Я вже не раз згадувала про свою прихильність до скандинавської літератури. Торґні Ліндґрен до цієї любові додав свою вагому частку.
Відразу попереджу тих, хто вирішить прочитати роман: він місцями аж занадто натуралістичний - маю на увазі те, що навіть у мене, негидливої, в певний момент виникла нудода, таким огидним було те, що відбувалося. Хоча, власне, чого я очікувала від книги, в якій описується вмирання двох братів. Смерть хіба може бути прекрасною?
А от книга - може, навіть якщо розказує про огидні речі. А саме такими були і стосунки, і вчинки братів, котрі ненавиділи один одного настільки, що навіть смертельно хворі не могли померти, аби не дати іншому пережити себе. Все їхнє життя, їхні потаємні почуття, їхні любов і ненависть постають перед читачем потрошку, по реченню, по абзацу, по дню. Так само їх бачить і пізнає головна (нібито) героїня - письменниця, яка випадково застрягла на маленькому хуторі, що на півночі Швеції. Книга, котру вона пише, стає ще однією історією про самотнього чоловіка, який шукав себе у цьому світі й так відрізнявся від нього, що його вважали чудотворцем. А от чи знайшла те, що шукала, жінка, яка взяла на себе відповідальність за прийняття рішення про смерть братів, так і лишилося невідомим.
Немає коментарів:
Дописати коментар