Ден Браун "Цифрова фортеця"/Dan Brown - Digital Fortress

"Не той тепер Ден Браун", — з прикрістю констатувала я, читаючи цей роман. Однак мусила взяти свої слова назад, коли звернула увагу на рік написання цього гостросюжетного роману. Ден Браун був "не той" на самому початку свого письменницького шляху, оскільки "Цифрова фортеця" — перший його твір у цьому жанрі.

Що можна сказати загалом про цю книгу? Враження такі, ніби я переглянула типовий голлівудський бойовик, де є хороші й погані (хороші — це, звісно, американський уряд), гостра ситуація (загроза розкриття бази даних з усіма таємницями США), харизматичні герої (він і вона, між якими, зрозуміло, зароджується справжнє кохання), напруга, напруга, напруга і... Ну от, стрималася, аби не спойлерити, але поціновувачі голлівудських бойовиків і без мене можуть легко здогадатися, чим закінчиться роман.

Образи — пласкі-пласкі, повороти сюжету передбачувані, головного злодія я запідозрила на екваторі книги, а за третину до фіналу знала точно, хто він, і дивувалася з примітивності автора, адже все шите білими нитками. Трошечки, геть крапельку, порадувала Севілья, якою гасав один із героїв, однак такого масштабного ефекту занурення в місто, як у інших, пізніших і набагато крутіших, творах Дена Брауна, не отримала, та і його почерку, чесно кажучи, не впізнала. От уже й справді, як-то кажуть, перший млинець нанівець)))

Переклад з англ. Володимира Горбатька, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2011

Наріне Абгарян "Манюня пише фантастичний роман"/Наринэ Абгарян - Манюня пишет фантастичЫскЫй роман"

Беручись за продовження опису пригод дівчинки Манюні та її подруги Наріне (вона ж — авторка), очікувала такого самого феєрверку веселощів, як і від першої книги. Однак не так сталося, як гадалося. Чи то очікування були завищеними, чи то перше знайомство з Манюнею було освячене ефектом новизни, чи то Наріне Абгарян продовжила описувати пригоди дівчаток та їхніх рідних, піддавшись попиту читачів (як у блозі на ЖЖ, так і в книжковому форматі) — результат вийшов трошки не той...

Особисто мені насолоду дещо псували повтори вчинків дітвори та реакцій на них дорослих, тобто нічого нового у дівчаток не сталося. Хоча, з іншого боку, що могло статися з ними, так само, як і з нами — ровесниками їхнього радянського дитинства? Хіба що поїздка до піонерського табору — така ж подія була й для мене знаковою, а перебування у цих закладах відпочинку та виховання дуже схожим на описане в книзі. Згадала я й ті восьміберезня)) Й хор, у якому співала, — досі диву даюся, як мені це вдавалося з огляду на відтоптане вщент ведмедем вухо))) І його репертуар — слова пісні "Бухенвальський набат" самі зринули з глибин пам’яті й не давали заснути...

Хоча цю збірку гумористичних оповідань все-таки рекомендую для  читання — тим, хто оцінить викликані нею спогади і не дратуватиметься через кожен потиличник, отриманий дівчатками від суворої Ба (а саме це викликає в більшості молодих читачів книг про суворе рядянське дитинство неймовірне обурення))))

Галина Дерипаско, Василь Федієнко "Лісова школа. Вчимося визначати час"

Все коли-небудь буває вперше, тож дозвольте представити вам мій перший відгук на навчальну літературу. Ні-ні, це не перша книжечка такого штибу на нашій із сином поличці))) Однак перша, яка сподобалася настільки, що хочеться про неї розповісти.

Зазвичай зразки "розвиваючої" літератури (чи точніше посібників) якісь нуднуваті — прошу їх авторів пробачити мене за таку прямолінійну констатацію факту. Попри усі намагання і надлюдські старання зробити підготовку до школи не відлякуючою від цього закладу у педагогів виходить кепсько (хто схоче — поділюся подробицями і навіть картинками). Тому серія "Лісова школа" стала нашим фаворитом у торуванні шляху до подальшого навчання — тут усе інакше!

