Юрай Червенак "Богатир. Сталеве жезло" / Juraj Červenák - Bohatýr #1- Ocelové žezlo

Фентезі, події якого відбуваються в часи й на території Київської Русі, — це ж просто вау! Саме так я і подумала, коли побачила книгу на полиці магазину  і... поставила її назад: долати 400 сторінок дрібненьнько надрукованого словацького тексту видалося мені поганою ідеєю. Але потім повернулася й купила роман — перший із серії.

Подолавши сотні півтори тексту, спіймала себе на тому, що вже майже вільно крокую історією разом із її героями. А це — ті самі (ну, майже) богатирі, якими так пишаються падлюки, що вкрали у нас багато чого, і які в цій історії зовсім, зовсім інші. Ілля Муромець і його побратими — Микита Селянович, Єгор Святогор, Олешко Княжич тощо — члени дружини київського князя Святослава. А Святослав, своєю чергою, — просто взірець мудрого, людяного, цілеспрямованого й класнючого в інших відношеннях вождя, який підкорював численні племена, що жили на території сучасної росії, не стільки й не тільки мечем і силою, скільки мудрими й головне — далекоглядними рішеннями. Магія й чарівники (один, до речі, з племені древлян), дракони й відьми, підкорення Булгарського царства й прилеглих племен, чоловіча дружба й щира любов, стугоніння кінських копит і брязкіт сталі, розмови біля багаття й прямолінійні жартики — це те, що створило атмосферу, яка мене захопила. А ще тут раз по раз над лісами, полями, болотами й військом супротивників лунає переможний для нас і страхітливий для інших клич: "Киїіііііііів!". І це дуже, дуже гарна картина.

У книзі, крім органічно вплетених в роман міфів та історичних фактів, дуже круто означене релігійне питання: язичники, християни, мусульмани й ті, хто вірить у дракона, виявляється, можуть разом жити й досягати спільних цілей, якщо дозволятимуть іншим бути інакшими...

Книгу читала словацькою мовою, але нині вона й наступна частина серії "Богатир" уже доступні українською.

Вид. "Букшеф", 2023.

Підсумки читацького 2020 року

Ну ось і знову доводиться підбивати підсумки прочитаного за рік. 2020-й промайнув якось аж надто швидко, тож я більше готова розповісти про те, чого не встигла прочитати, хоча збиралася, аніж про прочитане. Втім, доведеться говорити про друге, бо такі правила))) Але скаржитися ці правила не забороняють (бо ж я їх сама тут встановлюю), тому ще раз погляну на картинку від Design Studio «King Julian», яку вибрала для цього допису, й поплачу над тим, що мені дуже рідко цьогоріч вдавалося втекти в книгу повністю, як я люблю. Читати так, щоб забути про час, місце й реальність. Щоб прожити ще одне повноцінне життя, як це вдавалося колись... Проте все-таки інколи вдавалося (бо ж інакше як пояснити те, що я кілька разів проїздила потрібну станцію))), і це вже непогано. У наступному році планую обирати більше таких "книг для втечі", а поки коротко (наскільки зможу))) про читане цьогоріч.

Спочатку цифри. Отже, загалом — 83 книги. З них:

- 36 — дитячі й підліткові;

- 30 — видані 2020 року;

- 22 — нонфікшн;

- 14 — написані українськими авторами;

- 2 — білоруською мовою;

- 1 — поетична збірка.

До невдач зараховую малу кількість українських книг і відсутність текстів англійською (причому другий рік поспіль, геть розслабилася). Беру на замітку й виправлятимуся. До досягнень однозначно належить читання разом із сином і навздогін за ним книг, за які просто так не взялася б, але які варті й згадок у блозі, й обговорень, і знайомства з ними загалом, а без дитини я цього точно не робила б. Також відкриття цього року — автобіографії (раніше цього жанру не любила) й український нонфікшн (наступного року, відчуваю, таких книг від українських авторів буде значно більше).

Тепер найскладніше й найцікавіше — списочки з вибраного (звісно, суб’єктивні)))

ТОП-10 художніх книг:

1. Альгерд Бахаревич "Собаки Європи".

2. Павло Дерев’янко "Тенета війни".

3. Софія Андрухович "Амадока".

4. Володимир Рафєєнко "Мондеґрін".

5. Жозе Сарамаґо "Рік смерті Рикардо Рейса".

6. Кен Лю "Паперовий звіринець".

7. Арт Шпіґельман "Маус".

8. Джордж Сондерс "Лінкольн у бардо".

9. Юркі Вайнонен "Німий бог".

10. Мілан Кундера "Безсмертя".

ТОП-5 нонфікшн:

1. Джошуа Д. Мезріч "Коли смерть дарує життя".

2. Ніна Брокманн, Еллен Сантеккен Дал "Книга для дівчат".

3. Арун К. Сінгх, Джон Генк "Твоє серце в моїх руках".

4. Святослав Беш "Три сторони щастя".

5. Ада Келгун "Чому ми не спимо".

ТОП-5 дитячих книг:

1. Ерін Гантер "Коти-вояки" (я прочитала поки що лише чотири книги серії, син дочитує восьму).

2. Суза Кольб "Вівсяна банда" (лінк на останню книгу з серії, але усі нас потішили).

3. Тімо Парвела, Бйорн Сортланд, Пасі Пітканен "Кеплер62" (прочитали всю серію).

4.  Всеволод Нестайко "Країна Сонячних зайчиків". 

5. Девід Вольямс "Бабця-бандитка".

АнтиТОП-5:

1. Іван Андрусяк "28 днів із життя Бурундука".

2. Люсі Гокінґ "Джордж і корабель часу".

3. Ельке Хайденрайх "Неро Корлеоне".

4. Жоель Діккер "Книга Балтиморів".

5. Срджан Срдич "Саторі".

І нова добірка з книг, дописи про які в блозі переглянуло найбільше читачів, —

ТОП-10 переглядів блоґу:

1. Володимир Рафєєнко "Мондеґрін".

2. Білоус Петро Васильович "Автобіографія. Бібілографія".

3. Джен Ґантер "Біблія вагіни".

4. Ніна Брокманн, Еллен Сантеккен Дал "Книга для дівчат".

5. Люсі Гутьєррес "Англійська для дорослих".

6. Кузько Кузякін "Біла трішки чорна-пречорна книжка". 

7. Всеволод Нестайко "Найновіші пригоди Колька Колючки й Косі Вуханя".

8. Гаська Шиян "За спиною". 

9. Всеволод Нестайко "Країна Сонячних зайчиків". 

