - як інопланетяни: у них зовсім інша культура, гумор, цінності...
Але я, власне, не про них, а про британську книгу про Британію британського автора. Так багато разів повторила слово "....." (зрозуміло, яке), бо інакше пояснити, що за річ, важко.

Отже, події відбуваються зрозуміло, де. Час - 70-ті роки минулого століття. Конкретніша локалізація - приватна школа для хлопчиків та Кембрідж (в основному). Головний герой - школяр та студент і класний брехун. Жанр - трохи скабрезний роман, котрий в кінці перетворюється на захопливий детектив. Фінал дійсно потішив. Причому, двічі: все виявилося вау, як цікаво, а потім наступний розділ - а там ще цікавіше!
Ейдріану (андрієві по-нашому) жити дуже нудно. І в школі, й в університеті. І тому він розважається, брешучи - майже всім, амйже про все. От читаєш - починаєш вірити, потім віриш, а потім - ррраз! - а то все було вигадано цим хлопчиськом! Грався він, гарвся доти, доки не натрапив на ще крутіших брухенів, ніж сам, яким повірив. Цими "крутеликами" виявилися його улюблений шкільний вчитель та університетський викладач. Думала, що Ейдріан образиться і піде, аж ні... Розказувати не буду)))
Про скабрезність написала тому, що забагато у книзі, так би мовити, "мужеложства", яке, за визначенням одного з героїв, є "традицією англійських приватних шкіл". Чомусь постійно згадувалися закиди у гейропстві))) Але ж проти традицій не попреш...))

Марина Гримич "Егоїст"

Чудова книга про політику й політика у ній; радикальну політику і політикессу в ній (чи як назвати одним словом жінку-політика? що за нерівність гендерна?); чоловіцтво й чоловіка у ньому як окремо взяту одиницю; любов і ревність; самотність й натовп; порядність, непорядність, безпорадність, впорядкованість і просто порядок; ну і про егоїзм, звісно, та про шляхи боротьби з ним.
Жанр не визначу, але це те, що називають таким загальним словосполученням, як "сучасна проза". Тут і любов, і детектив, і навіть трошки трилер. Хочете зазирнути за куліси політики? Будь ласка. Поринути в особливості бізнесу? Прошу. Похлипати над долею жінки? Вам теж сюди. Поміркувати над українством загалом, над формулюванням поняття української еліти, над шляхом, яким нам рухатися? Ласкаво просимо.
Раджу ще також політичну "Варфоломієву ніч" цієї ж авторки. Це - для тих, хто звабиться її читати)))

Макс Кідрук "Навіжені в Мексиці. Хуліганські оповідання"

Ну що сказати? Після його "Подорожі на Пуп Землі" чогось нового не очікувала. Власне, так і сталося - це щось подібне, тільки винятково про Мексику. Але не менш захоплююче, веселе, пізнавальне і приємне в усіх відношеннях чтиво! Єдине, що мені трохи муляло, це як та рушниця, котру вони, за логікою, мали б вже сто разів згубити, знову опинялася в руках двох несамовитих друзів-мандрівників? Ну, й кілька інших дрібниць... Але то я прискіпуюся, як редактор із досвідом та з огляду на його "Бота"))) Маю ще одні його "Навіжені...", очікую не меншого задоволення.

Мирослав Дочинець "Горянин. Води Господніх русел"

Нічого аж настільки сильного в сучасній українській літературі я досі не зустрічала. Ну, хіба що "Століття Якова" Володимира Лиса можна поруч на поличку поставити. Але воно все одно - інше.
А це... Цю книгу хотілося пити. Співати. Смакувати. Не язиком, ні - серцем, душею, якимись надтонкими струнами, яким і назви немає, яле які відгукуються на ті слова, на образи, на думки і дзвенять, дзвенять... І досі дзвенять, хоча від прочитання майже місяць минув.
У романі - історія. Чоловіка. Родини. Людської сили волі. Сили ріки. Сили духу...
Не маю слів, аби про все розказати, чесно. Прочитайте і знайдіть свої. Якщо зможете.

