У мене завжди знайдеться, з чим порівняти ту чи іншу книгу. Або що їй протиставити. Точніше, завжди знаходилося — до того, як я прочитала "Час зірки" Кларісе Ліспектор. Бо її порівняти ні з чим.
Цей невеличкий твір настільки незвичний, що про нього годі розповісти, його треба читати (звучить дивно, еге ж))) Спочатку я очікувада на "вау", обіцяне в довгій передмові до видання. Потім я чекала, доки почнеться дія, до якої готує читача оповідач. Власне, оця підготовка зайняла ледь не половину тексту. Потім я чекала, коли ж, власне, почнеться ота сама головна дія, бо ж основна розповідь — то просто знайомство з головною героїнею. Й от нарешті з нею щось трапилося! І книга... закінчилася.
Але все ще триває післясмак від прочитання. Я все ще цитую її на своєму каналі в Телеграмі та на сторінці у Фейсбуці. Я раз по раз повертаюся думками до тієї звичайної, найзвичайнісінької дівчини, сіренької й негарної, немудрої й нехитрої, бідної, часом голодної, яка починає усвідомлювати себе. Не у два-три роки, як інші, а у 20 чи скільки їй там виповнилося. Усвідомлювати власне "Я", власні потреби, створювати свій життєвий простір, захищати його зрештою. Для чого, спитаєте? А щоб пережити хоча б один момент абсолютного щастя.
А ще от подумалося, що багато хто з нас, проживши ціле життя, так і не спромігся навіть наблизитися до того, що зрозуміла ця непримітна дівчина — як важливо бути собою.
Переклад із португальської Ярослава Губарева, вид "Видавництво Анетти Антоненко", 2016
Немає коментарів:
Дописати коментар