10. Стів Пітерс "Парадокс Шимпанзе. Менеджмент розуму". 

Оя Байдар "Котячі листи" / Oya Baydar - Kedi Mektupları

Я вже не раз згадувала про те, що у нас досить значний перегин у бік англомовної літератури. Ще можна почитати переклади з французької, німецької, польської. Все, що поза цими мовами, — невелика дещиця того, що можуть нам запропонувати інші культури. До таких належить і турецька. Нагадайте-но мені когось, крім Орхана Памука? Отож-бо.

Однак я дуже люблю читати книги, які дають змогу зазирнути в досі невідомі вікна. Такою стали й "Котячі листи" турецької письменниці Ої Байдар. Свого часу вона була затятою комуністкою, брала участь у заколоті 1971 року, який було придушено. Потрапила у в’язницю, а потім була змушена емігрувати й понад 10 років жити далеко від батьківщини та поступово змиритися з тим, що ідеї комунізму потерпіли крах.

Саме про це — її книга. Розкидані по затишній Європі вчорашні комуністи переживають глибокий внутрішній злам. На календарі — 1991 рік, соціалізму кінець, і кінець сподіванням героїв на те, що їхні ідеї зрештою переможуть. Їм лишається одне — змиритися. Або ж ні...

Тут багато чого. Самотність у чужому світі. Зневага, а то й ненависть блідолицих європейців до смаглявих чужинців, що користуються благами суспільства, цінностей якого не поділяють. Внутрішній злам від програшу, від потреби втікати, від даремно прожитого життя. Кожен із героїв по-своєму переживає все це. Хтось намагається облаштуватися на новому місці, хтось — повернутися додому, де все вже геть по-іншому, а хтось вирішує померти.

Однак самі герої мовчать. Про них розповідають їхні... коти. Саме так: книга написала від імені котів, котрі живуть із цими людьми й пишуть одне одному листи. І це — ще один світ, можна сказати, паралельний і не менш цікавий за людський. Коти в цій книзі так само, як і люди, шукають своє місце в житті, прагнуть досягти чогось більшого, ніж лежання на дивані, досліджують людей і розвивають оригінальні теорії про те, чому ці двоногі здебільшого нещасні. Одна з них звучить так: люди не вміють радіти дрібницям. А коти — так. Тож будьмо, як коти))) А книгу раджу.

Переклад із турецької Ольги Чичинської, вид. "Алемак", 2020

Арт Шпіґельман "Маус" / Art Spiegelman - Maus

Здавалося б, про Голокост написано (та й прочитано) вже стільки, що викликати нову потужну хвилю емоцій від усвідомлення тих подій,  навряд чи комусь чи чомусь вдасться. Проте комікс Арта Шпіґельмана зачепив, і зачепив гостро. Ні, не способом подачі історії — досить (чи й надто) попсовим як для такої теми, проте цілком виправданим з огляду на мету: розповісти про це якомога більшій кількості людей. Мене розповідь Арта Шпіґельмана про долю свого батька Владека та його родичів зачепила насамперед відвертістю.

У книзі нема героїзації тих, хто вижив у тій м’ясорубці. Бо то було аж ніяк не героїзмом, виявом стійкості чи якоїсь внутрішньої сили (хіба що на якусь дещицю). Ті, хто вижив, завдячували насамперед щасливому випадку й умінню підлаштуватися під обставини: викрутитися, викупили себе чи рідних, втекти, скористатися найменшою можливістю зайняти тепліше місце, не геройствувати й не нариватися, довіряти інстинкту самозбереження й чіплятися за життя з усіх сил... Завдяки активній присутності оповідача (а про своє життя й спілкування з батьком Арт розповідає не набагато менше, ніж про часи війни) вдається зазирнути значно глибше. Наприклад, аж лякає неприйняття Владеком чорношкірих: він упевнений, що всі вони — тупуваті неосвічені типи, схильні до крадіжок, обману, підступів, та й узагалі — люди другого сорту. Він не здатен зрозуміти, що ставиться до них так само, як німці — до євреїв, бо вважає, що правий. А відтак щось раціональне є в лякаючому зауваженні психотерапевта, до якого ходить Арт після смерті батька: "Скільки вже понаписувано про Голокост. І нащо? Люди не змінилися... Може, потрібен новий, більший Голокост".

Звісно, не потрібен, бо ж геноцид — це щось аж надто типове для людей. Знищувати не таких, як ти (за яким принципом визначається "нетакість" — це вже дрібниці), — частина людської природи й історії людства. Пам'ятати, нагадувати й сподіватися, що подібне не повториться або ж повториться в значно меншому масштабі, — це все, що ми можемо.

Переклад Ярослави Стріхи, вид. "Видавництво", 2020

Софія Андрухович "Амадока"

Ті, хто слідкує за мною у фейсбуці, зауважили, як довго я читала "Амадоку", бо маю звичку (не знаю, добру чи погану))) ділитися вподобаними цитатами, й цю книгу я згадувала щодня понад місяць...

І роман того вартий. Софія Андрухович від часів "Фелікс Австрії" дуже й дуже виросла, й мене це неабияк тішить, бо тепер точно маю ще одну улюблену українську авторку. І ще одну книгу, яку радитиму прочитати з чистою совістю.

Роман дуже, ну дуже (часом аж занадто, зізнаюся) багатоплановий. Основна (точніше — просто перша) сюжетна лінія крутиться навколо бійця, пораненого й контуженого на нашій сьогоденній війні настільки, що він забув усе й усіх, і себе в тому числі. Однак його абсолютно випадково впізнала дружина, яка взялася повернути його собі і йому. Надалі все сплітається в шалений, заплутаний-переплутаний, неймовірних розмірів і найрізноманітніших структур клубок! Тут: дитинство бабусі головного (якщо його, німого й апатичного, можна так назвати) героя; історія єврейської громади невеликого містечка; винищення євреїв німцями за допомогою (так-так, непопулярно, але факт) українців у часи окупації; таємниче озеро Амадока, яке є на древніх картах стародавніх мандрівників, однак не існує в реальності; кілька валіз зі старими чорно-білими фотографіями, кожна з яких — цілий світ; мисливці за старовиною — такі типові-типові сучасники, яким байдуже до інших цінностей, крім грошей; одна з останніх скульптур Пінзеля й сам він, якому довелося ожити під вправним пером авторки; Григорій Сковорода, який постає не сторінками з підручника, а живою і складною людиною; Віктор Петров (той, що Домонтович), а з ним Зеров, Рильський, Драй-Хмара й іще десяток тих, кого ламала радянська репресивна система (цей цікавезний шматок тексту, втім, композиційно якось аж випадає з канви роману, але то я, може, чогось не допетрала); сувора зима в лісі побіля одного дачного селища; скрипіння старого будинку й людських душ, яким то гаряче то холодно разом; непорозуміння батька й сина як родовий спадок; любов — чиста й не дуже, жертовна й заздрісна, щира й з вигодою, спокійна й шалена, до скону й до першого випробування, і просто любов — без епітетів; фантазія, яка виявилася справжнішою за реальність; а ще багато, багато, багато болю, бо саме з нього, на жаль, здебільшого складається наша історія — і країни, й родин...

