Брем Стокер "Дракула"/Bram Stoker - Dracula

Моє прочитання "Дракули" (не смійтеся, я досі не була знайома з цією класикою жахастика) вдало співпало з Гелловіном. Тепер я точно знатиму, що робити, зустрівши вампіра))) Часник не буде зайвим і у зв’язку з підвищеним ризиком захворювання на ГРВІ, тож... Тримайтеся від мене, одним словом, подалі)))

А коли серйозно, то роман такий легкий і відпочинковий, що читати його було одне задоволення. Ні тобі якогось вражаючого психологізму, ні крові по стінах (хіба що на зубах), ні кишок по підлозі (три чемно й чисто відрубані голови можна не рахувати), та ще й геппі-енд. Сучасних читачів (і паралельно глядачів, бо куди ж без кіно) жахастиків Дракулою не налякаєш. Однак як для кінця 19-го століття роман, схоже, був досить прогресивним. Одне лише захоплення міс Міною, яка — о боже! — мислить розумно, оволоділа стенографією й має силу волі боротися із впливом чоловічого начала, чого варте! Бо — жінка ж, а що з них, жінок, візьмеш, крім бажання вийти заміж і повсякчасного гепання в непритомність...

Одним словом, для повного занурення треба ще якийсь фільм про Дракулу подивитися, і цьогорічний Гелловін вдасться)))

Анджела Нанетті "Мій дідусь був черешнею"/Angela Nanetti - Mio nonno era un ciliegio

Якось я вже радила не читати в громадському транспорті книг, здатних розчулити читача до сліз. Сама ж до власної поради не дослухалася, й учора, їдучи в трамваї, намагалася швидко кліпати повіками й робити вигляд, що мені до ока потрапила порошина. Мені вдалося не розплакатися на людях, однак сьогоднішні сни показали, наскільки емоційно глибоко зачепила мене історія, розказана меленьким Тоніно.

Книгу Анджели Нанетті я не можу назвати дитячою. Вона, як на мене, насамперед для дорослих, які забули, як виглядає світ, коли на нього дивитися очима дитини. Якими для малюків є батьки й дідусі-бабусі, як вони сприймають наші стосунки, суперечки, проблеми, наскільки глибоко відчувають і щиро переживають те, що, на нашу думку, дітей зовсім не стосується. Наприклад, відчуження землі для будівництва автостради чи весняні заморозки, самотність однієї окремо взятої гуски чи мамину зачіску, розлучення батьків чи їхнє щире бажання підтримати одне одного, цінність любові й турботи чи байдужість бюрократичної машини.

Окремою надважливою темою є смерть рідних — через це рано чи пізно доводиться проходити нам усім. Однак коли дорослі усвідомлюють невідворотність такої втрати (хоча емоційно адекватно сприйняти її неможливо, напевно, в будь-якому віці), то дитині зрозуміти те, куди поділися дідусь чи бабуся, надзвичайно важко. Авторка пропонує своє пояснення цього стану, зрозуміле дітям. Зі своїм сином про смерть ми поки що не говорили, однак один із варіантів такої розмови у мене вже є.

А ще у книзі — прекрасні ілюстрації. Щемкі, як сама історія, насичені, як італійська природа, наївні, як дитячі малюнки, й сповнені глибокого сенсу навіть поза текстом.

Художниця Анастасія Стефурак, переклад з італійської Андрія Масюха, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

Іда Фінк "Подорож"/Ida Fink - Podróż

Тема Голокосту — одна з найпопулярніших у сучасній історичній літературі. Ні, констатуючи це, я не даю якоїсь оцінки даному факту. Просто прийшла пора про це говорити. Згадувати це. Розказувати. Щоб усі знали. Щоб ніколи знову...

Іда Фінк розповідає про те, що їй довелося пережити особисто. Тому роман справляє враження сповіді чи то перед священиком, чи то психотерапевтом, чи то перед онуками, а радше — перед собою. Кажуть, для того, аби звільнитися від травматичних спогадів, їх треба озвучити. Не знаю, чи вдалося це авторці, однак я вже починаю розповідати про книгу, аби у свою чергу позбавитися від того, що травмує мене: отієї активної участі не-нацистів у Голокості. Це стосується і поляків — у цій книзі, і французів — про це розповідає Тетяна де Роне у "Ключі Сари", й українців — про них у "Мабуть Естер" згадує Катя Петровська.  Сама ж грішу хіба що невіданням — однак хіба тільки про це ми у своєму радянському минулому "забули"? Проте незнання не звільняє від відповідальності... Що ж, тепер знаю трохи більше...

