30.08.19

Моніка Пейткс "Бруно дорослішає. Що варто знати про дозрівання"

Часом дуже шкодую про те, що в моєму дитинстві не було подібних книг. Бо тоді багато речей сприйнялися б інакше й не були б настільки травматичними. А ще дуже дивуюся, коли чую-читаю: "Нащо дітям то все розказувати? Самі зрозуміють, коли час прийде! Нам он ніхто не розказував, та й повиростали ж!"

Воно то й справді: ми виросли, й наші діти виростуть. Але як саме це відбуватимуться (і я зараз не про фізичні нюанси), також дуже важливо. Мабуть, важливіше за те, що саме відбувається з тілом дитини, котра перетворюється на підлітка.

А якраз про це й розповідається в книзі. Тексту тут геть мало — семирічний син сам прочитав. Але інформації абсолютно достатньо для того, аби зрозуміти процес дорослішання та механізми, які його запускають. Щоправда, про гіпофіз і деякі гормони я мусила пояснювати докладніше й на пальцях, бо мудрих і складних слів все-таки забагато. Однак це не заважає осягнути загальну картину того, що чекає на кожного хлопчика. Й дівчинку, до речі, бо є книга про старшу сестру Бруно — "Мія дорослішає".

Власне, це не перша наша книга, де розповідається, крім іншого, й "про це". Вперше ми прочитали про статеві особливості хлопчиків і дівчаток у "Великій книзі почуттів" Ґжеґожа Касдепке, а потім ще раз повторили пройдене завдяки Матсу Венбладу та його книзі "Ось як працює тіло людини всередині та зовні" (тут розповідається і про хлопчиків, і про дівчаток, і про запліднення та народження). Й те, що такі книги є, — величезний плюс сучасного дитинства!

Ілюстрації Крістіни Лосантос, переклад із іспанської Світлани Івченко, вид. "Урбіно", 2019

Василь Карп’юк "Ще літо, але вже все зрозуміло"

Результат пошуку зображень за запитом "ще літо але"
Коли ж читати книгу з такою назвою, як не наприкінці серпня? От і я прочитала. І тепер жалкую. Ні, не тому, що прочитала, а тому, що читала не так, як було б доречніше. Я її просто проковтнула за два дні, бо збірка проб (саме так автор називає свої коротенькі твори) геть невеличка. Невеличкі й самі проби. Вони не мають сюжету, зав’язки-розв’язки й того, що між ними, не мають головного героя (хіба що оповідача можна так обізвати). Проте в них багато любові до Брустурів — рідного села Василя Карп’юка, куди він їздить і саме про ці поїздки й розказує. Розказує про весілля й сіно, корів, бабу з дідом, інших родичів. Про сніг і піч, каву й книги, які читає, про автобуси, стежки, вареники з сиром, погоду, природу й свій настрій. Тобто про все, що спало йому на думку. Можна сказати, що ці проби — то такі собі щоденникові записи, нотатки зі спробою філософствування та вкрапленнями релігійних розмірковувань, а подекуди й екстазу (особливо напркінці книги), а ще дещицею менторства й мудрагельства.

Ну от, я потрапила під вплив стилю автора)) Тому поясню нарешті, як варто було б читати цю книгу. Насамперед, непоспіхом. По одній-дві проби на день. Посезонно (бо тут є й осінь-зима-весна). Не перенасичуючись стилем автора. Не починаючи жити його життям. Не співчуваючи дружині, бо чоловікк вирішив покинути роботу, оскільки вона заважає писати проби))) Тож якщо читатимете "Ще літо...", можете врахувати це. А можете й не зважати)))

Вид."Видавництво Старого Лева", 2016

28.08.19

Кларісе Ліспектор "Час зірки" / Clarice Lispector - A Hora da Estrela

Результат пошуку зображень за запитом "час зірки"У мене завжди знайдеться, з чим порівняти ту чи іншу книгу. Або що їй протиставити. Точніше, завжди знаходилося — до того, як я прочитала "Час зірки" Кларісе Ліспектор. Бо її порівняти ні з чим.

Цей невеличкий твір настільки незвичний, що про нього годі розповісти, його треба читати (звучить дивно, еге ж))) Спочатку я очікувада на "вау", обіцяне в довгій передмові до видання. Потім я чекала, доки почнеться дія, до якої готує читача оповідач. Власне, оця підготовка зайняла ледь не половину тексту. Потім я чекала, коли ж, власне, почнеться ота сама головна дія, бо ж основна розповідь — то просто знайомство з головною героїнею. Й от нарешті з нею щось трапилося! І книга... закінчилася.