Стівен Кінг "Людина, що біжить"/Stephen King - The Running Man

Склалося враження, що події відбуваються в одній із відомих антиутопій або ж десь в суміші їх. Недалеке, як для нас нинішніх, майбутнє. Реаліті-шоу, якими розважається людство і завдяки яким знищуються небезпечні для Системи люди. І головний герой, котрий зробив виклик Системі, насамперед, тим, що набрався нахабності не отупіти. Ті, хто розумів, що Система - це зло, сподівалися побачити в ньому ватажка, за яким можна буде піти на боротьбу. Але що може зробити одна, навіть неймовірно сильна духом, людина? Хіба що помститися за смерть рідних. Що головному героєві вдалося ціною неймовірних зусить і смерті.

Таким чітким і вражаючим змальовано розшарування людей на тих, котрі здатні бачити, міркувати, робити власні висновки, і тих, хто сліпо виконує вказівки влади та вірить ТБ. Чом не сьогодення?

А ще у книзі - яскравий приклад того, як зі звичайної людини можна зробити монстра. Достатньо переконати всіх, що це - монстр. До чоловіка починають ставитися, як до монстра. Щоб хоча б вижити, він мусить чинити, як монстр... От і все...

Що я взяла для себе саме з цієї книги: якщо людина має мету, якщо бачить її й щиро хоче досягти - її ніхто не зупинить. Навіть смерть зачекає. І ще: на всякого хитруна знайдеться, рано чи пізно, хитріший хитрун.

Книга дуже важка, не стільки в плані смертей та крові (чи ж нам після сучасного кіно цього боятися?), скільки несправедливістю, точніше, її тотальним (майже, і це вселяє надію) торжеством; як і торжеством брехні - великої і зовсім маленької; і торжеством тупості натовпу, готового повірити в те, що йому згодовують; і торжеством жорстокості просто людей, просто сусідів, просто колишніх друзів, які вірять картинці на ТБ, а не людині; і ще багато чим, так схожим на нашу дійсність. Схожим до запамороченя, хоча весь час хочеться кричати: так не буває! Але від крику нічого не змінюється...

Габріель Гарсіа Маркес "Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь", "Стариган із крилами", "Один звичайний день"/ Gabriel García Márquez.

Повість та два оповідання мого улюбленого Маркеса в дуже гарному перекладі українською Віктора Шовкуна та Маргарити Жердинівської подарували купу насолоди! Це лишень Маркес може так оповідати: поволі-поволі розмотуючи клубок історії, нанизуючи на нитку все нові й нові подробиці різних кольорів та фактур, як намистинки, в'яжучи й плутаючи нитки, та так майстерно, що наприкінці ми бачимо цілісне полотно історії. Це я - про повість "Хроніка вбивства...". Хто любить "Сто років самотності" - почитайте, отримаєте не меншу насолоду!
Щодо двох згаданих оповідань, то сила таких речей - в їх концентрованості.

До речі, за мотивами "Старигана..." український режисер Тарас Томенко зняв розкішну короткометражку "Пересохла земля". Варто подивитися...

.

Макс Кідрук "Бот"