По-перше, герої (так-так, тут є герої!). Це добре знайомі (а якщо ні — вам випаде нагода познайомитися) персонажі книг Всеволода Нестайка, як учні, так і вчителі та поганці. По-друге, у книзі є сюжет, чи навіть декілька, тому дитина не просто вчить щось, а бере активну участь у пригоді звірят. По-третє, те, що треба вивчити, подано ну дуже доступно! Кажу вам як мама, яка (маючи таку-сяку педагогічну освіту до того ж!))) ніяк не могла пояснити дитині оті всі нюанси з часом. А от  книжечка впоралася із цим завданням якнайкраще.

Маємо ще кілька посібників із цієї серії — усіма задоволені й точно шукатимемо ті, яких іще не маємо. І це не реклама, якщо що)))

Вид. "Школа", 2017

Ігнацій Карпович "Сонька"/Ignacy Karpowicz - Sońka

"Сонька" — це така тоненька-тоненька книга: трошки більше 120 сторінок. Така маленька, аж кишенькова: стандартний покетбуківський формат. І тексту геть мало: короткі розділи часом займають лише півсторінки, а то й кілька рядочків. Й героїв тільки двоє: він — моднявий молодий режисер зі столиці й вона — старенька бабця із села на кілька хат, що на кордоні з Білоруссю. А скільки у цьому романі всього іншого: життя, любові, болю, сподівань!

Захоплених відгуків про книгу зустрічала таку кількість, що прочитання довелося відкласти, аби враження були виключно моїми, а не нав’язаними кимось, хоч і мимохіть. Однак тепер і я з повним правом долучаюся до когорти тих, що наполегливо радять прочитати "Соньку" усім, хто іще цього не зробив.

Роман, попри свою лаконічність, епічний. Роман про Другу світову війну і кохання. Кохання безмовне, однак не німе. Кохання сліпе й засліпююче. Кохання жертовне й до скону. Кохання, яке не принесло щастя нікому. А ще — про мовчання й замовчування, про те, як оживає сказане й помирає почуте, про потребу мовчати і потребу говорити, і про час на все це. Ще — про розуміння, не когось кимось, а себе — собою. І про силу мистецтва також, зокрема сценічного. І про його оцінку масовим споживачем та професійними критиками, чиї думки не завжди збігаються. І про те, хто ж насправді має рацію в таких випадках: глядач (читач, слухач) чи спеціально навчена оцінювати мистецтво людина. А ви що з цього приводу думаєте?

Переклад із польської Остапа Сливинського, вид. "Комора", 2016

Олександр Завара "Песиголовець"

Все коли-небудь буває вперше, тож уперше розпочну відгук з епіграфа, яким стане цитата з "Песиголовця": "Хороші і дотепні критики — це люди, які свого часу не змогли стати хорошими і дотепними письменниками". І хоча я не вважаю себе ані критиком, ані "світочем літературознавства" (теж цитата)))), однак як читач маю повне право як на власну (звісно, суб’єктивну) думку про твори, так і на її оприлюднення, що й роблю регулярно на цих сторінках)))


Зізнаюся: взявшись за читання роману Сашка Завари, поставила сама себе в неоднозначне становище. Оскільки з автором ми, хоч і віртуально, однак знайомі та часом досить активно спілкуємося, то якось наче не дуже зручно взяти й рокритикувати книгу. Однак з іншого боку, не сказати свою думку — теж невдала ідея. Тому я прочитала і я скажу)))

