Суза Кольб "Вівсяна банда. Гоп-гоп, ура!" / Suza Kolb - Die Haferhorde - Hopp, hopp, hurra!

Шоста частина нашого з сином улюбленого книгосеріалу про поні під назвою "Гоп-гоп, ура!" пішла на ура! Тобто читалася чудово, легко, цікаво, а головне — весело.

Ферма, на якій живуть поні Шоко, Кекс і Тоні, а ще мерин Оле, кобила Графиня, пес Бруно, кицька Амалія та курки Жовтуха, Синюха й Зеленуха, стала для нас рідною. Ми там усе й усіх знаємо))) І все й усіх любимо. Тож дуже вболівали за тварин та їхніх двоногих улюбленців (саме так, ага))), які вирішили взяти участь у телевізійному конкурсі для тварин.

Спойлером не буде, коли скажу, що наші поні перемогли (це ж і так очевидно). Важливо те, як вони йшли до цієї перемоги. І те, що найважливіша перемога, яку вони отримали, — це перемога над собою, вміння зібратися, зосередитися й зробити все як слід.

Ілюстрації Ніни Дуллек, переклад із німецької Ірина Андрієнко-Фрідріх, вид. "ВД "Школа", 2019

Ельке Хайденрайх "Неро Корлеоне. Історія одного кота"

Син дуже любить котів й історії про них, тож, побачивши це миле кошеня на обкладинці, він ухопив книгу й не зміг випустити її з рук.

Кошеня дійсно миле. Але його недарма прозвали Неро Корлеоне, як ви здогадалися з назви книги. Чорний котик заслужив прізвисько Левове серце, бо був справді хоробрим, ба навіть відчайдушним, а ще розумним, хитрим і чарівним.

Мене історія цього кота, зізнаюся, не надто захопила (ага, я балувана Галя))) — не вистачило дії, сюжетності, якихось пригод і внутрішніх змін героїв. Кіт відзначився хіба що тим, як щиро дбав про свою сестричку Розі, хоча не стільки з любові, скільки із жалощів: товстенька, косоока, боязлива, кому вона така треба? А от Неро — красень і маніпулятор — завоював серце німецьких відпочивальників, які й забрали його з Розою з собою. Так кіт змінив італійську ферму на сите життя. Потім історія дуже стисло й поспіхом розповідає, який цей кіт був мачо й воїн, у нього були любов, і друг, і кошенятка, і Роза померла, і вирішив він повернутися на старості років додому, і це йому вдалося...

Мораль? А нема її тут, принаймні, на поверхні. Син тішився, що після смерті Рози та Мадонночки й гірких сліз хазяйки, яка довго плакала, коли Неро від неї втік, сумні моменти закінчилися. Мені припала до вподоби реакція фермера на повернення кота:  ти падлюка, але що з тобою зробиш, живи тут — такий собі життєвий дзен мудрого чоловіка. А ще в книзі чудові оригінальні ілюстрації, якісні друк та папір і трошки зайвих ком та коректорських огріхів.

Ілюстрації Квінта Бухгольца, переклад із німецької Світлани Лісовик, вид. Nebo Booklab Publishing, 2017

Суза Кольб "Вівсяна банда. Пірати зі стайні" / Suza Kolb - Die Haferhorde - Stallpiraten ahoi!

Як же ми з сином скучили за героями цієї чудової серії! Вони такі кумендні, такі милі, такі майже рідні, що читання продовження "Вівсяної банди" перетворилося на свято.

Окрема подяка перекладачці за Тоні. Це — поні-гафлінґер, який виріс десь у горах і тому говорить зі специфічним акцентом. І це дійсно смішно! Ми почали його цитувати з першої книги, й наразі ця колекція суттєво поповнилася.

Щодо сюжету, то тут Шоко, Кекс і Тоні поїхали зі своїми двоногими у відпустку на батьківщину. Там з’явилися нові поні — й почалося. Намагання порозумітися, сварки й протистояння, міряння... ну, чим там поні міряються))) Море, літо, прагнення зустрітися з давніми друзями. І, нарешті, розуміння, що в житті все змінюється, й домом може стати зовсім інше місце. Бо дім — це не стіни, це там, де тобі добре...

Ілюстрації Ніни Дуллек, переклад із німецької Ірина Андрієнко-Фрідріх, вид. "ВД "Школа", 2019

Катя Брандіс "Діти Лісу. Книга друга: Небезпечна дружба" / Katja Brandis - Gefährliche Freundschaft (Woodwalkers #2)

"Небезпечна дружба" — друга книга із серії "Діти Лісу". Хлопчик-пума Караґ, який вчиться в спеціальній школі для дітей-перевертнів, знову постає перед складним життєвим вибором. Між тваринною могутністю, яку йому пропонує багатий і жорстокий Ендрю Міллінґ, і людяністю та добротою Караґ обирає друге. Однак за можливість бути поряд із друзями та рідними йому доведеться поборотися. 

