Василь Усатенко "Танці навколо штучного хріна"

Ну що, ще один відгук на книгу з картинкою замість обкладинки. Колись я на цьому зосередила свою увагу, й ту книгу... видали! Тож сподіваюся, що ця невинна магія слова помножена на передноворічні дива посприяє публікації й твору, про який хочу розповісти.

Василь Усатенко — мій ФБ-френд. Дотепний, начитаний, цікавий у спілкуванні. Працює в сільському господарстві, тож не дивно, що пише про те, що добре знає: про село й селян. Ну, ви вже зрозуміли, що головний герой — тракторист. Ні, не той колгоспник-ударник, про якого понаписувано багато чого в минулому столітті. А сучасний селянин-підприємець, який викручується, як може, працює як віл, намагається почати щось нове, хоча йому й страшно. Такі ж і його двоє найближчих товаришів. Автор не ідеалізує цих чоловіків, тому я їм усім повірила. І жінкам також, бо їх образи теж виписані досить докладно й природно. Й без ідеалізації також, звісно. Тому і їм віриш — отим ревнощам, заздрості, намаганню помститися чи врятувати когось.

Наскрізної сюжетної лінії у творі нема. Це радше просто історія про звичайне життя. Яка, втім, захоплює — завжди ж цікаво підглядати за кимось у шпарину. А тут складається враження саме такого підглядання, тобто знову говоритиму про природність описаного (якщо набридли мої повтори, можна не читати далі))) І мова природна — як люди балакають. І метафор у міру. І напруженість певних моментів викликає адреналін... Тож справді хочу бачити цю книгу з обкладинкою, як належить)))

п. с. А до чого тут штучний хрін, хтось спитає? )))

Петро Білоус "Діагноз"

Ще одна повість вченого-літературознавця Петра Білоуса, яка побачила світ цьогоріч, справила на мене дуже глибоке враження. Люблю книги, котрі не дають однозначних відповідей на запитання, що виникають у процесі читання. Люблю, коли прочитане змінює тебе зсередини — нехай і на дрібку. Люблю, коли герої складні, стосунки невизначені, оцінку вчинкам дати складно, а своє ставлення до описаного однозначно сформулювати неможливо.

У повісті "Діагноз" усе це є. І відкритий фінал теж (і це я також люблю). Тож майбутнє головного героя можна домалювати самотужки, виходячи з побажань, настрою й внутрішнього стану. Я особисто залишила б героя жити. Ні, в те, що він одужає й позбавиться усвідомленого ним діагнозу (спойлер — це не медичне, а радше духовне поняття), я не вірю, але раптом він припинить шукати непотрібне йому й спроможеться на щось пристойне?

Окрім внутрішніх душевних терзань головного героя, покинутого всіма (принаймні він так думає), у книзі змальовані перипетії університетського життя, причому без купюр, як воно є. Картинка неприваблива, але правдива. Трошки детективності додає сюжету життя хитромудрого підприємця, який поплатився за свою підступність. Сцена грози й кохання прописана так гарно, що я чула й грім, і солодкі стогони закоханих. Але найбільше зачепила за живе думка про те, що в правильному місці та спокої й вода лікує, а в умовах стресу захворіти можна від самих лише думок — це дуже близьке мені нині... Хочу в квітучий сад...

Видавець О. О. Євенок, 2019

Наталія Зубарєва "Кишка всьому голова"

Я досить довго працювала в медичній журналістиці, аби сприймати медичну інформацію не лише з точки зору пересічного потенційного пацієнта, а й трошки зиркати на неї з того кута зору, з якого її сприйматимуть лікарі. Тому, дочитуючи третю книгу Наталії Зубарєвої (першими в серії вийшли "Вальс гормонів" і "Вальс гормонів-2"), сумнівалася, кривилася, подекуди перевіряла інформацію. Однак досить високо оцінила відвертість авторки, яка повсякчас повторює, що дотримується принципів функціональної медицини, але не заперечує постулати доказової, закликаючи й одних, і інших лікарів об’єднатися, аби надавати ще дієвішу допомогу пацієнтам.

У книзі "Кишка всьому голова" йдеться про мікробіом — досить нове, але вже й досить популярне поняття. Це сукупність бактерій, які живуть у людському кишечнику й не лише і без яких ми не ми. У прямому сенсі слова. Пригадуєте "Війну світів" Герберта Велса? Хто там врятував Землю й людство? Отож бо. Але так само як прибульці не змогли вжитися з нашими бактеріями, ми не зможемо жити без них. Змісту книги не переказуватиму, звісно, задовгим вийде відгук, але я багато речей і порад авторки-лікарки на замітку взяла.

Крім цього, Наталія Зубарєва розповідає про користь і шкоду багатьох речовин, якими ми користуємося в повсякденному житті, починаючи від пластикових ємностей для їжі й закінчуючи милом та шампунем. Отут мені вже страшно стало й схотілося втекти геть із міста, аби купатися в річковій воді, їсти квашену капусту та вирощену власноруч картоплю й забути про дезодоранти, косметику й інші блага цивілізації))) Бо якщо вірити авторці, все це — отрута (крім органічних продуктів із цілою низкою дозвільних наліпок на упаковках). Мабуть, легше все-таки не вірити на всі 100 й жити спокійно, не остерігаючись кожної пластикової пляшки, баночки чи гелю для душа))) Проте деякі речі взяти на замітку варто, що я й зробила — наприклад, якимось дивним чином зубна пасла на моїй поличці вже змінилася органічною, а скляного посуду побільшало. Воістину ми всотуємо інформацію, а потім, часом і не завжди свідомо, використовуємо її)))) Тож те, що й про що читати, схоже, треба обирати прискіпливо.

Переклад Ірини Хомчук, вид. BookChef, 2020

Всеволод Нестайко "Чарівні окуляри"

Я вже розповідала, що син захопився творчістю Всеволода Нестайка. Так от — не минуло й двох тижнів, як він приніс із бібліотеки наступну книгу цього автора. "Чарівних окулярів" я в дитинстві не читала, тож пригоди двох друзів ми переживали разом.

Реальність, фантастичність і якась наївна казковість поєдналися в цьому творі дивним чином досить гармонійно. Навіть козачок на невидимому конику сприйнявся сином нормально. А що? Різне трапляється в житті, особливо коли тобі геть мало років))) А вміння пробачати, враховувати помилки, виправляти їх і змінюватися знадобиться всім, незалежно від віку.

А ще я зрозуміла, що редакторською роботою, яку часто ношу додому, виховала в сина прискіпливого читача. "Помилка!" — раз по раз обурювався він. І якщо інколи за помилку сприймав щось недочуте чи неправильно прочитане мною, то, як не прикро, справжніх помилок та хибодруків у цьому виданні теж не бракувало. Що ж, принаймні редакторські навички в дитини вже сформовані))) А ще він виявився дуже послідовним. Яку книгу наступною він приніс зі шкільної бібліотеки, як гадаєте?))

Ілюстрації Юлії Радіч-Демидьонок, вид. "Країна Мрій", 2012

Сергій Жадан "Життя Марії"

Такої пронизливої поезії давно не читала. Вона підіймала в мені найсокровенніше, і то настільки. що часом я аж страждала від неможливості пережити всі ці суперечливі емоції насамоті...

