Ну що, можете мене вітати. З чим? З переляком, якщо з цим можна вітати. Зі справжнім переляком, який дав змогу зрозуміти, чому Стівена Кінга називають королем жахів. Бо до цього часу жодна з прочитаних мною його книг так і не спромоглася налякати по-справжньому (хіба що деякі оповідання).
Страшно мені було двічі: по-перше, від того невідомого, котре опанувало готелем і підпорядковувало собі його зимових мешканців, а по-друге, від окремо взятого Джека Торранса. Другий, зізнаюся, був страшнішим, бо я мимохіть дивилася на ситуацію очима дружини та почасти маленького сина. Чоловік, який має бути надійною опорою для них обох, виявляється не тільки найслабшою ланкою у протистоянні злу, а й переходить на його бік. Причиною цього я бачу його слабкість і зависокі як на таку малодушну особу прагнення, які не могли бути досягнені, бо ж чоловік для цього докладав мінімум зусиль. Натомість постійно шукав винних, як це часто робить кожен із нас (бо так справді легше), не припускаючи навіть, що в усьому (алкоголізм, стосунки з дружиною, втрата роботи, творчі невдачі) винен сам. Показовим у розвитку виправдання як суті Джека є ставлення чоловіка до батька: спочатку Джек ненавидів його за те, що той зробив з матір’ю і родиною, потім щиро виправдовував, бо сам став таким самим нездатним ні на що п’яницею.
Після цього мого шквалу звинувачень на адресу героя ви маєте повне право сказати: в усякому разі у його божевіллі та жорстокості точно не Джек Торранс винен, а те, що жило в готелі й заволоділо його свідомістю. Однак у цьому і полягає один із нюансів таланту Кінга, котрий не просто розважає читача, а дає йому можливість зрозуміти дещо про себе: наприклад, чи здатні ми брати відповідальність за своє життя, чи ж постійно шукаємо винних...
Переклад Олександра Красюка, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2014
Немає коментарів:
Дописати коментар