Лідія Осталовська "Акварелі" / Lidia Ostałowska - Farby wodne

"Світ усе це міг помітити раніше, якби хотів", — нібито поміж іншим зазначає Лідія Осталовська, довівши свою розповідь про Аушвіц-Біркенау до моменту визволення табору радянськими військами. Я аж спіткнулася об цю коротку, просту, але таку глибоку фразу. Бо й справді: світ (тобто міжнародне співтовариство, якщо говорити сучасними штампами) не хоче бачити речей, які безпосередньо його не стосуються. Ані тоді, ані тепер. Навіть прикладів не наводитиму — їх достатньо, просто озирніться навколо або перегляньте стрічку новин.

А от авторка сконцентрувала свій погляд на одній зі страшних сторінок історії людства, про яку це людство воліє мовчати. Досі, хоча минуло вже три чверті століття. Йдеться про масове винищення нацистами циган, яке відбувалося в Аушвіці. От тільки про Голокост знають усі, а про Пораймос (так роми назвали геноцид їхньої нації) — одиниці.

У центрі оповіді цієї дуже невеликої за кількістю сторінок, але дуже величезної за обсягом болю книги — доля єврейської дівчини з Чехії Діни Ґотлібової. Навколо цієї сюжетної ниточки нанизується багато цікавої інформації, на позір геть не дотичної до теми книги. Наприклад, про створення та світову прем’єру діснеївського мультфільму "Білосніжка". До чого тут мультик, спитаєте? А до того, що в будь-якій сфері життя, виявляється, важливо, хто ти за національністю. Навіть нині — не варто себе обманювати...

Однак повернімося до Аушвіцу. Циганські бараки були ще страшнішими, ніж бараки для євреїв, поляків, інших. Бо тим, хто звик до простору й волі, для кого внутрішні закони — понад усе, опинитися в закритому приміщенні разом із тисячами людей було часом гірше за смерть. А смертей було дуже багато. Для дослідів, які проводив доктор Менґеле, достатньо було невеликої частки ув’язнених — їх старанно обирали за необхідними критеріями (близнюки, карлики, хворі тощо). Для фіксації генетичних особливостей відібраних екземплярів і знадобився талант Діни — вона малювала акварельні портрети піддослідних, завдяки чому й вижила.

Однак звільнення з концтабору не звільнило тих, хто вижив, від клейма "не тієї" національності. Це стосується й ромів, і євреїв. Частина книги, яка розповідає про те, якою ціною доводилося й одним, і іншим відвойовувати право на своє існування у нібито вже вільному від нацизму світі, мене вразила найбільше. Травми, отримані предками, завдають тяжких наслідків  світогляду, життю, долям нащадків (згадайте наш Голодомор). Так, і євреї, й роми зуміли сконцентрувати зусилля й вибороли собі хто — цілу державу, хто — насамперед право називатися повноцінною нацією, мати свій гімн і прапор, свої закони й говорити на рівних з іншими. Однак і нині (зізнайтеся самому собі, тихенько, якщо не можете вголос) їх якщо не відкрито переслідують, то традиційно зневажають. То чи зник нацизм? А тоді, після завершення Другої світової, він тим паче не міг щезнути. У тій же повоєнній Польщі було вбито близько тисячі вцілілих під час війни євреїв. У "новій Німеччині" приймалися й діяли закони про "протидію циганській пошесті". А про Голокост найголосніше заговорили  далекі від нього американці...

Це справді дуже невелика книга — менше 200 сторінок. Обсяг мого відгуку скоро, відчуваю, наблизиться до обсягу книги))) Однак про стільки речей іще хочеться згадати! Наприклад, про казковість життя: Діна Ґотлібова після табору смерті вийшла заміж за американського майже мільйонера й жила в зірковому Голлівуді. А ще вона все життя боролася за повернення намальованих нею портретів, спричинивши величезний міжнародний розголос, учасники якого озвучили питання, відповіді на яке поки що немає: кому належать мистецькі твори — митцю чи людству? Ще я не згадала про долі дітей-сиріт, які вижили там. Про нацистських злочинців, чиєї вини не спромоглися довести безпосередньо, тож вони не тільки жили собі спокійно далі, а й займали відповідальні посади в тій же Німеччині. Про формування євреїв не як нації, а як громадян своєї країни. Про протистояння християн і євреїв за право вшановувати жертв Аушвіцу-Біркенау. Про ненависть і про любов...

