29.06.16

Наталія Гурницька "Мелодія кави у тональності кардамону"

Таки вирішила прочитати книгу, про яку багато читала (перепрошую за тавтологію). Спонукали мене до цього два абсолютно протилежні відгуки, які потрапили на очі практично одночасно. Але постараюся відсторонитися від чужих вражень і поділитися своїми.

Отже, сюжет. (Сподіваюся, всі, хто мав, уже роман прочитали, бо дещо спойлеритиму.) Він – багатий, знатний, підстаркуватий і одружений. Вона – бідна, простолюдинка, юна й невинна. Вони, як відомо, не пара, не пара, не пара. Але у нах, звісно, любов. Звісно, взаємна, пристрасна, яка змітає всі перепони. А перепон багато, бо ж "що скажуть люди"? Та ще й ті, з 19-го століття, тобто затуркані соціальними, релігійними й іншими умовностями? Люди, звісно ж, кажуть: аяяяй! Так не можна, то ж нечемно! Але потім виявляється, що можна по-всякому, аби лишень ніхто не знав. Тобто, вдається брехати гарно – все можна, не вдається – позор тобі і стидоба на всю твою родину.
Головна героїня й бреше. Старанно і, насамперед, собі, повсякчас намагаючись переконатти себе, що вона не така(я), вона чекає... Втім, чого вона чекала, бідна дівчина й сама не знала. Так само,  як не знала й того, чого хоче. Зате точно знала, чого не хоче, і я скажу вам по секрету: всього! Коханий поруч? Не хоче! Проганяє й відштовхує. Немає? Не хоче розлуки, чекає й виглядає. Прийшов? Знову не хоче його поруч. І так стоп’ятсот разів за книгу. Зате дуже хотіла виглядати респектабельно в очах інших – не шльондрою, якою, як не крути, таки була, а просто нещасною дівчиною, яка ж просто кохає! Нібито кохання виправдовує все (ех, якби ж то так було в житті). Тобто спати з одруженим чоловіком, приймати від нього дорогі подарунки, жити на його утриманні – то для Анни не виглядало неподобаством, а коли її брат цього не зрозумів, образилася на нього, бо ж – як так? Вона ж кохає!

Загалом, головна героїня мене дратувала. Насамперед, своєю якоюсь дитячою глупотою. От хоч-не-хоч, а ще одна попсова російська пісенька в голову лізе: в голові ні бум-бум... Втім, сам закоханий шляхтич називав її ніяк не інакше, як "дівчинка моя нерозумна" або ж і прямолінійніше – "молода та дурна" і т. п., до того ж регулярно. Навіть коли вони вже одружилися. Так-так, за всіма законами жанру любовного роману, вони зрештою одружилися, за трагічних обставин, звісно, але як же інакше? І навіть не жили довго та щасливо, бо знову ж – закони жанру взяли верх, а в кінці книги читачки мають можливість поридати від горя та розчулення.

От щодо емоцій, то авторка їх таки виписує докладно і скрупульозно. Часом, як на мене, аж надто скрупульозно, скочуючись до численних повторів одного й того самого: він мене любить? точно любить? невже він мене любить? то таки любить? а може, він мене любить? та він мене, мабуть, таки любить? невже любить? Розумію, що дівчисько саме так і міркувало, постійно про це думаючи (сама була дівчиськом, навіть закоханим, тож знаю точно й вірю авторці))), але ж читати й перечитувати постійно ці потоки свідомості важко. Важко далися до мого розуміння й деякі інші речі. Наприклад, юна вагітна коханка прийшла до свого коханого додому в розпачі й застала там його дружину. Що має відчувати вона в такій ситуації? Так-так, все оте, про що ви подумали, але разом із тим їй іще вдається й роздивитися прискіпливо одяг, прикраси, зачіску, вираз обличчя суперниці тощо, та ще й позахоплюватися тим, яка вона класна, що мало б вказувати, напевно, на благородство героїні. Хоча яке там благородство – спати з одруженим чоловіком? Але ж вона не винна, то  – кохання...

Так, треба зупинятися, бо рознесу книгу на дрантя (чогось критика мене аж надто надихає: от Доляк якось сподвигла на таке, Клименко, навіть Кідрук)) А насправді ж роман для українських поціновувачів такого жанру – знахідка: не все ж про закордонних графів та їх коханок читати. До того ж, крім сюжету, в книзі є багато спроб зануритися у психологію героїв, описати тогочасний Львів (хоча, крім назв вулиць, я нічого цікавого не знайшла), побут, жіноче вбрання (от цього, якраз, достатньо), навіть історичні факти – вони, як на мене, дещо притягнуті за вуха, зважаючи на загальну стилістику книги, але це те, про що мені було справді цікаво дізнатися. Крім того, роман має цікаву, тонко продуману музичну форму, котра підсилює запашну назву книги. До того ж написаний гарною грамотною українською, що вже – великий плюс (щоправда, що таке форма родового заперечного відмінка, ані автор, ані редактори не знають, на жаль).
Тож дозволю собі наступити на горло власній пісні й дати невеличку пораду: менше читайте чужих відгуків, а більше – книг)))

