Останнім часом до моїх рук все частіше потрапляють збірки оповідань, цебто література того жанру, якого, зізнаюся, підсвідомо (а то й свідомо) уникала. Причина банальна й дуже дитяча: занадто швидко там все закінчується. От тільки-тільки познайомилася з героями, "оселилась" у їхньому світі, перейнялася тривогами та радощами — й опача! — остання сторінка, починай усе спочатку.
Проте як певною мірою літературознавець (ага-ага, знову я про ту свою недописану дисертацію згадала))) я здатна оцінити ту майстерність, якою конче необхідно володіти, аби вмістити на кількох сторінках цілий світ і показати героя не з одного якогось боку, а цілісно. Тому перед справжніми майстрами цього короткого жанру мимохіть схиляю голову.
Після такого розлогого вступу про збірку, яка на нього надихнула, хочеться сказати якомога коротше: хто любить оповідання — оцінить цю книгу, а хто ні — прочитавши "Неболовів", полюбить. Для цього є кілька причин. Перша: герої оповідань — справжні реальні люди, такі, як ми, наші родичі або сусіди чи випадкові попутники у транспорті, зі справжніми переживаннями, емоціями, почуттями, до того ж описаними дуже майстерно, часом аж надто — до сліз, до болю в серці. Бабця з "Сірого", Марина з "Велкам ту Каліфорнія", Неоніла Семенівна з "Сеньйори Неоніли", Віра з "Жінки на полюванні" — усіх їх невимовно шкода, аж часом злість бере на авторку: навіщо було з ними так чинити? Але разом із тим розумієш, що це просто життя, таким воно вже є. І щастя теж у ньому є — це друга причина для того, аби прочитати збірку. Бо ж фінали в оповіданнях дуже різні: поруч із трагічністю одних ще яскравішим стає щастя інших. Оті діти-сироти при живій мамі з "Неболовів" — то ж яка концентрована суміш доброти, довіри й людяності! А рішення, прийняте Іриною з "Гордячки", — чи ж не єдино правильний крок до свого життя, справжнього, а не нав'язаного соціумом? А Ніна з "По той бік", яка втратила все, абсолютно все, проте спромоглася жити далі? Ну, й окремо виділю третю причину, яка нині болить усім українцям: Юлія Ілюха розповідає про війну. І це у неї виходить не по-літературному штучно, не поетично-піднесено, а (от халепа — доведеться вкотре повторюватися) по-справжньому і життєво. Мабуть, тому що розповідає вона про наше жіноче: її героїні пішли на війну, тому що не могли інакше. Ані Лєра з "Маршу сепаратистки", ані Ліда з "Вона обирає життя". Не знаючи точно, що на них чекає там, а головне — не підозрюючи навіть, що очікує по тому...
Я не даремно позаписувала тут назви оповідань, що роблю вкрай рідко, ділячись переважно загальними враженнями від книги. Просто не хочу, аби забулося-згубилося те, що навчило мене не тільки мріяти, а й дечому іншому: наприклад, не забувати про те, що моє життя — тільки моє і тільки одне, тож прожити його треба достойно.
Художник Катерина Слонова, вид. "Віват", 2016
Немає коментарів:
Дописати коментар