Світлана Лінинська "Пан Сирник і різдвяний пампушок"

Як ви гадаєте, книги бувають теплими? А книга про зиму може бути теплою? Теплою на історію, на малюнки і навіть на дотик? 

Щодо себе відповім: однозначно, може. Одну з таких маємо на нашій книжковій поличці. Це — "Пан Сирник і різдвяний пампушок" Світлани Лінинської. Вона така тепла, що ми перечитували її не лише під зимові свята, як того вимагає назва, а навіть улітку — коли дощило й холодало.

А ще книга запашна! Дуже! У ній смачно-пресмачно пахне свіжою випічкою, ваніллю, варенням, гарячим малиновим чаєм і трошки димом із натопленої печі. Адже вона — головна на кухні у пана Сирника, найкращого пекаря у містечку.

Але з ним сталася халепа. Яка — звісно, не скажу. Проте він зумів із нею впоратися. Яким чином — теж не скажу. А от у чому зізнаюся, то це в тому, що сьогодні, швидше за все, ми знову читатимемо цю книгу. Щоб зігрітися)))

Малюнки Романа Скиби, вид. "Видавництво Старого Лева", 2015

Джоанн Харріс "Рунні мітки"/Joanne Harris - Runemarks

Я не знаю жодного письменника, який був би таким зовсім різним у своїх книгах, як Джоанн Харріс. Таке враження, що авторка, сідаючи за написання чергової книги, повністю змінюється навіть зовні, не кажучи вже про зміну стилістики, тематики і навіть почерку (принаймні, мені так здається))). Якщо у трилогії "Шоколад" вона казково-містична, у "П'яти четвертинках апельсина" жорстко-реалістична, у "Спи, бліда сестро" вікторіансько-готична, то у "Рунних мітках" — фантастично-філософська. До того ж філософія сутності світу у романі така цікава, що я навіть цитати вибирала (так-так, цитуватиму фентезі)))

Роман базується на скандинавській міфології (схоже, Харріс неабияк нею захопилася, виходячи з останніх її творів). Події, описані в книзі, відбуваються після кінця світу згідно зі скандинавською міфологією, а саме після Рагнарьока та падіння Асгарда. Але не всі старі боги загинули. І, крім них, на землі з'являються нові боги, помічені новими рунами. 

Образи героїв, як і завжди у Харріс, неоднозначні. Одін, Локі, пастор, інші — вони ані хороші, ані погані. Вони — різні. Єдина героїня, яка мене не переконала, це — Меггі. Якось зашвидко вона перетворилася із затюканого дівчиська на могутню богиню. Проте найбільше мене вразили описи, як би дивно це не звучало, бо ж зазвичай розлогі подібні відступи викликають нудьгу. Тут же навпаки: я розважалася так, як давно цього не робила, вмикаючи свою уяву на повну потужність і малюючи перед внутрішнім зором те, що "бачила" Джоанн Харріс. Принаймні, я сподіваюся, що спромоглася роздивитися хоч щось близьке до тих помпезних картин, які змогла намалювати словами авторка. І ще: давно мені так не хотілося взятися за олівці і пензлі, щоб зобразити те все... Де б то часу взяти? Не підкажете?)))

Гжегож Касдепке "Я не хочу бути принцесою"

Якби я зважала лише на назву, то читати цю книгу синові не взялася б — з невідомих мені причин від дуже чітко розрізняє "дівчаче" і "хлопчаче" в усьому й уперто відкараскується від першого. Але я подивилася на отого розкішного дракона на обкладинці й не втрималася. І, як показав досвід прочитання, правильно зробила. Бо героїня книги, то не типове "принцесяче" дівчатко у пишній сукенці, а не менш типове, але зовсім протилежне за вподобаннями. Марися грається в лицарів і хоче бути... драконом.

Принцеса у книзі теж є, як же без неї? Але роль замкненої у вежі красуні грає... мама. Лицаря, звісно, — татко. А от які ролі припали дідусеві з бабусею — не скажу. Але і я, і син реготали до сліз і над ними, й над малюнками.

До речі, гумор у книзі просто неперевершений (Гжегож Касдепке ним якраз і відомий), і якщо дитині цікава сама історія, то я сміялася, впізнаючи себе й свої реакції у вчинках дорослих героїв. Ще й чоловікові книжку підсунула — не тільки пореготати, а ще й поміркувати над деякими виховними (не для дітей — для батьків) моментами.

Ілюстрації Емілії Дзюбак, переклад з польської Ігоря Андрущенка, вид. "Школа", 2016

Діна Рубіна "Золота нитка"/Дина Рубина - Золотая нить

Почну із запитань: а ви чому беретеся перечитувати книги?  що сподіваєтеся там відшукати? що очікуєте відчути? Відповім і сама: хочу повторити себе ту, яка вперше занурилася в історію; хочу знайти те, що пропустила під час першого читання; хочу тих же емоцій — бо саме вони, а не сюжет, тема, герої чи ще щось для мене є знаковими в будь-якій книзі.

"Синдром Петрушки" (саме цей роман склав основу збірки "Золота нитка") свого часу вразив мене насамперед  яскравістю. Рудоволоса головна героїня на фоні засніженої казкової Праги — це так по-ляльковому, говорячи мовою ще одного героя роману, так театрально, так художньо і так по-справжньому, що мимохіть опиняєшся там і мерзнеш, і плачеш, і ревнуєш, і радієш разом з нею і з Петром — геніальним ляльководом, душа якого жила в іншій людині. А ще шукаєш себе саме там, де це можна знайти, — в собі. А ще дивуєшся тому, як дивно заплутуються, переплутуються, зв’язуються і рвуться нитки, котрі поєднують людей. І нитки, за допомогою яких хтось керує нами... І нитки, які тримають нас на сцені життя, що б не сталося... І що б не сталося насправді, головне, аби вціліла головна нитка, та, котру ляльководи називають золотою...

Ця книга — перше видання Діни Рубіної в Україні, і я сподіваюся, що не єдине, бо дуже люблю читати й перечитувати її твори. Наповнення книги — не випадкове, бо половина подій роману "Синдром Петрушки" відбувається у Львові (ах, який живий, характерний, справжній Львів у Рубіної!), а в практично біографічних оповіданнях "Бабця", "Циганка", "Душогубка" та "Яблука із саду Шліцбутера" просто не може не згадуватися Україна, бо ж батьки авторки родом звідси.

Про оповідання хочу сказати окремо. Це не типові зразки малої прози, ні. Це такі концентровані романи, два десятки сторінок яких вражають не менше, ніж чотири сотні розлогої оповіді. Це вибухова суміш спогадів, художньої вигадки, метафор, життя, авторських рефлексій, котрі часто тягнуть за собою читацькі. Це людське тепло і філософія життя в найбанальніших, а тому в найдієвіших поєднаннях. Це — талант Діни Рубіної, яким я не перестаю захоплюватися, скільки б не читала.

Вид. Vivat, 2016

Ірина та Леонід Тюхтяєви "Зоки і бада"

Не читайте цієї книги!

Не купуйте її!

Навіть до рук не беріть!

Інакше з вами трапиться те ж, що і з нами.

Тепер можна й зізнатися: у нас після прочитання цієї дивної історії також... завівся зок!

Втім, по порядку. Спочатку у нас завелася... тобто з’явилася книга, яка перевидається уже 20 років і має претензійний підзаголовок: "Посібник для дітей із виховання батьків". Кумедні кольорові істоти, зображені на обкладинці, обіцяли добру історію для дитини, а анотація, у якій розповідалося про те, що цитати з цього твору стали живими анекдотами, надихала на читання батьків.