Перший (принаймні, в моєму прочитанні) твір уже вподобаного мною автора, який не стосується (ну, майже) мандрів. Це - фантастичний роман, в якому те, що ми вважаємо вмістом лише комп'ютера, виходить в реальний світ і...
Переповідати сюжети я не люблю. Я люблю враження від книг. Так от: враження від цієї - сильне. Проблеми, підняті автором, - занурення людини у глибини незрозумілого, тицяння навпомацки в надтонкі матерії, експерименти, результат яких не можна передбачити, змішування різних наукових галузей у коктейль, в якому ніхто не може розібратися, і ще багато чого - змушують і замислитися, і... злякатися. Бо ж живемо у світі, який все більше підтверджує відоме сократівське: чим більше ми дізнаємося, тим більшим стає кількість непізнаного.
У книзі - купа наукової інформації, що значно розширює світогляд читача. Всі місця описані точно й скрупульозно. Не менш скрупульозно зроблені розрахунки швидкостей, відстаней, можливостей літаків та кораблів, автомобілів та зброї тощо. Але я не буду чесною, якщо не завважу на те, за що мені доводилося спотикатися. Це, насамперед, надмірна перевантаженість початку роману іменами-прізвіщами-країнами-посадами. Я в них плуталася й губилася. Так само губилася в часто зайвих дверях, вікнах, меблях й особливо - у написах на кабінетах. Розумію, що все це було потрібне для конкретнішого занурення читача у вигадану реальність, але й так зрозуміло, що на дверях лабораторії програмування буде табличка: "Лабораторія програмування" тощо. Ну, то я редактора ввімкнула, можете не зважати))) А роман прочитати я б радила...

Памела Дракермен "Французьке виховання. Історія однієї американської мами в Парижі"/Pamela Druckerman - French Children Don’t Throw Food. Parenting secrets from Paris

Починала читати книгу з певним упередженням (як висновок: не читатиму більше відгуків!), перші кілька десятків сторінок це упередження підтверджувалося, ну а потім я пожалкувала. Дуже. Ні, не про витрачений на читання час, а про те, що ця книга не потрапила мені до рук два роки тому, коли я саме стала мамою. Бо, попри деяку багатослівність авторки, з усіх її кручених й подекуди заплутаних коктейлів із особистих рефлексій, спостержень за оточуючими та нагромадження цитат викристалізовуються принципи, методи, правила виховання дітей. Французьких, американських, українських, литовських - це неважливо. Важливо те, що, прислухаючись до зібраного журналісткою матеріалу, можна стати щасливішими самим і зробити такими дітей.
Я тут не викладатиму постулатів виховання, задекларованих у цій книзі. Кому цікаво - прочитаєте самі (до речі, у російському перекладі книга називається "Французские дети не плюются едой", а ім'я авторки звучить як Памела Друкерман). Єдине що хочу зробити: порадити молодим батькам прочитати її. Навіть якщо вам щось не сподобається, ви знайдете те, що візьмете на озброєння. Як і я...))

Painting & Reading. Part 2.

Albert Edelfelt (1881 - 1905) - Альберт Едельфельт, Фінляндія.

Albert Joseph Moore (1841-1893) - Альберт Джозеф Мор, Британія.

Alfred Stevens (1823-1906) - Альфред Стевенс, Бельгія.

Alfred Stevens (1823-1906) - Альфред Стевенс, Бельгія.

Джек Лондон "Любов до життя"/Jack London - Love of Life and Other Stories

От сиджу, думаю, що написати про книгу, й розумію, що про неї нічого написати. Зовсім.
Ні, не звинувачуйте мене у тому, у чому зібралися (ні? то й добре)))
Я маю на увазі, що писати-говорити треба окремо про кожне оповідання збірки, бо кожне по-своєму щось перевернуло всередині, щось прояснило, щось затемнило, затягло у себе, занурило в життя героїв, заморозило й розтопило... "Любов до життя" нагадала про те, що всі ми - біологічні істоти, часом усього-навсього біологічні істоти, для яких головною цінністю є життя. Та знаю, знаю про випадки, коли свідомо люди жертвують життям заради когось чи чогось. Але це не свідчить про нашу унікальність як біологічного виду, бо на такі вчинки здатні й тварини. От як коричневий вовк із однойменного оповідання. Пес зробив вибір, пожертвувавши любов'ю нових господарів заради турботи старого. До сліз оповідання розчулило.
Майже до сліз боліло мені й оповідання "Тисяча дюжин". Шкода було не стільки героя, скільки марноти його титанічних зусиль. Скільки подібного трапляється у нашому житті? А про повернення Нам-Бока пам'ятаєте? Теж ситуація з нашого життя: чи ж не відхрещуємося ми від чогось нового тільки заради того, щоб нічого не змінювати у нашому усталеному (нехай і набагато гіршому, ніж пропоноване) житті? Або чи не вбиває нас часом надмірна самовпевненість, як героя "Розвести вогонь"?
Розповів Джек Лондон і про товстошкірих чоловіків та порядних жінок. Ні, це не я тут наклепи на сильну половину людства зводжу, а автор: почитайте "Історію Джіз-Ак". Попри відому суворість Джека Лондона, з ним все-таки навіть посміхнутися можна, читаючи "Одруження Літ-Літ". А про таку загальновідому річ, як "Біла тиша", я просто промовчу...

