Атул Гаванді "Бути смертним. Що важливо наприкінці життя"/Atul Gawande - Being Mortal: Medicine and What Matters in the End

Нещодавно ми відсвяткували мамин 70-річний ювілей. Її досить поважний вік змусив замислитися: а що ж далі? Що відчуває вона, що відчуємо рано чи пізно всі ми, коли вийдемо на фінішну пряму життя? І чи можна зробити щось, аби "останній бій" не був аж надто важким? Про це міркує й автор книги про смерть. А оскільки він — лікар, то розказати йому є про що.

Однак із читачем Атул Гаванді розмовляє не тільки як медик, головне завдання якого — вилікувати недугу чи поліпшити стан хворого, а і як онук та син тих, хто вже пішов із життя, як свідок згасання багатьох близьких людей. Тож розказує не стільки про медичні нюанси старіння та лікування хвороб, що призводять до летальності, скільки про те, що насправді важливо наприкінці життя людини — недаремно ж ця фраза винесена у заголовок книги.

Зробити життя рідних людей похилого віку безпечним та оточити їх побутовими зручностями — цими благими намірами вистелений шлях до глибокого нещастя у переважній частині випадків. Бо ж жити за розкладом у стерильній кімнатці будинку престарілих — зовсім не те, чого їм хочеться. А хочеться домашнього затишку, своїх речей і звичного щоденного ритму. Однак що робити, коли для цього вже немає сил? Відповідь на це запитання автор шукає у першій частині книги, де досліджує розвиток геріатрії як галузі медицини та вдосконалення системи закладів догляду за старими людьми у США. Багато чого для мене було в новинку. Можливо, через те, що у нас старі люди зазвичай помирають удома — а це Гаванді вважає благословенням. Однак перебування в рідних стінах зовсім не убезпечує від самотності, страхів та принижень неміччю. Про те, як важливо людині позбавитися цих відчуттів і що рідні можуть для цього зробити, автор розмірковує у другій частині книги. Він не дає конкретного рецепта, бо його й не може бути. Однак як лікар зізнається: всі оті намагання на щонайдовше розятягнути тривалість життя людини, нехтуючи його якістю, — помилка, котрої припускаються і медики, і рідні, які часто вимагають від помираючих нелюдських зусиль, аби пережити чергову операцію чи терапію. А чи не варто у них поцікавитися: що важливо для них самих? Чого хотіли б вони самі для себе? Оце і є головна порада автора й одночасно відповідь на всі запитання, які він ставить. Головне, що зрозуміла я як читачка: потрібно зробити все можливе, аби рідні та близькі нам люди не почувалися такими, що "доживають віку" — а саме так про старість часто говорять у нас. Бо не доживати потрібно, а продовжувати жити, повноцінно, на всі 100% можливостей, які залишилися у людини. Адже тільки це має значення наприкінці життя.

І про стиль книги. Попри те, що я не надто люблю нехудожню літературу, "Бути смертним" читала із захопленням. І медична тематика, і стиль оповіді, й багато життєвих прикладів, кожен із яких вартий окремого роману, тримали у напрузі, інтригували й змушували гортати сторінки у пошуках того, що цікавить в усіх книгах: чим же закінчиться історія? Відповідь, на жаль,  очевидна і сумна... Однак важливо не тільки те, коли це станеться з кожним із нас, а і як ми зустрінемо смерть — тепер я це точно знаю.

Переклад з англ. Ганни Прудкої, вид. "Віват", 2016

Мері Шіді Курсінка "Виховання надзвичайної дитини"/Mary Sheedy Kurcinka - Raising Your Spirited Child

Якщо я скажу, що знайшла, нарешті, книгу про виховання, яку радитиму й даруватиму усім знайомим батькам, ви мені повірите? Ні? А даремно! Бо я її таки знайшла, навіть враховуючи увесь мій скептицизм щодо подібної літератури. І якщо "Французьке виховання" Памели Дракермен (мамський хіт позаминулого літа) сприйнявся з багатьма правками стосовно місця, часу, традицій, звичок тощо, то поради американської лікарки-педіатра й відомого тренера з виховання дітей мені особисто як мамі вже стають у пригоді практично в повному обсязі.