У книзі — дійсно захопливі пригоди з неочікуваними поворотами сюжету. Тут вдосталь причин пережити й радість, і смуток, зачаруватися одними героями й розлютитися на інших. Особливо мені сподобалося те, що герої — не пласкі й не однотипні. Образи розвиваються, герої змінюються під впливом обставин і тих, хто їх оточує. А разом із ними змінюється й читач. 

Хто тобі друг, а хто — суперник, ніколи не зрозуміти в спокої. Для цього треба напружена ситуація, ба навіть небезпечна, в якій рахунок іде на життя або смерть, не менше. І тоді розумієш, що насправді найкращим другом є той, кого ти вважав суперником.

Ілюстрації Клаудії Карлс, переклад із німецької Марії Пухлій, вид. BookChef, 2020

Ерін Гантер "Коти-вояки. Книга четверта: Здіймається буря" / Erin Hunter - Warriors. Book Four: Rising Storm

Продовження котоепопеї. Цього разу про мужність. А вона ой як треба і котам, і людям, коли ти змушений протистояти чомусь непідвладному тобі, як-от буря, повінь, посуха, чи епідемія вірусу (а коти теж хворіють). 

"Роби, що можеш, і нехай буде, що буде" — цей девіз багатьом ставав і стає в пригоді. Не виняток — і Вогнесерд, який став воєводою і змушений давати лад й своєму життю, й Громовому клану, й тим, хто до нього не належить, однак дорогий цьому рудому котові. Чинити так, як ти вважаєш за потрібне, а не як від тебе очікують інші, — на це також потрібна мужність. Бути собою, а не одним із натовпу — означає бути мужнім. Жити своє життя так, як хочеш ти, а не інші, також потребує мужності.

Й у Вогнесерда цьому можна (і навіть треба) повчитися.

Переклад Катерини Дудки та Остапа Українця, вид "АССА", 2020

Катя Брандіс "Діти Лісу. Книга перша: Перетворення Караґа" / Katja Brandis - Carags Verwandlung (Woodwalkers #1)

Перша книга із серії "Діти Лісу" німецької авторки Каті Брандіс знайомить читачів зі світом, у якому живуть люди, тварини й перевертні. Караґ — хлопчик-пума, який разом із батьками та сестрою мешкає в Скелястих горах. Однак родина цих великих котів не звичайна: вони всі можуть набувати людської подоби, а відтак жити у двох світах. Проте головний герой вирішив обрати лише один — світ людей.

У книзі "Перетворення Караґа" йдеться про те, як складно зробити правильний вибір і ще складніше не зійти з обраної стежки. Адже в людському світі також багато хижаків, які загрожують тобі — якщо не фізично, то морально. Один із таких — названий брат хлопчика, бо в прийомній сім’ї й у школі також часом потрібно виживати, як і в лісі. 

Однак Караґові пощастило: його знайшли такі ж, як і він, перевертні. У спеціальній школі для Дітей Лісу він зустрів вірних друзів і мудрих учителів, тож попереду — життя, сповнене пригод.

Сказати, що мене захопила ця історія, буде надто банально. Написана вона так майстерно, що я просто бачила все, ніби на власні очі: й дітлахів, які живуть разом, хоча в природі одні з них — часто пожива для інших; й суворі Скелясті гори, вкриті снігом; і затишна кімната гуртожитку, де на одному ліжку спить хлопчик-пума, а на іншому — хлопчик-бізон, який уві сні раптово перетворюється на тварину й ламає своєю вагою меблі...

Книгу я прочитала сама, але впевнена — син її також оцінить. Тим паче, що це лише початок чергового книгосеріалу, які ми так любимо.

Ілюстрації Клаудії Карлс, переклад із німецької Марії Пухлій, вид. BookChef, 2020

Люсі Гокінґ "Джордж і корабель часу" / Lucy Hawking - Geoge and the Ship of Time

Нарешті ми дочитали книжкову фантастичну епопею про космічні (й не лише) пригоди друзів Джорджа й Енні. Останню книгу серії Люсі Гокінґ писала сама... На жаль, батька вже не стало. І "на жаль" я тут кажу також як фанатка Джорджа — ця книга, зізнаюся, дещо розчарувала...

Сюжетний поворот, завернутий Люсі, виявився надто крутим, тож вона в нього, на мою думку, не вписалася. Змальовуючи Землю майбутнього (а саме туди, в майбутнє, повернувся Джордж із польоту, в який вирушив у попередній книзі), авторка настільки все заплутала, що я, прихильниця наукової фантастики, дещо ніяк не могла втямити. Дитяча антиутопія не вдалася, а шкода...