Результат пошуку зображень за запитом "Clarice Lispector, A Hora da Estrela"Але все ще триває післясмак від прочитання. Я все ще цитую її на своєму каналі в Телеграмі та на сторінці у Фейсбуці. Я раз по раз повертаюся думками до тієї звичайної, найзвичайнісінької дівчини, сіренької й негарної, немудрої й нехитрої, бідної, часом голодної, яка починає усвідомлювати себе. Не у два-три роки, як інші, а у 20 чи скільки їй там виповнилося. Усвідомлювати власне "Я", власні потреби, створювати свій життєвий простір, захищати його зрештою. Для чого, спитаєте? А щоб пережити хоча б один момент абсолютного щастя.

А ще от подумалося, що багато хто з нас, проживши ціле життя, так і не спромігся навіть наблизитися до того, що зрозуміла ця непримітна дівчина — як важливо бути собою.

Переклад із португальської Ярослава Губарева, вид "Видавництво Анетти Антоненко", 2016

Вікторія Амеліна "Дім для Дома"

Результат пошуку зображень за запитом "дім для дома"Одразу зроблю голосну заяву: це одна з найкращих книг, прочитаних мною цьогоріч! Без сумнівів! Чому — постараюся пояснити...

По-перше, вона написана гарною-прегарною мовою. Тут немає надміру метафор чи нанизування епітетів, але текст пахне, пахне, пахне — історіями, емоціями, думками, речами і трошечки їжею.

По-друге, у романі живі й Львів, і люди, які в ньому мешкають. Тих, про кого розповідає авторка, небагато, але вони дуже характерно представляють основні прошарки жителів цього прекрасного міста з неймовірно заплутаною історією.

По-третє, у ньому піднято стільки важливих тем, що й перелічити годі! Про обговорити не йдеться — їх осмислити б якось, хоч би трошки. От є дівчинка, яка осліпла, й мама, котра розказує їй історії, роблячи світ прекрасним. Чи може, треба було б казати правду? А що таке правда, як не чиясь точка зору? Тоді чия саме точка зору правильна? Або, скажімо, що робити, коли ти не знаєш, де коріння твоєї родини? Вигадувати собі нову? Чи жити безрідним? А якщо тобі треба не тільки родина, а й історія? Чи можна її відновити? Чи ж то вже вигадка, а не відновлення?Ну й так далі — питання постають, потім нанизуються, потім ти розумієш, що думаєш про себе, а не про героїв книги. Власне, саме це й важливе в кожному творі —  змусити читача зануритсия в себе, у свою історію, не героїв...

Проте головне у романі — незвичайний оповідач. Це пес, білий пудель із темнуватим вухом на прізвісько Домінік, скорочено — Дом. Неправильний, як він про себе каже. Чи то пак думає. Він багато думає, аналізує, робить висновки, вчиться. Багато бачить і чує. І нюхає. А внюхати Дом може все: й сльози, які так і не скотилися з очей, і торішній сніг, і вчорашній сум, і вічну любов. А ще — смуток і біль, брехню й щирість, кістки, закопані глибоко в землі, й недугу, сховану в чиємусь тілі.

Дому потрібен дім. Справжній дім, де живе його Господар (бо ж псам потрібен господар. А часом він потрібен і нам, людям). Однак не складається в Дома з домом — поменшкання, куди його привезли, видається йому тимчасовим. Як і сім’ї Ціликів — їхня львівська квартира, та й сам Львів. З трьома поколіннями родини читач знайомиться особисто, ще з кількома — посереництвом спогадів. А загалом перед очима постає таке багатьом до болю знайоме полотно під назвою "радянський нарід" — на ньому перемішано й переплутано стільки доль і людей, що й годі дізнатися, хто ти є насправді. А знати, хто ти, — важливо. Навіть для пса...


Не знаю, наскільки вийшло в мене пояснити, чому цей роман варто читати... Однак я точно знаю: все, що вийде з-під пера Вікторії Амеліної, я обов’язково читатиму. Бо вона розказує історії про мене.

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

14.08.19

Тетяна Трофименко "#окололітературне. Усе, що ви хотіли знати про сучасну українську літературу"

Результат пошуку зображень за запитом "окололітературне"Ой далеко не все! Не все, кажу, що я хотіла б знати про сучасну українську літературу є в цій книзі (а обіцяли ж!))) Крім того, є дещо те, чого я не хотіла б знати, але вже пізно: прочитала...

Насправді книга — збірка рецензій, які авторка писала протягом років десяти. Рецензії різні: якісь серйозніші, якісь легші, щось написано із їдким сарказмом, щось — із леким гумором, дещо — старанно, інше — досить поверхово. Власне, це ознака того, що писала жива людина з усіма притаманними нам вибриками: то настрій не той, то — якраз той, то погода дратує, то спати хочеться, а дедлайн не дає, то навпаки — часу вдосталь, тож можна розтектися мислю по древу...

