Стівен Кінг "Людина, що біжить"/Stephen King - The Running Man

Склалося враження, що події відбуваються в одній із відомих антиутопій або ж десь в суміші їх. Недалеке, як для нас нинішніх, майбутнє. Реаліті-шоу, якими розважається людство і завдяки яким знищуються небезпечні для Системи люди. І головний герой, котрий зробив виклик Системі, насамперед, тим, що набрався нахабності не отупіти. Ті, хто розумів, що Система - це зло, сподівалися побачити в ньому ватажка, за яким можна буде піти на боротьбу. Але що може зробити одна, навіть неймовірно сильна духом, людина? Хіба що помститися за смерть рідних. Що головному героєві вдалося ціною неймовірних зусить і смерті.

Таким чітким і вражаючим змальовано розшарування людей на тих, котрі здатні бачити, міркувати, робити власні висновки, і тих, хто сліпо виконує вказівки влади та вірить ТБ. Чом не сьогодення?

А ще у книзі - яскравий приклад того, як зі звичайної людини можна зробити монстра. Достатньо переконати всіх, що це - монстр. До чоловіка починають ставитися, як до монстра. Щоб хоча б вижити, він мусить чинити, як монстр... От і все...

Що я взяла для себе саме з цієї книги: якщо людина має мету, якщо бачить її й щиро хоче досягти - її ніхто не зупинить. Навіть смерть зачекає. І ще: на всякого хитруна знайдеться, рано чи пізно, хитріший хитрун.

Книга дуже важка, не стільки в плані смертей та крові (чи ж нам після сучасного кіно цього боятися?), скільки несправедливістю, точніше, її тотальним (майже, і це вселяє надію) торжеством; як і торжеством брехні - великої і зовсім маленької; і торжеством тупості натовпу, готового повірити в те, що йому згодовують; і торжеством жорстокості просто людей, просто сусідів, просто колишніх друзів, які вірять картинці на ТБ, а не людині; і ще багато чим, так схожим на нашу дійсність. Схожим до запамороченя, хоча весь час хочеться кричати: так не буває! Але від крику нічого не змінюється...