Вид. "Клуб Сімейного Дозвілля", 2014

28.06.16

Бред Стоун "Продається все: Джефф Безос і ера Amazon"/Brad Stone - The Everything Store: Jeff Bezos and the Age of Amazon

Зізнаюся: рідко й мало читаю нехудожню літературу. Нагальна потреба для цього виникає рідко, а період внутрішньої потреби почитати "щось вумне" вже минув. Чи ще не настав?))) Втім, останнім часом через мої руки пройшло кілька таких книг, що є дивним для мене сьогоднішньої. Певно, тому й сприйняла їх деще не так, як, скажімо, на це розраховували автори (як я думаю))).

Отже, історія побудови імперії Amazon її засновником Джеффом Безосом. Книга, вочевидь, мала на меті не лише ознайомити читача з історією створення всесвітньовідомого сайту Amazon, а й спонукати до подібних подвигів інших упертих та цілеспрямованих. Але у мене викликала лише реакцію: та ну його в пень... Видно, не стати мені мільярдером, як Безос))) Але присвятити все своє життя одній-єдиній справі – без хобі, інших захоплень чи вихідних – я не змогла б. Дивно, що у Безоса при всьому цьому родина є, до того ж, хороша, якщо вірити авторові.

От автор якраз розчарував: багацько зайвих, як на мене, деталей, повторів, якихось куцих цитат, лівих описів. Хоча місцями дещо навіть веселило: як-от ситуація, коли купа співробітників складу з біноклями бігає величезним приміщенням у пошуку ящика... рожевих покемонів)))

Власне, книга непогана. Просто не в ті руки потрапила. А власниця цих "не тих" рук погоджується з вердиктом більшості коментаторів на Goodreads: нізащо не піду працювати в Amazon! Хоча мені, втім, це й не світить))

Вид. "Наш формат", 2016

23.06.16

Вільям-Сомерсет Моем "Театр"/William Somerset Maugham - Theatre

Якщо Шекспір вважав театром весь світ, то головна героїня цього роману перетворила на театр все своє життя. Геніальна, на думку багатьох, актриса, вона була такою не лише на сцені, а завжди — і грала насправді так геніально, що сама щиро собі вірила. Хоча в іншому щирості у неї, здається, ніколи й не було: ані в почуттях до чоловіка, ані в любові до сина. Що ж дивного, що й світське товариство та найближчих, здавалося, друзів вона також сприймала як елементи мізансцен, котрі можна просто використовувати. І використовувала — чому б і ні? А от коли її саму використали, геніальна акторка цього і не завважила. Навпаки: так щиро повірила й у почуття молодого коханця, й у свою пристрасть, що, чи не перший і єдиний раз за все своє життя, перестала грати і почала відчувати справжні емоції, які не піддавалися її контролю. Але тут сталося щось парадоксальне: усі, хто її знав, сказали, що цього разу вона... переграє.
Зрештою, так і не зрозумівши, що з нею не так, жінка довела свій егоїзм до мистецького ідеалу, пояснивши собі, що, виявляється, таки насправді весь світ — театр, й усі в ньому грають свої ролі. Просто вона це робить найгеніальніше...

п.с. Перепрошую за мимовільний спойлер, щось Моем мене на них повсякчас надихає))
п.п.с. Моем — таки геніальний))

21.06.16

Лорен Грофф "Долі та фурії"/Lauren Groff - Fates and Furies

Книга торік стала одним із найбільших відкриттів американської літератури — очолила топ-10 сайту Amazon, стала бестселлером New York Times, фіналістом National Boock Awards і т. д. і т. п. Словом, так і просилася на те, аби я після прочитання могла сказати: фе, ну і що в ній такого? Але мене роман обламав, бо, як на мене, він вартий усіх тих відзнак і всього того гаму навколо нього.

Отже, в основі сюжетної лінії книги — історія одного кохання. Щасливого, а не того, про яке ви подумали. Юні герої закохуються один в одного чи не з першого погляду і довго живуть у любові та злагоді. Але чого вартують оті любов і злагода? Яких зусиль? Чим кожен із пожружжя має й може пожертвувати, аби шлюб удався, аби кохана людина була щасливою? А що вирішить приховати від усіх і навіть від самого себе?

Те, про що мовчать герої, дізнається читач. За допомогою авторки, звісно, яка постійно перекидає його то в минуле, то в майбутнє, занурює то у психологію чоловіка, то — жінки, дражнить, коли вдає, ніби всі карти вже розкрито, а потім видає такий сюжетний фінт, що у читача дух перехоплює (ну, принаймні зі мною таке пару разів трапилося). Можна було б сказати, що Грофф глибоко занурюється у психологію своїх героїв, якби не було відчуття, що вона легко ковзає по найпотаємніших закапелках їхніх душ, витягуючи на поврехню лише найзнаковіші випадки. Деякі з них ми можемо роздивитися з різних боків і під різним кутом зору — як ото дві, зовсім різні, сторони у монети, ніби-то одного цілісного предмета.