Насправді ж книга для мене, дорослої тьоті зі здоровим глуздом, виявилася трохи дивною (це щоб не сказати відверто — абсурдною). Бо у бади (це той, що схожий на бичка), були, наприклад, змінні роги на всі випадки життя і настрою, а зоки... Зоків взагалі зрозуміти важко, бо вони абсолютно алогічні (от замислилася: насправді ж навпаки — у них залізна лоігка). Втім, все це, вкупі з обіцяними анекдодами (підтверджую — вони є) й дитячим безпосереднім сприйняттям найсміливиших фантазій зробило книгу улюбленою, читали її всією родиною, цитувати також взялися, задоволення отримали неабияке...

А потім у мами засвербіли ручки, й у нас завівся зок (див. фото). Тепер його на всі лади виховує син, бо ця істота-солодкоїжка завдяки підступності татка повсякчас намагається то мед з’їсти, то цукерки поцупити, то тортом поласувати до, а не після обіду. Зате нам, батькам, допомагає в процесі гри пояснити багато корисних і потрібних (з нашої, звісно ж, точки зору) моментів, нюансів, речей і правил...

Зазначу ще, що ілюстрації саме до цього видання мені видалися найвдалішими — це після того, як я передивилася купу різних зоків і бад авторства інших художників))) Переклад українською також дуже  порадував: перекладачка зуміла зберегти гру слів, яка у більшості випадків є основою вдалих жартів, котрі оцінюють саме дорослі. Єдине зауваження: кілька коректорських огріхів, об які зачіпалося моє редакторське око. Але для цього видавництва це, на щастя, швидше прикрий виняток, ніж правило.

Художник Олена Кубишева, переклад з російської О. Пилипенко, вид. Vivat, 2016

Юрій Горліс-Горський "Холодний Яр"

Історичний документальний роман про Холодноярську Республіку і повстанські загони, що діяли в Україні у 20-их роках минулого століття, опублікований 80 років тому і по праву вважається найкращим твором на цю тему — підтверджу це і я. Проте український читач тільки  нещодавно (внаслідок зрозумілих причин) отримав можливість ознайомитися і з історичними подіями та особами, і з літературою про ті часи та про тих героїв. Кажуть іще, що прочитаний мною варіант, та й інші, яких існує кілька, — перекручені і переписані видавцями кожен під себе, а оригіналу в незалежній Україні досі ще не перевидано. Що ж, сподіватимемося, що зрештою отримаємо змогу прочитати, що ж Юрій Горліс-Горський розповів насправді. А розказати йому було що, адже він — не просто свідок тих подій, а активний їх учасник.

Мені у книзі зімпонувало все: й образ самого Холодного Яру, котрий пам’ятає і скіфів, і козаків, котрий прихистив гайдамаків, потім — повстанців, про яких розповідає Горліс-Горський, а згодом — й вояків УПА; й реальність героїв; і невелика, але яскрава любовна лінія; й стиль викладу, який, попри відчутну документалістику, все ж таки є художнім. Проте найбільшою цінністю книги все-таки є історичний фактаж. Це стосується як подій та героїв, так і опису загальних настроїв повстанців і селянства, котре їх підтримувало. Оті вагання: йди далеко від "рідної стріхи" чи ні, оте намагання захистити насамперед свою хату, а вже потім — Україну, якщо вийде, оті спроби всістися відразу на дві табуретки і спробувати вижити поміж двох вогнів, які й породжували основну масу зрадників, — все настільки зрозуміле і з огляду на сьогоднішню ситуацію в Україні, що... Робити однозначні висновки з цього, звісно, не варто, проте тенденція, яку називають менталітетом, є — не посперечаєшся. Хоча й хочеться)))

А книгу не просто варто читати — я в цьому випадку відійду від свого правила не радити нічого категорично і скажу: цю книгу треба читати. Щоб знати...

Вид. "Відродження", 2009

"Казки про велетнів. Казки та байки в малюнках Тоні Вульфа"

Просто обожнюю книги, які дитина часто просить перечитувати, потім переказує, потім грається у них, потім знову просить почитати саме цю, а не новеньку і не ту, котру вважає за потрібне мама.

"Казки про велетнів " — саме з таких книг. Її подарував синові хлопчик, який із неї вже "виріс". І хоча я тоді думала, що мій малюк до таких історій іще не доріс, виявилося, що мама помилилася і йому в неповних два роки саме це  й було потрібно — цікаві пригоди гномів та доброго рудого велетня і прекрасні, просто захопливі ілюстрації Тоні Вульфа!

І ще одне: вже не вперше стикаюся із ситуацією, коли хочеться купити певну книгу (продовження серії тощо), а знайти її практично неможливо. Отак і з "Казки-хіт" — їх ніде немає в наявності. Ех...

Переказав українською Богдан Чайковський, вид. "Національний Книжковий Проект", 2010

Жан-Крістоф Гранже "Мізерере"/Jean-Christophe Grangé - Miserere

У творчість Гранже я закохалася з першої прочитаної його книги. І, як завше у мене складається з великим літературним коханням, зробила значну перерву у знайомстві з творчістю об’єкта моєї читацької пристрасті — аби не перенасичитися, аби не задовольнитися повністю, аби не втратити оте відчуття захоплення. І я його не втратила...

"Мізерере", як і "Пасажир", тримав у напруженні з самого початку і до кінця. Детективна історія, помножена на трилер, щедро розбавлена історичними фактами з історії нацизму та диктатур південноамериканських країн, присмачена деталізованими описами їх дослідів на людях і приперчена дітьми як головними постраждалими у цих подіях не могла залишити байдужою аж ніяк. Якщо ж додати колоритних головних героїв — поліцейських без жетонів, які проводили розслідування не тому, що були зобов’язані, а тому, що інакше просто не могли, якщо перенести все ще у передріздвяний Париж, якщо (увага — спойлер!) врахувати нестандартний для Гранже гепіенд, то можна лишень уявити, яке колосальне задоволення від роману я отримала.

Що ж, тепер з усіх сил триматимуся, аби не взятися відразу ж за читання чергового його роману))) Як гадаєте, вийде?)))

Переклад з французької Володимира Шовкуна, вид. "Махаон", 2009.

Кястутіс Каспаравічюс "Ведмедрівка"

На календарі — перший день зими, на вулиці — сніг, до різдвяно-новорічних свят залишилося менше місяця. Тож сьогодні хочеться розповісти про зимову і святкову, а ще цікаву й гарно ілюстровану книгу.

"Meškelionė!" — відразу зрозуміла я гру литовських слів, так вдало передану українською. І ще відразу ж зрозуміла, що придбаю цю книгу, бо: 1) вона нагадала про Литву, де син провів перші рочки свого життя; 2) вона про навколосвітню подорож; 3) у ній прекрасні, цікавезні, деталізовані авторські малюнки; 4) вона про Різдво.

Отож, сюжет: родина литовських бурих ведмедів запасається дровами і відправляється у мандрівку на повітряній кулі, причепленій до будиночка, аби провідати своїх родичів. А це — білі ведмеді на Алясці, окуляристі ведмеді в Андах, ведмеді-губачі в Індії, панди у Китаї, гімалайські ведмеді і навіть плюшеві та зоряні ведмеді, а також... єноти. Скрізь їх радо зустрічають та розказують про особливості святкування Різдва і Нового року (що у кого відзначається). Роздивлятися малюнки і занурюватися у побут різношерстих героїв книги — то окреме задоволення. А повертатися потім разом із мандрівниками з подорожі (їхньої вигаданої і нашої книжкової) й розуміти, що отут, у цьому ліжечку і з цим хлопчиком, і є твій дім — то надзвичайне задоволення. Чи не так?)))