Перекладач Андрій Любка в анотації написав, що це "одна з книжок, які запам’ятовуються на все життя". Абсолютно згодна.

Переклад із польської Андрія Любки, вид. "Книги – ХХІ; Meridian Czernowitz, 2014.

Тадеуш Доленга-Мостович "Знахар"/Tadeusz Dołęga-Mostowicz - Znachor

Давно мені не доводилося так швидко зізнаватися в тому, що я помилялася))) Маю на увазі свої нещодавні нарікання на мелодраматичні сюжети і моє їх несприйняття. З’ясувалося, що справа не в жанрі, а в майстерності письменника, який ним скористався. І я дуже вдячна за таке "відкривання очей" польському класику Тадеушові Доленга-Мостовичу та його "Знахареві".

Мені, напевно, пощастило, бо я не бачила однойменного і досить відомого та популярного фільму, а тому не страждала від однозначності образів і картин (зазвичай не читаю книг, фільми за якими бачила, рідко роблю і навпаки). Тож і малювала собі, як хотіла знахаря, його доньку, її коханого, інших яскравих і не дуже героїв роману. Легкий стиль оповіді дозволяв відпочивати за читанням, я захопливий сюжет тримав у напрузі. Насолоду подарував і фінал книги та обіцянка продовження, а також чудовий переклад українською. Тож далі буде...

Переклад із польської Божени Антоняк, вид. "Урбіно", 2014

Іда Фінк "Подорож"/Ida Fink - Podróż

Тема Голокосту — одна з найпопулярніших у сучасній історичній літературі. Ні, констатуючи це, я не даю якоїсь оцінки даному факту. Просто прийшла пора про це говорити. Згадувати це. Розказувати. Щоб усі знали. Щоб ніколи знову...

Іда Фінк розповідає про те, що їй довелося пережити особисто. Тому роман справляє враження сповіді чи то перед священиком, чи то психотерапевтом, чи то перед онуками, а радше — перед собою. Кажуть, для того, аби звільнитися від травматичних спогадів, їх треба озвучити. Не знаю, чи вдалося це авторці, однак я вже починаю розповідати про книгу, аби у свою чергу позбавитися від того, що травмує мене: отієї активної участі не-нацистів у Голокості. Це стосується і поляків — у цій книзі, і французів — про це розповідає Тетяна де Роне у "Ключі Сари", й українців — про них у "Мабуть Естер" згадує Катя Петровська.  Сама ж грішу хіба що невіданням — однак хіба тільки про це ми у своєму радянському минулому "забули"? Проте незнання не звільняє від відповідальності... Що ж, тепер знаю трохи більше...

Книга розповідає про подорож-утечу двох єврейських дівчат-сестер із окупованого німцями Збаража у... Німеччину — бо де ж іще не шукали б єврейок? Перейнявши імена польок, дівчата мельдуються на роботу до Рейху. Однак приховати те, ким вони є, не завжди вдається, тому доводиться утікати, і знову втікати, перетворюватися на когось іншого, не тільки вигадувати нові імена, а й створювати нові особистості та цілі життя. Вражала мене здатність утікачок грати ролі — які тільки таланти не відкриються під впливом стресу! Ще більше вражала роль  у тому, куди поверне лінія життя, випадку та людей, котрі їм зустрічалися. А людиною з великої літери може стати будь-хто, незалежно від національності, займаної посади, місця проживання та віросповідання...

