Євгенія Кузнєцова "Вівці цілі"

Перша прочитана, точніше, дочитана книга в цьому році — "Вівці цілі" Євгенії Кузнєцової — про зимові свята й про людей. І я нарешті збагнула, чому в книги Євгенії занурююся з головою, аж тішуся-тішуся, що нарешті мій воєнний нечитун щезнув (насправді поки що ні, але надія є) і що попереду багато книг, у які можна буде пірнути (хоча в уже минулому році їх було лишень 32). Бо її книги — насамперед про людей.

Звісно, мені легко заперечити, мовляв, усі книги — про людей, окрім, хіба що, чогось на кшталт "Мумі-тролів" (невдалий, звісно, приклад, бо мумі-тролі — це значно більше про людей, ніж деякі "серйозні" романи), однак я не погоджуся. Адже є, наприклад, книги про пригоди. От головне там — сюжет, якісь джунглі, чи пустелі, чи старі храми, або печери, або розбитий літак. І все в таких книгах крутиться навколо пошуку виходу (з джунглів, пустель тощо) із вкрапленнями людей, які служать тлом для сюжету. Ще більше книгами про сюжет, а не про людей, можна назвати детективи. Наукова фантастика — це про уявлення автора про, найчастіше, космос і майбутнє (на тлі героїв, звісно). Фентезі — це взагалі про карту уявного світу, в яку треба раз-по-раз зазирати, аби хоча б приблизно уявляти те, що уявляв автор. Ну й про людей, звісно, які тут — тло не лише для карти, а й для драконів, ельфів чи, скажімо, наґів. 

А от є книги про людей. У них часто немає  карколомного, ба бодай хоча б цікавого  сюжету, який можна було б переповідати, як я колись переказувала сестрам індійські фільми, поки ми сапали буряки чи пололи картоплю. У них може не бути яскравих декорацій у вигляді нутрощів космічного корабля або узбережжя океану, в який мальовничо сідає сонце. Проте в цих книгах є люди, яких я не просто уявляю під час читання, а яких чую, відчуваю і розумію так, ніби взула її галоші, вдягнула його футболку, випила їхню каву (й шампанське також), змерзла у хаті без світла, кохалася в готельному номері, лякалася вибухів і самотності, дивилася, як твоя дитина стає не твоєю дорослою людиною, хотіла втекти і щезнути й чомусь поверталася, дивилася на зірки, дихала морозом, закохувалася в козу (чи то пак козла)...

"Вівці цілі" — це навіть не про свята від Романа до Йордана. Це про проживання життя з усіма його випадковими випадковостями, незручними незручностями, тривожними тривогами, страхітливими страхами, самотніми самотностями, обнадійливими надіями, втраченими втратами, турботливими турботами й любов'ю, яка не потребує епітетів. Це про нас, звичайних — не героїв-детективів-дослідників-суперменів- тощо, — а найзвичайнісіньких людей.

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2025