"Сонька" — це така тоненька-тоненька книга: трошки більше 120 сторінок. Така маленька, аж кишенькова: стандартний покетбуківський формат. І тексту геть мало: короткі розділи часом займають лише півсторінки, а то й кілька рядочків. Й героїв тільки двоє: він — моднявий молодий режисер зі столиці й вона — старенька бабця із села на кілька хат, що на кордоні з Білоруссю. А скільки у цьому романі всього іншого: життя, любові, болю, сподівань!
Захоплених відгуків про книгу зустрічала таку кількість, що прочитання довелося відкласти, аби враження були виключно моїми, а не нав’язаними кимось, хоч і мимохіть. Однак тепер і я з повним правом долучаюся до когорти тих, що наполегливо радять прочитати "Соньку" усім, хто іще цього не зробив.
Роман, попри свою лаконічність, епічний. Роман про Другу світову війну і кохання. Кохання безмовне, однак не німе. Кохання сліпе й засліпююче. Кохання жертовне й до скону. Кохання, яке не принесло щастя нікому. А ще — про мовчання й замовчування, про те, як оживає сказане й помирає почуте, про потребу мовчати і потребу говорити, і про час на все це. Ще — про розуміння, не когось кимось, а себе — собою. І про силу мистецтва також, зокрема сценічного. І про його оцінку масовим споживачем та професійними критиками, чиї думки не завжди збігаються. І про те, хто ж насправді має рацію в таких випадках: глядач (читач, слухач) чи спеціально навчена оцінювати мистецтво людина. А ви що з цього приводу думаєте?
Переклад із польської Остапа Сливинського, вид. "Комора", 2016
Немає коментарів:
Дописати коментар