Переклад із польської Наталки Римської, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

Яцек Денель "Матінка Макрина"/Jacek Dehnel - Matka Makryna

У цьому романі історія оживає. Вона починає говорити вустами жінки з неабиякою долею, формуватися і змінюватися відповідно до бажань її та можновладців, котрі були причетними до обертання історичних коліс і коліщаток, а також до палиць, які у них встромляються. Історія вариться, википає, доливається, присмачується і смакується, як смакується сам текст, виписаний Яцеком Денелем і так майстерно стилізований під монологи Макрини, що не повірити авторові важко.

Втім, підстав не вірити йому немає. Історична постать матінки Макрини, польської святої мучениці 19-го століття, достатньо досліджена для того, аби дати всі підстави для її оживлення у такому форматі. Жінка, яка брехала настільки переконливо, що спромоглася керувати певними підкилимними іграми тогочасної навколоцерковної і не тільки політики, жінка, якою також керували інші і яку використовували у тих-таки підкилимних іграх, варта уваги й романіста, й читача. Два шари оповіді — реальна та вигадана нею історії — викликають неоднозначні почуття. Співчуття, здивування, відразу, злість, знову співчуття, захоплення, ще більше захоплення, розчарування, знову відразу і знову співчуття... Весь спектр емоцій перерахувати складно. Однак фінальний запис Макрини (Ютки, Юльки, Ірени) все розставляє по своїх місцях — принаймні мені начебто вдалося її зрозуміти.

Обрамленням історії Макрини служать історія знищення уніатської церкви та нав’язування православ’я на теренах Російської імперії; намагання польських вигнанців-емігрантів, серед яких Тов’янський, Міцкевич, Красінський та інші, відродити Польщу; вплив релігійних течій на  політику тощо. Деякі речі, як-от московська агресія та ставлення російських імперців до інших народів і націй, те ж втручання церкви та релігії в політичне і світське життя, на жаль, напрочуд актуальні й нині...

Переклав із польської Андрій Бондар, вид. "Комора", 2017

Ігнацій Карпович "Сонька"/Ignacy Karpowicz - Sońka

"Сонька" — це така тоненька-тоненька книга: трошки більше 120 сторінок. Така маленька, аж кишенькова: стандартний покетбуківський формат. І тексту геть мало: короткі розділи часом займають лише півсторінки, а то й кілька рядочків. Й героїв тільки двоє: він — моднявий молодий режисер зі столиці й вона — старенька бабця із села на кілька хат, що на кордоні з Білоруссю. А скільки у цьому романі всього іншого: життя, любові, болю, сподівань!

Захоплених відгуків про книгу зустрічала таку кількість, що прочитання довелося відкласти, аби враження були виключно моїми, а не нав’язаними кимось, хоч і мимохіть. Однак тепер і я з повним правом долучаюся до когорти тих, що наполегливо радять прочитати "Соньку" усім, хто іще цього не зробив.

Роман, попри свою лаконічність, епічний. Роман про Другу світову війну і кохання. Кохання безмовне, однак не німе. Кохання сліпе й засліпююче. Кохання жертовне й до скону. Кохання, яке не принесло щастя нікому. А ще — про мовчання й замовчування, про те, як оживає сказане й помирає почуте, про потребу мовчати і потребу говорити, і про час на все це. Ще — про розуміння, не когось кимось, а себе — собою. І про силу мистецтва також, зокрема сценічного. І про його оцінку масовим споживачем та професійними критиками, чиї думки не завжди збігаються. І про те, хто ж насправді має рацію в таких випадках: глядач (читач, слухач) чи спеціально навчена оцінювати мистецтво людина. А ви що з цього приводу думаєте?