Пояснити все те, про що говорить Софія Андрухович і що переживають герої її епічного роману в кількох абзацах складно. Та й чи потрібно? Адже в кожного з нас — своє прочитання кожнісінького твору, тож моє нехай лишається при мені...

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2020

Жозе Сарамаґо "Рік смерті Рикардо Рейса" / José Saramago - O Ano da Morte de Ricardo Reis

У цьому романі мого улюбленого Жозе Сарамаґо все заплутано ще більше, ніж завжди. Головний герой Рикардо Рейс — вигаданий. Ні, не в тому сенсі, що він герой роману, це було б занадто просто. Він — реальний автор реальних віршів, але вигаданий, оскільки є одним із гетеронімів відомого португальського поета Фернандо Пессоа. Однак у романі Сарамаґо він цілком реальний лікар-поет, товариш такого ж реального, однак уже мертвого Фернандо Пессоа, котрому смерть, утім, не заважає приходити до Рейса й вести з ним тривалі розмови...

Все, мовчу, аби не заплутати вас іще більше. Й самій не заплутатися, пишучи відгук: занадто багато тем підняв автор у книзі.

Насамперед, це ті політично-суспільні події, котрі відбувалися в Європі загалом і на Іберійському півострові зокрема в рік смерті Рикардо Рейса — 1936-й. Фашизм і комунізм, революційні події в Іспанії й заворушення в Португалії, пошуки правильного вибору й "кипіння мас" — усе це читач сприймає з точки зору головного героя. А вона — банально обивательська: тобто щось десь відбувається, то й нехай, занурюватися в події та розбиратися в них Рейс не хоче, не має потреби й не бачить сенсу. Чи не знайомо це все?

Такий же поверховий він і в інших питаннях. Скажімо, в стосунках. Закрутивши роман із готельною покоївкою, він з не меншим (хоча тут більше пасувало б "з не більшим") запалом крутить ще один роман із дівчиною його рівня. Однак чоловік, попри вік та колись успішну кар’єру лікаря, такий же інертний у стосунках, як і в суспільному житті. Нібито й бажаючи щось змінити, він чекає рішень, які приймуть обидві жінки. Зачіпає (мене, зокрема) і його чітке розмежування соціального статусу: з покоївкою можна розважатися, як завгодно, навіть на її вагітність не надто відреагувати, а рівну собі й поцілувати боїться.

Не може похвалитися Рейс і успіхами в кар’єрі. У Бразилії, звідки він повернувся до Лісабона, у нього була успішна практика, яку тут він лише збирається відновити. Спати до обіду, безцільно тинятися вулицями, страждати від самотності — це все, на що здатні типові рикардо рейси того суспільства (та й у нашому їх достатньо). Хоча ні — він пише вірші. Точніше, переписує начисто те, що створив, коли був здатен відчувати емоції й прагнути чогось. Тож не дивно, що відсутність будь-якої мети в житті призвело до згаданої в заголовку смерті. Вона, щоправда, не менш дивна, як і все життя героя, якого нібито й не існувало.

Прикрість у тому, що інколи я теж почуваюся таким собі рикардо рейсом, якому до всього байдуже. Чи це карантин так впливає?

Лідія Осталовська "Акварелі" / Lidia Ostałowska - Farby wodne

"Світ усе це міг помітити раніше, якби хотів", — нібито поміж іншим зазначає Лідія Осталовська, довівши свою розповідь про Аушвіц-Біркенау до моменту визволення табору радянськими військами. Я аж спіткнулася об цю коротку, просту, але таку глибоку фразу. Бо й справді: світ (тобто міжнародне співтовариство, якщо говорити сучасними штампами) не хоче бачити речей, які безпосередньо його не стосуються. Ані тоді, ані тепер. Навіть прикладів не наводитиму — їх достатньо, просто озирніться навколо або перегляньте стрічку новин.

А от авторка сконцентрувала свій погляд на одній зі страшних сторінок історії людства, про яку це людство воліє мовчати. Досі, хоча минуло вже три чверті століття. Йдеться про масове винищення нацистами циган, яке відбувалося в Аушвіці. От тільки про Голокост знають усі, а про Пораймос (так роми назвали геноцид їхньої нації) — одиниці.

У центрі оповіді цієї дуже невеликої за кількістю сторінок, але дуже величезної за обсягом болю книги — доля єврейської дівчини з Чехії Діни Ґотлібової. Навколо цієї сюжетної ниточки нанизується багато цікавої інформації, на позір геть не дотичної до теми книги. Наприклад, про створення та світову прем’єру діснеївського мультфільму "Білосніжка". До чого тут мультик, спитаєте? А до того, що в будь-якій сфері життя, виявляється, важливо, хто ти за національністю. Навіть нині — не варто себе обманювати...

Однак повернімося до Аушвіцу. Циганські бараки були ще страшнішими, ніж бараки для євреїв, поляків, інших. Бо тим, хто звик до простору й волі, для кого внутрішні закони — понад усе, опинитися в закритому приміщенні разом із тисячами людей було часом гірше за смерть. А смертей було дуже багато. Для дослідів, які проводив доктор Менґеле, достатньо було невеликої частки ув’язнених — їх старанно обирали за необхідними критеріями (близнюки, карлики, хворі тощо). Для фіксації генетичних особливостей відібраних екземплярів і знадобився талант Діни — вона малювала акварельні портрети піддослідних, завдяки чому й вижила.