Укотре захоплююся талантом Сергія Жадана відчувати людей. Зовсім-зовсім різних — від статі до світогляду. Відчувати глибоко, розуміти точно, передавати зрозуміло й транслювати світові те, про що більшість із них (нас!) мовчать і в чому не зізнаються навіть собі. 

Більше сказати про книгу нічого - її треба читати. Хіба ще зауважу, що до збірки увійшли й переклади Чеслава Мілоша та Рільке, а чорно-біді фотоілюстрації вдало поглиблюють відчуття. Здебільшого болю й безвиході...

Фотографії Іллі Павлова, вид. Meridian Czernowitz, 2015

Ентоні Берджес "Механічний апельсин" / Anthony Burgess - A Clockwork Orange

Якщо не зважати на Ірвіна Велша, то це — найприкріша, найвідразливіша й найправдивіша книга, яку мені доводилося читати. Правдива не в тій частині, де йдеться про перепрограмування особистості головного героя, а про жорстокість і її сприйняття схильними до неї особами. Герої роману — підлітки, школярі, які накачуються наркотиками й розважаються, нападаючи на випадкових перехожих, грабуючи крамниці, ґвалтуючи жінок... Однак найстрашніше не це, а те, що такий стан речей для хлопців — норма. Мабуть, я нині схожа на занудну тітку, яка читала надто правильні книги, жила тихим праведним життям і щонеділі ходила до церкви. Однак це не так. Але все одно всі мої знання про жорстокість світу й людей не заважають жахатися...

Проте книга не лише про це. Вона про значно більше: позбавлення людини свободи вибору. Навіть такого дивного, як вибір між однією неправильною з точки зору людей і моралі дією й іншою — ще гіршою. Бо хіба таке ув’язнення особистості в чітко окреслених рамках вибору не є такою ж жорстокістю, як і, скажімо, вбивство?

Роман належить до тих, які провокують дискусії. Навіть якщо дискутувати доводиться із самим собою. І, як на мене, саме в таких дискусіях і народжується та істина, яка є істинною саме для тебе...

Переклав із англійської Олександр Буценко, вид. "ПП "Рідна мова", 2019

Ено Рауд "Пригоди Муфтика, Півчеревичка та Мохобородька" / Eno Raud - Naksitrallid

Як же мені хотілося перечитати книгу, котра в дитинстві була однією з найулюбленіших! Трьох героїв-друзів із дивними іменами й дивною зовнішністю (вони дуже маленькі чоловічки, щось на кшталт гномів, естонською — наксітрали) я запам’ятала на все життя, так вони мене чимось вразили. А от чим саме — згадати було годі.

Читаючи синові дві перші історії з серії — "Котяча облога" та "Пацюча фортеця", я намагалася повернутися у своє дитинство й зрозуміти, що ж такого тоді знайшла в них. І, здається, здогадалася: чоловічки понад усе люблять справедливість і... природу. Ліс, звірі, дерева — все це я обожнювала так само, як і вони. І найулюбленішим героєм був, звісно, Мохобородько — такий собі лісовичок, у бороді якого росли брусниці й вилуплювалися пташенята, а ще її можна було запарювати для лікувального чаю.

Герої книги дуже характерні. Їхні діалоги навіть читати хотілося, імітуючи різні голоси. Спокійний врівноважений Мохобородько, романтичний самотній поет Муфтик, запальний  і емоційний Півчеревичок — усі вони різні, але це не заважає їм бути друзями. А ще в книзі багато котиків, яких син обожнює. А ще вочевидячки стає зрозуміло, як те, що становить загрозу, може стати тим, що рятує. А ще це просто цікаво...

Ілюстрації Валерія Харченка, переклад Олексанра Завгороднього, вид. "ВД "Школа", 2016

Мирослава Горностаєва "Життєпис Білого Ворона"

Від дня мого знайомства з Ельбером Прекрасним, його Повелителем Вогнеданом та жителями цієї чарівної країни минув рік. А в книжковій історії — три століття. Саме стільки часу знадобилося для того, аби ельберійці зібралися з духом і силами й повстали проти загарбників. Для цього потрібно було повірити в пришестя нового Повелителя (Месії, Вождя — читайте, як хочте) й об’єднатися навколо нього. Нічого не нагадує? Бо мені трилогія Мирослави Горностаєвої про Ельбер дуже й дуже перегукується з нашою дійсністю. От тільки картинка там яскравіша, герої характерніші, події динамічніші, ніж у наших вікні, стрічці ФБ чи на екрані телевізора...

Про українське фентезі, яким щиро захопилася, я достатньо писала у своєму блозі, аби нарешті цілком усвідомити, що воно існує: оригінальне, захопливе, яскраве. І це прекрасно, не побоюся голосного слова! Прекрасно й те, що книги цього жанру українських авторів видають, про них говорять, їх купують і читають. Щоправда, трилогії "Ельбер" Мирослави Горностаєвої (а книга, про яку розповідаю, — друга її частина) це не стосується: всі знайомі мені твори цієї авторки існують лише в електронному варіанті. А ще — у вільному доступі, що не дає талановитій письменниці жодного матеріального зиску, хіба що окрім прихильності читачів.

Отож про сам роман, нарешті. Це сповідь Білозіра, або Білого Ворона, який був вихований ельфом, хоча народжений моанським покидьком. Оце протистояння між переданим у спадок і вихованням було дуже цікаво спостерігати. Герой не уникнув помилок — ми їх практично всі робимо в період загострення юнацького максималізму, та ще й коли потрапимо під вплив сильної особистості. Але далеко не всі вміємо визнавати свої помилки, й іще менше готові виправляти їх — навіть ціною відмови від життя. Герой зміг. І тому, очевидно, авторка залишила його жити (на противагу героям першої книги "Вогнеден, Повелитель...". Ба навіть такий собі геппі енд влаштувала. І це було прекрасно! Тож далі точно буде (третю книгу вже залила в рідер)))

Всеволод Нестайко "Пригода в кукурудзі"

Соромно зізнатися, але з творчістю Всеволода Нестайка син познайомився... сам. Узяв цю збірку в шкільній бібліотеці. Прочитати сам на ГПД не подужав, тому приніс додому, аби надолужити перед сном (є у нас така традиція). Я почала читати і... пропала. Повернулася на -дцять років назад, у своє дитинство, бо ж практично всіх героїв усіх оповідань, котрі увійшли до цієї збірки, добре пам’ятаю, як і обставини, в яких вони живуть (здебільшого це радянське село).

Проте найцікавішою була реакція сина, який виріс на Гокінґівському Джорджі, сучасних ілюстрованих енциклопедіях, зарубіжній пригодницькій літературі. Він так захопився, що, здавши цю книгу в бібліотеку, приніс звідти... чергове видання Нестайка)))

І я його розумію: герої культового (не побоюся цього слова) дитячого письменника такі живі-живісінькі, що мимохіть починаєш читати діалоги на різні голоси, хекати від бігу чи хлипати, бо сумно. Про них не дізнаєшся — з ними проживаєш кожну їхню пригоду, якою б вона не була. І неважливо, де й коли відбуваються події: у тій пресловутій кукурудзі півстоліття тому чи практично на сусідній вулиці позавчора — дитячі емоції ж не змінюються, як і проблеми та радощі.