Переклад із литовської Оляни Рути, вид. "Навчальна книга — Богдан", 2012

Кент Гаруф "Наші душі вночі"/ Kent Haruf - Our Souls at Night

Дуже легка, дуже сумна і водночас дуже світла й оптимістична книга. Аж дивно, що на двох сотнях сторінок автор зумів розказати стільки надважливого про людей. Розказати практично самими діалогами й короткими ремарками про те хто і куди пішов, не занурюючись у почуття, емоції, думки своїх героїв. Таке відчуття, що я не книгу прочитала, а переглянула фільм, знятий геніальним режисером-мінімалістом.

Отож, він і вона. Зародження стосунків. Щастя бути разом. І поважна причина для того, аби розлучитися. Й нічого особливого не було б у цій історії, якби її героями не стали 70-річні чоловік та жінка, чиї половинки померли, а діти виросли й роз’їхалися. Стандартна ситуація для багатьох, чи не так?

Насправді я зрозуміла одну просту річ: наше життя — це наш вибір. Щоденний. Постійний. Який залежить тільки від нас. Ну, чи на 80% від нас. Але ж це таки багато для того, аби змінити те, що маємо, або, принаймні, зробити все для цього.

А щасливим бути ніколи не пізно. І закохатися ніколи не пізно. І насолоджуватися життям ніколи не пізно, а це ж так просто  — одягти гарну сукню й піти до театру, поплавати голяка у річці, навчитсия грати у бейсбол, посидіти в ресторані при свічках, поїхати в ліс із ночівлею і посмажити зефір на вогнищі, лежати удвох в одному ліжку, триматися за руки і слухати те, про що тобі сповідається душа близької людини... Це ж так просто...

Перекладач Ольга Захарченко, вид. "Книголав", 2017

Гжегож Касдепке "Знайомтесь: детектив Нишпорка. Нові клопоти детектива Нишпорки"

Черговий дитячий детектив поповнив  наші книжкову поличку і скарбничку вражень. Польський автор точно знав, що робить: втягує і батьків, і дітей у розслідування і розгадування задач, які постають перед детективом Нишпоркою, змушує самим шукати пояснення, даючи, втім, шанс дізнатися, яке ж рішення було правильним (наприкінці книги розміщено міркування детектива з приводу кожної задачі).

Щоправда, образ самого детектива видався мені якимсь ну дуже кумедним. Точніше, він у книзі – такий собі невдаха, у якого часом навіть клієнтів катма, про заробітки вже не йдеться. Як доросла, замислювалася повсякчас: а з чого ж він живе?))) Проте синові то було до шмиги, хіба що коли довго дітвори в оповіді не з'являлося, одні дорослі тинялися сторінками, то йому ставало трошки нудно.

Ще одна родзинка книги (точніше, двох книг в одній) – цікаве поєднання: щоб почати читати другу частину, книгу треба... перевернути догори дригом))

Переклад Ірини Котляревської-Фесюк, художник Пьотр Рихел, вид. "Школа", 2016

Юрко Іздрик "Флешка-2GB"

Навіть не підозрювала, скільки часу минуло відтоді, як я зайнялася чимось близьким до професійного літературознавства! То була аспірантура, робота над дисертацією й поринання-препарування-переживання-сприймання-трактування текстів тих, кого тоді, наприкінці 90-их, називали постмодерністами. Був серед них, звичайно, й Іздрик. І який захват тоді викликали у мене його (і не лише його) заплутані-переплутані, дивні і разом з тим глибокі тексти! Згадала зараз те відчуття, бо перечитування (точніше – нове прочитання) деяких есеїв, які увійшли до збірки "Флешка-2GB", повернули мене на років 15 тому, і це було приємно.

Книга зліплена з написаних в різних час і з різних приводів есеїв, оповідань, нарисів тощо. Але очевидно, що в автора є улюблені образи, які й об'єднали розрізнені деталі в розділи-блоки, а далі – і в один твір, із якого геть вибиваються хіба що кілька відчутно чужорідних елементів. 

Іздрик вміє бути відвертим – і коли говорить про себе, і коли розповідає про інших. Багатьох героїв його історій легко впізнати, навіть якщо він не називає прізвищ. А багатьох він називає своїми (як би дивно це не звучало) іменами. 

Іздрик любить гратися словами. Він їх нанизує й розсипає, знову збирає докупи, вигадує нові, визбирує старі, копирсається в лексиці, творить метафори, жонглює значеннями... А читач, який зануриться в це, може впасти у справжній транс. Філологічний, маю на увазі.

Іздрик – Майстер. Майстер слова, насамперед. Так віртуозно володіти мовою може тільки людина, яка живе у іншому вимірі, у світі знаків і значень, яка розуміє принципи й основи творення дискурсу, для якої творчість – це не переказ сюжету, прикрашеного метафорами, а щось зовсім інше.

Дякую за філологічний транс і неабияке задоволення, Майстре!

Вид. "Грані-Т", 2009

Інгрід і Дітер Шуберт "Мій друг пірат"

На ці чудові акварельні ілюстрації авторів книги я й клюнула, вибираючи книгу. Ну а ще – на піратську романтику, яку обіцяла ця історія і яка могла б захопити сина. Зрештою, у ній виявилося доста й одного, й іншого, і справжніх піратських бувальщин-вигадок, а ще – гарна розповідь про те, як народжується дружба між маленьким хлопчиком і старим піратом. Основний висновок: не треба соромитися своїх недоліків та страхів – вони ж бо є у кожного, й у кожного – свої. Але якщо визнати їх, та ще й перед кимось, то недоліки перетворюються у дрібниці, які легко долаються.

Що ж до мінусів, то у цій книзі він один – точніше, одне неправильно вжите при перекладі з російської (так вказано у вихідних даних) слово, об яке я спіткнулася з самого початку й надалі читала книгу ну дуже прискіпливо. Щоправда, крім нього, очевидних недоречностей більше не зустріла, тож дочитали книгу без пригод (філологічних, маю на увазі)))).

Переклад  Ольги Пилипенко, вид. Pelican, 2016

Рейнбоу Ровелл "Елеанор і Парк"/Rainbow Rowell - Eleanor & Park

Спочатку я здивувалася, коли побачила отой вказаний на обкладинці мільйон, яким обчислюється кількість виданих у світі екземплярів цієї книги. Потім здивувалася, забивши в гугл Eleanor & Park – мені видало стільки всього, особливо ж у картинках, що я зрозуміла: це справжній мастрід для підлітків, який уже став ідеєю фікс для, підозрюю, того згаданого мільйона читачів і не тільки. Втретє мене здивувала сама книга, яка змушувала забувати про тісняву у маршрутках та метро й темряву листопада...

Отож, у підсумку маємо справді хороший підлітковий роман, котрий, втім, варто... ні, точніше буде: треба читати й батькам. Бо ж про те, що коїться у головах і серцях наших дітей, від них самих дізнатися важко (згадаймо себе в такому віці – чи відкривалися ми своїм батькам?). А от спробувати зазирнути у їх світ крізь сторінки книг (пораджу ще "Несподівану вакансію" Джоан Ролінг та "Бубу" Барбари Космовської) можна. І не треба нарікати на те, що це – закордонні книги про ментально чужих нам дітей тощо – насправді всі ми, де б не жили, відчуваємо однаково. (До речі, буду вдячна за інформацію про подібні книги українських авторів.)