Щодо Джорджа й Енні, то їхня історія завершилася дуже сумно, як на мене. Певно, не дуже комфортно (м’яко кажучи) зустріти свою найліпшу подругу 70-річною. І, відповідно, друга, який тобі в онуки годиться, також... Утім, Джорджеві все-таки пощастило більше: Геро, племінниця Енні, якраз годиться йому в подружки. Проте я все одно сподіваюся, що продовження не буде — нехай друзі залишаться такими, якими ми з сином їх полюбили.

Ілюстрації Ґаррі Парсонза, переклад із англійської Ганни Лелів, вид. "Видавництво Старого Лева", 2019

Ерін Гантер "Коти-вояки. Книга третя: Ліс таємниць" / Erin Hunter - Warriors. Book Three: Forest of Secrets

Якщо розповіді про дитячі книгосеріали вам уже дещо набридли, зрозумію, коли не читатимете)) Але для себе я хочу обов’язково зафіксувати тут те, коли і з яким захопленням я читала про пригоди неймовірних лісових котів.

Чотири клани диких тварин мешкають поруч, на поділеній між ними території. Здавалося б, межі визначені, правила прописані, питань нема — живіть собі, полюйте й буде вам щастя. Але ні...

У цих котів — усе як у людей. Тут є дружба й ненависть, підтримка й заздрощі, щира турбота й хитрий підступ. Тут є й любов — палка й заборонена, а від того ще сильніша. Є ревнощі й самотність, є намагання зрозуміти вчинки друга, навіть якщо ти так ніколи не вчинив би. У книзі багато того, про що я писала, розповідаючи про другий том серії: реальних проблем і радощів реального людського життя, майстерно загорнутих у вигадану історію. 

І якщо ви гадаєте, що в мене вийшло зупинитися на цій книзі серії, ви... помиляєтеся))) Однак про наступні розкажу іншим разом.

Переклад Катерини Дудки та Остапа Українця, вид "АССА", 2019

Кузько Кузякін "Біла трішки чорна-пречорна книжка"

ввв

Син не випустив цієї книги з рук, поки не дочитав до кінця. А потім її взяла я, щоб зрозуміти, що ж так захопило восьмирічного хлопчика. І... теж не випустила з рук, доки не дочитала. Мало того: син, побачивши "Чорну-пречорну книжку" (і трішки білу, так)))) у моїх руках, відкинув самокат і підсів, аби ще раз потрапити до чорного-пречорного лісу, де одна чорна-пречорна вівця зустріла...

Ні, не спойлеритиму)) Скажу лише, що навіть я отримала неабияке задоволення й від самої історії, і від ілюстрацій, і від майстерно вплетених в неї розповідей про чорні-пречорні (й трішки білі) речі та явища, які нас оточують. Наприклад, ви в курсі, що Сонце — чорне-пречорне? Так-так, воно просто дуже гаряче, тому й світиться, а насправді чорне. А чи знаєте, чому при змішування синьої, червоної й жовтої фарб отримаєте чорний колір, а при змішуванні світла таких же кольорів — білий? А чим чорний перець відрізняється від білого, чорногузка — від чорної гуски, а чорниця від черниці?

Та найбільше мене заінтригувала інформація про те, що в Україні є Чорний ліс, а в ньому — Чорне болото, а посеред болота — Чорне озеро, в якого немає дна. І в цьому озері ніхто не живе, крім одного виду риби — не повірите: чорного-пречорного карася... Люблю такі казкові місця, тож далі буде)))

Ілюстрації Кузька Кузякіна, вид. Vivat, 2017

Ніна Брокманн, Еллен Сантеккен Дал "Книга для дівчат. Посібник зі статевого дозрівання від Еллен і Ніни" / Ellen Støkken Dahl, Nina Brochmann - Jenteboka: Ellen og Ninas guide til puberteten

Як я шкодую, що у свої 12 років нічого подібного прочитати не могла! Скількох травм вдалося б уникнути, скільком стресам просто не було би місця в моєму, тоді ще зовсім дитячому світі, й наскільки іншою людиною змогла б вирости тодішня я! 

Напевне, нема потреби розказувати, яким було в колишньому союзі статеве виховання дітей. Параграфи про органи розмноження людини давалися на самостійне вивчення у 8-му класі (якщо не помиляюся), про такі етапи дорослішання, як місячні, полюції, ріст волосся, грудей тощо, дізнавалися зазвичай за фактом їх появи в житті дитини (для багатьох, у тому числі й мене, це було дуже неочікувано й дуже страшно!), а про секс годі й говорити — вулиця й однолітки, більше ніяк! Я досі пам'ятаю ту останню парту й той зошит-чернетку, на яких моя подруга в деталях малювала мені те, що побачила в щілину дверей, підглядаючи за батьками. Ні-ні, ви не так зрозуміли: батьки не робили цього, вони разом із сусідами на єдиному відеомагнітофоні в околиці дивилися кимось привезене "звідти" порно! Чи багато розумних і корисних речей ми могли дізнатися таким чином? Отож!