Зазначу лише, що читання малознайомою мовою додає до книги таких тонких штрихів, які просто неможливо помітити при швидкому читанні мовою, яку добре знаєш. Оте заглиблення у значення, можливі значення та відтінки значень слів і фраз зрештою малюють надяскраву та наддокладну картину всього описаного автором. Тож я наче побувала там, на далекій і холодній Алясці. І ще хочу, але тільки разом із Джеком Лондоном - найкращим провідником по суворій півночі.

Джоанн Харріс "Персики для месьє кюре"/Joann Harris - Peaches for Monsieur le Curé

Третя частина "шоколадної" трилогії, як на мене, виявилася найслабшою. Чи то мені так здалося від перенасичення шоколадом? Хоча його в цій книзі зовсім трошки. Як і персиків, утім. Зате багато того, про що не говорить лише лінивий, коли мова заходить про Францію: релігійних та національних протистоянь і толерантності. У романі, як і в житті, ці дві речі заплутані-переплутані; ситуація (маю на увазі саме протистояння) показується то з точки зору французів, то з точки зору марокканців-мусульман; авторка, як і головна героїня, кидається то до одних, то до інших зі словами розуміння та підтримки; а читач, якому також хочеться визначитися, зо кого вболівати, зрештою опускає руки (добре, якщо не книгу). Принаймні, у мене вони опускалися, хоча я люблю невизначеність у кольорах (ані чорне, ані біле) та у характерах героїв (ні хороший, ні поганий).
Навіть якщо я анітрошки не натякатиму на те, як ситуація зрештою розрулилася, ви самі можете про це здогадатися. Правильно! Молодці! Як же ж може бути інакше у світі, котрий прагне до ідеалу, хоча б уявного?
До ідеалу прагне й Віанн Роше. Вона так хоче вчинити правильно, що забуває про наслідки будь-якого вибору: щось чи хтось завжди залишається поза бортом, покинутим й ображеним. Джоанн Харріс змушує чарівницю-шоколатьє робити усілякі дурниці, потім їх усвідомлювати, але лишень для того, аби знову повторити в іншій варіації. Якщо у попередніх книгах Віанн була мені зрозумілою й навіть близькою, то тут я її геть не розуміла й не повірила нічому: ні думкам, ні почуттям, ні вчинкам.
Може, треба вміти вчасно зупинитися? Я не авторку маю на увазі)))

Кузьма Скрябін "Я, Паштєт і армія"

Дуже чесна і відверта книга про службу в радянській армії: про умови, стосунки, командирів, воєнщину... Без прикрас, купюр, завуальованості, гламуру. З усіма подробицями, яких інколи, як на мене, було аж занадто багато, особливо в розповідях про дефекацію (чи то в мені заговорило чисто дівчаче фееее?)) Але про всі події, навіть сумні й ніби-то гнітючі, Кузьма розказує з таким гумором, що не сміятися неможливо. Часом аж голос його чувся десь "за кадром". Шкода((
А ще книгу варто читати палким прихильникам того, "як добре було в есересері": спробуйте-но хоча б щось спростувати із того, що, за словами автора, було не так добре, як згадується. Виходить? Отож бо!

Елеонора Раткевич "Парадокси Молодшого Патріарха"/Элеонора Раткевич - Парадоксы Младшего Патриарха

Фентезі також буває глибоким. Може змінити погляд на  життя. Саме твоє життя. Тебе самого...