Отож, в основі роману "Песиголовець" лежить легенда (чи міф, якщо вам так більше подобається) про песиголовців, про яких згадувала і моя бабуся. Тому й узялася читати, щоб дізнатися більше про чуте в дитинстві упіввуха. Й таки дізналася, і не тільки про песиголовця (який у романі, до речі, зовсім інший — людяний, тоді як люди показані звірами). Зокрема, почерпнула також багато інформації про письменницьку творчу кухню, оскільки головний герой роману — дуже крутий автор у творчій кризі. І хоча він (герой) й ділиться своєю формулою успішного твору: 10 кг В(арення) + 100 г Ф(екалій) = 10 кг 100 г Ф (хоче це — якраз про неуспішний твір), до цього варто додати ще тотальне п’янство, без цього, наскільки я зрозуміла, точно-преточно нічого не вийде (повернімося до епіграфа й зробімо висновки?)))))

На жаль, я раз по раз натикалася на ті 100 г Ф, які дещо зіпсували чудову ідею та захопливий сюжет роману. Наприклад, у книзі трапляються абсолютно зайві, як на мене, навіть чужорідні речі. Скажімо, історія вчительки: про її життєвий та трудовий шлях розказано багато й докладно (Дніпрогес, згвалтування, лікар, бібліотека), й усе це для того, аби за кілька сторінок жінку вбити і благополучно назавжди забути всі оті подробиці. Трапляються неточності: класна керівничка середніх класів вчить дітей із першого — а про молодшу школу забули? Натрапивши на цю деталь, я перестала перейматися історичною достовірністю перебування на Прикарпатті хрестоносців (чи когось дуже схожого на них), які задовго до християнізації Русі били, мордували, хрестили і в кращих традиціях інквізиції судили та палили полян, а ще організовували школи і вчили грамоти та молитов сільських дітлахів. До речі, про сільських дітлахів: маленька донька бідної вдови носила плащ із каптуром червоного кольору — ані крій, ані колір цього вбрання не притаманні середньовічним селянам, чи я помиляюся? Проте ви не помилитеся, якщо згадаєте казку про Червоний Капелюшок, і не дивуйтеся, бо її сюжет теж вплетено в канву роману. Зайва інструкція для замовлення квитків на потяг через сайт "Укрзалізниці". І геть зайва інфа про те, що розраховуватися варто картою "Приватбанку". Ну й так далі...

Багато у романі й сексу. Нічого поганого в сексі, звісно, немає. Однак коли 10-річній середньовічній дівчинці сниться сон про чоловічий статевий орган, якого вона до того начебто не бачила ніколи, проте уві сні роздивилася його ну дуже детально з усіма складочками шкіри, і коли це дитя починає відчувати якесь типу еротичне бажання під час процесу його згвалтування страшним чужим дядьком у страшній чужій церкві — це трошки перебір, як на мене...

Все, треба  зупинятися, бо чогось негативні відгуки пишуться натхненніше (мабуть, таки говорить заздрість недописьменника чи як?))) Хочу, втім, повторитися, що сюжет — захопив, тож книгу дочитувала вночі, бо було цікаво, чим же завершиться ця історія? Звісно (увага: далі спойлери!), геппі ендом. Проте на шляху до нього трапляється багато речей, у які я не повірила. Отой професор-народознавець, наприклад, спромігся швидко роздобути артефактні ножі, які переслали поштою з-за кордону, й переконати батьків убити їхню дитину. І батьки погодилися! Повторюю: сучасні батьки нічогісінько навіть не спробували зробити для того, аби врятувати нехай і одержиму злим духом доньку, бо якийсь старигань сказав, що тра тіко зарізати. До речі, якщо про почуття усіх членів сімейства так чи інак розповідається, то про малу Іванку — ані слова, вона — зла почвара й усе. А насправді ж це  — маленька перелякана дитина, на яку всі плюнули... І я б радше дізналася про її внутрішній світ, аніж про ще один життєвий та трудовий шлях — цього разу слідчого, який... теж гине.