Зате в сучасних дітлахів і підлітків нині є ціла полиця книг, із яких можна дізнатися про всі ці речі: і коли тобі лише п'ять, і коли вже п'ятнадцять. Нещодавно вона поповнилася унікальним у своєму роді виданням — "Книгою для дівчат" уже відомих українським читачам лікарок-блоґерок із Норвегії Ніни Брокманн і Еллен Сантеккен Дал.

Звісно, в ній ідеться насамперед про фізіологічні особливості дозрівання: ріст грудей, появу додаткового волосся на тілі й менструацію. Це очевидні речі, й не вони роблять цю книгу особливою. Її унікальність полягає в тому, що авторки розповідають не лише про це. Є ще багато проблем, із якими стикаються дівчата в пору дорослішання, — зокрема психічних, емоційних, соціальних. І про них зазвичай ніхто ніколи не говорить, бо ж навіщо? Дякуйте вже й за те, що пояснили, як і коли користуватися прокладками чи тампонами!

Еллен та Ніна натомість відверто говорять і про багато іншого. Наприклад, про мастурбацію. Чомусь для хлопчиків це заняття вважається нормою: про нього не соромляться говорити, ба навіть вихвалятися, вважається, що без достатнього досвіду мастурбації не варто починати статеві стосунки. А коли в чоловіка тривалий час відсутні стосунки із жінкою, йому навіть наполегливо рекомендують зайнятися самозадоволенням і зняти напругу, чи не так? Натомість для дівчат і жінок мастурбація — це досі щось непристойне й навіть ганебне, попри те що практично всі з нас мають подібний досвід. Особливо гострою є ця потреба у підлітків, коли контролювати гормональну зливу практично неможливо. Це — нормально й корисно, й у цій книзі читачки знайдуть не лише підтвердження цьому, а й докладні "інструкції", як це робити.

Тут також є інструкції щодо того, як зробити перший крок, коли тобі подобається інша людина (причому незалежно, хлопець чи дівчина). Заговорити першою чи ні? Може, запропонувати сходити в кіно? Чи ліпше покататися на велику? А якщо він схоче поцілувати, як це зробити правильно? А коли ні — чи варто першій узяти його за руку й пригорнутися? А якщо він відштовхне й розсміється? Це ж кінець світу! Чи ні? Смішні проблеми, чи не так? Але тільки не для підлітків.

А от підлітковий секс уже не смішний і для дорослих. І як голосно ми не кричали б, що не годиться, бо рано, вони все одно це роблять. Тож чи не ліпше дати дівчатам якомога більше інформації про те, коли варто погоджуватися, а коли відмовити. Про те, що кожна з них має право сказати "ні", що мають бути чіткі межі, переходити які можуть лише обрані, й головне — що відмовляти потрібно, й ніхто не має тебе засуджувати ані за те, що ти "дала", ані за те, що "не дала". 

Як, утім, і за те, що ти часом лютуєш і сердишся, а не тихо й ображено хлипаєш у кутку, як личить "справжній дівчинці" (це ж саме, тільки в дзеркальному варіанті, стосується й хлопців). І за те, що тобі подобається не отой спортивний красень, а... подруга з тенісної секції. Й за те, що ти не відповідаєш нав'язливим стандартам із інстаґрама, а зручно почуваєшся в неідеальному тілі з неідеальними зачіскою та макіяжем...

Ця книга — про багато що, і я, доросла жінка, теж мимохіть зробила кілька відкриттів, чесно. Текст написано легко й дотепно, тож він не викликає відчуття сорому (бо чогось досі саме з ним пов'язуються розмови про вагіну, клітор, виділення з піхви й секс). Неймовірні ілюстрації дуже прикольно ілюструють усе-усе до найменших дрібниць, але знову ж таки без отого відчуття "фуууу". А ще я її обов'язково даруватиму племінницям, хрещеницям і навіть донькам подруг, бо, як виявилося, не всі мами зважуються купити своїй дитині книгу "про це". Прикро...

Ілюстрації Магниль Вінснес, переклад із норвезької Ангеліни Колодніцької, вид. BookChef, 2020

Тімо Парвела, Бйорн Сортланд, Пасі Пітканен "Кеплер62. Книга шоста: Таємниця"

Фінал книжкового фантастичного дитячого серіалу видався напруженим. Мало того, що головного злодія нарешті викрито. Нам виявився... Втім, якщо я зараз про це напишу, мені не вибачать ті, у кого ця книгоепопея ще попереду. Заспокою лише, що всі живі, в міру здорові, перезимували вдало й дізналися багато нового.