Не вірите? Тоді прочитайте "Парадокси...". Книга дуже... як би це сказати... парадоксальна! Добро та зло тут часто міняються місцями, і ти раптом розумієш, що справжнє добро — це зло. Парадокс? Звісно! Саме про це книга. Про пошуки себе. Про пізнання життя, його законів, його принципів, які, як виявляється, пізнати неможливо...

Світ після подібних книг стає трошки інакшим. І читач — також. І не відвертайтеся від книги лише тому, що це — фентезі, бо багато чого втратите.

І ще: це одна з небагатьох книг, які я вже хочу перечитати ще раз, щойно перегорнувши останню сторінку. А це про багато чого говорить.

Вікторія Андрусів "Дебілка"

Продовження мого експерименту з читання випадкових зразків укрсучліту (початок ТУТ і ТУТ). Цього разу мені знову не пощастило.

Збірка оповідань із досить претензійною назвою виявилася збіркою банальностей. Банальні сюжети зі ще банальнішими щасливо-солодаво-приторними фіналами. Героїв можна було б також записати до банальних, але таких людей, на мою думку, не буває. Хоча часом можна, дивлячись поверхнево й побіжно, не заглиблюючись ні в що, зробити банальне з того, що могло б стати унікальним або хоча б пристойним.

Ще один мінус - розділові знаки. Може, я відстала від життя, але ніяк не можу зрозуміти отой надлишок розділових знаків (я маю на увазі оце: !!! ??? !?!? ... !!!... тощо), який останнім часом надто часто трапляється в різних місцях. Але одна справа - записи й коментарі в ФБ, інша - книга, над якою працювали автор, реадктори, коректори. Усі герої оповідань надемоційні і постійно кричать або щось недоговорюють, а об !!! та ... починаєш з часом просто спотикатися, а не сприймати їх як певний знак.

З плюсів - гарна мова. От написано дійсно гарно: коротко, точно, смачно, колоритно, навіть подекуди вишукано. Шкода, що така майстерність знівелювалася згаданою вище банальністю...

Люба Клименко "Пор'ядна львівська пані"

Ні, я не припустилася помилки в написанні слова "порядна", так написано на обкладинці. Такий собі натяк, певно, на певну несерйозність книги. Якщо повість сприймати як гумористичний твір, то ще можна читати, гигочучи з усього підряд. Бо якщо поставитися хоча б трохи серйозно до всього написаного й описаного, то... Краще не читати. Звісно, на мою думку))

Мені чогось смішно не було, хіба що геть зрідка. Бо ж хіба можна сміятися над глибоко нещасною жінкою? Заміжня, чоловік порядний, двійко гарних діток, робота - не бий лежачого, а вона нещасна тим типовим нещастям, яким можуть страждати виключно жінки в описаній ситуації. Коли чогось не вистачає, й оте "щось" найчастіше виявляється банальним коханням і ще банальнішим повноцінним сексом.
Якщо ви в цьому місці подумали: о, значить, в цієї пор'ядної за сюжетом має з'явитися коханець, то не помилилися. Він таки з'явився. І для мене книга закінчилася, бо почалася така собі еротично-порнографічна фантасмагорія з купою недоречностей й банальних помилок. Щодо останніх, то десь у тексті доньку Мартусю авторка називає Касею, хоча Кася - то подруга. Просто випадково переплутала? Звісно, що так. А виправляти навіщо, якщо читач має того й не помітити за докладними описами численних коїтусів. Але коли згадана помилка - просто механічна, то як назвати те, що цнотлива-цнотлива героїня, називаючи сперму гидливо "білою рідиною" (дітей народила, а слова "сперма" не знала?)), через кілька сторінок після цього зовсім не гидуючи робить супермінет геть малознайомому чоловікові? Так не буває... Напевно... Принаймні, я в подібне не вірю)) Але то моя думка)) Хочете скласти свою - прочитайте книгу. Хоча я не раджу! Ні, не тому, що не хочу, аби ви читали, а тому, що не хочу, аби казали, що то я порадила почитати))