Втім, я не про те хотіла розказати. Я хотіла сказати, що книга про книги для масового читача* — це унікальна річ! (*під масовим читачем я маю на увазі не всіх підряд, а не_літературознавців.)  Бо зазвичай подібні статті читає значно менша частина тих, хто читає книги загалом, тому дати любителям книг змогу поглянути на вже прочитане іншими очима або натяннути, що оце-от точно варто прочитання — круто.

До речі, про інші очі, чи то пак точки зору, й натяки: спочатку я взялася читати все підряд і уважненько. А потім зрозуміла, що читати враження іншої людини про романи, які я точно запланувала прочитати, — річ невдячна (й ніколи такою не була для мене))) Тим паче, що попри позначки на полях, які попереджають про спойлер, інформації про сюжет, героїв, їх взаємодію й "чим закінчиться книжка" забагато, як на мій смак, тож не хотіла псувати собі читання і пропускала деякі рецензії (але обов’язково до них повернуся, коли прочитаю згадані романи). А щодо вражень про ті твори, які я вже прочитала, то десь вони співпадають, а десь — кардинально різняться. І ще нормально, ба навіть чудово!

Ще одна особливість рецензій, яка впала мені в очі: критикиня постійно скаржиться на те, що читати в укрсучліті нічого. Бо оця-от книжка для чемних дівчаток, які люблять пити каву, пекти сирники й чекають на принца, — а що читати іншим? А ця книжка для тих, кому матюк — рідна мова, а пиво — замість їжі. Але що читати іншим? А оця книга надто історично, соціально, психологічно тощо глибока, а ще вимагає такого-сякого інтелекту. А що читати іншим? Та є що в нас читати всім, повірте! І мене це неймовірно тішить!

Останній розділ книги складається не з рецензій, а зі спроб (бо наразі все в сучасній літкритиці — лише спроби осягнути процес) певного узагальнення певних напрямків творчості певних авторів. Це було для мене чи не найцікавіше.

До речі, не даремно я звернула увагу на художника і навіть згадала його отам внизу: без тієї киці, яка раз по раз з’являлася на полях і давала цінні вказівки, читати було б не так прикольно))) А там, де йдеться про інших критиків та блогерів, поруч із книжечками  намальована лялечка в коробці. Про когось вона мені нагадала)))

Художник О. Г. Васьків, вид. "Віват", 2019

Макс Кідрук "Зазирни у мої сни"

Пов’язане зображенняЩе одна психоделічна лякалка від Кідрука пішла як хтось там під лід — тобто прочиталася практично на одному диханні. Власне кажучи, страшно не було, було прикро, страшенно прикро за те, що таких, як головний герой роману, батьків — більшість. Ні-ні, не подумайте нічого поганого: чоловік дуже любить свого сина! Однак любов не заважає йому чинити як ми звикли: "Ай, само пройде!" І це стосується не тільки тієї гульки за вушком малюка, яка й стала вихідною точкою для всіх фантастично-містичних перипетій, які відбулися з хлопчиком. Оце якосьвонобуде псує й стосунки з дружиною, й шанси досягти успіху, й колосальні можливості, які чоловіку досить щедро підкидає доля. І те, що герой усе-таки більше втрачає, ніж отримує, — виключно наслідок його вибору. Точніше, категоричного небажання його робити.

Ну все, головного героя об...говорила, можна й про книгу загалом)) Хоча тут уже повторюватимуся, бо ж прочитала досить романів Макса Кідрука, аби впізнавати його по почерку. Зокрема, по отій гіпернасиченості деталями, які, взагалі-то, — плюс, однак інколи — все-таки мінус. І якщо я раніше намагалася чемненько читати про всі заклепки на фюзеляжі літака, бо ні за кого не переймалася в той момент, то тут вирішила: нахіба мені здалася кількість жителів у якомусь богом забутому містечку на Мерілендщині, якщо я переживаю за хлопчика, а ця інформація ну геть не стосується подальшої долі малюка. Як і містечко з усіма його жителями загалом, бо це люди просто повз знак проїхали... Тобто, коротко кажучи, такі відхилення від основного сюжету пропускала)))

Фінал цієї справді цікавої й заплутаної історії передбачуваний. Геппі енди — то не про Кідрука. І це не спойлер, а факт))) Однак мені все одно було сумно. Бо ж так хочеться знати, що все може бути добре — нехай і у вигаданих героїв. Що там у кінці нового роману автора, того, що з доповненою реальністю, хтось уже знає ?))) Можете навіть натякнути, бо підозрюю, що нічого хорошого)))

п. с. Хотіла ще написати про жіночі образи в творчості Макса Кідрука, але не буду. У кожного — свої штампи.