Дітей мені щиро шкода — як пише Сашко Завара, "вони часо стають заручниками успіху батьків", і це не тільки героїв книги стосується, на жаль. Чесно та відверто, а головне — глибоко пише автор і ще про багато надважливих речей для кожного з нас: про стосунки в родині, про її цінність, а то й необхідність для повноцінного життя, про любов — ту, яка прощає і змінює, про силу волі та її відсутність, про те, як важко і як потрібно визначити, що для тебе важливе, а що — другорядне... Тож, як підсумок: про важливе у романі сказано сильно. А другорядне... Мабуть, для того воно й існує, аби таким "світочам літературознавства" й "недописьменникам", як я, було про що поговорити)))

Вид. "Видавництво Жупанського", 2017

Лариса Денисенко "Майя та її мами"

"Не було щастя, та нещастя помогло" — одна з моїх улюблених народних приказок. Ні-ні, я жодним чином не натякаю на те, що хтось із причетних до видання цієї книги нещасний))) Я про те, що розголос, викликаний погрозами на її адресу, мав абсолютно протилежний результат: книгу прочитає на порядок більше людей, як дітей, так і дорослих. Власне, дорослим, як стало зрозуміло, такі книги потрібні більше, ніж дітям. Бо коли відкриті світові (принаймні до якогось віку) юні серця, розуми і душі сприймають очевидні речі (у тому числі й неповні, нетрадиційні та покалічені сім’ї) як очевидні (перепрошую за тавтологію), то дорослим притаманно з широко заплющеними очима волати: "Такого у нас немає!" 

А чого саме — такого? Сиріт при живих батьках? Дітей без татусів? Малюків, які бачать найрідніших людей тільки через скайп? Школярів, що живуть на дві родини: таткову і мамину? Мулатів, котрим озираються услід, якщо не тицяють відверто пальцями? Чи й отих найстрашніших дітей, яких виховують одностатеві пари і які "обов’язково виростуть збоченцями"? До речі, останніх точно поки що немає, як і одностатевих пар, котрі відверто зізнавалися б про це, бо ж наше суспільство до такого зовсім не готове. Лакмусовий папірець у вигляді книги із провокативним заголовком це показав.

А книга — прекрасна! Щемка, світла і розповідає про найголовніше для дитини будь-якого віку: про любов і прийняття такою, якою вона є. Якими ми всі є, тобто — різними в усіх можливих (і навіть неможливих) сенсах.

Ілюстрації Марії Фої, вид. "Видавництво", 2017

Деніел Джеймс Браун "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"/Daniel James Brown - The Boys in the Boat

А чи траплялися вам книги, які ви не читали, а "дивилися", немов кінострічку, — бо настільки яскравими були картинки, описані письменником? Так от: цей роман зовсім не такий. Насправді він іще крутіший, оскільки не "кіно" показує, а робить із читачем набагато більше: занурює його в атмосферу, вмонтовує у життя героїв, переносить на місце подій і робить активним їх учасником. Принаймні, саме так я почувалася, читаючи "Диво в Берліні".

Роман документальний, причому в прямому сенсі цього слова, оскільки наприкінці книги у примітках вказано джерела  та авторів усієї інформації, використаної у кожному з розділів. Іще більше їх — на сайті (я залипла там на відео, і це було неймовірно: бачити героїв книги!). Тому у книзі практично немає діалогів та ліричних відступів, а якщо і йдеться про внутрішні переживання героїв, то вони не вигадані автором, а реальні (дивіться згадані вище примітки). Тобто робота, яку провів Деніел Джеймс Браун, вражає. Ще більше вражає його талант оповідача, який допоміг перетворити величезну кількість розрізнених розповідей, статей, записів в абсолютно цілісну картину. Не можна не оцінити і прискіпливість автора як дослідника: купа додаткових відомостей про Велику депресію в США, розвиток техніки, будівництво гоночних човнів, роботу з різними сортами деервини, фізіологічні нюанси веслярського спорту, становлення пропагандистського кінематографа в нацистській Німеччині і ще багато чого роблять роман частково енциклопедичним, проте анітрохи не нудним.