Однак звільнення з концтабору не звільнило тих, хто вижив, від клейма "не тієї" національності. Це стосується й ромів, і євреїв. Частина книги, яка розповідає про те, якою ціною доводилося й одним, і іншим відвойовувати право на своє існування у нібито вже вільному від нацизму світі, мене вразила найбільше. Травми, отримані предками, завдають тяжких наслідків  світогляду, життю, долям нащадків (згадайте наш Голодомор). Так, і євреї, й роми зуміли сконцентрувати зусилля й вибороли собі хто — цілу державу, хто — насамперед право називатися повноцінною нацією, мати свій гімн і прапор, свої закони й говорити на рівних з іншими. Однак і нині (зізнайтеся самому собі, тихенько, якщо не можете вголос) їх якщо не відкрито переслідують, то традиційно зневажають. То чи зник нацизм? А тоді, після завершення Другої світової, він тим паче не міг щезнути. У тій же повоєнній Польщі було вбито близько тисячі вцілілих під час війни євреїв. У "новій Німеччині" приймалися й діяли закони про "протидію циганській пошесті". А про Голокост найголосніше заговорили  далекі від нього американці...

Це справді дуже невелика книга — менше 200 сторінок. Обсяг мого відгуку скоро, відчуваю, наблизиться до обсягу книги))) Однак про стільки речей іще хочеться згадати! Наприклад, про казковість життя: Діна Ґотлібова після табору смерті вийшла заміж за американського майже мільйонера й жила в зірковому Голлівуді. А ще вона все життя боролася за повернення намальованих нею портретів, спричинивши величезний міжнародний розголос, учасники якого озвучили питання, відповіді на яке поки що немає: кому належать мистецькі твори — митцю чи людству? Ще я не згадала про долі дітей-сиріт, які вижили там. Про нацистських злочинців, чиєї вини не спромоглися довести безпосередньо, тож вони не тільки жили собі спокійно далі, а й займали відповідальні посади в тій же Німеччині. Про формування євреїв не як нації, а як громадян своєї країни. Про протистояння християн і євреїв за право вшановувати жертв Аушвіцу-Біркенау. Про ненависть і про любов...

Перекладач Андрій Любка в анотації написав, що це "одна з книжок, які запам’ятовуються на все життя". Абсолютно згодна.

Переклад із польської Андрія Любки, вид. "Книги – ХХІ; Meridian Czernowitz, 2014.

Вахтанг Кіпіані "Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР"

Майже 700 сторінок, на яких — шість томів останньої кримінальної справи Василя Стуса, чотири статті Вахтанга Кіпіані та останній відомий текст Стуса "З таборового зошита", прочиталися досить швидко. Це не захопливий детектив і не чарівна фентезійна історія, але відірватися від книги було неможливо. Суха канцелярська мова документів, як не дивно, зуміла передати купу емоцій, почуттів, думок, багатогранність сумнівів, переживань, ненависті, захоплення, байдужості людей, які свідчили у цій справі.

Насправді книга не про Василя Стуса. Вона — про майже сотню інших, тих, хто його оточував. Ці люди діяли згідно зі своїми світоглядом, переконаннями, досвідом, потребами. Хтось із них розумів, до яких наслідків призведуть їхні слова, а комусь це було до шмиги. Однак уся справа Василя Стуса, логічним завершенням якої стала його передчасна смерть, ґрунтується саме на свідченнях цих людей. Тобто можна голослівно й безособово стверджувати, що його вбила система (і це буде правдою), а можна назвати поіменно тих, хто особисто поставив свій підпис під вироком (і це теж — правда). Тим паче, що всі імена, адреси, свідчення подані без купюр.

Читаючи, я собі зробила багато закладок у тих місцях, які особливо зачепили. Думала: от писатиму відгук, обов’язково згадаю і про цей стиль радянських протоколів, який тримається на слові "нібито" та на штампах; і про "заявления", написані простими людьми (С), які не вважали їх доносами; і про останнє слово Стуса, сказане ним на першому суді в 1972 році, — у ньому він відхрещується від "бандерівської преси", де були опубліковані його вірші, визнає, що висунуті йому звинувачення "багато в чому слушні", й "обіцяє більше так не робити". Потім закладок ставало все більше, бо я намагалася зрозуміти, в який момент Стус зрозумів, що це покаяння не має жодного сенсу, адже його й таких, як він, заповзялися знищити — тій державі не потрібні були люди, котрі вміють мислити й аналізувати, та ще й не мовчать при цьому. Однак тій державі потрібна була картинка "загального щастя", й вона створювалася так старанно, що прості люди щиро вірили: Стус — ворог, а вони — справжні патріоти. Власне, на превеликий жаль, відтоді потреба народу у сліпій вірі не зменшилася, а голоси тих, хто вміє мислити й має сміливість заявляти про це, губляться у гомоні натовпу (як і свідчення друзів Стуса — у купі доносів).

Практично нема закладок у записках "З таборового зошита". Не тому, що не зачепили, радше навпаки: там кожен абзац хочеться обмірковувати, цитувати, обговорювати. А ще хочеться перечитувати твори Василя Стуса, аби тепер по-новому осягнути саме його, а не лише простих людей (С), яким і присвячено цю величезну книгу. 

П. С. Віктор Медведчук згадується двічі: у протоколах суду, на якому він виступав у ролі адвоката (заявивши, що згоден із усіма звинуваченнями), й у статті Кіпіані "Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?" Власне, саме за висловлене у ній він і подав до суду на видавництво, автора й друкарню (як не дивно). Чим це закінчиться — побачимо. Історія триває...

Вид. "Віват", 2019

Ірена Доускова "Гордий Будьщо"/Irena Dousková - Hrdý Budžes

Зараз буде відверта й щира (тобто непроплачена))) реклама одного з найулюбленіших моїх видавництв. Практично все, що виходить у "Комори", я читаю, зокрема стараюся не пропускати перекладів книг наших найближчих сусідів: чехів, словаків, поляків, тих, хто населяв колишню Югославію... Здебільшого автори розповідають про травматичний досвід своїх народів, здобутий завдяки більшовизму/комунізму/совєтизму тощо, такий зрозумілий нам із вами...

"Гордий Будьщо" Ірени Доускової — книга дещо незвичайна, бо написана від імені восьмирічної дівчинки. Ні-ні, це не дитяча література! Це дуже важлива історія для дорослих, бо розкаує про стільки важливих речей! Наприклад, про те, як важко жити в дитячому колективі дівчинці з нестандартною зовнішністю. Або про те, як по-різному сприймаються оточуючі люди дітьми з їхньою безпосередністю й дорослими. Або про найзаповітніші дитячі баажння, які часто залишаються невисловленими й тому нереалізованими. Чи ж про любов до батька — справжнього, незалежно від біологічної спорідненості.

І вторгнення радянських військ, що принесло з собою насильницьке впровадження "цінностей" СРСР, також описується з точки зору дівчинки. Тобто все нібито нормально, от тільки батьки потрапляють у немилість до керівництва театру, бо не хочуть вступати до партії. Й у школі начебто цікаво, тим більше, що мама дозволила ходити на збори жовтенят. Але незрозуміло, як партизани могли довго ховатися в лісі, де майже немає дерев. І сестра бабусі нарешті отримала дозвіл виїхати до родичів у далеку Америку. Але якби ж то трапилося раніше...