А щойно я втямила ось що: добре, що син сам знайшов автора, який — я впевнена — стане одним із улюблених. Бо це вже виключно його, а не мій вибір. І добре, що цей вибір тішить не тільки його, а й мене))) Принаймні, наразі)))

Ілюстрації Юлій Радіч-Демидьонок, вид. "Країна Мрій", 2011

Павло Дерев’янко "Аркан вовків"

У мене вже є низка читацьких звичок, до яких додалася ще одна: наприкінці року занурюватися у щось містичне й українське. Тогоріч це був "Лазарус" Світлани Тараторіної, а нині — "Аркан вовків" Павла Дерев’янка. Зізнаюся: від обох отримала колосальне задоволення, бо читати їх, насамперед, цікаво! А хіба це не головне для книги? Якщо скажете: "Ні!" — не помилитеся. Крім захопливого сюжету потрібне і ще щось, аби зачіпало за живе. В обох випадках це була українська міфологія, замішана на язичництві, до якого я дуже небайдужа. 

Однак повернуся все-таки до цієї конкретної книги. Вона писалася, аби бути продаваною. Й ані автор, ані літагентка (саме так, у нас уже з’являються люди цієї професії) не прогадали: на роман очікували ще до виходу, про нього говорять, на нього звертають увагу (мене навіть пригостили цукеркою у метро за те, що я дозволила роздивитися обкладинку)))), його купують і читають. І це — результат не тільки й не стільки таланту, скільки скрупульозного розрахунку попиту читацького ринку й цілеспрямованої роботи.

Але я не про те: якщо вам здалося, що я намагаюся зайнятися літкритикою замість написання звичайних відгуків, то це справді лише здалося))) Цей блог — місце не для аналізу, а для емоційних вражень. Тож про них: мені роман дуже сподобався! І легкістю тексту, й захопливим пригодницьким сюжетом, й оригінальністю фентезійного світу (трошки альтернативної історії, трошки магії й містики, трішки міфічності), й характерними героями-характерниками (тавтологія зумисна), й українськістю. Реальні історичні події та постаті тісно переплітаються з вигадкою, однак це не нівелює їх, а навпаки — підносить, хоча б тому що привертає увагу. Пояснення суті козаків-характерників, перемішане з вовкулаками (ой скільки про них я чула в дитинстві від бабусі!), начебто й відкриває таємницю, однак не розкриває всіх карт. Відвертий натяк на те, що "далі буде", — не тільки вдалий маркетинговий хід, а й обіцянка продовження задоволення від читання. Тож не знаю, хто як, а я чекатиму наступні книги — автор бо пообіцяв  цілу трилогію "Літопис Сірого Ордену"! Тож перо, чи то пак клаву йому в руки)))

Вид. "Дім Химер", 2019

Яцек Денель "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя" / Jacek Dehnel - Saturn. Czarne obrazy z życia mężczyzn z rodziny Goya

Повне занурення в голови, душі, життя трьох чоловіків — представників відомої династії художників. Хоча про династію я, очевидно, надто загнула: досі достеменно не відомо, чи був син великого Франсиско Ґойї художником. А про внука історія взагалі мовчить (принаймні ані в романі, ані в післямові, написаній мистецтвознавчинею, про це не згадується).

Однак книга, загалом, не лише про мистецтво, хоча йому тут відведено дуже вагому роль. Якщо я вже згадала про нього, то знову озвучу запитання: хто ким керує — натхнення митцем чи митець натхненням? Бо оте шаленство, яке змушувало обох Ґойя, батька й сина, знову й знову братися за пензель, аби висловити найпотаємніше, напевне, можна було б якось утихомирити, але воно з’їло б чоловіків ізсередини. Що, власне, й сталося із сином...

Роман написано у вигляді монологів трьох героїв: Франсиско, Хав’єра й Маріано — батька, сина й онука відповідно. Хронологічно оповідь охоплює понад півстоліття, хоча роман займає трохи більше 200 сторінок. Проте лаконічність не заважає читачеві осягнути багато подій не лише з життя родини, а й з історії Іспанії межі 17-го та 18-го століть (щоправда, мені інколи доводилося уточнювати деякі деталі у ґуґла). Яцек Денель спромігся зробити це завдяки неймовірній концентрації тексту. Тут немає нічогісінько зайвого. Жодних розлогих описів чи розмірковувань. Жодних діалогів. Жодних авторських відступів — просто монологи героїв. І цього більш ніж достатньо, аби уявити всі оті життя (в тому числі й жіночі, які ми бачимо виключно очима чоловіків), аби співчувати усім героям, аби злитися за те, що вони, такі рідні, хоч і різні,  не спроможні поговорити один із одним і знайти точки дотику, аби осягнути оту прірву між батьками й дітьми, між цілими поколіннями, котру годі переступити й нам...

А ще я вкотре захопилася неймовірним талантом цього молодого автора. Раніше прочитані романи "Ляля" та "Матінка Макрина" свого часу справили не мене дуже потужні враження. "Сатурн" не став винятком. Тож не дарма він чекав свого часу на прочитання — я люблю розтягувати задоволення від читання улюблених авторів))) 

Переклав із польської Андрій Бондар, вид. "Комора", 2015

Василь Тибель "Бурштин"

Практично всі анотації цієї книги починаються зі слова "захоплюючий". Саме з нього хотіла почати свій відгук і я, адже роман "Бурштин" Василя Тибеля побив мій особистий рекорд: я тричі (!) проїздила свою станцію метро, бо надміру захоплювалася сюжетними перипетіями цього твору. Біганина, стрілянина, викрадення, шантаж, скарби, секс, зрада, велике й могутнє чаклунство та ниці людці — це далеко не весь список того, що очікує на читача під палітуркою. Роман — чудовий екшн із елемнтами містики, від якого, як і від фільмів подібного жанру, неможливо відірватися. Однак він, як і фільми, забувається одразу ж після того, як екраном промайнуть титри, тобто перегорнеться остання сторінка...

Рівненщина, поліські заболочені ліси, багаті на бурштин, такий собі Клондайк українських масштабів і традиційне протистояння злодіїв різного штибу: простих, при посадах, хитрих і навіть чесних (такі теж бувають) — це головна тема роману. Як поліщучка, я спочатку кривилася від образів простих дядьків і хлопів, які нічого, крім лісу, в житті не бачили й не знають і чия хата здебільшого скраю. Бо хочеться ж бачити героїв, а не оте все, що я знаю! Але потім зрозуміла: відсутність великої пукавки, як у Рембо, і мотоцикл із коляскою замість бондівського астонмартіна геть не означають неможливість здійснити геройський вчинок. Нехай і не світ врятувати, як Брюс Вілліс, а хоча б свою доньку й піврідного села.

Головний герой роману саме такий. Він у міру чесний. Талановитий. Дбайливий. Щирий. Трошки пришелепкуватий (обов’язкова риса кожного героя, між іншим). Хитрий. Не здається, а шукає вихід із кожної халепи, в яку потрапялє (а халеп у книзі достатньо — сюжет вимагає). Саме тому він і заслужив на щастя (ви ж не сумнівалися в тому, що роман закінчиться  геппіендом?). Щастя отримали й майже всі позитивні герої книги. Може, тому воно видалося ну дуже притягнутим за вуха, аж розчарувало геть-зовсім. З іншого боку, чого я хотіла від кіноекшену? Глибини й філософії? То це не той випадок))) Я хотіла розважитися й відпочити, як то кажуть, мізками. Й у мене це вийшло на всі сто!

п. с. Зізнаюся однак, що після цього роману схотілося чогось суттєвішого, як-от шматочка шинки після десерту))) За шинку правив "Сатурн" Яцека Денеля. Але це вже інша історія. А тістечками, як і легким чтивом, я теж інколи люблю посмакувати.