Насправді прихильність читачів і читачок (тут я за статтю їх розділяю навмисне) пояснюється просто: головні герої роману – геть нетипові для американської масової культури. Вона – товстенька, негарна, погано одягнена, бідна, з неблагополучної родини, ще й новенька у школі. Уявляєте, скільки недоліків в одній дівчині зібрано? А він – єдиний хлопець  азіатської зовнішності у містечку, невідмінник, некрутий, нетусовщик, нефутболіст, хоча й не відторгнений, має люблячих батьків та любить рок і комікси. Тобто теж не виділяється з маси. Й ось між ними трапилося те, чого немає сенсу ховати під спойлер, бо й так все зрозуміло. Звісно ж, кохання. Банально? Та ні, зважаючи на те, як розказано про це почуття у книзі – докладно, з препаруванням усіх емоцій та думок, сумнівів, захоплень, рішень, вчинків героїв. Відверто кажучи, стільки моментів повертали мене у мої 15 років, що... )))

Окрім цієї – головної – теми, у книзі ще говориться про стосунки між батьками та дітьми (як же без них?), про пріоритети, які розставляють батьки і від яких залежить формування їх дітей. Ще – про перший секс (як же й без нього?), про страхи і бажання, пов’язані з цим, і про купу інших нюансів. Ще – про специфічну молодіжну субкультуру, про комікси та музику (тут варто віддати належне наявності у книзі коментарів із вичерпною і цікавою інформацією). І насамкінець про те, як важливо бути самим собою...

Переклад Світлани Колесник, вид. Vivat, 2016

Мартін Содомка "Як змайструвати мотоцикл"

’

Все, що можна сказати про цю книгу, я вже озвучила, коли писала про першу книжечку із цієї серії – "Як змайструвати автомобіль". Щоправда, в цій історії сюжет більш напружений – перегони на мотоциклах цьому сприяють. Ще піднімається питання дружби та зради друга. Ще – взаємопідтримки та взаємовиручки. Але діалоги такі ж довгі та позбавлені достатньої кількості авторських ремарок. Втім, коли всіх уже знаєш, читається набагато легше)) А тим паче, коли син повсякчас перепитує, де ж поділися і що роблять його добрі знайомі з першої книги – як не дивно, кількамісячна перерва між прочитаннями обох книг не завадила всіх гарно запам'ятати і навіть скучати за ними. Тож невдовзі пішли ми на книгополювання – по третю частину цієї технічної епопеї "Як змайструвати літак")))

Перекладач Тетяна Савченко, вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

Галина Вдовиченко "Бора"

Як на мій смак і погляд, то Галина Вдовиченко на шляху від "Пів’яблука" до "Тамдевін" відчутно піднялася вгору по крутому схилу творчості. А щойно мною прочитана, хоч і не нова, книга не просто захопила легким детективним сюжетом, а ще й трошки повернула призму мого сприйняття світу в прагненні пропустити крізь неї якомога більше світла – того, яке здатне подарувати тільки близькі по духу люди.

Казковий спадок у вигляді казкового старого будинка на околиці Львова змінює не тільки життя головної героїні, а й іще кількох людей, бо дає їм можливість бути самими собою, слухати і – головне! – чути свої внутрішні, часто сховані на самісінький спод життя, потреби й від цього стати... так-так, все банально – щасливішим. До того ж у романі використано один із найулюбленіших моїх художніх прийомів: зведення докупи незнайомих і різних людей, а потім дослідження того, як же будуватимуться стосунки між ними. Мабуть, не треба спойлерити й розказувати, що все у цієї різношерстої компанії вийшло, бо й так усе зрозуміло – авторка не дасть розчаруватися у своїх героях зокрема і людях загалом. Проте фінал для мене особисто був геть неочікуваним і від цього відчуття насолоди від прочитання чергової хорошої книги тільки загострилося.

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2011

Сельма Лагерльоф "Чудова мандрівка Нільса з дикими гусьми"

"О, найулюбленіша книга мого дитинства!" – вигукнула моя подруга, побачивши це гарне видання на синовій книжковій поличці. Виявляється, вона її читала й перечитувала безліч разів, тоді як я чомусь уперто оминала цю історію, натикаючись на неї на переритих вздовж і впоперек полицях двох доступних мені у дитинстві бібліотек. Чомусь мене відлякували нечитабельні прізвища авторки та героя (а тоді воно зазначалося у заголовку), які викликали підозру, що весь текст буде складатися з таких довжелезних слів. А потім я виросла, й подібні "дитячі" книжки мене вже не цікавили. А потім я ще трошки виросла і таки прочитала цю чудову історію – разом із сином.

В одній ФБ-групі поціновувачів дитячих книг розвилася ціла дискусія, мовляв, сучасні видання перекручують оригінальний текст, часом пом’якшуючи події, а часом і зовсім змінюючи їх. Оскільки оригіналу, як уже зізналася, я не читала, то історія, видана Pelican-ом, мені сподобалася: наскільки я зрозуміла, тут змін небагато, фінал не перекручено, та й видавництво зазначає, що це – "переказ" зі шведської, а не переклад.

Але найбільше мене потішили ілюстрації! Якої майстерності малюнки у цій книзі! Якщо це лис, то його так і хочеться погладити по м’якому хутру. Якщо це дощ, то страшно змокнути. Якщо море, то аж запах солоної води відчувається. А ще видання має суперобкладинку і стильну палітурку – все по-дорослому! Тож, схоже, недаремно книга оминула мої руки в дитинстві – зараз я отримала від неї набагато більше задоволення)))

Художник Марина Пузиренко, переказ зі шведської Ольги Уліщенко, вид. Pelican, 2012

Жозе Сарамаґо "Перерви у смерті"/José Saramago - As Intermitências da Morte

У творчість Жозе Сарамаго я закохалася з першої книги. Звичайно, це була "Сліпота". Потім я втратила дар мови й на багато речей поглянула по-іншому, прочитавши "Євангеліє від Ісуса Христа". Потім дещо розчарувалася в авторові – винен у цьому останній роман Нобелівського лауреата "Каїн". Згодом повернулася до нього і взялася за "[Про]зріння" – цікаво було відстежити подальшу долю героїв "Сліпоти" – і знову зачарувалася неперевершеним умінням Сарамаго переплести в одне цілу купу проблем різного гатунку. "Той, що підянявся із землі" знову занурив мене у прірву безвиході – може, тому й зробила таку довгу перерву у читанні романів цього неперевершеного майстра слова. А після перерви в читанні  взялася за "Перерви у смерті"...

 

Отож, про цю книгу. Ну... Вона така... Така... сарамагівська – бо інакше її й охарактеризувати важко. Оті всі суцільні абзаци-переплетення слів автора і ремарок героїв – без відділення одних вд інших відповідними пунктуаційними знаками. Ота гра слів, їх звучання, форм, значень, смислів... Оті головні ідеї твору, які повсякчас змінюються, нівелюються наступними, стають другорядними, бо на постійно виникають ще головніші. Та фантастичність, ірреальність подій, перенесена в буденність так майстерно, що й сприймається відповідно – як нормальне явище.

Перелічувати особливості письма Сарамаго можна довго. Проте жодну з них я не можу назвати найголовнішою, окрім хіба що задоволення, котре отримую від занурення у його тексти. А ще він, як ніхто, вміє зачепити у мені щось таке глибинне, потаємне, я сказала б, первісне, від чого світ постає в дещо інших барвах. Навіть смерть перетворюється на жінку, котра хоче тепла й любові. Як і всі ми, втім...