В основі сюжету (а він, попри все сказане вище, таки є))) — шлях звичайного амерканського хлопчини Джо Ранца до своєї мрії. Нею була перемога в Олімпійських іграх 1936 року, котрі проходили в Берліні. Втім, я помилилася: мрія була не тільки його, а й усієї команди, тренера, університету, штату Вашингтон та Сполучених Штатів загалом. Звісно, вона здійснилася (бо ж інакше навіщо було писати цілий роман?))), однак точна обізнаність із фіналом не позбавляє читача усієї насолоди від переживань за героїв під час кожних перегонів. Я розпереживалася пару разів  настільки, що... пропускала потрібну станцію метро))) А ще я носила цей величенький та важкеньний том із собою практично скрізь. А ще я зараз записую в чергу усіх бажаючих прочитати книгу — дорозхвалювалася, ага))) А іще я точно знаю, що "Диво в Берліні" стане однією з найкращих книг, прочитаних мною цьогоріч.

п.с. Невеличка порада тим, хто читатиме книгу: подолайте перші півсотні сторінок трохи неоковирного перекладу, не відкладайте роман, як збиралася зробити я, спотикаючись об текст, — це була б одна з найбільших помилок книгоманіячки))) Наступні 400 сторінок усе йтиме гладко, як весла у воду, — перевірено)))

Переклад з англ. Любові Пилаєвої, вид. "Наш формат", 2016

Жак Томас Білстейн "Пригоди дракона Бульки"

Якщо ви любите закохуватися у героїв книг, то вам конче необхідно познайомитися з драконом на ім’я Булька. Так його назвали не випадково, бо замість вогню він... Так-так, ви правильно здогадалися: видихує барвисті мильні бульбашки! Вже лише ця особливість здатна викликати захоплення як у дітей, так і в дорослих. А коли ви познайомитеся ближче і з драконом, і з його не менш оригінальними друзями, то... З вами станеться те ж, що і з нами: ми час від часу перечитуємо цю добру-предобру книгу, аби знову поспілкуватися з усіма її меншканцями і надихнутися на заподіяння один одному найціннішого, що може бути у родині: щирої турботи про інших.

Ілюстратор Фраснус Руйє, переклад із французької Світлани Колесник, вид. "Мікко", 2010

Стівен Кінг "Сяйво"/Stephen King - The Shining

 Ну що, можете мене вітати. З чим? З переляком, якщо з цим можна вітати. Зі справжнім переляком, який дав змогу зрозуміти, чому Стівена Кінга називають королем жахів. Бо до цього часу жодна з прочитаних мною його книг так і не спромоглася налякати по-справжньому (хіба що деякі оповідання).

Страшно мені було двічі: по-перше, від того невідомого, котре опанувало готелем і підпорядковувало собі його зимових мешканців, а по-друге, від окремо взятого Джека Торранса. Другий, зізнаюся, був страшнішим, бо я мимохіть дивилася на ситуацію очима дружини та почасти маленького сина. Чоловік, який має бути надійною опорою для них обох, виявляється не тільки найслабшою ланкою у протистоянні злу, а й переходить на його бік. Причиною цього я бачу його слабкість і зависокі як на таку малодушну особу прагнення, які не могли бути досягнені, бо ж чоловік для цього докладав мінімум зусиль. Натомість постійно шукав винних, як це часто робить кожен із нас (бо так справді легше), не припускаючи навіть, що в усьому (алкоголізм, стосунки з дружиною, втрата роботи, творчі невдачі) винен сам. Показовим у розвитку виправдання як суті Джека є ставлення чоловіка до батька: спочатку Джек ненавидів його за те, що той зробив з матір’ю і родиною, потім щиро виправдовував, бо сам став таким самим нездатним ні на що п’яницею. 