Переосмислювати історію своєї країни й свого народу дуже важливо. Розглядати її з різних точок зору, часом геть несподіваних. Досліджувати. Вивчати.  Однак не менш важливо знати, що подібне трапилося не лише з вами й що та, інша жертва спромоглася отямитися після ґвалтування й стати на ноги. Бо це додає наснаги.

Переклад із чеської Ірини Забіяки, вид. "Комора", 2015

Джеронімо Стілтон "Таємниця Сфінкса"

Це перший синів повноцінний комікс. Та й мій також, зізнаюся))) І далі буде, тому що це ж цілий мультфільм, а не книга!

Однак про те, що таке комікс, не розказуватиму — тупо трошки, чи не так? А от про його зміст трошки поговорю. Так от: мені сподобалося. Усе, починаючи з реальних історичних фактів (це я як мама дуже зацінила), продовжуючи цікавим сюжетом і закінчуючи добре продуманою навігацією: на форзацах докладно намальовано й написано, хто кому яка миша і хто цим мишам коти-пірати)))

Папір гарний, сторінки не розвалюються (принаймні після першого прочитання, яке тривало два тижні))), гортати сторінки й передивлятися особливо емоційні моменти — то одна з улюблених синових справ, тож далі буде.

Ілюстрації Лоренцо де Претто та Давіде Корсі, переклад Андрія Поритка, Луїджі Морано, Максима Войцеховського, вид. "Ірбіс Комікси", 2019

Умберто Еко "Номер нуль" / Umberto Eco - Numero zero

Ви працюєте в ЗМІ? Ви читаєте ЗМІ? Ви краєм ока слідкуєте за новинами? Ви дізнаєтеся про те, що відбувається у світі, лише із соцмереж? Тоді ця книга — для вас! Тобто, по суті, вона — для кожного, кого хоч трошки цікавить мистецтво маніпулювання свідомістю суспільства.

Роман, можна сказати, свіженький, вийшов друком 2015 року (за рік до смерті Умберто Еко). Тому й нюанси інформаційної сфери, описані в ньому,  настільки актуальні, що часом навіть аж боляче було від усвідомлення: нами ж постійно й скрізь маніпулюють! А головне — ми на це ведемося! Навіть часом із радістю, бо ж так потрібно, аби хтось за нас вирішив, що добре, а що погано, хто винен, хто молодець і що робити.

Умберто Еко відверто говорить про те, що журналіст не може бути вільним: на його думку впливають головний редактор, власник видання, та й пересічні читачі також. До речі, ви знали, що "Пересічний громадянин" — це назва однієї з правоцентристських італійських партій середини минулого століття? Ні? Я теж, але тепер знаю, й не тільки це. Автор вірний собі як науковцю-історику, тому тут багато інформації, покликаної не розважати, а змушувати аналізувати, зазирати в примітки, копирсатися у Вікіпедії й прозрівати.

За сюжетом (це не спойлер, не бійтеся))) герої книги — зібрані з різних ЗМІ журналісти — мають випускати газету, яка розповідала б виключно правду. Оскільки це нереально, то газета не видаватиметься насправді, а просто готуватиметься — про всяк випадок, у якості каменя за пазухою одного з можновладців. Однак те, як саме робляться "правдиві новини" (а вони й справді не брехливі!) часом вражає навіть мене, людину, котра знає журналістську кухню з найрізноманітніших боків. 

Крім того, тут є й любовний сюжет, і детективний, і навіть загадковий. Наприклад, іще одним героєм роману мимохідь стає Беніто Муссоліні — один із журналістів упевнений, що його не стратили після війни, а допомогли сховатися  чи то у Ватикані, чи то в Аргентині (як, утім, і Гітлеру), аби при потребі підняти сили, котрі могли б протистояти комунізму. І це не просто загадка чи теорія, а ціла низка скрупульозно зібраних фактів, які підштовхують до певних висновків.  Італія після закінчення Другої світової війни з усіма проблемами, пов’язаними із залишками фашизму, який постійно намагався (хоча чого я тут вжила минулий час?) підняти голову, наслідками "холодної війни", пошуками свого місця у світі, котрий постійно змінюється, — також один із повноцінних героїв роману. А ще в книзі такий живий Мілан — ним разом із героями можна було просто гуляти! Утім, як і в інших романах Умберто Еко. Люблю його за те, що змушує вмикати мізки, всотувати інформацію, думати й аналізувати. І насолоджуватися текстом, звісно))

Переклад Юлії Григоренко, вид. "Фоліо", 2015

Петро Білоус "Житомирські підземелля: потойбіччя"

Майже завжди, коли читала книги про давні таємниці й загадки якогось міста, думала: "Най би про рідний Житомир щось подібне потрапило до рук! Бо ж є про що розповісти!" Й от бажане візуалізувалося... Тобто матеріалізувалося... Цебто надрукувалося))

Про житомирські підземелля знають практично всі житомиряни. Однак мало хто їх бачив і ще менше тих, кому поталанило в них побувати. Зате переказів, легенд, історій і вигадок скільки! Й усі вони дбайливо зібрані Петром Білоусом під обкладинкою цієї невеликої повісті. Ба більше, тут також зібрані наукові як підтвердження цих історій, так і спростування. Й не лише того, що стосується підземель. Скажімо, дата заснування Житомира, виявляється, притягнута за вуха радянськими партійцями, які хотіли не відстати від Києва й собі заробити по грамоті/подяці/медальці, бо ж у жодних письмових джерелах ця роздмухана мильною булькою інформація не зафіксована. Й кому, як не відомому вченому-медієвісту, котрим є автор повісті, про це точно знати?

Проте, попри цікаві історичні факти та реальні фотоілюстрації, це — все-таки художня книга з усіма наслідками. Тут і романтична історія про кохання, й реалістична — про підступність декого із сильних світу цього, й містична — про таємницю житомирських підземель (а вона існує!) Шкода лише, що вийшла повість невеликим тиражем у невеликому видавництві, й про неї мало хто дізнається... Тому ось і розказую)))

Вид.: Житомир, Видавець О. О. Євенок, 2019

Людмила Рублевська "Пантофля Мнемозіни" / Людміла Рублеўская - Пантофля Мнемазіны

Чудово, що сьогодні українські читачі можуть знайомитися з сучасною літературою багатьох наших сусідів, яка нині перекладається ледь не масово й користується неабияким попитом. Однак прикро, що білоруси, з якими нас пов’язує значний шмат спільної історії, на українському книгоринку представлені дуже нечисленно. Власне, я, крім "Ночі дракона" Валерія Гапеєва, нічого українською не читала.