п. п. с. Хороша ідея, до речі. Піду приготую чай, бо в холодильнику кілька свіженьких макаронів є)))

Вид. "Фабула", 2018

Олександр Корешков "Захар Беркут: Легенда"

У цієї книги, як у фільма, є продюсер — Максим Курінний. А автору та художнику Олександрові Корешкову я готова аплодувати — настільки чудово йому вдалося передати динамічність сюжету, кольори, звуки, настрій! Тобто можна сказати, що в авторів вийшов повноцінний мультфільм, акуратно складений під велику обкладинку.

Історія переповідає легенду про камінь Сторож, розказану Іваном Франком у повісті "Захар Беркут". Точніше, не переповідає, а показує — у розкішних ілюстраціях, надрукованих на високоякісному папері. Загибель останніх велетнів Карпат ми із сином переживали разом. І читали разом, хоча слів у коміксі мало, здебільшого це звуки, які супроводжують події. Звісно, не спойлеритиму, тому обмежуся кількома натяками: тут є зав’язка, кульмінація (тобто епічна битва) і розв’язка. Ні, не жартую, просто дійсно не хочу псувати враження від перегляду книги))) А вона точно стане однією з мастхевів прихильників ілюстрованих видань, а ще — фанатів Захара Беркута, які, підозрюю, у нас з’явилися після фільму.

Вид. "ArtHuss", 2019

"Бойфрендз. 13 історій про жінок, чоловіків і динозаврів"

Кажуть, жінці (та чого там — чоловікові також!) стільки років, на скільки вона почувається. Десь там. Усередині. Не печінку чи шлунок маю на увазі, а серце. Або душу. Чи самосвідомість, наприклад... Неважливо.

Так от: нарешті (чи зрештою) я відчула, що доросла. Доросла настільки, що не розумію, зовсім не розумію романтичних переживань із приводу хлопців, отих усіх сліз від нерозділеного кохання, або й від розділеного, але сліз, метеликів у животі й нижче чи вище (кому як пощастить), страждань, переживань у т. д. й т. п. А може, я просто занудна тітка, яка забула, що таке метелики?))) Не знаю. Однак розумію, чому не читаю любовних, жіночих і подібних романів — не втну просто)))

Історії про жінок і чоловіків (динозаврів не зауважила — одні люди)))) у новенькій збірці від дівчат-письменниць класні. Дуже різні (тобто на будь-який смак), деякі — оригінальні, інші — типові, а є й такі, що щасливі! А головне — жіночі, тобто на місці чоловіків я читала б подібні речі обов’язково, аби більше зрозуміти наші загадкові душі. Загадкові настільки, що часом і самим себе годі зрозуміти. Часто це й не потрібно, а от виговоритися — необхідно. Розповісти про те, "які вони всі сволочі" (це цитата не з книги, але точна)))), помріяти про прекрасного (чи хоча б якогось) принца, або ж, як нині кажуть, візуалізувати його, розповісти свою (чиюсь) історію, трошки змінивши імена, місця, вік тощо... Авторки й говорять. Розповідають, показують, малюють — образами, словами, емоціями. Однак до мене достукатися вийшло лише у двох. Кажу ж: надто доросла))). А як щодо вас?

Вид. "Брайт Букс", 2019

Майкл Берд "100 ідей, що змінили мистецтво" / Michael Bird - 100 Ideas That Changed Art

Мистецтво — це ремесло чи спосіб самовираження? Наскільки вправним треба бути митцю і чи достатньо однієї вправності? А може, йому треба щось більше, те, що шукали в галюциногенах і представники давніх андійських народів, і сучасні експресіністи? Та й узагалі — навіщо людині це мистецтво? Його ж на хліб не намастиш!))) Але ж малюють, десятки тисяч років творять — для чого? Невже мало було просто вполювати мамонта?

Очевидно, мало. І тоді, й нині. Люди змінилися, стиль життя змінився, технології, підходи, розуміння мистецтва змінилися, а потреба творити — лишилася.

На заголовок книги Майкла Берда "100 ідей, що змінили мистецтво" не зважайте, бо зробите мою помилку: я ж бо думала, що тут буде подано лише список основних ідей, які стали віховими для розвитку мистецтва, та наведено кілька прикладів, й усе. Але як я помилилася! Бо ця книга — дуже короткий, але досить вичерпний путівник по історії та філософії мистецтва. Й мені, людині, котра з мистецтвом, особливо з його теоретичними основами, завжди була на "ви",  багато чого стало зрозумілим. Утім, питань і усвідомлення великої кількості білих плям у моїй освіті виникло ще більше, тож працювати є над чим.

Автор не просто перелічує основні ідеї, які справили вплив на прогресивні кроки в мистецтві, а розгортає цілісну картину розвитку живопису й скульптури, а також таких сучасних видів мистецтва, як фотографія, перфоменс, виставки й музеї  (так-так, це не тільки зібрання картин, а своєрідний мистецький акт) тощо. 

Особливо цікаво було читати міркування про взаємний вплив митця й глядача. Як ви гадаєте, хто з них і на кого найбільше впливає? От і я тепер можу про це говорити довго))) І ще про багато чого. Наприклад, про місце жінки в сучасному мистецтві. Кажете, у нас рівноправність, й у цьому також? Помиляєтеся, бо навіть нині, в 21-му столітті, жінкам усе ще важко зайняти нішу в тому, що віками творили здебільшого чоловіки. Майкл Берд дуже цікаво й дуже співзвучно для мене пояснює фемінізм у мистецтві тим, що "особисте — це політичне", й наводить цитату Керол Ганіш, активістки руху за звільнення жінок: "Проблеми, про які говорять жінки, звертаючись до психотерапевта,  переважно стосуються їхнього соціального статусу як жінок, а не особистого психічного стану". І хоч це було скзано в 1969 році, хіба й досі не звучить актуально?

Книга щедро ілюстрована, а приклади настільки цікаві, що якби не суворе застереження видавництва про заборону копіювати та розповсюджувати вміст видання, я засипала б фейсбук цитатами й  прикладами, наведеними в ньому))) А вміння автора подавати матеріал оцінила чи не найвище: в нього немає академічної зверхності, яка часом відбиває бажання займатися самоосвітою. Усі терміни, вжиті в книзі, зрозумілі, а незрозумілі пояснюються одразу ж, у дужках, без потреби ґуґлити (хоча я це раз по раз робила, але лише для того, аби подивитсия твори, згадані в тексті й не наведені в якості ілюстративного матеріалу). А ще читати Майкла Берда зовсім не нудно, тож у мене є стимул рухатися далі, аби перестати бути "табула раса" в мистецтві...

Переклад із англійської Остапа Українця та Катерини Дудки, вид. ArtHuss, 2019

Роальд Дал "Чарлі і шоколадна фабрика" / Roald Dahl - Charlie and the Chocolate Factory

Творчість Роальда Дала, мабуть, жодного читача не залишила байдужим. Ані маленького, ані дорослого. Й історія про Чарлі — одна з найвідоміших його авторства — звісно, не виняток.