Завершення книги багатообіцяюче. Тож ми з сином дуже сподіваємося, що за переклад українською продовження пригод дітлахів на одній із планет системи Кеплер62, куди їх відправили, аби людство змогло вижити хоча б деінде (бо на Землі все традиційно печально), видавництво BookChef також візьметься. У серії "Кеплер62. Новий світ" також шість частин. Там такі ж чудові, просто неймовірні ілюстрації (бо насправді це щось на кшталт графічного роману абощо), не менш заплутаний сюжет і багато нових пригод. А ні — доведеться вчити фінську))) Гарна мова, до речі...

Ілюстрації Пасі Пітканена, переклад із норвезької Ірини Куш, вид. BookChef, 2020

Ерін Гантер "Коти-вояки. Вогонь і крига" / Erin Hunter - Warriors. Book Two: Fire and Ice

Учора я вкотре проїхала свою станцію метро, бо зачиталася. Зачиталася оцією начебто дитячою книгою про пригоди диких котів-вояків, котрі живуть у лісі. Повірте: це справді дуже захоплива історія! Тож не дивно, що син уже дочитує четверту частину серії "Пророцтва починаються" й дуже тішиться, що у нас видано ще одну: "Нове пророцтво" — значить, не доведеться швидко розлучатися з улюбленими героями.

Я від нього дуже відстаю, але знаєте — мало по руках себе не била, аби замість наступного тому "Котів-вояків" узяти почитати щось "доросле" для різноманіття й утримання статусу)))

От міркую собі: чим же все-таки приваблює ця історія і дітей, і дорослих (мене принаймні точно)? Дійшла висновку, що стосунки між котами дуже, ну дуже схожі на стосунки між людьми. Між дорослим і дорослим, дорослим і дитиною, між підлітками, людьми (котами) різного статусу тощо. Однак (оскільки це все-таки коти) авторка утримується від моралізаторства й ідеалізації відносин, все йде так, як і мало би йти в реальному (людському) житті. Хтось довіряє, а хтось зраджує. Хтось любить, а хтось — ні. Хтось за те, щоб вголос кричати (нявчати) про проблеми, а хтось воліє примружити (чи й заплющити) очі й робити вигляд, що все гаразд, а коли й ні — то само якось розсмокчеться...

Цінними є й ті цінності (тавтологія навмисна))), які так чи так всотуються під час читання. Якщо ти дружиш із кимось — дружи й тоді, коли, на думку інших, ліпше було би не ганьбитися перед ними спілкуванням з цією людиною (котом тобто). Якщо доводиться обирати між тим, що каже розум і відчуває серце, — не квапся, спитай себе, що для тебе (саме для тебе!) важливіше. Якщо впевнений, що чиниш правильно, — роби те, що треба, й нехай буде, що буде.

І — далі буде...)

Переклад Катерини Дудки та Остапа Українця, вид. "АССА", 2019

Люсі Гокінґ, Стівен Гокінґ "Джордж і блакитний супутник" / Lucy Hawking, Stephen Hawking - George and the Blue Moon

Зустріч із давніми хорошими друзями — це завжди радість. А читання вже п’ятої книги із серії про пригоди школяра Джорджа у космосі, написаної донькою й батьком Гокінґами, дає привід претендувати на звання запеклих друзів.

Що ж стосується героїв книг — друзів Джорджа та Енні, то в цій історії вони вирішили записатися у школу майбутніх астронавтів, які колись зможуть полетіти на Марс. Спочатку все було начебто зрозуміло й досить просто, однак... 

У кожній історії про Джорджа трапляється якесь "однак". Цього разу воно втілилося в уже знайомого й дітлахам, і читачам злочинця, котрий придумав дещо дуже складне й дуже підступне. Не дивно, що в це "дещо" вляпалися наші давні друзі, до речі, разом із новими товаришами, одного з яких звати так само, як і мого сина, з котрим ми читаємо ці історії (уявіть, як йому було прикольно))) І хотіла б я сказати, що вони всіх перемогли й усе виправили та повернулися додому цілі й неушкоджені, але ні, не можу. Бо історія закрутилася настільки круто, що ми мусили негайно розпочати читання наступної, шостої частини, аби дізнатися, що ж сталося із Джорджем. Дочитаємо — і я обов’язково розповім)))

П. С. Часто мене запитують, для якого віку ці книги Гокінґів. Так от: ми з сином почали їх читати, коли йому було близько шести років. Звісно, ті частини, де йшлося про науку (а вони дуже цікаві), доводилося роз’яснювати майже на пальцях (зізнаюся — дещо й мені довелося так само пояснювати)))), але сама історія сприйнялася нормально. Наразі Ігореві вісім, і наука для нього така ж важлива, як і пригоди Джорджа. Й це дуже мене тішить))

Ілюстрацій Ґаррі Парсонза, пер. з англійської Ганни Лелів, вид. "Видавництво Старого Лева", 2019