А от новий роман Людмили Рублевської читала білоруською — придбала його на Книжковому Арсеналі, куди традиційно приїздить багато зарубіжних книгарів. Оскільки частину відпустки проводила на рідному Поліссі, то вирішила, що рідна мені (саме так!) білоруська мова вдома згадається швидше. Так і сталося, бо коли спочатку трохи спотикалася об деякі слова, то дочитувала роман уже вільно, та й у розмовах із рідними й друзями почала використовувати багато красивих білоруських слів...

Однак досить лірики, я ж маю розповісти про роман. Чесно зізнаюся: отримала набагато більше, ніж очікувала. Бо продавець пообіцяв заплутаний детектив, а натомість виявилося, що книга — зовсім про інше. Насамперед вона — про пам’ять: національну, історичну, класову. Про те, як її десятиліттями, які вже, втім, злилися в століття, нищили, стирали, переписували, змінювали. Та й продовжують — якраз про це й ідеться в одній із трьох умовних частин книги, присвяченій сучасному часу. Головна героїня, — комп’ютерна дизайнерка, солом’яна вдова й "свідома білоруска", якщо можна так сказати. Вона знає історію, не сприймає нищення національної свідомості, спілкується з однодумцями, а ще — має сайт, де публікуються фанфіки. Й от одна із публікацій неочікувано тісно переплітається з реальністю, ба навіть із життям Ірини — це другий шар оповіді. Тридцяті й повоєнні роки минулого століття, репресії й переслідування вільнодумців та незгодних і вчених, котрі не співали в унісон із визнаними партією науковцями, брудна "справа лікарів", а ще — кохання й містика, яка проявляється й у реалі... Обидві історії переплітаються так неймовірно, що відірватися від книги стає неможливо (надолужувала ночами, чесно). Й уже коли читач думає, що все розкладено по поличках, а роман — це все-таки вигадка й містика, починається третя частина, в якій з’являється авторка власною персоною. Вона розкриває секрети своєї кухні, й з’ясовується, що насправді все набагато страшніше, ніж написано в книзі, а головне — деякі герої та їхні історії реальні. Так само, як реальні історії мільйонів інших героїв, про яких не написано книг, але які так само загинули в лабіринтах ГУЛАГу. Як  і реальний біль від усвідомлення кривавих сторінок історії — нашої спільної...

Вид.: Мінск, Выдавец А. М. Янушкевіч, 2018

Боріс Джонсон "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію"/Boris Johnson - The Churchill Factor: How One Man Made History

Чому ім’я Черчилля досі означає щось неймовірне? Неймовірні риси характеру, неймовірні таланти, неймовірну впертість, неймовірні рішення? Чому досі жодна особистість не побила рекорду Вінстона Черчилля, ба навіть рекордів, бо ж бути чи не найвидатнішим політиком цілого сторіччя й отримати Нобелівську премію з літератури — це вже два досягнення. А як вам те, що Черчилль ще був і неабияким живописцем? І журналістом (уривки з його воєнних репортажів, наведені в цій книзі, просто змушують пошукати й почитати щось із його книг того часу). І винахідником. І льотчиком. І чоловіком та батьком. І...

Та годі перелічувати всі його чесноти — це вже зробив автор цієї книги (та й не лише він). Подекуди здавалося, що вже аж надто ідеалізується постать цього британця, великого й видатного, не сперечаюся, однак не міг же він бути настільки ідеальним!

"Не міг", — погоджується Боріс Джонсон і намагається чесно розповісти про недоліки характеру героя своєї книги, скажімо, про його пияцтво, пристрасть до тютюну, впертість, вимогливість до оточуючих, схильність маніпулювати іншими й багато чого іще, притаманного звичайній людині (бо ж цей чоловік таки не був суперменом). Однак якщо подивитися на всі ці нюанси з іншого боку, то без них Черчилль не був би Черчиллем, а історія Європи (та й Сполучених Штатів, Індії, Ізраїлю, Ірану, багатьох інших країн Близького Сходу — колишніх складових Британської імперії) склалася б геть інакше.

Найцікавішою мені видалася сторінки, які стосуються Другої світової війни. Про цей період я досить багато читала, однак досі подивитися на події очима жителів острова не доводилося (хіба що герої чудового, до речі, серіалу "Війна Фойла" дещо допомогли свого часу). Й от я собі міркую: що було б, якби британці вчинили так само, як голландці, бельгійці, французи, тобто здалися фактично без бою? Якби Черчилль не закликав співгромадян боротися до кінця, який "настане тільки тоді, як кожен із нас поляже, захлинувшись власною кров’ю"? Чи могли б наші східні сусіди пишатися своєю (чи все-таки "своєю"?) перемогою?

Я не переказуватиму всі ті нюанси боротьби, які часто мають геть не героїчний вигляд (одне лише знищення французького флоту, щоб він не потрапив до рук нацистів, разом із понад тисячею моряків чого варте). Проте якби не було цих жертв, не було ленд-лізу від американців (а залучення їх до боротьби на материку, який вони вважали чужим, — це також заслуга Черчилля), не було впертості британських льотчиків, у якому світі нам довелося б жити нині? Втім, історія не любить умовного способу, тому не гадатимемо, а просто вчитимемося на її подіях і на вчинках людей, які варті наслідування. Черчилль — один із них.

Переклад з англійської Юрія Гірича, вид. "Віват", 2019

Славенка Дракуліч "Вони б і мухи не скривдили. Воєнні злочинці на суді в Гаазі"/Slavenka Drakulić - Ne bi ni mrava zgazili: ratni zločinci na sudu u Hagu

Як на мене, цю книгу варто прочитати кожному з нас. Бо те, що тоді, в 90-ті, переживали народи Югославії, частково (і слава Богу, що не повністю) нині повторюється в нас. І продовження буде — маю на увазі Трибунал, котрий розставить крапки над ступенем вини певних осіб і мірою відповідальності усіх інших. Хоча останнє — усвідомлення своєї особистої відповідальності за те, що відбувається, — обов’язок кожного з нас. Кожного з тих, хто б і мухи не скривдив, якби...