Так сталося, що кілька років тому ми з сином подивилися фільм, знятий за цією книгою. Коли взялися читати, гадала, що вся історія буде йому як нова. Але ні — дитяча чіпка пам’ять упевнено підсовувала синові картинки побаченого, й він наперед розказував мені, що ж станеться з дітками, котрі виграли золоті квитки й потрапили на фабрику Віллі Вонки. Однак пропозицію припинити читання, бо ж нецікаво, категорично відхилив. І справді: пережити ще раз чарівну мандрівку неймовірною шоколадною фабрикою — це таки задоволення!

Фантазії Роальда Дала немає меж. Я, наприклад, на подібне геть не здатна((( А будь-яка усвідомлена нездатність до чогось у кілька разів посилює захоплення тим, хто так може (писати, виконувати кульбіти на трапеції, вільно розмовляти японською, список можете продовжити на свій смак)))) Оті всі шоколадні водоспади, волохаті жуйки, ліфт без ліфтової шахти, умпа-лумпи зі своїми пісеньками, телевізор, який передає шоколад... Як, ну як можна таке вигадати???

Однак найбільше мене вразила відверта повчальність книги. Ну просто ідеальний матеріал для діток: отак не роби, бо буде вава, бачиш? А Чарлі чемний, то у нього зрештою все добре склалося! А в сина виникло логічне запитання: він чемний, бо голодував і мерз? А ті погані, бо в них усе було? Ми дооооовго обговорювали ці та інші нюанси... А ви як пояснили б дитині отаку майже християнську мораль: нужденних нагороджують, а багатих карають?

Ілюстрації Квентіна Блейка, переклад із англійської Віктора Морозова, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2016

Себастіан Фітцек "Пасажир №23" / Sebastian Fitzek - Passagier 23

"Психологічний", "детектив", "пасажир"... Ці слова викликали в мене якусь асоціацію з чимось цікавезним, та таку, що змусили одразу ж взятися за читання нової книги, щойно вона потрапила мені до рук. Уже в процесі я зрозуміла, що мимохіть згадала враження від майже однойменного роману Жана-Крістофа Ґранже, й злякалася: а раптом поірвняння цих двох майстрів гостросюжетної прози зіпсує задоволення? Ні, не зіпсувало...

Отже, Себастіан Фітцек запрошує читача на величезний і розкішний круїзний лайнер — одну з моїх блакитних мрій. Письменник, до речі, зробив усе, аби відлякати таких, як я, мрійників від непевного кроку на трап, бо ж на його кораблі коїться щось страшне — й воно описується в перших абзацах книги. Я всі кілька сотень сторінок чекала, хто саме й що саме робив у тому таємному, обладнаному під операційну, трюмі. Й дочекалася — однак це було дуже неочікуваним сюрпризом, який я оцінила)))

Основний сюжет крутиться навколо теми самогубств. Чи знали ви, що круїзні ланери — одне з найпоширеніших місць для скоєння самовбивства? Бо коли ти вистрибнув за борт — вже ніщо тобі не допоможе врятуватися чи то пак не завадить померти, хіба що диво. Однак насправді із цими самовбивствами все виявилося набагато складніше. І про це я мовчатиму як риба, бо ж терпіти не можу спойлерів))) Тому просто читайте.

P. S. А мріяти про навколосвітню подорож на величезному кораблі все одно не перестану — а раптом здійсниться?)))

Переклад із німецької Альони Куйбіди, вид. "Віват", 2019

Кейт Аткінсон "Руїни бога"/Kate Atkinson - A God in Ruins

Я очікувала чого завгодно від фіналу цієї історії довжиною в людське життя, тільки не того, що отримала. "Як???" — мовчки кричало щось усередині мене в осінню туманну ніч, але відповідей на такі запитання зазвичай ніхто ніколи нікому й ніде не дає.

Авторка у післямові чітко каже, що книга — насамперед про війну. Про людей у війні. Про британських льотчиків, які скидали тисячі бомб на німецькі міста. Про те, як вони гинули, виконуючи свою роботу й убиваючи сотні людей — не солдатів, ні, просто людей, жінок, дітей там, у майже невидимих будинках... Про сумніви і протиріччя, про сміливість і героїзм, і ще про багато чого, пов'язаного з війною...

Однак для мене цей роман був насамперед про мирне життя — після війни. Про любов і байдужість, страх і біль, радість і щастя, про квіти й птахів, сніг, дім, вибір, про дітей і онуків, заплутаність життя й неймовірність його поворотів. Про те, яке воно — життя — все-таки прекрасне, попри все (чи ж завдяки всьому?). І про те, скільки людей після кожної, кожнісінької війни не проживають своїх життів, своїх радощів і свого болю... І ще більше людей просто не народжуються... Їх тисячі, мільйони, ба вже мільярди. І так було вчора, й сьогодні, й завтра буде. Щодня, щогодини. Вічно.

Мені просто боляче...

Переклад Ярослави Стріхи, вид. "Наш формат", 2018

Ґжеґож Касдепке "Бон чи тон, або Гарні манери для дітей"

Польський автор Ґжеґож Касдепке став одним із улюблених письменників українських і дітлахів, і батьків — гадаю, зі мною ніхто з цього приводу надто не сперечатиметься? От і ми свого часу з легкої руки цього письменника читали-говорили з сином про почуття, потім — про безпеку вдома, а згодом прочитали й про тяжке життя принцес, і аж  чотири томи пригод детектива Нишпорки...

Книгу про гарні манери тримала на поличці нечитаних досить тривалий час. Усе видавалося, що ще зарано говорити з сином про ложки-виделки, сходи-ліфти, відвідини театру, черговість вітань й інші складнощі етикету, дотримуватися яких не до снаги, зізнаймося, й деяким дорослим. Коли ж почали читати, зрозуміла, що вчинила правильно. Бо й наразі, у сім років, доводилося більше пояснювати те, чому Буба й Куба, герої книги, постійно сваряться, ніж чому виделку треба тримати в лівій руці, а ніж — у правій (до речі, тренуватися цьому вже почали). У п'ятирічному віці, підозрюю, прикладом для наслідування стали б сварки між братом і сестрою, а не те, чому вони намагалися навчитися самі й навчити малого читача.

Хоча, може, я надто прискіплива? Втім, у будь-якому разі задоволення від веселих і дотепних історій ми отримали, причому всією сім'єю — чоловік не без задоволення підслуховував наші читання перед сном із сусідньої кімнати й також гиготів. Деякі правила етикету також осіли в головах — і моїй, і синовій))) Щоправда, в яких випадках жінка має йти ліворуч від чоловіка, а в яких — праворуч, я так і не допетрала. І ні, там усе набагато складніше, ніж диференціація на цивільного й військового, повірте. А не вірите — перевірте))) Я ж ходитиму, як зручніше. Бо так і справді зручніше)))

Художник Єва Поклевька-Козелло, переклад із польської Ярослави Івченко, вид. "Урбіно", 2016

Ілля Гурнік "Ієрихонські трубачі". Оксана Забужко "Код Гурніка"

Якби ви знали, скільки разів, читаючи цю книгу, я шкодувала, що не маю хоча б основ музичної освіти! Отримуючи колосальне задоволення від читання просто неймовірної (повірте на слово!) збірки "Ієрихонські трубачі" Іллі Гурніка, я постійно думала: а що ж відчувають ті, для кого ці всі бемолі, тональності, композиції, періоди й іще багато чого — не просто слова, а сенси? Тож якщо ви не тільки читач, а ще й музикант, я вам щиро заздрю...