"Вухолапохвіст. Про вусатих і хвостатих, сіро-буро-рудуватих. Збірка"

Час від часу син залазить на книжкові полички і витягує звідти щось таке геть дитяче, й вимагає: читай цю! Ну і що, що ті книжечки розраховані на дворічних діток? Зате – улюблені!

От і ця збірка теж така – улюблена. Багато з творів, які увійшли до неї, цитуємо принагідно вже років зо два. Вірші та загадки Грицька Бойка, Платона Воронька, Наталі Забіли, Ганни Чубач та багатьох інших – це ще й спогади про моє дитинство, приємні-приємні... Бо хіба вони можуть бути інакшими?))

Художник Валерій Харченко, вид. "Школа", 2010

Туна Кіремітчі "Молитви лишаються незмінними"/Tuna Kiremitçi - Dualar Kalıcıdır

Ще один зразок сучасної турецької літератури також не розчарував. Але якщо "Суфле" Асли Е. Перкер, яке я не так давно прочитала, розраховано на досить вузьку категорію читачів, то Туна Кіремітчі спробував охопити жінок практично усієї вікової категорії. Так-так, саме жінок – цей чарівний музикант і співак, схоже, таки знається на сердечних справах чарівної статі. А ще – на нашому бажанні ідеалізувати своє життя, особливо ж в очах інших. Це яскраво демонструють обидві героїні цієї книги-діалогу (а в ній дійсно немає жодної авторської фрази – виключно репліки двох жінок). Одна з них – юна студентка, інша – жінка на схилі літ, а пов’язує їх... турецька мова.

Спочатку розмова двох чужих людей не клеїлася. А потім кожна з жінок почала розказувати про своє життя, та так захопливо, що обидві вже чекали цих зустрічей. Але це захоплення було викликане не стільки реальністю оповідей, скільки бажанням/схильністю/талантом кожної прикрасити те, про що розповідають. Старша жінка пригадувала своє минуле, а потім сама зізналася, що не може точно сказати, що і як було насправді, бо такою вже є людська пам’ять – вибирає найцінніше й те, що найбільше вразило. А от молодша просто прикрашала своє життя. Бо теж хотіла жити інакше, ніж у реальності, – мати прихильників, можливість вибирати і закохуватися. Й обидві не брехали, ні – просто хотіли мати у своєму житті (минулому чи майбутньому) щось інше...

Фінал книги напружений, сумний і... якийсь очікувано-неочікуваний... 

Ну от, вже і я поєдную непоєднуване й не можу остаточно визначитися з оцінкою фіналу роману. Що вже казати про життя і романтичні пригоди? Жінка, що ж із мене візьмеш...))

Переклад Ольги Чичинської, вид. "Алемак", 2015

"Розумні казки. Солом’яний бичок та ін. Завдання. Головоломки. Лабіринти та ін."

Одна з тих книжок, на які я зазвичай не звертаю уваги через їдкі кольори, невдалі, як на мій смак, малюнки (зроблені за допомогою комп’ютерної графіки та поєднані в різні ілюстрації шляхом "скопіювати–вставити"), косоворотки і кокошники, а головне – низькоякісні тексти, вочевидячки перекладені з російської не дуже вправним чи недостатньо старанним спеціалістом. І одна з тих книг (іграшок, одягу тощо), до яких із незрозумілих дорослим причин прикипає дитина. Першу збірку з цієї серії нам хтось подарував, другу (зізнаюся – согрішила) я купила сама, бо ж син просив: "Хочу казки із задачками!"

А отепер час розкрити головний плюс цієї книги: на кожній сторінці розміщено тематичні завдання до казок. Вони спонукають міркувати, роздивлятися, рахувати, бути уважним і навіть читати (що для мого лінтюха стосовно літер великий плюс). Навіть листаючи книгу вдесяте, син все ще з цікавістю "розгадував" ці задачки (у лапки взяла навмисне, бо яке вже там розгадування, коли всі відповіді знаєш й показуєш автоматично)))

Звісно, дитині хочеться завжди проопонувати найкраще. але от думаю: чи завжди поняття "найкраще" у розумінні батьків та малюка збігаються?

п.с. Але подібних видань все одно більше не купую – рука не підіймається)))

Художник Олена Зарбі-Гальчук, вид. "Кристал Бук", 2015

Віта Вітренко "Кава по-віденськи"/ Вита Витренко - Кофе по-венски

Ні-ні, я не помилилася, вставляючи картинку, і в жодному разі не переплутала цю апетитну каву із обкладинкою, котра мала б бути на її місці. Просто книги, про яку я хочу розказати, ще... немає. Але роман, який мені запропонували прочитати до публікації, сподобався настільки, що промовчати не зможу))

Отож, Відень, кава, він і вона, кохання... Банально, скажете? Авжеж – якщо зазирнути у фінал і побачити тільки це. А що ще ви, втім, хотіли від "звичайного любовного роману" (так про свій твір каже авторка). А от я хотіла чогось більшого й отримала його. Для мене це – думка про те, що жінка може знайти своє щастя не конче поруч із законним, турботливим, забезпеченим чоловіком і купкою дітей. Насправді всі ми – самодостатні особистості, і тільки зрозумівши це, залишаючись самими собою, а не виключно чиєюсь "половинкою", можемо відчувати ту душевну гармонію, яка й здатна подарувати омріяну повноту щастя.

Головна героїня – емігрантка з України. І помчала вона до Австрії не стільки у пошуках кращого життя, скільки втікаючи від нещасного кохання (а що ви хочете від "любовного роману"?))). Втім, утекти все одно не вдалося, бо як же сховаєшся від почуття, якщо воно – в тобі? Всі намагання почати нове життя заводили дівчину у ще більшу безвихідь. Проте якось їй вдалося усвідомити, що від неї, і тільки від неї самої залежить її життя, й вона почала робити все для того, аби здійснювати свої мрії. Цей шлях, знайдений навпомацки, виявився єдино правильним, він і вивів до... Так-так, до столика із кавою у центрі Відня)))

Проте книга – не тільки любовна історія. У ній ще багато українських реалій: економічних, соціальних, воєнних... У ній багато  етично-моральних проблем. У ній купа запитань, відповіді на які читач має дати сам собі. У книзі – жива, гарна Австрія (авторка мешкає там), красиві описи, цікаві метафори, органічні образи... У книги немає тільки обкладинки, щоб я могла її вставити у цей пост)) Щиро сподіваюся – це ненадовго...

АПД. Книга вже видана, щоправда, поки що тільки в електронному вигляді. Придбати можна ТУТ. 

Іван Андрусяк "Зайчикова книжечка"

Якийсь уривок із цієї книжки мені випадково потрапив на очі ще навіть до народження дитини. І я так захопилася мелодикою, ритмом та римфами цієї прози (саме так, прози!), що ту історійку про зайчика – "вушка-сплюшка" вивчила ледь не напам’ять. А потім народився син, якому я її розповідала вже місяців із трьох. А потім я таки купила "Зайчикову книжечку"...

Сказати, що я її читаю-перечитую й досі – нічого не сказати. Син щоразу щиро переживає за їжачка, якого от-от з’їсть Лис, а я все так само насолоджуюся пісенністю текстів і тим, які ж вони яскраві і добрі-предобрі. Бо насправді добро завжди перемагає, і "навіть вовчиськам потрібні квіти"...