Коли ж говорити серйозно, то якщо жіноча еротична проза в українській сучасній літературі представлена виключно цим зразком - це проблема. Треба писати щось краще)) Чи вже є написане? Підкажіть-но, хто знає.
Проблеми жіночої нещасливості при поверхневих ознаках щастя - це дуже гостре питання, і дуже серйозне. І багатогранне. Його зачепила Марина Гримич у "Ти чуєш, Марго?.." (до речі, ця книга мені постійно згадувалася під час читання Клименко, є якась паралельність, хоча Гримич я якраз раджу читати), його можна розкривати сто разів, і весь час знаходити щось нове.
Проблеми чоловічої і дитячої нещасності при жіночій нещасності - це взагалі непочатий край роботи! Про це треба писати, але... Якось трошки не так... На мою, звісно, думку))

Гілліан Флінн "Гострі предмети"/Gillian Flynn - Sharp Objects

Детектив, після третини якого я вже знала, хто вбивця. Й у фіналі роману моє знання підтвердилося. Що мене розчарувало, бо такі легкі загадки в детективах завжди розчаровують. Але... То був іще не зовсім фінал, як виявилося, бо на останніх сторінках все-таки з'ясувалося, що і я, й герої помилялися, вбивцею виявилася...
Ні, не спойлеритиму, звісно))) Хоча фінал зажорсткий. Як і книга загалом - не стільки про вбивство, скільки про глибоко нещасних людей. У романі нещасні всі - й жертви, й убивці, й просто сторонні, навіть не дотичні ніяк до описаної ситуації герої. Власне, книга не про вбивство, книга - про згадану мною "нещасність", якою хворіють деякі люди. Авторка причини хронічної "нещасності", яка роз'їдає не лише інфікованого, а й оточуючих його осіб, бачить у нестачі материнської любові, хоча у книзі мати не любила своїх дітей якраз через надмір власної потреби любити їх і потреби в їхній любові. Заплутано? Ще й як! Психіка людини - то таки заплутана штука, а Флінн любить зануритися в психологію, від чого образи героїв стають три-чотири-п'ятивимірними й глибочезними-глибочезними.
Ще трохи про заплутаність. Окрім приємного блукання психологічними лабіринтами, довелося поблукати лабіринтами з людей, а головне - з їх імен. Як на мене, то у романі забагато другорядних рероїв, котрі з'являються мимохідь раз чи двічі, але авторка вважає за доцільне згадати всі їхні імена-прізвіща-дівочі прізвіща тощо. Ху із ху з усіх отих подруг героїні, подруг подруг героїні, подруг мами героїні, подруг подруг мами героїні, подруг сестри героїні і, щоб ви не сумнівалися, подруг подруг сестри героїні, я так і не втямила чітко)) Та й навіщо?

Джон Бойн "Хлопчик у смугастій піжамі"/John Boyne - The Boy in the Striped Pyjamas

Одна з тих рідкісних книг, які можуть викликати справжні емоції, які можуть змусити забути про потребу дихати, їсти, спати, які щось перевертають глибоко всередині читача і змінюють світ. Ні, я правильно висловилася: не наше світосприйняття, а світ.
Книга про дитину. Написана дитячою простою мовою, події описуються з точки зору дев'ятирічного хлопчика й так, як він їх сприймає і розуміє. Але книга для дорослих, для тих, від кого залежать діти, їхні життя і смерті, їхні світи і світосприйняття.
Про такі речі, як ця повість, багато говорити не виходить, не треба, та й не можна. Їх треба читати. Читати обов'язково, усім, починаючи від старшокласників. І ще: якби я була кимось на кшталт світового міністра освіти, то обов'язково включила б "Хлопчика..." в усі шкільні програми всіх часів і народів...

Painting & Reading. Part 1.