Книга складається з коротких, інколи геть коротких — на кілька речень — оповідань та есе. Ви вже зрозуміли, що всі вони пов'язані з музикою, бо як же інакше, якщо автор — відомий музикант і композитор? Талановитий настільки, що талановитий у всьому — в тому числі літературі.

Герої оповідань здебільшого добре відомі нам усім. Бо хто не знає, скажімо, біблійну історію про ієрихонські труби? Або ж Діогена, який жив у бочці? Чи Шерлока Голмса, залюбленого у свою скрипку? Однак Ілля Гурнік їх усіх переосмислює — настільки, що мимохіть замислюєшся: а що іще я сприймала надто поверхово, геть не заглиблюючись у суть, яка може бути зовсім іншою, ніж звичне трактування міфів та традиційних сюжетів? А ще дуже-дуже тішили спочатку фінал кожної історії, а потім, коли я втямила, що в ньому завжди сховано сюрприз, очікування фіналу — дотепного, оригінального й зовсім неочікуваного! 

Післямова до видання, а точніше — окрема історія, написана Оксаною Забужко, чий батько в 70-ті роки минулого століття й переклав Гурніка українською, повертає з музичного ефіру на землю. Точніше, добряче гупає читачем об неї, чи то пак об радянську дійсність, у якій Ілля Гурнік (так-так, у Чехословаччині теж було достатньо радянської дійсності) писав, Стефан Забужко перекладав, а Оксана — росла. Це так боляче — знову й знову усвідомлювати, скільки  української еліти знищено протягом тих часів, які багатьма (і це ще страшніше) досі сприймаються як благословенна епоха стабільності, достатку, миру й за чим там іще тужать прихильники СРСР? А скільки інтелектуалів так і не з'явилося, бо не мало змоги зрозуміти, що можна мислити інакше й жити по-іншому? А скільки ще є різних "а скільки", які ми щойно починаємо відкривати, дарма що завершується третій десяток української незалежності. Чи буцімто незалежності? Бо ж це — не дата на календарі, а здобутки нації, народу, які могли б бути набагато чисельнішими й потужнішими, якби...

Переклад із чеської Стефана Забужка, вид. "Комора", 2019

Петро Білоус, Оксана Савенко "Демонізація української міфології"

Що вам спадає на думку, коли читаєте слово "монографія"? Щось наукове, заплутане й нудне, чи не так? Розумію, бо ж здебільшого воно так і є, нічого сказати))) Однак до монографії, написаної Петром Білоусом у співавторстві з Оксаною Савенко цей стереотип стосунку не має.

Відродження праукраїнських язичницьких вірувань нині стало майже мейнстрімом. РУНВіра — одна із найвідоміших конфесій (чи як їх називати?) такого напрямку. А ще ж є "Рідна Віра", заснована, до речі, аж 1934 року, "Ладовіра", "Ягновіри", "Орантійці" й навіть київська громада українських язичників під назвою "Православ'я". Однак навіть поверхове знайомство з їхніми догматами (а вони, як у будь-якій релігії, є) у мене особисто викликає класичне "Не вірю!". Не вірю, що саме таким чином і саме в це вірили мої предки-древляни, чию язичницьку сутність я, попри тисячоліття панування (хоча це спірне питання) християнства, усе ще відчуваю.

Прочитана мною монографія написана таким самим, як і я, вродженим, а не наверненим язичником — це я знаю напевне, бо Петро Білоус був моїм викладачем, науковим керівником і просто вчителем багато років. Тому він, спираючись на наукові роботи визнаних дослідників язичництва, пантеїзму та того, що християнство називає демонологією, а також на писемні пам'ятки Київської Русі, народні звичаї й обряди, "реабілітує" тих, хто в моєму древлянському світі реабілітації не потребує. Я про домовиків, польовиків, лісовиків, мавок, русалок, інших духів, які так і не піддалися знищенню, попри всі старання християнських клерикалів. Згадайте хоча б невмирущого Коляду, магічного Купайла, поклоніння зіллю на Зелені свята чи ж досі живих відьом, знахарів і відунів... Не знаєте таких? Можливо. Але це не означає, що їх не існує)))

Автори не просто перелічують всіх цих духів і наближених до них людей. Вони пояснюють, як відбувався процес демонізації тих, кого наші предки шанували як світлі сили, котрі допомагають людям. Розповідають, для чого це було потрібне тодішній владі й церкві. Відривають деякі таємниці (не)чистих духів, які я десь на підсвідомості знала завжди. Власне, навіть трошки підіймають завісу цієї самої підсвідомості, тобто колективного несвідомого, знищити яке за тисячу років не вдалося.

Цю книгу наполегливо раджу не лише дотичним до наукових історично-міфологічно-філологічних досліджень, а й усім, хто цікавиться нашою минувшиною та (хоч і дивно це прозвучить) фентезі. Так-так, високоякісним вітчизняним фентезі, що ґрунтується на близькій нам міфології. Це стосується й читачів, і, звісно, авторів.

Вид.: Житомир, Видавець О. О. Євенок, 2019

Марія Жученко "Загадка синіх блискавок"

Із французьким детективом Фуагре, який носить фіолетовий берет і знає багато всього цікавезного, та його помічницею, болонкою Жозефіною ми з сином познайомилися рік тому завдяки просто неймовірному величезному і яскравому атласу "Довкола світу з Фуагре". Тож коли дізналися, що українською вийшли кілька книг із серії "Фуагре та Жозефіна йдуть по сліду", питання читати чи ні не стояло.

Отож, перша історія в якій є загадкові НЛО, поганці, вчені й глобальні проблеми, прочитана сином самостійно й із захопленням. Цьому посприяли невеликі розділи, великий шрифт і яскраві ілюстрації (отакі критерії в малого читача))) Ну й захоплива історія, звісно. У ній, крім пригод, знайшлося місце й цікавій та корисній інформації. Наприклад, ми обговорили озонові діри, що це таке, чим нам загрожує і шляхи вирішення цієї проблеми. Може, хтось і справді винайде прилади, які випускають сині блискавки?))) Побачимо. А поки що плануємо читати наступну книгу із серії.

Художник Максим Долинний, переклад із російської Ольги Уліщенко, вид. "Віват", 2019

Арундаті Рой "Міністерство граничного щастя" / Arundhati Roy - The Ministry Of Utmost Happiness

Чекати на українське видання цього роману Арундаті Рой я розпочала, щойно дочитавши її "Бога Дрібниць". Ті, хто вже знайомий із творчістю цієї індійської авторки, не дадуть збрехати: й манера та стиль письма, й підняті нею теми надто відрізняються від широкого загалу літературних творів, аби їх не помітити. І тим паче, залишитися байдужим. Власне, я просто дуже небайдужа до Індії, в якій ще не бувала. Однак то Грегорі Девід Робертс своїм "Шантарамом", то Салман Рушді "Опівнічними дітьми", а тепер ось і Арундаті Рой двома романами просто творять нову мрію: побувати в цій дивовижній країні.

Події, описані в романі, охоплюють понад шість десятиліть часу й дуже багато людей. Абсолютно різних людей, які перетинаються волею долі, богів чи когось іще в старому Делі. Місто — теж повноправний герой книги, бо не тільки має своє особливе й особисте життя, а й взаємодіє зі своїми мешканцями, спілкується з ними, підказує й допомагає або ж навпаки — карає. Однак найбільше карають людей самі ж люди — найжорстокіші створіння на Землі. Про це мимохіть думаєш, коли знайомишся з долею делійських трансвеститів (не дивуйтеся — в Індії це завжди був окрема своєрідна каста, яка мешкала на окремих територіях за окремими правилами), про це не можеш не думати, читаючи про жорстоке протистояння в Кашмірі й про різню, яку раз по раз влаштовували одні одним то мусульмани, то індуси.