І ще про ілюстрації: оці зайчики – перше, що навчився малювати мій Зайчик))) Досі зберігаю))

Художник Марія Кисельова, вид. "Грані-Т", 2013

Макс Фрай "Великий віз"/Макс Фрай "Большая телега"

Ті друзі та знайомі (й усі інші))), хто читає мене у Фейсбуці, вже давно втямили, наскільки я захопилася цією книгою: цитати з неї публікувала щодня, бо просто не могла не ділится світлою мудрістю автора (точніше, авторки, як ховається за псевдонімом). Ще від часу прочитання першої збірки "Казок старого Вільнюса" зрозуміла: я знайшла свій найдієвіший антидепресант. Тож за другий та третій томи "Казок..." бралася тоді, коли завалювалася в душевну темряву й конче потребувала за що вхопитися й видряпатися нагору. А останній, четвертий, том вирішила приберегти для справді серйозного випадку, а тому осінній сум спробувала полікувати "Великим возом". І що виявилося? Що це – такої ж самої сили антидепресант! Це збірка чарівних, чудових, неймовірних казок про і для дорослих, у яких трапляються справжні дива, і це – буденність, звичайність, ба навіть банальність, бо що ж може бути звичайніше, аніж диво, в яке просто треба повірити?


Окрім всього згаданого вище, у цій книзі є ще один пунктик, який не міг мене не зачепити. Це – можливість мандрувати. Герої потрапляють у найрізноманітніші міста, містечка і навіть села, бо пообіцяли собі відвідати усі населені пункти, з якими співпали зірки накладеного на карту Європи зображення сузір’я Великого воза (звідси і назва книги). Кожен із пунктів прибуття дарує мандрівникам (і читачам) не тільки купу вражень, а ще й багато історичних, культурологічних відомостей і... таємниць. Я ж, наче в реальності, відчувала й стукіт поїздів, якими зазвичай герої прибувають до місця призначення, і тепло/холод/спеку/вітер, й потребу в каві чи у відпочинку, а ще перейняла у них вміння радіти життю, що б там не було, й знати: дива трапляються. От тільки б не забути цього всього через місяць/півроку/рік))) Старатимусь...

***
"Жизнь любого человека — зеркальное отражение его представлений о ней. В этом смысле каждый действительно творец своего счастья. И несчастья. Второе, понятно, получается лучше: мы же унылые все, нервные и озабоченные".

"Иногда надо дать себе волю, забыть обо всем на свете… и вспомнить обо всем остальном".

"...как-то неожиданно почувствовал себя на месте, как фрагмент пазла, который наконец положили куда следует, и вдруг стало ясно, что скрюченный желтый червяк в углу — это на самом деле лепесток хризантемы, а бледно-розовая клякса — отражение солнечного луча в стекле. Я хочу сказать, когда человек оказывается на своем месте, он — весь, целиком — внезапно обретает смысл".

"Но я думаю, смысл — он всегда внутри нас, а книги, которые мы читаем, это просто хитроумный крючок, чтобы вытащить его на поверхность, и уж тут кому чем удобнее, с этой точки зрения абсолютно все равно, что читать, лишь бы работало".

"... в жизни всегда есть место и подвигу, и празднику, а кто об этом помнит, тот жив, чего ж нам еще".

"Просто женщинам вроде тебя очень идет быть счастливыми. Есть, знаешь, такой тип, которому к лицу страдания — настолько, что даже когда у них все прекрасно, имеет смысл время от времени заламывать руки, из чистого кокетства. Бывают такие, кого очень красит необходимость ежедневно справляться с трудностями. И даже такие, кому больше идет не справляться. Но все это не твой случай. Тебе нужно быть счастливой, тогда можно даже не наряжаться и косметика не нужна".

"И тогда я сразу понял, почему всем людям, и мне в том числе, время от времени страстно хочется остаться в полном одиночестве. Одиночество — это не только возвышенная потребность мятущейся души, но и более-менее надежная гарантия, что в ближайшее время тебя никто не съест".

 "... главная культурная особенность моего организма — это пониженное давление. Без кофе я быстро утрачиваю смысл".

 " — Все мы ведем себя как идиоты, — примирительно сказал я. — Просто некоторые особо одаренные экземпляры это о себе знают, а все остальные — нет. Так что добро пожаловать в ряды интеллектуальной элиты".

"Как бы мы ни хотели сделать историю точной наукой, а она все равно никогда ею не станет".

Ольга Пилипенко "Дуже чемний лемур. Захоплива школа етикету"

Чомусь цю книжечку в анотації радять малюкам від 6 років, але я от думаю: а чи вже не пізно в такому віці вчити дитину вітатися, дякувати та вживати "будь ласка" і "пробачте" у потрібних випадках? Ні-ні, чемності вчитися ніколи не пізно, а етикету – й поготів (цьому все життя вчитися треба, як показує досвід))). Просто, як на наше з сином прочитання, книга – не про це, бо ж нас захопив... Мадагаскар. Джунглі, екзотичні тварини, печери, озеро і вечичезний баобаб – що може бути захопливіше для чотирирічного хлопчика? Хіба що автомобілі)))

Втім, нагадувати синові про те, що часом варто поводитися інакше, оперуючи невдачами, котрі спіткали головного героя книги – лемура Джампика, мені таки вдається, тож уроки "школи етикету" ми засвоїли. Паралельно довелося повправлятися й у філології: у книзі стільки фразеологізмів, що час від часу на пояснення значення фрази на кшталт "він знову наступив на ті ж самі граблі" витрачалося більше часу, ніж на прочитання кількох сторінок. Але, спочатку зашпортуючись об ці роз’яснення, згодом я записала їх у плюс книжки – бо чого б це раптом мені спало на думку заглиблюватися з дитиною у метафоричність деяких фраз)) А так, паралельно з етикетом, син вивчив і слово "ф’язеологізьм" – чи ж даремно мама філологічну освіту має?)))

Художник Олена Курдюмова, вид. Vivat, 2016

Катерина Кронгауз "Я погана мати? і 33 інші запитання, які псують життя батькам"/Екатерина Кронгауз - Я плохая мать? и 33 других вопроса, которые портят жизнь родителям

Чергова книга про виховання дітей, написана не психологами, педіатрами чи іншими спеціалістами, а батьками, насправді позбавила мене багатьох сумнівів навіть краще, ніж спеціалізована література. Головним чином, напевно, завдяки тому, що авторка – молода мама двох іще геть маленьких хлопчиків – не розказує читачеві, як потрібно щось робити, не нав’язує своєї (зазвичай "єдино правильної" у подібних випадках) точки зору, а просто розмірковує, спираючись на власний досвід. Він десь вдалий, десь – не зовсім, а ще десь – категорично негативний, але все це вкупі зі здоровим глуздом дає можливість Катерині Кронгауз і читачеві разом побачити плюси та мінуси, проаналізувати, чому так сталося, і поміркувати, як цей досвід використати.

 Кожне з 34 запитань, на які авторка намагається відповісти, ставили (чи ще поставлять) собі практично кожні батьки. Питання, винесене у заголовок, – не виняток, ну ж бо, зізнайтеся, матусі-татусі))) Ці запитання не стосуються виключно дітей, ні. Багато з-поміж них і таких, котрі зачіпають дорослих – новоспечених мам і тат, адже їхнє життя з появою малюка кардинально змінюється й однозначно не в бік спрощення. Як поєднати роботу і батьківство і чи варто чимось жертвувати? Як зберегти стосунки з чоловіком, якщо ви багато речей почали сприймати по-різному? Мандрувати чи сидіти вдома? Винаймати няню чи напружувати бабусь? Дозволити собі зрештою поспати довше зранку й почуватися людиною, чи схоплюватися й готувати щодня свіженький сніданок?