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2016

Надія Чорноморець "Поема про Оноре та Евеліну"

Світлина від Iryna  Khomchuk.Я нині рідко читаю поезію. Мабуть, дається взнаки тривала робота над кандидатською дисертацією, під час якої досліджувала саме поетичні твори. А може, це ще з дитинства — у мене тоді був пунктик дочитувати всі книги, тож і над збірками віршів сиділа вперто до останньої сторінки. А примус, як відомо, йде в мінус)))

Однак "Поема про Оноре та Евеліну", написана... фізиком (так-так, авторка — вчена-фізик), зачепила. Й ліричністю, й віртуозним володінням сонетними формами. А головне — реальною історією реальних людей. Вірші датовані роками, знаковими для неймовірних стосунків французького письменника та польської панни з-під Бердичева. Але про події тут майже не згадується — говорять емоції, почуття, переживання... А ще — ілюстрації, на яких — тодішні Париж і Верхівня, й інші місця, де кохали одне одного такі на позір різні люди...

Цю книжечку я прочитала від початку до кінця, не відриваючись. І не тому, що було треба, просто насолоджувалася.

11.08.19

Лесь Подерв’янський "Множення в умі, або Плинність часу"

Результат пошуку зображень за запитом "подервянський плинність часу"Із творчістю Митця я знайома рівно стільки ж, скільки й зі своїм чоловіком. Саме він цитував його при кожній нагоді, а інколи й без неї, проте влучно, а ще — часто. Тому і я цитувати Леся Подерв’янського почала задовго до того, як прочитала хоча б щось із його творчості))

А от тепер я цитую його з першоджерела. Чому? Та тому що не цитувати складно — надто влучно говорить він про багато важливих речей, про які ми (принаймні переважна більшість із нас) воліємо мовчати. І то в ліпшому разі. У гіршому — старанно робимо вигляд, що їх не існує. (Чомусь тут на думку спала дитяча пісенька про те, що "жопа есть, а слова нет".) Насправді ж усі прикрі явища на кшлалт вошей і гнид, гімна й гімняних людей, лайки й матюків, нийниціших поривів і вчинків, на жаль, — частина нашого життя. Чи не на жаль? Бо як ми відрізняли б світло від темряви, а добро від зла, якби не було обох іпостасей?

Розказувати про внесок у вітчизняну культуру Леся Подерв’янського не буду: ті, хто його читає, знають про це й так, а тих, хто верне носа, не переконаю))) Просто ще одненький разок процитую, бо дуже актуально (особливо коли заходиш у ФБ, а там стєнанія)))

Мічурін. Куда нісьошся ти, Русь, — дай ответ!
Макаренко. Не дайот ответа.
Божевільне Залізо. Дураки, не впадайте в істєріку. От я дивлюся на вас — інтелігенти, ви всігда так.

Ну що ж, тепер черговий ступінь знайомства має бути — полухати п’єси у виконанні Митця. Що скажете? Варто?

Вид. "Фоліо", 2013

07.08.19

Наталі Торджман "Дивовижні птахи"

Наталі Торджман: Дивовижні птахи Ця книга стала для нас із сином одним із символів нинішнього літа. Ми її не просто читали, а уважно вивчали й співвідносили прочитане з тим, що бачили навколо. Ми впізнавали птахів, фотографували їх, фіксували побачене. Син завів "Щоденник спостережень" і старанно записував до нього усіх синиць, ластівок, сорок, лелек, шулік, сов, чайок, дятлів, соловейків, жайворонків, а також неопізнані літаючі об’єкти. Вони з татком полізли на дерево, аби розвернути шпаківню віконцем на південний схід — може, наступного року в ній хтось усе-таки поселиться? А багатьма цікавезними й невідомими досі фактами семирічний дослідник природи щедро ділився з бабусею й дідом, а також із друзями й сусідами по дачі... 

Ну, ви зрозуміли: мені книга також припала до вподоби. І короткими, але змістовними текстами, й чудовими різноплановими ілюстраціями, й іграми та вікторинами, й порадами та практичними вправами. Де птахи мешкають? Чому птахи співають? Що птахи їдять? Як птахи літають? І ще багато "чому?", "як?" і "де?" — на всі читач отримує вичерпні відповіді. А головне — вони науково обґрунтовані, тож прискіпатися ні до чого, та й бажання не виникає))

Переклад із французької Олени Ларікової, ілюстрації Жудіт Ґейфе та Жульєн Норвуд, вид. "Віват", 2019