Спочатку мені здавалося, що в романі надто багато ненависті — значно більше, ніж любові чи й простої приязні. Але потім я зрозуміла, що дуже помиляюся. Що любов може бути різною, навіть геть не схожою на те, що ми традиційно звикли вкладати в це поняття. Любити можна й потрібно те тільки того, тому й так, як це дозволено суспільством, звичаями або релігією. Любити можна всупереч усьому цьому — хоча є одне "але". Полягає воно у внутрішній волі від соціальних та інших обмежень — без неї й жити, й любити, й ненавидіти по-справжньому не можна, не вийде...

Проте я точно знаю, що люблю такі глибокі вражаючі твори, люблю Арундаті Рой, люблю гарні соковиті переклади українською, люблю видавництва, котрі тішать читача новими книгами й люблю читати)))

Переклад із англійської Андрія Маслюха, вид. "Видавництво Старого Лева", 2019

Сашко Дерманський "Танок Чугайстра"

"Книга про Васька й слона" — так коротко назвав син "Танок Чугайстра" Сашка Дерманського. Васько — то один із головних героїв повісті, його одноліток. А слон... Ні, не скажу, бо то вже буде спойлер)))

А ще Ігор приніс зі школи книгу для додаткового читання — спеціально для того, аби показати мені, що в ній є уривок із повісті Сашка Дерманського, якої ми ще не читали. Й дуже пишається тим, що має переший особистий автограф від автора.

Однак я відійшла від теми, цебто від книги. Обрала її спеціально — аби ознайомити сина з основами української міфології. Звісно, тут ідеться про чугайстра й нявок, але ми мимохіть згадали й щезника, й тогощовскелісидить, і мавок, і русалок, й лісовиків... Тобто своєї мети я досягла))) Як і Ігор — отримати задоволення від цікавої історії. Це була та ситуація, яку я люблю: коли в нього очі вже злипаються, але просить прочитати ще трошки. Юні герої — дівчинка Лілія, її друг Іванко та згаданий на початку братик Васько — також домоглися свого, в цьому й сумніватися не доводиться. 

А що ж слон? Він смішив. Дуже, бо Ігор теж любить слонів. Наш он на дивані дрімає. А чи отримав Васько свого слона — достеменно не відомо, однак сподіваюся, що й у цього хлопчика все вдалося.

Малюнки Олени Шикури, вид. "Теза", 2017

Лідія Осталовська "Акварелі" / Lidia Ostałowska - Farby wodne

"Світ усе це міг помітити раніше, якби хотів", — нібито поміж іншим зазначає Лідія Осталовська, довівши свою розповідь про Аушвіц-Біркенау до моменту визволення табору радянськими військами. Я аж спіткнулася об цю коротку, просту, але таку глибоку фразу. Бо й справді: світ (тобто міжнародне співтовариство, якщо говорити сучасними штампами) не хоче бачити речей, які безпосередньо його не стосуються. Ані тоді, ані тепер. Навіть прикладів не наводитиму — їх достатньо, просто озирніться навколо або перегляньте стрічку новин.

А от авторка сконцентрувала свій погляд на одній зі страшних сторінок історії людства, про яку це людство воліє мовчати. Досі, хоча минуло вже три чверті століття. Йдеться про масове винищення нацистами циган, яке відбувалося в Аушвіці. От тільки про Голокост знають усі, а про Пораймос (так роми назвали геноцид їхньої нації) — одиниці.

У центрі оповіді цієї дуже невеликої за кількістю сторінок, але дуже величезної за обсягом болю книги — доля єврейської дівчини з Чехії Діни Ґотлібової. Навколо цієї сюжетної ниточки нанизується багато цікавої інформації, на позір геть не дотичної до теми книги. Наприклад, про створення та світову прем’єру діснеївського мультфільму "Білосніжка". До чого тут мультик, спитаєте? А до того, що в будь-якій сфері життя, виявляється, важливо, хто ти за національністю. Навіть нині — не варто себе обманювати...

Однак повернімося до Аушвіцу. Циганські бараки були ще страшнішими, ніж бараки для євреїв, поляків, інших. Бо тим, хто звик до простору й волі, для кого внутрішні закони — понад усе, опинитися в закритому приміщенні разом із тисячами людей було часом гірше за смерть. А смертей було дуже багато. Для дослідів, які проводив доктор Менґеле, достатньо було невеликої частки ув’язнених — їх старанно обирали за необхідними критеріями (близнюки, карлики, хворі тощо). Для фіксації генетичних особливостей відібраних екземплярів і знадобився талант Діни — вона малювала акварельні портрети піддослідних, завдяки чому й вижила.

Однак звільнення з концтабору не звільнило тих, хто вижив, від клейма "не тієї" національності. Це стосується й ромів, і євреїв. Частина книги, яка розповідає про те, якою ціною доводилося й одним, і іншим відвойовувати право на своє існування у нібито вже вільному від нацизму світі, мене вразила найбільше. Травми, отримані предками, завдають тяжких наслідків  світогляду, життю, долям нащадків (згадайте наш Голодомор). Так, і євреї, й роми зуміли сконцентрувати зусилля й вибороли собі хто — цілу державу, хто — насамперед право називатися повноцінною нацією, мати свій гімн і прапор, свої закони й говорити на рівних з іншими. Однак і нині (зізнайтеся самому собі, тихенько, якщо не можете вголос) їх якщо не відкрито переслідують, то традиційно зневажають. То чи зник нацизм? А тоді, після завершення Другої світової, він тим паче не міг щезнути. У тій же повоєнній Польщі було вбито близько тисячі вцілілих під час війни євреїв. У "новій Німеччині" приймалися й діяли закони про "протидію циганській пошесті". А про Голокост найголосніше заговорили  далекі від нього американці...

Це справді дуже невелика книга — менше 200 сторінок. Обсяг мого відгуку скоро, відчуваю, наблизиться до обсягу книги))) Однак про стільки речей іще хочеться згадати! Наприклад, про казковість життя: Діна Ґотлібова після табору смерті вийшла заміж за американського майже мільйонера й жила в зірковому Голлівуді. А ще вона все життя боролася за повернення намальованих нею портретів, спричинивши величезний міжнародний розголос, учасники якого озвучили питання, відповіді на яке поки що немає: кому належать мистецькі твори — митцю чи людству? Ще я не згадала про долі дітей-сиріт, які вижили там. Про нацистських злочинців, чиєї вини не спромоглися довести безпосередньо, тож вони не тільки жили собі спокійно далі, а й займали відповідальні посади в тій же Німеччині. Про формування євреїв не як нації, а як громадян своєї країни. Про протистояння християн і євреїв за право вшановувати жертв Аушвіцу-Біркенау. Про ненависть і про любов...

Перекладач Андрій Любка в анотації написав, що це "одна з книжок, які запам’ятовуються на все життя". Абсолютно згодна.

Переклад із польської Андрія Любки, вид. "Книги – ХХІ; Meridian Czernowitz, 2014.