Тімо Парвела, Бйорн Сортланд, Пасі Пітканен "Кеплер62. Книга п’ята: Вірус"

Продовження космічної книгопригоди "Кеплер62" змусило замислитися про те, чи варто нам летіти кудись, освоювати нові планети, знайомитися з іншими розумними істотами. Бо ми, люди, дуже підступні створіння. Ну навіщо, скажіть мені, будь ласка, знищувати одну расу задля панування над іншою? Хіба ми можемо бути впевнені, що на нашу хитрість не знайдеться нікого хитрішого? У цілому Всесвіті! Та годі... Тут в одному трамваї натикаєшся на людей, які хочуть обійти правила й надурити інших (то відсутністю маски, то несплатою за проїзд, то забиванням місця далеко від кінцевої зупинки)))

Однак мене таким важко здивувати, а от сина ще можна. Тому він ніяк не міг утямити, як можна було заразити вірусом дітей, у тому числі рідну доньку, аби ті несвідомо чи й усвідомлено заразили ним расу Шепотунів і знищили її? Чому б не спробувати вчинити чесно й прямо — хоча б комусь із цієї гоп-компанії, яка спромоглася долетіти до Кеплер62? Здається, так було б логічно, але ніт — логіка притаманна далеко не всім людським істотам...

Ерін Гантер "Коти-вояки. На волю!" / Erin Hunter - Warriors. Book One: Into The Wild

Напевне, нема таких батьків, які не хотіли б, аби їхня дитина читала із задоволенням і захопленням. От і я така ж :) І дитячі книги з’явилися у нас ледь не одночасно із народженням сина. Він дійсно любить книги. Він обожнює слухати, коли я йому читаю. Але донедавна самостійне читання не можна було назвати його фішкою. Й отут я повторю банальний і загальновідомий факт: якщо дитина читає без задоволення, значить, вона читає не ті книги. У нас було досить багато "не тих книг". А потім я принесла додому серію "Кеплер62" — і щось змінилося: син читав із захопленням і наполегливо радив мені перечитати слідом за ним, бо "це дуже цікаво!".

От і "Котів-вояків" я прочитала після сина, аби зрозуміти, чому дворових котів він нині називає не мурчиками-рудьками тощо, а Сіролапами, Чорносмугами, Вогнекігтями... Тож тепер я розумію й це, і те, чому він одразу ж кинувся читати другу частину, погуглив, скільки їх усього є, й поставив собі мету: провести літо з "Котами-вояками".

Це дійсно дуже крута історія! Вона вартує всіх отих титулів, перемог, нагород і мільйонних продажів! А майстерності перекладу українською я ладна аплодувати навстоячки!

Отож, домашній котик Рудько хотів трохи більшого, ніж просто насолоджуватися життям. Його тягнуло в ліс — місце, повне небезпек, незручностей, голоду й диких котів. І йому випав шанс спробувати жити по-іншому, однак для цього потрібно було зробити складний вибір і прийняти всі наслідки. Кіт це зробив і став Вогнелапом — новаком Громового Клану. 

Стосунки між котами, між молоддю й учителями, між старими й сильними, між керівниками й підлеглими, між войовничими кланами так нагадують людські стосунки, що я ладна назвати "Котів-вояків" найліпшим посібником із соціалізації. Тепер, аби пояснити синові деякі речі, я наводжу приклад із цієї книги, й він ліпше розуміє, про що йдеться. Він також втямив, що читання може бути цікавішим за перегляд мультів чи кіно, бо те "кіно", яке крутиться в уяві, годі порівняти з вигаданими кимось картинками. А я знайшла ще один книгосеріал, який і сама читатиму з неймовірним захопленням))

Переклад Катерини Дудки та Остапа Українця, вид. "АССА", 2019

Іван Андрусяк "28 днів із життя Бурундука"

Давненько я не відчувала такої боротьби протиріч в оцінці книги. (Нещодавно прочитаний "Танець недоумка" Ілларіона Павлюка не рахується, бо то все-таки не дитяча література, а виключно мій досвід.) Історія, розказана Іваном Андрусяком, дотепна, гарно написана, ґрунтується на реальних якщо не подіях, то проблемах та відчуттях хлопчаків. Однак деякі речі мені дуже й дуже муляли.

Наприклад, те, що головний герой — школяр Івась Бондарук на прізвисько Бурундук — вважає всіх дівчаток тупими, недалекими й узагалі злом. Тобто не всіх — в одну він закохався, й вона, звісно, виняток із правила (хто б сумнівався!). І все б нічого, бо, як кинулися мені пояснювати інші мами-читачки, це все навсправжки. й для хлопчиків дійсно усі дівчатка — дурепи (так само як і для дівчаток хлопці — козли), мені написані чорним по білому великими літерами сентенції "Дівчатка — це зло!", "Кози" тощо різали не лише око. На реченні "А й справді, таке мале, та ще й дівчинка — а іноді може і щось розумне сказати" мене порвало. Тож не варто дивуватися, до подальше читання перетворилося у певний вихований процес.

