Ані жорстока тема роману, ані глибокий філософський сенс у всьому, що відбувається в романі, ані суперечки головного героя (і, відповідно, читача) з Богом не завадять мені вважати книгу однією з кращих, прочитаних у цьому році. Така сміливість у порушенні табуйованої досі у суспільстві теми клонування людини, у змалюванні того болю, бруду, людської ненависті, які супроводжують науковий (щоб не сказати голосніше — еволюційний) поступ людства, у відсуненні на другий план звичних нам моральних, етичних та релігійних підвалин суспільства багато чого варті. Ну, як мінімум — мого щирого захоплення.
Книга, ще раз повторюся, важка. Хто читав "Анатома" Федеріко Андахазі чи "Джмелиний мед" Торгні Ліндгрен й оцінив їхню відразливість, яка межує із захопленням, мене зрозуміють. Тим же, хто не поділяє прихильності до згаданих книг, братися за "Творця янголів" не раджу. Так само, як і тим, для кого пізнання Бога обмежується релігійними догмами, бо ж автор ставить під сумнів і Біблію, і релігію, і (що найстрашніше для віруючих) любов Бога до своїх творінь загалом та до сина Ісуса зокрема.
Головний герой, учений-генетик, вирішив позмагатися з Богом, якого, упевнений, сотворили люди, яких сотворив він (отаке замкнуте коло), і... створити людину за своїм "образом і подобою", тобто клонувати себе самого. Оскільки офіційна наука — дама дуууууже повільна і неповоротка, то Віктор Хоппе починає працювати над дослідженнями самостійно. Синдром Аспергера йому в цьому дуже допомагає, відлюдькуватість та соціопатичність — також, а спогади про зраду найрідніших людей додають тієї злості, яку спочатку можна було назвати здоровою рушійною силою розвитку (як це часто буває з сильними емоціями), якби не біль зламаної особистості, котрий дуже сильно позначився на тих, хто опинився поруч із генієм.
Книга ставить неймовірно багато запитань. Хто відповідає за своє творіння? Той, хто його створив? Тоді чому Бог не несе відповідальності за все, що діється з людьми? Або чому не карає тих, хто має відповідати за створене ними, — зокрема батьків, коли вони не виконують свого призначення? І чому не всі батьки піклуються про свої творіння належним чином, покидаючи дітей напризволяще? Чи може людина змагатися з Богом? Чи може людина бути Богом? Чим вимірюється геніальність людини: змогою прислужитися людству чи йти проти нього для його ж блага? А що таке благо? Чи є чітка межа між ним (цебто добром) і злом? А якщо немає, чому ж ми розділяємо ці поняття?.. Про любов узагалі мовчу, бо щодо розкриття в романі цієї площини людського існування навіть питання сформулювати важко. Та чи й треба? Адже відповідей все одно немає...
***
"Это просто: оборвать чью-то жизнь. Для этого не нужно никакого таланта. Это намного проще, чем дать жизнь. Оборвать жизнь можно в два счета. Даже если не хочешь этого делать".
"...в каждом человеке добро уживается со злом в постоянно меняющемся соотношении, эта пропорция колеблется не только от человека к человеку, но и внутри каждого человека, в зависимости от ситуации, в которой он оказывается".
"Бог создал человека, а человек создал Бога, вот к чему все, собственно говоря, сводилось. Первое включало второе, и второе не исключало первого".
"...в каждом человеке скрываются силы, которые берут верх над волей и разумом. Можно делать много добра, но в конечном счете все равно придется искупать зло, которое ты причинил. Поэтому недостаточно только делать добрые дела. Со злом тоже надо бороться".
"Люди накладывают на себя ограничения. Они заранее определяют, что возможно и что невозможно. И мирятся с невозможным. Но иногда то, что кажется невозможным, на самом деле лишь сложно сделать. И в этом случае это лишь вопрос упорства".
"...на этом и держится вся наука: превратить необычную случайность в четкую закономерность".
Немає коментарів:
Дописати коментар