Окрім отих загальних фраз про стосунки, якими я тут захопилася, можу сказати, що в книзі гарно виписані: тема жіночої самопожертви у шлюбі, тема пошуків власного покликання, тема творчості, тема сексу (у тому числі й гомосексуальних почуттів), тема материнської нелюбові, тема дитячих травм, які відбиваються на усьому подальшому житті людини, тема помсти і прощення, тема грошей... Ну, і ще багато чого такого, що спонукає замислитися — саме це у книгах я і люблю найбільше.

Переклад Ольги Захарченко, вид. "Наш формат", 2016


14.06.16

Наріне Абгарян "Манюня"/Наринэ Абгарян "Манюня"

Це книга про дітей, але для дорослих — тих, хто пам’ятає себе дитиною, чи ж хоче згадати себе таким, чи й навіть повернутися у дитинство, наповнене пригодами, капостями, незрозумілими речами й щоденним щастям, навіть якщо воно полягає в уникненні покарання від важкої руки Ба.

Ба — єврейська бабуся, яку можна безкінечно цитувати. Манюня — це її онучка, котру вона, як справжня єврейська бабуся, відвоювала у невістки й виховує сама (з сином, але то може не рахуватися).

Ще у книзі є багатодітна вірменська родина авторки цього автобіографічного твору, сама авторка — подружка Манюні, ще є невеличке вірменське містечко, прекрасні гори й так майстерно виписана тогочасна радянська дійсність, що я раз по раз пірнала у своє дитинство, спогади накривали мене з головою, аж хотілося теж записувати їх, як Наріне.

Книгу не варто читати у людних місцях. Бо ж коли ти починаєш реготати у метро в годину пік, то люди дивляться на тебе, як на божевільну. І ночами її теж не варто читати, аби реготом не розбутити рідних. А сміятися, часом до сліз, читачеві "Манюні" доводиться часто. 

Легка, жива, яскрава, написана смачною мовою, наповнена сонцем і любов’ю до людей — це, може, й звучить, як типовий набір хвалебних штампів, але чесно характеризує книгу. Я дуже рідко раджу книги читацькому загалу, оскільки вважаю, що "книг для усіх" практично не буває. Але "Манюня" — це виняток. Тож раджу читати її усім))

10.06.16

Юрій Винничук "Діви ночі"

Почну з камінаута: Винничука читала геть мало. Здавалося б, навпаки: мені, тодішній аспірантці з сучукрліту, треба було б чи не напам'ять вивчити твори одного з  найяскравіших представників тодішнього укрсучліту, але якось не склалося. Спочатку мене захимерила химерна "Мальва Ланда" (до речі, а чи не перечитати роман свіжим оком?), потім — іще щось... Торік повелася на "Танго смерті" і, як годиться, коли очікуєш чогось аж такого, трошки розчарувалася...

За "Діви ночі" взялася майже випадково — книга просто потрапила під руку. І знову — не зрослося. Особливо "не пішла" перша частина роману, написана на початку 90-их: це той випадок, коли певні речі треба робити вчасно, у тому числі й читати певні книги. Якби про оту радянську проституцію й партійні оргії довелося читати тоді, в 90-ті, книга сприйнялася б як одкровення. А зараз — як банальність, бо ще й не таке бачили ж.
Друга частина роману була написана років через 10, і це дуже відчувається. Може, таки ще й у письменницькій майстерності, яка зросла, справа, бо хоч герої ті ж самі, події схожі, але читалося набагато легше й захопило більше.

Утім, попри все, придивляюся до "Аптекаря". Варто?))

Ю Несбьо "Таргани"/Jo Nesbø - Kakerlakkene

Почитати щось від цього скандинавського майстра детективів порадили після мого захопленого відгуку про одну з книг Жана-Крістофа Гранже. Я аж бігом побігла шукати Несбьо, ще швидше взялася за читання і, як часто буває із завищеними очікуваннями, трошки обламалася.

Ні, детектив хороший. І Норвегія — батьківщина головного героя, і Таїланд, де відбуваються події, описані живо й гарно — ну чисто тобі на екскурсію з’їздила (один із плюсів роману). Сюжет також заплутаний і важкопередбачуваний. Герої характерні й досить нешаблонні (хоча образ детектива-невдахи-алкоголіка, який всіх переграв, — то вже класика, як на мене). Але мені дуже не вистачало психологізму, яким захопили і Гранже, і Флінн, бо ж не сюжетом єдиним... Ну, люблю я покорпатися в головах убивць і збоченців, що зробиш))) Тож чи продовжу відслідковувати пригоди того детектива-алкоголіка, не знаю))