Наприклад, в оповіданні "Алхімік" хлопчики підпільно дістали азотну й сірчану кислоти, аби розчинити золото, й бодяжили їх на кухні. Варили, гріли, чаклували — і нічого їм не сталося. Тоді як в реальному житті всі потруїлися б...

Або ж похід на дискотеку в історії про любов "Завдання з фізики". Це не просто розповідь, а ціла інструкція про те, як "справжні мужики" ходять на танцюльки — а без "сугріву" у вигляді дешевого шмурдяка чи пива справжніх мужиків не буває. Де взяти гроші, як купити алкоголь, де никатися, аби його випити — все докладно. І коли за лише згадку про алкоголь у "Бабусі-бандитці" Девіда Вольямса автора й мене як читачку ледь віртуально не побили, то що говорити про це?

Докладно розповідається й про те, для чого всі ходять на дискотеки: позажиматься, шури-мури покрутити, "а коє-хто і єщьо шо-то". Ні-ні, я теж ходила на дискотеки, й так воно і є для більшості, але ж і винятки також є. Однак дівчата, які не бухають і не дають залізти за пазуху, — "прибацані, або ті, яким нема чого втрачати, але, може, вони ще на щось надіються". Поширена думка, не заперечую — але ж не настільки цінна, аби її транслювати юним читачам, а відтак подавати як єдино прийняту норму (іншого варіанту норми в книзі нема, а святе незнання Бурундука, як може бути сприйняте за протилежну думку, сприймається читачем як тупість, бо саме так подається в книзі).

Щодо прийнятих у суспільстві норм, то оце стало крапкою: 

"...Це хорошо, шо ти нормальним чєловєком стаєш. А то я вже, знаєш, думав шо-то підозрювать. Придивлявся, чи в тебе часом голубізна в очах не світиться...

— Що світиться? — здивувався я.

— Ну, що, може, ти ето... сінєнькій..."

Без коментарів...

Я дуже люблю дотепність та словесну майстерність Івана Андрусяка, дуже! І в цій книзі він собі не зрадив у цьому плані. Історія про зніщє (яєчко, з якого можна виносити антипка), старий креденс із шашіллю, сповнений історій людей, котрі пішли в засвіти, — це дуже цінно! Шпигунські записки Бурундука, котрий вистежує симпатичну йому дівчинку, й аж дві торби прального порошку — це дійсно смішно. Але коли ми (принаймні я) прагнемо створити для наших дітей суспільство, в якому нема "ВКонтактє", нема гомофобії, мінімум кривого суржику й максимум поваги до інших, то чи не варто спочатку припинити транслювати це як норму?

Художник Ганна Осадко, вид. "Фонтан казок", 2019

Суза Кольб "Вівсяна банда. Невже це любов?"/Suza Kolb - Die Haferhorde – Schmetterlinge im Ponybauch

Тема для весни — актуальна: любов. Шоко зустрів біленьку поні Ельфу, в яку закохався. Однак в четвертій частині "Вівсяної банди" важливо не це, а прагнення поні допомогти іншій конячці й порятувати її від жорстокого поводження господаря.

Я мимохідь шукаю в дитячих книгах чогось такого, що міг би перейняти собі син. Тут це була готовність Шоко та його друзів допомогти комусь іншому. Вони розуміли, що можуть бути покарані. Розуміли, що Ельфа навряд чи залишиться разом із ними навіть за умови успішної реалізації плану. Розуміли, що порушують багато правил. Однак мета була більшою за всі ці нюанси. 

Не знаю точно, які висновки з цієї історії зробив син, а я от багато про що замислилася. Мене, як і все моє покоління, постійно вчили бути чемною, виконувати вказівки старших (чи то за віком, чи за посадою), не порушувати правил, не виходити за огорожу загону, в який тебе поставили, їсти, що дадуть, і жити, як заповідав... ну, тут уже деталі неважливі. Й усе це призвело до того, що ми маємо наразі в Україні версії 2020. Лишається сподіватись, що діти виростуть іншими. В тому числі й завдяки книгам, які читають.

Ілюстрації Ніни Дуллек, переклад із німецької Ірина Андрієнко-Фрідріх, вид. "ВД "Школа", 2018

Ельвіра Леоненко, Неля Раіна, Наталія Тищенко "Щоденник Challenger"

Чи читають підлітки книги з психології? Про те, який складний у них вік, як важливо бути зібраними й відповідальними, як їхні сьогоднішні вчинки відгукнуться в дорослому майбутньому, й іще про тисячі "як"? Навряд чи. Проте інформація про всі ці "як" і їх наслідки, а головне — про те, яким чином впоратися із собою, дуже важлива для підлітків. І я просто вау як вражена тим, що шлях достукатися до дітвори знайшли саме українські автори, які створили неймовірний щоденник "Challedger".