У збірці есеїв Славенка Дракуліч не стільки розповідає про воєнні злочини та злочинців (хоча за поверхового прочитання може видатися, що книга саме про це), скільки дошукується причин того, чому звичайні люди стають злочинцями. Кожен із героїв книги розглядається з точки зору звичайного хорвата/серба/іншого, з точки зору родича/товариша/сусіда, з точки зору стороннього спостерігача. Й те, які метаморфози можуть відбуватися з найзвичайнісінькими людьми, вражає...

У ФБ я багато цитувала цю книгу. Одного разу це викликало дискусію про те, що люди не обирають бути злочинцем, що за них це роблять умови, в які вони потрапляють. Що винних насправді — одиниці, всі інші — жертви. Але ж постійте: ті, хто за часів Сталіна написав той мільйон доносів, могли б їх і не писати, чи не так? Ті, хто тоді в Хорватії тирив телевізори з домівок виселених сербів, могли б їх не красти? А ті, хто нині ділиться в соцмережах неперевіреними й часто дуже маніпулятивними дописами, які посилюють соціальну напругу в Україні, також роблять це цілком добровільно! Тому ступінь вини за злочини визначає Трибунал, а от відповідальність, як зазначає Славенка Дракуліч, лежить на суспільстві загалом, тобто на нас із вами.

Переклала з англійської Роксоляна Свято, вид. "Комора", 2018

Сергій Сингаївський "Дорога на Асмару"

Мусила дати емоціям влягтися, аби написати більш-менш притомний відгук на цю книгу. Бо вражень вона викликала стільки, що годі було впорядкувати їх одразу. Тепер можна принаймні спробувати)))

Отож, це роман українського автора про події у далекій для нас Ефіопії в далекі для багатьох часи (80-ті роки минулого століття). Сергій Сингаївський не дарма взявся за таку незвичну для сучасної української літератури тему — він був очевидцем багатьох подій, оскільки працював там як військовий перекладач. Тому не дивно, що головним героєм твору (точніше, одним із головних героїв) є саме молодий військовий перекладач. Наскільки цей образ можна ідентифікувати з автором, відомо лише йому)) Однак Андрієві віриш, бо надто знайомі всі його прагнення й сумніви, притаманні радянській людині.

Власне, намагання зрозуміти, ким же була ота пресловута "радянська людина", стало одним із ключових для мене. Жити в системі, бути її гвинтиком, хоча й сумніватися (свідомо чи інтуїтивно) в доцільності та правильності того, що ти робиш, — чи ж не хрест, який мусили нести громадяни "великого й могутнього"? Ні, не всі, звісно, а ті, котрі могли дозволити собі розкіш мислити й аналізувати. От і герой розуміє, що щось тут, у буцімто дуже похвальній допомозі потерпаючим від голоду мешканцям півночі Ефіопії (а точніше, Еритреї, яка боролася за свою незалежність), не те. Й шукає відповіді. І знаходить. Чи майже знаходить, бо... Ні, не спойлеритиму, й не сподівайтеся)))

Однак якщо ви подумаєте, що у нас, котрим пощастило прозріти після засліплення радянщиною, все гаразд, то помиляєтеся. Ще один головний герой (ага, їх тут двоє) живе в сучасному Києві. Він той, кого зазвичай називають мажором: батько забезпечив хлопця й хорошим житлом, і хорошими клієнтами. Він гарний, успішний, досить багатий, дівчат вдосталь, друзі є, однак про те, що чогось у його житті все-таки не вистачало, починає розуміти лише після смерті матері (і це не спойлер, а перша сторінка роману))) Зрештою, зважується шукати себе, і йому це майже вдається. Чи таки вдається? Це вирішує кожен читач для себе.

У романі є ще один герой, якого можна назвати головним. Це голод. Або ж голодомор. Бо голод як природне явище суспільство здатне подолати самотужки, якщо не матиме перешкод. А от коли ці перешкоди створюються державою або тими (чи й тим — згадайте Сталіна), хто її уособлює, то це вже голодомор. Автор не лише сам (вустами героя) розмірковує над природою цього явища, а й знайомить читача з тими, хто глибоко досліджував це питання, називає авторів та книги, котрі я вже взяла собі на замітку. Не можна не побачити паралелі з Голодомором в Україні, бо хоч корінна причина була різна (в Ефіопії його справді спричинила посуха), наслідки можна назвати ідентичними: знищення мільйонів людей, здебільшого селян. Так, Захід активно взявся допомагати бідним ефіопцям, однак наткнувся на залізний щит диктаторського режиму, тому врятувати вдалося набагато менше людей, ніж можна було б, якби... Але історія, як відомо, не має умовного способу....

Ще одна річ мені припала до душі в цій книзі: можливість подивитися, як живуть народи, про які або геть нічого не знаєш, або чув щось краєм вуха. Така собі мандрівка в інший світ, але не енциклопедична й суха, а жива, з можливістю чути мову, засвоювати нові слова й поняття, відчувати запахи, звуки, спеку, мокнути під зливами й страждати від спраги, навіть коли навколо повно води, бо її небезпечно пити. А ще таке "оживлення" подій змушувало бачити внутрішнім зором висохлих від голоду дітей, стражденних матерів і багато-багато мертвих, яким не змогли допомогти. Чому не змогли? Читайте й міркуйте самі.

п. с. Ще лише почався мій читацький рік, а я вже знаю, яка книга точно потрапить до списку найліпших. А ще відкрила для себе нове видавництво, з добіркою якого знайома не була. От думаю, де взяти ще трошки часу на читання?)))

Вид. "Кліо", 2016

Кім Тхюї "RU"/Kim Thuy - RU

Невеличка книга в’єтнамської авторки, котра живе в Канаді. Ну зовсім невеличка: якихось півтораста сторінок. Та й списані вони не повністю: часом невеличкі розділи займають половину, а то й третину сторінки. Але скільки в цій невеличкій книзі всього вмістилося!

В’єтнам і війна, про яку ми знаємо здебільшого з голлівудських фільмів, видаються нам такими далекими й у просторі, й у часі, що цікавитися тими подіями я якось і не намагалася. Тут начебто й своїх історії та воєн вистачає. Тож події, описані Кім Тхюї, були для мене просто кількома словами та датами. Однак вона на цих півтораста сторінках зуміла змалювати все, що тоді відбувалося на її Батьківщині. Передати страх і біль, сподівання й розчарування, радість і сльози, війну й мир. Саме так, бо спогади, котрі уривками записує авторка, охоплюють час і до війни, й після війни та втечі. Мало того: вона зуміла розказати не лише свою історію, а історію цілої великої родини, пояснити зв’язки між багатьма людьми різних поколінь, покопирсатися в психології своїх батьків і своїх дітей, вивернути читачеві  найсокровенніше, й то так, що в нього — читача — починає проситися назовні й щось своє, про що він волів би мовчати, але чи треба?..