Книга розповідає про подорож-утечу двох єврейських дівчат-сестер із окупованого німцями Збаража у... Німеччину — бо де ж іще не шукали б єврейок? Перейнявши імена польок, дівчата мельдуються на роботу до Рейху. Однак приховати те, ким вони є, не завжди вдається, тому доводиться утікати, і знову втікати, перетворюватися на когось іншого, не тільки вигадувати нові імена, а й створювати нові особистості та цілі життя. Вражала мене здатність утікачок грати ролі — які тільки таланти не відкриються під впливом стресу! Ще більше вражала роль  у тому, куди поверне лінія життя, випадку та людей, котрі їм зустрічалися. А людиною з великої літери може стати будь-хто, незалежно від національності, займаної посади, місця проживання та віросповідання...

Переклад із польської Наталки Римської, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

В. Домонтович "Дівчина з ведмедиком. Болотяна Лукроза"

Домонтовича читала колись давненько в університеті, і відтоді він чомусь випав із мого читацького поля зору. Мабуть, тому, аби потрапити до рук саме зараз і дати мені можливість прочитати його з іншого боку життєвого досвіду, бо в багатьох речах, і книгах зокрема, бачиш зовсім одне, коли тобі неповних 20, й зовсім друге — коли вдвічі більше.

"Дівчина з ведмедиком" збурила цілий шквал думок. Минуло майже сто років, відколи Домонтович створив образ незалежної, вільної, яскравої, непідвладної соціальним умовностям жінки, а віз, здається, й донині там. Маю на увазі те, що інститут шлюбу усе ще є надважливим для отого пресловутого жіночого щастя. Ні-ні, я теж знаю хороші приклади жіночих доль, які спромоглися досягти щастя якимось іншим шляхом, однак прикиньте нашвидкуруч співідношення їх до всіх інших традиційно щасливих, а чи "щасливих". От-от...

Головний герой мене відверто дратував — такого чоловіка можна охарактеризувати сакраментальним "ні риба ні м’ясо". Він не знає, чого хоче і кого хоче. Він безхребетний як і в професійній самореалізації, так і в особистому житті. Він не приймає рішань і не обирає — за нього це роблять інші. Проте його Домонтович залишив живим на відміну від дівчини з ведмедиком. Символічно? Дуже. Однак як саме прочитати ці символи, вирішувати читачеві — до того ж кожному зокрема. Я, наприклад, розгледіла категоричну неготовність суспільства прийняти зміни, до яких дозріли деякі його члени — головне через те, що їх відсоток дуже незначний. І, повторюся, за майже сто років нічого не змінилося.

Другу частину книги склала збірка оповідань та нарисів В. Домонтовича. О, в яке різноманіття тем, образів, характерів, ідей вдалося зануритися! Тут і середньовічна Італія, і сучасна письменникові Україна, і не менш сучасна йому Колима, й татарський Крим, і вишукана Європа... То Сірко лютує на невольників, котрі не радіють своєму визволенню, то психічно хворий професор шукає виходу із лікарні, то апостоли радяться про те, як спасти Христа, то сільського дядька арештовують за спекуляцію, то Рильський та Зеров розмірковують про українське письменство, то Пилип Орлик намагається відродити Україну... І кожне з оповідань підіймає не менший шквал емоцій, ніж вище згаданий роман, а от часу на прочитання вимагає менше))) Мабуть, я таки стаю поціновувачем короткої прози. Дорослішаю)))

Вид. "Критика", 2000

Катерина Бабкіна "Соня"

Цією книгою я мимохіть привертала увагу пасажирів метро та маршруток (бо ж читаю здебільшого в громадському транспорті). Точніше, не самою книгою, а страшненькою обкладинкою. І най вибачить мені Гриця Ерде — авторка колажів-ілюстрацій, однак вони справді, як на мій смак, страшненькі. А от історія, розказана Катериною Бабкіною, прекрасна!

Соня чимось нагадала мені головну героїню "Сніданку у Тіффані" Трумена Капоте — насамперед талантом бути собою, а не грати ролі, притаманні певному соціальному оточенню та вимогам часу й місця. Саме тому Соня — щаслива, навіть коли нещасна, як би дивно це не звучало. Що може бути ліпшим за вміння повністю віддаватися почуттям, навіть якщо це — страх (не)народити дитину?

Соня схожа на метелика, який живе одним днем. Роль здорового глузду — навіть трьох! — виконують подруги, у кожної з яких — специфічний багаж життєвого досвіду. Однак чужим розумом жити не виходить ні в кого, тож Соня сама проходить, точніше — пропурхує свій шлях. Він виявляється напрочуд заплутаним і довгим. Україна, Польща, Німеччина, Чорногорія, Албанія, Греція, цигани, гомосексуалісти, контрабандисти, мусульмани, мертві євреї, живий чи то батько, чи то коханець, чудеса, ікони, автомобілі, унітази, спогади, сни, сонце, засмага, останній у Європі пелікан — це і ще багато чого прекрасного (бо саме так сприймається цей чуттєвий текст) переживає читач разом із Сонею. Й усе це для того, аби зрозуміти: щастя є, яким би нещастям (так-так, я вже використовувала тут цей оксюморон))) воно не видавалося оточуючим...