Після цього мого шквалу звинувачень на адресу героя ви маєте повне право сказати: в усякому разі у його божевіллі та жорстокості точно не Джек Торранс винен, а те, що жило в готелі й заволоділо його свідомістю. Однак у цьому і полягає один із нюансів таланту Кінга, котрий не просто розважає читача, а дає йому можливість зрозуміти дещо про себе: наприклад, чи здатні ми брати відповідальність за своє життя, чи ж постійно шукаємо винних...

Переклад Олександра Красюка, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2014

Мері Нортон "Роздобудьки в полі"/Mary Norton - The Borrowers Afield

Продовження пригод маленьких чоловічків  захотілося прочитати, щойно ми з сином перегорнули останню сторінку першої частини "Роздобудьків". Тим паче, що події, описані наприкінці кожної (тепер я це знаю точно) книги, так і провокують відразу взятися на наступну, аби дізнатися: що ж трапилося далі? Однак доки ми розжилися наступною книгою серії, доки читали інші, не менш захопливі, історії,  час минув, і це надало такої гострої радості від зустрічі з улюбленими героями, що ми прочитали досить об’ємну, як для п’ятирічки, книгу дуже швидко.

Про те, що чекало на крихітних утікачів із великого дому в полі, ми читали теж... у полі. Ну, майже))) Тож мали змогу бачити усі ті трав’яні джунглі, живопліт, потічки, жабок, жуків... Не повірите, але якось навіть наткнулися на практично такий самісінький, як у книзі, загублений шкіряний черевик! Щоправда, цей не був захований у нішу, а стояв на стовпчику у сподіванні, що знайдеться господар. Так і хотілося покласти його в якесь затишне місце: а раптом знадобиться якимось карпатським роздобудькам?)))

Про саму книгу нічого не казатиму: за мене вже розказала її популярність у світі, кількість перекладів та екранізацій. Додам лише, що, як на мене, вона того варта. Тож ми читатимемо далі)))

Ілюстрації Валерія Харченка, переклад з англ. Тетяни Вакуленко, вид. "ВД "Школа", 2016

Кетрін Інгрем "Це Воргол"/Catherine Ingram - This is Warhol

Попитала в гугла та з’ясувала, що ця мальовнича довідкова серія про художників налічує майже 20 книг, й аж руки зачухалися мати їх усі! Українською перекладено поки що дві, тож лишається чекати.

А поки що розкажу про вже прочитані. Власне, про них я вже досить емоційно розказала тиждень тому, коли писала про "Це Далі", бо ж говорила в основному про оформлення, ілюстрації та друк, а це стосується кожної з книг. Однак тоді, захоплюючись картинками, я мало зважала на особу митця. Цього разу придивилася безпосередньо до Воргола, й ой які неоднозначні думки він викликав!

Можете мене затюкати й закидати капцями, звісно, але я не розумію ну ніяк отого захоплення відверто асоціальними типами й ліплення з них кумирів. Навіть така коротка, я навіть сказала б, схематична біографія Воргола не викликала у мене навіть частки отого "вау!", яким супроводжують згадки про нього. Хіба що одному хотіла б повчитися: перетворювати на гроші усе, навіть відвертий мотлох. Так-так, я геть не тямлю на сучасному мистецтві))) Дохлі корови, мухи, брудні бляшанки й купи лайна  — то не те, за споглядання чого я готова платити гроші. І навіть пляшками з-під  кока-коли, хужодньо розставленими в кутку, мене не звабити. І червоний диван, на якому валялися голими дупами п’яні наркомани на роликах, я й даремно не взяла б — про купівлю з аукціону за самашечі гроші вже мовчу)))

Однак книга цікава — я  ж не про неї розмірковувала вище, ви ж зрозуміли)))

Ілюстрував Ендрю Рей, переклад Ростислава Паранька, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017