Звісно, у кожного – свої варіанти відповідей на ці та багато-багато інших запитань, котрі стосуються батьківства. Всі вони – абсолютно правильні й так само абсолютно помилкові для різних людей. Але вислухати міркування інших і скласти свою точку зору, виходячи з власного досвіду та певних життєвих особливостей, нікому зайвим не буде. От і мені теж))

Перекладач Олена Уліщенко, вид. Vivat, 2016

Мартін Содомка "Як змайструвати автомобіль"

Цю книгу чеського художника і механіка я купила радше для себе, а не для сина. Для чотирирічного малюка вона була б ще заскладною, а от я тоді якраз закінчувала автошколу, в якій жодного слова не сказали про будову автомобіля, тож вирішила хоча б так прояснити собі дещо з цього питання))) Втім, читали ми її разом із сином – страшенним фанатом усього, що так чи інакше пов’язане з автомобілями. Й отут я поясню, чому на початку допису не назвала Содомку ще й "письменником". Текст чудово ілюстрованої книги відсотків на 90 складається із самих лише діалогів. Тобто там є авторські ремарки на кшталт "спитав Арні", "відповів Крістіан" і навіть "засмучено промовив Зила". Але їх дуже мало, авторської мови практично немає, а репліки героїв – довгі, та і їх доста для того, аби в якийсь момент заплутатися, хто саме це говорить і що він при цьому робить. Тож сміливо можу записати себе у співавтори, бо, читаючи, дофантазовувала й розповідала щось від себе, аби дитина ліпше втямила, що ж у книзі відбувається.

Проте правду кажуть, що наше й дитяче сприйняття часто-густо геть різняться. Те, що я вважала заскладним й, зізнаюся, нуднуватим для сина, він оцінив дуже високо, вибравши під час одного з наших візитів до книжкового магазину ще одну книгу цього ж автора "Як змайструвати мотоцикл" і наполегливо вимагаючи купити саме її, а не будь-яку іншу. Тепер міркую собі, чи не опанувати заразом ще й кермування мотоциклом, якщо його будову так чи інакше доведеться вивчити?)))

Переклад Тетяни Савченко, вид. "Видавництво Старого Лева", 2015

Асли Е. Перкер "Суфле"/Aslı E. Perker - Sufle

Якщо бувають книги, які викликають смакові подразнення, то це – одна з таких. Власне, про це попереджує й назва роману сучасної турецької авторки, й анотація, у якій сказано, що в книзі читач знайде смачні рецепти. Але розраховувати на те, що ви нашвидкуруч пробіжите легенький текст із невибагливим розважальним сюжетом, перепишете собі кілька підходящих рецептів і забудете про книгу, не варто. По-перше, у ній все-таки немає рецептів, як не дивно це звучить. Скоріше, тут ви знайдете поради, натяки, рекомендації чи й навіть підштовхування до приготування тих чи інших страв. А по-друге, залиште сподівання на легенький сюжет де-інде, бо такого тут також немає. Навіть сюжету – в однині – немає, бо їх... аж три.

Тепер трошки докладніше. Роман, як на мене, для зрілих людей. Для тих, хто пережив гіркоту втрат чи розчарувань, хто позбавився нежиттєздатних ілюзій, ідеалів чи й ідеалізму загалом, хто спотикався (чи якраз спіткнувся) за одну з тих життєвих перепон, які здатні (чи й покликані?) або зламати людину, або ж зробити її сильнішою і щасливішою, попри все. Кожен із трьох головних героїв книги потрапив саме у таку ситуацію. У когось померла кохана половинка, хтось зрозумів, що прожив життя намарно, хтось – що навіть найбільша любов не здатна все перемогти. І кожен із них переживає своє випробування по-своєму. А авторка майстерно, якось легко й невимушено та водночас глибоко й точно передає читачеві всі оті переживання. Та так, що мимохіть починаєш жити не своїми, а їхніми проблемами, переносячись зі Стамбула до Парижа, потім – до Нью-Йорка, і знову до Стамбула – по колу. Ці люди ніколи не зустрічалися. Їх ніщо не поєднує (крім, хіба, цієї книги). Вони йдуть до вирішення своїх проблем різними шляхами. І, зрозуміло, отримують різні результати. Але всі троє діляться з нами часткою своєї мудрості, яку здобули завдяки болісному досвіду. Й усі троє намагаються приготувати одну з найскладніших страв – суфле, яке стало своєрідною рятівною соломинкою, або ж відволікаючим маневром, або ж символом можливості – і здатності! – змінити своє життя, навіть коли здається, що вже геть пізно...

Перекладач Ольга Чичинська, вид. "Алемак", 2015

Валерій Герланець "Дивовижна подорож до країни Канцелярії"

Новенька, бо нещодавно куплена, книга виявилася не такою й новинкою з огляду на рік видання. Але її цінність для нас не вимірюється новизною, якістю паперу чи заплаченою за неї певною сумою. Цінність цієї книги в тому, що це – перший детектив, прочитаний сином. Ну, як прочитаний... З моєю допомогою, звісно, проте факт лишається фактом)))

Отож двоє друзів мчать до країни Канцелярії, аби допомогти дівчинці роздобути чарівні фарби. І там потрапляють у вир справжніх пригод, одним із учасників яких є детектив Степлер. Ну й захвату у сина викликав цей персонаж! І ще – купу запитань про те, що, чому, навіщо і як робить він у тій чи іншій ситуації, власних пояснень, суперечок із моїми думками тощо. Порозважалися ми, одним словом, добряче. І шукаємо нових книг – дитячих детективів. Що порадите?

Художник Євгенія Коновалець, вид. "Преса України", 2008

М.Л. Стедман "Світло між двох океанів"/M.L. Stedman - The Light Between Oceans

Люблю книги про далекі краї, де навряд чи вдасться побувати (хоча мріяти ніхто не заважає). А ще коли вони до того ж написані майстерно, то в процесі читання раз по раз виникає відчуття, що ти – не тут, у метро (бо останнім часом саме у дорозі й читаю))), а там, на маленькому острові між двох океанів, де немає нічого, крім маяка, хатинки і однієї-єдиної родини...

Про те, як подружжя, попри всі випробування, котрі випали на його долю, все-таки зуміло залишитися разом і навіть пізнати щастя, й розказується у цьому чудовому мелодраматичному (важливий нюанс!) романі. Нездатність виносити й народити дитину стала для жінки справжньою карою, а намагання зробити її щасливою будь-якою ціною перетворило на пекло життя чоловіка. До цього додалася важезна моральна дилема, пов’язана... Ні, не спойлеритиму, хоч руки і чешуться)) Але замислитися над тим, чиє щастя важливіше – дитини чи дорослого, книга мене змусила. До однозначного висновку я, звісно, не дійшла (та й чи такий можливий?), але часом це полегшує розставлення пріоритетів у деяких ситуаціях із сином.

Ну, й насамкінець потрібно зазначити, що, крім усього згаданого, книга іще про Австралію початку ХХ століття, про організацію роботи маячної служби, про складнощі повернення до мирного життя тих, хто  кілька років топтав воєнні шляхи, про національну неприминенність, про розкаяння і прощення...