Я дуже люблю книги, які не можна назвати банальними ані з огляду на сюжетну канву, ані на художні засоби вираження, які перевертають щось у мене в душі й змінюють. Ця — одна з таких.

З французької переклала Зоя Борисюк, вид. "Видавництво Анетти Антоненко", 2018

Алекс Хавр "Казки Нового часу, або Про що вам не розповідали у школі, та ви й не запитували"/Алекс Хавр - Сказки Нового Времени, или Что вам не говорили в школе, да вы и не спрашивали

Історія — це не наука, це насамперед історія, пробачте мені таку банальну гру слів. Так, вона складається з науково доведених фактів, обґрунтованих припущень та логічних домислів, але насамперед це має бути історія з головними героями, другорядними дійовими особами, фабулою, різними сюжетними лініями, зав'язками, кульмінаціями та розв'язками, іншими літературними, драматичними та навіть ліричними прибамбасами. Бо інакше замість історії ми отримуємо нудну хронологічну таблицю, за якою — порожнеча. І прикро, що у школах, ба навіть вишах саме з таблиць і складається опанування предметом. Але добре, що з'являються книги, котрі змінюють цю прикру ситуацію.

Не так давно українців (та й не лише нас) дуже потішив вихід у світ "Історії України від діда Свирида". Історичні дати там також є, не переживайте, однак головні у ній — історичні особи та історичні події. Це ж саме стосується і "Казок Нового часу" Алекса Хавра, прочитати які я конче раджу тим, для кого, як і для мене, історія — це досі нудна хронологічна таблиця. У цій книзі півтисячі років, котрі відносять до так званого Нового часу, перетворюються на зрозумілу пересічному читачеві послідовність причин і наслідків, королі й королеви з часто однотипними іменами набувають індивідуальних рис характеру, а аналіз без синтезу (автор — вчений-хімік, тож мимохіть слово приклеїлося)))), однак із логікою й обґрунтуваннями, з якими важко сперечатися, просто фізично відчутно розширюють кругозір.

Спочатку розділи книги писалися як дописи в авторському блозі (раджу пошукати його, там багааааато цікавого!). Тому текст насичений інтернет-мемами та приколами, відсиланнями до фільмів, серіалів, творів художньої літератури, образотворчого мистецтва. Численні примітки, або маргіналії, як їх називає автор, часто допомагають втямити, про що йдеться, а часом навпаки — ще більше спантеличують читача, тож готуйтеся до того, що легко й просто не буде. Однак буде весело, бо в Алекса Хавра — чудове почуття гумору, й посміятися читачеві також доведеться. А ще — порадіти з того, що науково-популярна література високого штибу з’являється в Україні.

Вид. "Проект "Баловство", 2018

Поліна Жеребцова "Тонка сріблиста нить"/Полина Жеребцова - Тонкая серебристая нить

Щоб читати Поліну Жеребцову, потрібно набратися сміливості. Особливо ж коли ти вже давно прочитала її "Чеченські щоденники" і знаєш, як боляче, дуже боляче, страшенно боляче тобі буде...

Ця книга тривалий час чекала на прочитання. Я її брала до рук, гортала, потім все-таки відкладала... Однак потім, прочитавши "Осляче поріддя", зрозуміла, що, попри біль, у творах Поліни Жеребцової є багато світла й любові, багато людяності, турботи про ближнього (та й чужого) й сподівань на щастя, яке ми часто не в змозі оцінити, не пізнавши горя...

"Тонка сріблиста нить" — збірка дуже різних за тематикою, характером, жанром, настроєм та післясмаком оповідань. Однак їх усі об’єднує одна дуже важлива річ — неабиякий талант авторки. Чи то дивний сон, який наснився маленькій дівчинці, чи то містичне видіння дорослої жінки, чи то коротенька замальовка про одного з численних сусідів у Грозному, чи то майже повість про долю двох (лише двох із тисяч!) дітей, які щезли у круговерті війни, — все, буквально все зачіпає за живе. Щось — образами та метафорами, щось — влучним словом і тонким спостереженням, щось — неймовірним болем, який важко уявити... І перевертає твій світ. Й розширює його. І змушує відчувати трошки інакше, інакше дивитися на людей, інакше чути новини й інакше жити... А це — важливо.

З російської переклала Оксана Думанська, вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

Ірина Власенко "Чужі скарби"

Давно мені не траплялося можливості сісти за написання відгуку відразу по тому, як дочитала книгу. По свіжих слідах, так би мовити. Чи то пак враженнях. А вони мене накрили з головою, тому про "Чужі скарби" говоритиму багато й захоплено — попереджую)))

Як на мене, у романі Ірини Власенко є все, аби задовольнити будь-якого читача. Хочете романтичну історію про кохання у Парижі з геппіендом? Читайте. Хочете чогось серйозного, сповненого філософських роздумів і насиченого цитатами з розумних книг? Теж читайте. Ви не прихильник любовних романів і полюбляєте реалістичні твори, сюжет яких ґрунтується на реальних історичних подіях? Вам теж варто прочитати цей роман, бо тут стільки фактів про кілька хвиль еміграції українців, Першу та Другу світові війни, Голодомор і колективізацію, холодну війну, залізну завісу, сіру пострадянську реальність, Майдан та війну в Україні, майстерно вплетених у канву життя героїв, що нудно не буде.

Крім того, ви отримаєте змогу гуляти Парижем, прекрасним осіннім Парижем, сповненим світла й романтики, попри всі негаразди, як-от війна, дощ чи вкрадений рюкзак, блукатимете вузенькими вуличками, зазиратимете до кав’ярень і зустрічатиметесь із кимось дорогим у Люксембурзькому саду. Ви перейматиметеся долею членів дивної розгалуженої великої родини, яких життя розкидало двома світами — Францією та Україною, — аби потім дати їм змогу знову зустрітися. Ви зануритеся у плетиво причин і наслідків, розмірковуватимете про місце України на карті світу і про вплив на її формування козаків у давні часи, обурюватиметеся "глибокою стурбованістю" країн Заходу подіями, які відбуваються в нашій країні, журитиметеся й радітимете разом із героями книги.  Ви мимохіть почнете шукати своє місце у своєму ж житті, як би дивно це не звучало, бо часом ми під впливом обставин губимо себе й потім ніколи не знаходимо. Мабуть, не надто наполегливо шукаємо...

Вид. "Віват", 2018