Вид. "Фоліо", 2013

Д. М. Баррі "Пітер Пен і Венді"/J. M. Barrie - Peter and Wendy

Син, підростаючи, відкриває перли світової дитячої літератури не тільки для себе, а й для мене. Бо "Пітера Пена" я також у дитинстві не читала, так само, втім, як і не бачила ані фільму, ані мультфільму. (Отаке недитяче дитинство у мене якесь виходить)))

Втім, нині я рада, що тоді книгу не прочитала. Бо оте однозначне трактування жіночого щастя, яке полягає виключно у турботі про когось, зокрема дітей, штопанні їхніх шкарпеток тощо і жодній вільній хвилині могло підсвідомо покалічити моє сприйняття життя. Ні-ні, я розумію, що книга написана понад сто років тому і тоді саме так воно, схоже, й було, однак читаємо ж ми її сьогодні, і не тільки хлопчикам, які (судячи з реакції сина) так переймаються романтикою протистояння з піратами, що їм геть не до переживань єдиної на острові дівчинки (якщо не рахувати фей та русалок, звісно, та ще Тигрової Лілеї, однак вони — все-таки дорослі жінки).

Образ Пітера Пена мене не захопив. Якимось злим та егоїстичним він постав у моєму сприйнятті. Наче й турбувався про загублених хлопчаків, однак лише тому, що це, як і хлопчаки загалом, його розважало. Так само розважала його й Венді — до пори до часу. І її донька. Й онучку спіткає така ж важка жіноча доля: няньчитися з хлопчиськом, котрий не хоче дорослішати. І сотні тисяч, якщо не мільйони, дівчат і жінок нашого, реального, світу)))

А тепер от думаю, що для кожної книги — свій час. Бо син із таким же захопленням, із яким слухав книгу, потім переглянув класичний діснеєвський мультфільм. Що з них, хлопчаків, візьмеш, га?)))

Автора поганеньких ілюстрацій, у яких не збігаються межі кольороподілу, та перекладача у цому виданні не вказано. Вид. ТОВ Septima, 2013

Яцек Денель "Матінка Макрина"/Jacek Dehnel - Matka Makryna

У цьому романі історія оживає. Вона починає говорити вустами жінки з неабиякою долею, формуватися і змінюватися відповідно до бажань її та можновладців, котрі були причетними до обертання історичних коліс і коліщаток, а також до палиць, які у них встромляються. Історія вариться, википає, доливається, присмачується і смакується, як смакується сам текст, виписаний Яцеком Денелем і так майстерно стилізований під монологи Макрини, що не повірити авторові важко.

Втім, підстав не вірити йому немає. Історична постать матінки Макрини, польської святої мучениці 19-го століття, достатньо досліджена для того, аби дати всі підстави для її оживлення у такому форматі. Жінка, яка брехала настільки переконливо, що спромоглася керувати певними підкилимними іграми тогочасної навколоцерковної і не тільки політики, жінка, якою також керували інші і яку використовували у тих-таки підкилимних іграх, варта уваги й романіста, й читача. Два шари оповіді — реальна та вигадана нею історії — викликають неоднозначні почуття. Співчуття, здивування, відразу, злість, знову співчуття, захоплення, ще більше захоплення, розчарування, знову відразу і знову співчуття... Весь спектр емоцій перерахувати складно. Однак фінальний запис Макрини (Ютки, Юльки, Ірени) все розставляє по своїх місцях — принаймні мені начебто вдалося її зрозуміти.

Обрамленням історії Макрини служать історія знищення уніатської церкви та нав’язування православ’я на теренах Російської імперії; намагання польських вигнанців-емігрантів, серед яких Тов’янський, Міцкевич, Красінський та інші, відродити Польщу; вплив релігійних течій на  політику тощо. Деякі речі, як-от московська агресія та ставлення російських імперців до інших народів і націй, те ж втручання церкви та релігії в політичне і світське життя, на жаль, напрочуд актуальні й нині...

Переклав із польської Андрій Бондар, вид. "Комора", 2017

"Улюблені вірші"

Є у нас книги, які, за словами сина, "ми ніколи нікому не віддамо" (бо зазвичай ті, з яких він "виріс", роздаровуємо). Серед таких цінних видань — відома, мабуть, усім батькам збірка "Улюблені вірші". Хто ж із нею ще не знайомий, рекомендую виправити ситуацію, бо чудові віршики й неперевершені ілюстрації не залишать байдужим жодного малюка.