Вахтанг Кіпіані "Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР"

Майже 700 сторінок, на яких — шість томів останньої кримінальної справи Василя Стуса, чотири статті Вахтанга Кіпіані та останній відомий текст Стуса "З таборового зошита", прочиталися досить швидко. Це не захопливий детектив і не чарівна фентезійна історія, але відірватися від книги було неможливо. Суха канцелярська мова документів, як не дивно, зуміла передати купу емоцій, почуттів, думок, багатогранність сумнівів, переживань, ненависті, захоплення, байдужості людей, які свідчили у цій справі.

Насправді книга не про Василя Стуса. Вона — про майже сотню інших, тих, хто його оточував. Ці люди діяли згідно зі своїми світоглядом, переконаннями, досвідом, потребами. Хтось із них розумів, до яких наслідків призведуть їхні слова, а комусь це було до шмиги. Однак уся справа Василя Стуса, логічним завершенням якої стала його передчасна смерть, ґрунтується саме на свідченнях цих людей. Тобто можна голослівно й безособово стверджувати, що його вбила система (і це буде правдою), а можна назвати поіменно тих, хто особисто поставив свій підпис під вироком (і це теж — правда). Тим паче, що всі імена, адреси, свідчення подані без купюр.

Читаючи, я собі зробила багато закладок у тих місцях, які особливо зачепили. Думала: от писатиму відгук, обов’язково згадаю і про цей стиль радянських протоколів, який тримається на слові "нібито" та на штампах; і про "заявления", написані простими людьми (С), які не вважали їх доносами; і про останнє слово Стуса, сказане ним на першому суді в 1972 році, — у ньому він відхрещується від "бандерівської преси", де були опубліковані його вірші, визнає, що висунуті йому звинувачення "багато в чому слушні", й "обіцяє більше так не робити". Потім закладок ставало все більше, бо я намагалася зрозуміти, в який момент Стус зрозумів, що це покаяння не має жодного сенсу, адже його й таких, як він, заповзялися знищити — тій державі не потрібні були люди, котрі вміють мислити й аналізувати, та ще й не мовчать при цьому. Однак тій державі потрібна була картинка "загального щастя", й вона створювалася так старанно, що прості люди щиро вірили: Стус — ворог, а вони — справжні патріоти. Власне, на превеликий жаль, відтоді потреба народу у сліпій вірі не зменшилася, а голоси тих, хто вміє мислити й має сміливість заявляти про це, губляться у гомоні натовпу (як і свідчення друзів Стуса — у купі доносів).

Практично нема закладок у записках "З таборового зошита". Не тому, що не зачепили, радше навпаки: там кожен абзац хочеться обмірковувати, цитувати, обговорювати. А ще хочеться перечитувати твори Василя Стуса, аби тепер по-новому осягнути саме його, а не лише простих людей (С), яким і присвячено цю величезну книгу. 

П. С. Віктор Медведчук згадується двічі: у протоколах суду, на якому він виступав у ролі адвоката (заявивши, що згоден із усіма звинуваченнями), й у статті Кіпіані "Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?" Власне, саме за висловлене у ній він і подав до суду на видавництво, автора й друкарню (як не дивно). Чим це закінчиться — побачимо. Історія триває...

Вид. "Віват", 2019

Олександр Волков "Таємниця покинутого замку" / Александр Волков - Тайна заброшенного замка

Ця книга дещо відрізняється від попередніх історій про Чарівну країну. Хоча б тим, що тут присутні... інопланетяни. А ще я в цьому романі побачила стільки зовсім неочікуваних алюзій! Скажімо,  історія підкорення менвітами арзаків (це два народи з іншої планети) нагадала мені дещо дуже важливе для нас сьогоднішніх. Особливо в розрізі мовного питання: менвіти насамперед забрали в талановитих і працелюбних арзаків мову, спочатку змусивши вивчити свою — цебто панівного класу, а потім заборонивши користуватися рідною й перетворивши таким чином іншу расу на безмовних і слухняних рабів. Вам ця історійка нічого не нагадує?

А далі, втім, усе досить шаблонно: мешканці Чарівної країни, об’єднавши зусилля й заручившись підтримкою дітлахів із Канзасу, зуміли перемогти загарбників. Однак вони також зуміли відсіяти зерно від полови, тобто зрозуміти, що в нібито єдиній команді зорельота, який прилетів із космосу, насправді нема єдності. Тобто в будь-якій ворожій армії є "погані" й "хороші", котрим потрібен шанс, аби зрозуміти та проявити свою хорошість. Утім, для цього потрібне насамперед бажання (чи то пак потреба) чинити по совісті, а не так, як накажуть...

І ще про одне хотілося б поговорити. Багато разів у відповідь на мої відгуки про цю серію книг Олександра Волкова чула , що він — звичайний плагіатор, який поцупив "Чарівника країни Оз", й нічого його читати та ще й хвалити при цьому. Однак ніхто з тих, хто робить такі закиди, не читав інших книг, написаних безпосередньо Волковим. Проте давати негативну оцінку всьому творчому доробку автора це незнання чомусь не заважає... То от собі думаю: якби жителі Чарівної країни чинили б так само, то позбавилися б і від менвітів, і від арзаків. Але ні — книжкові герої часто бувають мудрішими за реальних людей. На жаль чи на щастя — ще не визначилася...

Переклад із російської Наталії Сидорової, ілюстрації Ангеліни Канкави, вид. "ВД "Школа", 2017

Ірена Доускова "Гордий Будьщо"/Irena Dousková - Hrdý Budžes

Зараз буде відверта й щира (тобто непроплачена))) реклама одного з найулюбленіших моїх видавництв. Практично все, що виходить у "Комори", я читаю, зокрема стараюся не пропускати перекладів книг наших найближчих сусідів: чехів, словаків, поляків, тих, хто населяв колишню Югославію... Здебільшого автори розповідають про травматичний досвід своїх народів, здобутий завдяки більшовизму/комунізму/совєтизму тощо, такий зрозумілий нам із вами...

"Гордий Будьщо" Ірени Доускової — книга дещо незвичайна, бо написана від імені восьмирічної дівчинки. Ні-ні, це не дитяча література! Це дуже важлива історія для дорослих, бо розкаує про стільки важливих речей! Наприклад, про те, як важко жити в дитячому колективі дівчинці з нестандартною зовнішністю. Або про те, як по-різному сприймаються оточуючі люди дітьми з їхньою безпосередністю й дорослими. Або про найзаповітніші дитячі баажння, які часто залишаються невисловленими й тому нереалізованими. Чи ж про любов до батька — справжнього, незалежно від біологічної спорідненості.

І вторгнення радянських військ, що принесло з собою насильницьке впровадження "цінностей" СРСР, також описується з точки зору дівчинки. Тобто все нібито нормально, от тільки батьки потрапляють у немилість до керівництва театру, бо не хочуть вступати до партії. Й у школі начебто цікаво, тим більше, що мама дозволила ходити на збори жовтенят. Але незрозуміло, як партизани могли довго ховатися в лісі, де майже немає дерев. І сестра бабусі нарешті отримала дозвіл виїхати до родичів у далеку Америку. Але якби ж то трапилося раніше...

Переосмислювати історію своєї країни й свого народу дуже важливо. Розглядати її з різних точок зору, часом геть несподіваних. Досліджувати. Вивчати.  Однак не менш важливо знати, що подібне трапилося не лише з вами й що та, інша жертва спромоглася отямитися після ґвалтування й стати на ноги. Бо це додає наснаги.

Переклад із чеської Ірини Забіяки, вид. "Комора", 2015