Переклад Надії Хаєцької, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2016

Катаріна Метцмаєр "Котяча банда"

Взяла до рук цю книжку, аби знайти й записати прізвище  художника (бо ж це – повноцінний співавтор будь-якого дитячого видання) та перекладача, а син у прямому сенсі слова видер її з моїх рук і взявся (вкотре!) роздивлятися смішні малюнки і розказувати про пригоди котів. А це – найвища оцінка книзі, а ще подрузі, яка її нам подарувала))

Історія, розказана бельгійською авторкою, проста: безіменне кошеня, яке ніхто не сприймав всерйоз, проявило неабияку винахідливість та сміливість, врятувавши одно... хм... бандників? зграйників? племінників?.. Одним словом, врятувало цілу банду дорослих котів від ганьби і навіть загибелі. Видання цікаве ще й тим, що на його сторінках можна погратися – пострибати слідом за кошеням або ж поїздити машинками по вдало для цього намальованих дорогах міста. І, звісно, перечитувати ще і ще раз – для того і збирається дитяча бібліотечка)))

Художник Грегуар Мабір, перекладач Світлана Колесник, вид. Vivat, 2016

Василь Барка "Жовтий князь"

З важким серцем бралася перечитувати цю нетривіальну книгу. Нетривіальну не стільки тематикою, бо є у нас твори і Євгена Гуцала, і такого ж емігранта Тодося Осьмачки, й інших, більш сучасних авторів, які пишуть про Голодомор. Роман нетривіальний перш за все надконцентрацією людського болю, страждань, смертей і гіркої, страшної правди, усвідомити яку все ще, попри всю доступну нині інформацію, неможливо з точки зору здорового глузду і нормальної людської психіки. Але ця наша неможливість не відмінює того, що було – мільйонів загиблих лютою жорстокою смертю. І ніщо не відмінить – ані відкриття архівів, ані історичні дослідження, ані покаяння винних (якщо воно, звісно, буде).

Багато писати про подібні книги не можна – що б не сказала, відчувається якась поверховість, неможливість передати суті відчутого. Лише повторю вже раніше висловлену думку про потребу перечитувати деякі книги, щоб переосмислювати і те, що в них, і те, що у нас. Ще зауважу, що текст "Жовтого князя" дуже складний для шкільної програми. Я саме про текст говорю, а не про тематику. Навіть в університеті свого часу Барка мені давався досить важко. Що казати про школярів? Звісно, "не Гаррі Поттером єдиним", як зауважують прихильники наявності цього твору у шкільній програмі (бо його то викидали з неї, то повертали – що на сьогодні, точно навіть не знаю), але "інформувати дітей про Голодомор" (знову ж цитую) варто було б трошки по-іншому, як на мене.

Вид. "Фоліо", 2009

Михайло Пляцковський "Ромашки в січні"

Якби проводився рейтинг найкращих книг для читання вголос, то я однозначно порекомендувала б внести до нього оцю збірку добрих-предобрих і теплих-претеплих історій про маленьких друзів: каченятко Крячика, курчатко Ф’ю, песика Гавика, цапка Мармеладика та інших. Текст настільки насичений вдалими асонансами та алітераціями, що мимохіть, читаючи, починаєш говорити голосом каченятка чи цапка. Важливо також, що талант Михайла Пляцковського повністю збережено при перекладі українською Ну, хіба що з шишками та набитою на лобі ґулею оказія сталася – російського слова "шишка" у значенні ґуля уникнути не вдалося.

Окремий плюс – ілюстрації (для дитячих книг мінуса в цьому питанні бути не може): такі ж добрі, як і текст. Хоча б на ці милі моськи на обкладинці гляньте – і слів більше не треба, одні емоції, чи не так?))

Художник Анаїт Гардян, перекладач Володимир Герман, вид. "Махаон", 2013

Марія Семенова, Фелікс Разумовський "Помилка "2012". Гра задарма"/Мария Семёнова, Феликс Разумовский "Ошибка "2012". Игра нипочём"

Ще одна книга поповнила рубрику "Недочитане", а до того ж розчарувала дуже й дуже, бо серією Марії Семенової про Вовкодава я щиро захоплююся. Цей же роман, схоже, виключно з вини співавтора (чи то мені дуже хочеться, щоб так було?))), абсолютно позбавлений того образного, сюжетного і мовного шарму, який так захопив у Семенової. Натомість отримуємо наповнене тестостероном, матюками, стріляниною таке собі "чоловіче" чтиво, яке, втім, навіть мій чоловік – прихильник брутальної фантастики, не оцінив, хоча теж повівся на прізвище Семенової.

По факту прочитання невеличкої частини тексту маємо Афганістан, у якому воює підрозділ бравих радянських солдатів. Серед них – прапорщик Наливайко (оцініть іронію), який у моменти особливої люті стає схожий на "Тараса Бульбу после кульминации с Остапом" (тут вже сарказм чи що?). Вояки хоробрі, безстрашні, винахідливі і радянські до мозку кісток... Потім, зі слів чоловіка, який таки подужав книгу, вони потрапляють у майбутнє і... Що далі – не знаю, та й не хочу знати.

Крістіан і Фабіан Джереміс "Пампушок і Огірочок. День народження бабусі"

Книжка ця, звісно, дитяча, але, зізнаюся чесно, ми з чоловіком "зависаємо" з нею чи не більше за сина, ще й бабусю підсадили)) Секрет – у малюнках, дуже детальних, дуже захоплюючих і надзвичайно дотепних. Дрібниць і подробиць на кожному з шести розворотів книги форматом майже А3 в прямому сенсі слова безліч, тож щоразу, беручи видання до рук, натикаєшся на щось новеньке і занурюєшся у розглядання, забувши про час. 

Щодо сюжету, то він – невибагливий: треба знайти деталі святкового вбрання бабусі у кожній із кімнат будинку, а також на горищі, у підвалі та у дворі. Син досить швидко вловив логіку пошуку необхідних речей, тож головним джерелом задоволення були саме малюнки цих чудових німецьких авторів. А ще я необережно голосно пораділа, побачивши, що цього року вийшла друга книга з серії: "Пампушок і Огірочок. Подорож навколо світу", тож дитина вже очікує нових пригод і нових картинок. Та й хіба лише вона?)))

Пер. Світлани Колесник, вид. Pelіcan, 2015

Гарпер Лі "Іди, вартового постав"/Harper Lee - Go Set a Watchman

О, в якому передчутті я брала до рук цю книгу – продовження "Вбити пересмішника"! І, впевнена, не лише я очікувала від роману такої ж сили, як і від того, вже класичного, твору. Ні-ні, відразу скажу, що я не розчарована! Але й того катарсису, який свого часу отримала від першої книги, не було.

А що ж було? По-перше, старанне пригадування подій, описаних у "Вбити пересмішника". І це виявилося зайвим, бо вони у цій книзі згадуються побічно і до сюжету ніяк не не прив’язані, хіба що як ілюстрація поглядів Атикуса. Власне, від тієї сюжетної лінії, як і від героїв, у продовженні мало що (хто) лишилося. Взагалі, як виявилося, Гарпер Лі написала один великий роман, із якого потім, за рекомендацією видавця, вичленувався "Вбити пересмішника". Класний був, видно, видавець, бо зміг побачити саме те, що треба.

По-друге, було намагання розібратися у всіх отих знакових саме для американців культурно-політичних кодах, мемах, ремінісценціях. Щедрі коментарі перекладача мало в цьому допомагали – таки є твори, призначені певній групі людей. Інші можуть, звичайно, їх читати (дивитися, слухати), але осягнути велику частину підтексту їм (нам) не дано.

По-третє, розуміння – навіть осяяння! – кількох цікавих, досить складних (для мене зокрема) речей. Наприклад, того, що свобода, отримана особою (суспільством), може нашкодити, і того, чому краще наділяти нею дозовано. Того, що до будь-яких революційних змін суспільство має бути належним чином підготовлене. Того, що не все те, що видається апріорі хорошим, позитивним, прогресивним, може бути таким на практиці. А ще того, що часом любити людину замало, щоб розуміти її – для цього потрібен великий душевний труд і величезне бажання.

Перекладач Тетяна Некряч, вид. KM Books, 2016