Вчора ми з сином згадували дитинство, як смішно це не звучало б. Я — його півтора-два рочки, він — віршики, які закарбувалися в пам’яті обох, бо читані-перечитані сотні разів (і це я не перебільшую!))))

У нас — 15-те видання цієї книги. Підозрюю, що вже є й новіші, бо, мабуть, не тільки ми такі, що "ніколи нікому не віддамо" саме цю книгу)))

Упорядник Іван Малкович, ілюстрували Кость Лавро, Катерина Штанко, Вікторія Ковальчук, Оксана Ігнащенко, Олександр Кошель, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2014

Самія Шарифф "Паранджа страху"/Samia Shariff - Le voile de la peur

Коли я була малою, по сусідству з нами жили тітка Галя і дядько Мишко. Дядько часто напивався і бив тітку Галю. Вона плакала, кричала й утікала від нього городами через наше подвір’я, аби десь сховатися і перечекати, доки він не засне. Дядько бив також свого сина. Після чергових побоїв хлопець перестав розмовляти й адекватно сприймати дійсність і решту життя провів у психлікарні з рідкими канікулами вдома, під час яких крав по дворах спіднє, яке жінки вішали сушитися. Дядько бив і доньку. Вона досі шкутильгає на зламану ним ногу, яка неправильно зрослася. Тітка Галя могла покинути його, але не зробила цього. Чому — не знаю, може, нікуди було йти, може, не хотіла полишати хати, може, ще щось... Отак і мучилася до самої своєї смерті.

До чого ця історія, скажете? А до того, що "Паранджа страху" — це книга не стільки про несправедливе ставлення до жінок у мусульманському світі, скільки про домашнє насильство, яке не має віросповідання, національності чи громадянства. Є жорстокі чоловіки і терплячі жінки, от і все. Бо героїня цього автобіографічного роману мала вибір, живучи у Франції і піддаючись насильству: покинути чоловіка чи терпіти далі, й вибрала друге — свідомо вибрала. Тому лити сльози над її стражданнями мені розхотілося після того, як вона відмовилася від наполеглих пропозицій допомоги, підтримки тощо на користь великого будинку і матеріальної забезпеченості.

Про книги, котрі мені не сподобалися, я можу говорити багато, особливо ж коли авторки подібних творів пропонують поридати над їх важкою долею, вибраною ними свідомо. Тому постараюся стриматися з усіх сил, щоб не плодити черговий лонгрід із негативу))) Скажу лише, що я не повірила авторці-гроїні до кінця, бо раз по раз спотикалася об невідповідності на кшталт: після втечі з Алжиру до Парижу, потім — до Канади з п’ятьма дітьми та мінімумом необхідних речей та півтора року тиняння готелями і притулками жінка на знак вдячності дарує монреальському таксисту "величезну красиву вазу, привезену з Алжиру". Звісно, може, я не права, і ваза не тільки помістилася б у багаж, але й уціліла б, однак...

До речі, є продовження цієї історії, називається "Річка сліз". Там теж про важке життя мусульманок. Не читатиму))

Джо Диспенза "Керуй своєю підсвідомістю. Зміни власне життя"/Dr. Joe Dispenza - Breaking the Habit of Being Yourself

Є книги, які приходять у твоє життя вчасно. Однією з таких стала для мене "Керуй своєю підсвідомістю" доктора Джо Диспензи. Виявляється, з отієї звичної біганини по колу, яку ми називаємо "життям", можна вирватися, навіть коли тобі вже "за..." і життя начебто налаштоване. Однак...

В усіх нас є оце "однак", чи не так? А якщо у вас немає, то чи не лукавите ви? Бо ж ідеальне життя може бути лише у мріях. А мріяти, як часто повторює одну з сентенцій радянського минулого моя мама, шкідливо, адже тоді дуже яскраво бачиш невідповідність реальності мріям. Однак Диспенза стверджує: мріяти корисно! І навіть потрібно! Й уже точно необхідно, якщо ви хочете змінити своє життя!

Як цього досягти, як перетворити мрії на реальність — покрокову інструкцію знайдете в книзі "Керуй своєю підсвідомістю. Зміни власне життя". Оскільки видання із заголовками, які обіцяють просто й легко стати щасливим, викликають у мене тотальну недовіру, то й до Диспензи поставилася з належною скептичній людині підозрою. Однак він, підозрюю, передбачив мій (і не тільки мій) скепсис, тому озброївся купою теоретичного матеріалу, включно з квантовою фізикою, і... переконав. У чому? Та в тому, що, схоже, таки праві ті, хто вірить у щось на кшталт Вищого розуму (чи квантової енергії, чи як там іще воно називається). Проте вірити — це одне, а вчинити так, аби цей квантум підкорявся твоїм бажанням, — інше. Автор стверджує, що це можливо. Що ж, спробуємо?

Переклад з англійської Ірини Павленко, вид. BookChef, 2017