Переклад із польської Остапа Сливинського, вид. "Комора", 2016

Яцек Денель "Ляля"/Jacek Dehnel - Lala

Ця книга зовсім не схожа на клаптикову ковдру, як про неї сказано в анотації. Скоріше, це – пазл, розсипаний Лялею і зібраний її онуком Яцеком в коробку (книгу). А скласти з окремих шматочків цілісну картину доведеться все-таки читачеві. Хтось опиратиметься на хронологію, хтось – на генеалогію, ще хтось – на логіку. Я радила б приступати до читання цього епічного (ну і що, що невеликого за обсягом) твору з олівцем і листком паперу, аби було легше відслідковувати зв’язки між героями й тримати в голові канву оповіді. Сама ж, як нелюбителька пазлів, насолоджувалася, просто перебираючи шматочки, припасовуючи їх один до одного попарно, потроє чи й побільше, потім відкладаючи геть й роздивляючись інші картинки, уривки, спогади... Хочу лише зазначити, що, яким би чином ви не вирішили читати цю книгу, насолоду він неї отримаєте в будь-якому випадку. Бо вона – про те, що важливо для кожного з нас. Про Життя.

 

Життя Лялі проходить перед нами у подвійному переказі: нею самою – онукові й ним (автором) – нам. Тобто оповідь начебто ніяк не можна назвати об’єктивною. Але читаєш й раптом розумієш, що це і є найвища об’єктивність – розказати, як воно було для тебе. Й оті німці, які під час Другої світової квартирували в домі Лялі, були насправді хорошими. Звірств фашизму ніхто не заперечує, але ці кілька чоловіків були саме такими, якими їх сприймаємо й ми. Об’єктивими є й розповіді про переслідування євреїв, про стосунки селян і панів, про встановлення радянської влади в Польщі, про ще багато-багато історичних подій, бо вони показані саме такими, якими їх пережила героїня, а не описали в підручниках історики. Об’єктивними є й стосунки між членами великої родини, їх далекими родичами й сусідами, друзями й знайомими – цілим натовпом різних-різних і цікавих людей, хтось із яких займає бігато місця у книзі, а хтось з’являється лише момохідь. Об’єктивними є й почуття та емоції – ну і що, що це, кажуть, абсолютно суб’єктивні речі?)))

Одним із головних героїв повісті є оповідач. Спочатку його у книзі дуже мало. Він з’являється час від часу мельком, аби нагадати читачам, що вони тут не самі, й знову зникає, займаючись збиранням шматочків пазлу. Але наприкінці книги оповідач стає головним її героєм. Саме йому, а не Лялі, починаєш співчувати і співпереживати. Саме його розмірковування змушують переосмислити щось у своєму житті. Саме його відчуття плинності часу й скінченності життя передаються тобі, й ти озираєшся з подивом: невже? невже я теж закінчуся, як Ляля, як мої бабусі  й дідусі, як усі ті, кого вже немає поруч? Зупинити час нікому не під силу. Але зібрати пазли життя (нашого, батьків, бабусь і дідусів) у коробку й час від часу переглядати їх – це під силу кожному. Й зробити це треба вдже зараз, бо завтра може бути пізно...

Переклад Божени Антоняк, вид. "Урбіно", 2016

Януш Корчак "Король Мацюсь Перший"/Janusz Korczak - Król Maciuś Pierwszy

Дитяча книжечка, але така, котра must have у дитячому списку для прочитання. Принаймні, у списочок для свого сина я її обов'язково вставлю.

Десятирічний хлопчик, який нічого, крім уроків та палацу, не знає і не бачив, раптово стає королем. Й оті всі відкриття: світу, його законів, людей, соціальних законів та принципів, людської сутності - викладені в книзі, та так уміло й ненав'язливо, що й читається із захопленням, і розуміння багатьох явищ нібито саме приходить.
Цікаво, що знову ж таки, як у нещодавно прочитаному мною "Атлант розправив плечі" (від якого я зібралася відпочити з цією дитячою книжечкою), постає питання превалювання недалекоглядного натовпу над небагатьма розумними людьми...
Єдина прикрість від книги - потрібно шукати й читати її продовження, бо на занадто цікавому й напруженому місця закінчився перший том)))