Давно збираю колекцію репродукцій картин про... книги, звісно))
Це - зображення  жінок, які читають. Якщо в когось виникне думка на кшталт: о, певно вона себе на місці тих жінок уявляє, то можете не сумніватися - таки уявляю)) Цікаво часом подумки перенестися в інше місце, в іншу епоху, запитати себе, що вона (я) могла тоді читати, про що замислитися, що відчувати. Цікаво спробувати відчути аромат квітів, тепло сонця, гаряче дихання свічки чи подув вітру. Цікаво перегорнути уявні сторінки уявних книг і прочитати уявні слова з уявного роману...

Спробуйте й ви))
Ппропоную першу частину добірки.

Agnolo di Cosimo di Mariano detto il Bronzino (1503-1572) - Аньоло ди Козимо ди Мариано Бронзино, Італія.

Albert Chevallier Tayler (1862-1925) - Альберт Шевальє Тайлер, Англія.

Albert Edelfelt (1882-1905) - Альберт Еледьфельт, Фінляндія.

Albert Edelfelt (1854-1905)- Альберт Едельфельт, Фінляндія.

XV Міжнародний фестиваль барабанів та перкусій

Раз на два роки у Литві проходить унікальний фестиваль барабанів та перкусй. На одному із шести концертів уже 15-го фестивалю вдалося побувати й мені. Добре, що квитки до залу Каунаської філармонії купила зарань, бо він був переповнений.

Фестиваль засновано у 1998 році. Одним із ініціаторів створення фестивалю став Саулюс Аугліс - президент литовського відділення Всесвітньої асоціації перкусіоністів. Спочатку це були концерти лише у Вільнюсі, але з часом і зі зростанням популярності фестивалю як у Литві, так і в світі, фестивальні заходи почали проходити в різних містах країни. Так, цьогоріч віртуозів перкусії приймали у себе меломани Купішкіса, Вілкавішкіса, Панєвєжіса, Каунаса і, звісно, Вільнюса.

Фестиваль - це не лише концерти за участю майстрів перкусій із різних куточків світу. Це й майстер-класи, і творчі лабораторії, й ознайомлення з новинками перкусійного репертуару тощо.

Королевою цьогорічних фестивальних концертів була маримба - поєднання дерев'яного ксилофона з дерев'яними трубками-резонаторами, прикріпленими під кожним ударним бруском. Грають на ній паличками з круглими наконечниками, обмотаними нитками. Інколи музиканти виявляють чудеса віртуозності, тримаючи в кожній руці відразу по три палички. І не заплутуючись у них)))

Одним із гостей фестивалю став віддомий усьому світові перкусіоніст із Мексики Хав'єр Нандаяпа. Його родина, до речі, вже протягом чотирьох поколінь виготовляє маримбу. Тож музикант грає на ній як людина, котра вже народилася з паличками в руках.

 

 (Запис 2010 року.)

Сам концерт складався виключно з прем'єр. На маримбі грали у супроводі Литовського державного оркестру духових інструментів "Трімітас". Не подумала б навіть, що духовий оркестр та екзотичні перкусії можуть так злагоджено звучати разом.

На жаль, записів цьогорічного концерту знайти не вдалося, але можу запропонувати насолодитися звучанням маримби у супроводі симфонічного окрестру. На перкусіях грає Саулюс Аугліс.

Насправді, фестиваль збирає поціновувачів різних видів ударних інструментів. Так, цього року було представлено новий перкусійний інструмент, назви якого я, на жаль, не запам'ятала, а знайти його в неті не змогла. Просто уявіть собі понад два десятки сріблястих металевих тарілок, які співають-дзвенять від найлегшого доторку палички, а під вмілими руками того ж Саулюса Аугліса просто заворожують.

А щоб не бути голослівною, покажу нарізку-колекцію з уривків із фестивалів різних років. Просто очі розбігаються від різноманіття ударних інструментів й музикантів, закоханих у них. До когорти закоханих у перкусії віднині можна сміливо записати й мене)))

.....