Чому я пишу про нього як про книгу? А тому, що це і є напівкнига: тут тексту стільки ж, а то й більше, ніж місця для щоденникових записів. Власне, тут потрібно не просто записувати все, що спаде на думку, а виконувати певні завдання, які допоможуть ліпше зрозуміти себе, змінитися, "стати кращою версією себе". Всі завдання — творчі, тож їх можна назвати своєрідною арт-терапією. Арт-об’єктом є й сам щоденник: ілюстрації яскраві, динамічні, чудово поєднуються із завданнями, до того ж надрукований він на папері високої якості, аж у руках тримати приємно.

Про що ж книга-щоденник? Наприклад, про те, що помилятися не страшно, хоча в школі й переконують, що це неприпустимо. Кожен фейл — такий же крок до мети, як і успіх. А тому варто скласти свій ТОП фейлів і... не паритися. Я склала))) Або про те, як буває кепсько, коли ти щось сказав чи зробив, а потім шкодуєш: автори пропонують розібратися в своїх почуттях, вибрати шлях виправлення ситуації й розробити план, як не допустити подібного. І про те, що ми не можемо контролювати все навколо себе, а тому варто визначити речі, на які ми можемо вплинути, й ті, які не піддаються контролю. Перші можна змінити, а другі... Ну хіба я наразі в змозі припинити дощ за вікном і накликати літо? Ні. Так отож)))

Зізнаюся: спочатку хотіла залишити щоденник для себе (не смійтеся — у мене нині теж своєрідний перехідний вік))) Потім вирішила, що справедливо буде все-таки подарувати його племінниці, як і планувала. А потім майжевосьмирічний син, котрий роздивлявся щоденник, спитав, чи можна йому такий же, бо він хотів би писати в ньому. Й от зараз гортаю заповнені кривеньким почерком молодшого школяра сторінки й дивуюся: як швидко дорослішають діти і як багато чого ми про них не знаємо, навіть коли впевнені, що дуже-дуже близькі...

Ілюстрації Ірини Гусєвої, вид. "Середняк Т.К.", 2020

Ульф Старк "Золоте серце" / Ulf Stark - Guldhjärtat

Це лише друга книга відомого українським читачам завдяки ВСЛ шведського письменника Ульфа Старка, яку ми прочитали з сином. Перша — "Чи вмієш ти свистати, Юганно?" — і сина, й навіть мене, за словами дитини, аж надто "засумила". Оповідання дуже теплі, дуже щирі й дуже сумні — бо про смерть.

Тому "Золоте серце" й лежало на поличці з нечитаними книгами досить довго — майже рік. Однак воно того було варте, бо книга прочиталася якраз вчасно, аби сприйняти не лише розумом, а й відчуттями описані в ній літо й озеро, дерева й птахів, перші симпатії до дівчинки й пошуки шляху до її серця. 

Проте найбільше мене вразив не вибір хлопчика, зроблений ним спонтанно, а ставлення до цього його мами та вчителя гри фортепіано. Замість конкурсного твору Людвіґ зіграв пісню, котру наспівувала дівчинка. Він не переміг у конкурсі, ба навіть участі йому не зарахували, однак здобув щось значно більше. А головне — дорослі його не сварили за це, а навпаки — підтримали. От цьому нам іще вчитися й учитися...

Ілюстрації Марти Кошулінської, переклад зі шведської Галини Кирпи, вид. "Видавництво Старого Лева", 2018

Тімо Парвела, Бйорн Сортланд, Пасі Пітканен "Кеплер62. Книга четверта: Піонери"

Ну що ж, у четвертій серії, чи то пак книзі "Кеплер62" юні поселенці все-таки дісталися місця призначення — планети Кеплер62е. Вона виявилася гарною, досить мирною й цілком придатною для життя. А ще... заселеною. Аж двома розумними расами: тупуватими орками й здатними читати думки шепотунами (так-так, тими самими істотами, з представником яких ми зустрілися в другій частині). 

Що б я не сказала далі — виявиться спойлером. Тому зазначу лише, що сюжет закручений дуже неочікувано.  Окрім виживання на новій планеті, Йоні має долати недугу, яка знову загострилася. Й із цією хворобою все дуже й дуже непросто!

Фінал емоційно коливається від трагедії до надії. Щоб її виправдати, довелося терміново читати наступну частину. А потім іще одну... Тож далі буде. А поки що дуже й дуже тішуся, що такого високого ґатунку книги з’являють й на нашому ринку. Тішуся, що саме ця серія запустила в сина те, що називається любов’ю до читання. Радію й за себе: буцімто дитяча література, а мені цікааааво! Значить, ще не все в моєму читацькому майбутньому втрачено))