Зізнаюся, спочатку я чомусь вирішила, що мова йтиме про те, як виховати зі звичайної динини надзвичайну. Почавши читати, я запідозрила, що ні – книга про те, що робити з надзвичайними, цебто особливими дітьми. А потім з’ясувалося, що це ж – про мого малюка і про мене! І про подругу та її дітей. І про сестру та її доньку. А ще з’ясувалося, що практично всіх сучасних дітей можна назвати "надзвичайними" – емоційними, чутливими, занадто інтро- чи екстравертивними тощо. І якщо знати про їх особливості й знати, що з цим робити, то життя і дітлахів, і батьків може стати набагато легшим, цікавішим, змістовнішим і, головне, щасливішим. А хіба не всі ми саме цього прагнемо?

п. с. Одна з дуууууже небагатьох книг, яку запланувала перечитати відразу після того, як пегорнула останню сторінку. А це вже щось)))

Переклад Ольги Синиці, вид. "Наш формат", 2016

Михайло Веллер "Все про життя"/Михаил Веллер - Всё о жизни

Перечитавшись свого часу філософської та психологічної літератури, останні років десять подібні книги до рук беру дуже рідко. Веллера ж купила якось інтуїтивно – саме чекала на народження дитини й інтуїція брала верх у багатьох життєвих аспектах))) Потім книга, щоправда, довго вистоювалася на книжковій полиці. Потім майже рік читалася – часто доводилося зупинятися й обмірковувати прочитане, часом – реготати (такий вже Веллер))), а часом занадто товстий фоліант просто не поміщався до прогулянкової торби із дитячими речами)))

Зрештою, книга про те, для чого люди з’явилися в природі й досі не вимерли, чому одні щасливі, інші – ні, що таке щастя загалом і для чого воно тра, що таке любов і для чого тра вона, любов і секс – одне й те ж саме чи ні, чому молодість хоче, але не вміє, а старість – навпаки, яка різниця між розумом і мудрістю, нащо людям держава, що таке свобода, слава, влада, мораль, честь, зрада, помста, справедливість, добро і зло, для чого люди вживають наркотики, чому одні хочуть померти, а інші – бояться, що таке "не щастить" і як із ним боротись і, зрештою, навіщо нам про це все знати – так ось, книга про все це дочитана. І єдине, що я змогла сказати після того, як перегорнула останню сторінку, це: УХХХХ! По-перше, звісно, від полегшення: майже 800 сторінок фісолофських роздумів подужала))) Але основним було відчуття катастрофічного розширення внутрішнього простору від наповнення його важливими і зрозумілими речами.

Часто трапляється так, що ти розумієш певну річ, а оформити своє розуміння хоча б у якусь подобу думки у тебе не виходить. А часом ловиш себе на тому, що зовсім нездатний втямити чогось важливого. А часом розумієш, що таки розумієш, але щось воно не тойво... Так от: Веллер має талант пояснити все по-людськи, дохідливо, "для середніх умів", як мовиться, з приколами, жартами й на прикладі життєвих ситуацій – наших, а не якихось заморських й позаминулосторічних. І найскладніші, найзаплутаніші речі розкладаються по поличках, і закони життя стають простими, й саме життя бачиться якось інакше, як у мікроскоп чи що...

Словом, я не Веллер)) Я навіть про його книгу доладньо розказати не можу)) Але я можу порадити її почитати: з чимось погодитися, з чимось посперечатися, понудьгувати й пореготати над нею, насмикати цитат (а вони ой як просяться смикатися))) чи байдуже пробігти очима по сторінках... Але такі книги читати треба. Бо ж не романами єдиними...)))

Бред Стоун "Продається все: Джефф Безос і ера Amazon"/Brad Stone - The Everything Store: Jeff Bezos and the Age of Amazon

Зізнаюся: рідко й мало читаю нехудожню літературу. Нагальна потреба для цього виникає рідко, а період внутрішньої потреби почитати "щось вумне" вже минув. Чи ще не настав?))) Втім, останнім часом через мої руки пройшло кілька таких книг, що є дивним для мене сьогоднішньої. Певно, тому й сприйняла їх деще не так, як, скажімо, на це розраховували автори (як я думаю))).

Отже, історія побудови імперії Amazon її засновником Джеффом Безосом. Книга, вочевидь, мала на меті не лише ознайомити читача з історією створення всесвітньовідомого сайту Amazon, а й спонукати до подібних подвигів інших упертих та цілеспрямованих. Але у мене викликала лише реакцію: та ну його в пень... Видно, не стати мені мільярдером, як Безос))) Але присвятити все своє життя одній-єдиній справі – без хобі, інших захоплень чи вихідних – я не змогла б. Дивно, що у Безоса при всьому цьому родина є, до того ж, хороша, якщо вірити авторові.

От автор якраз розчарував: багацько зайвих, як на мене, деталей, повторів, якихось куцих цитат, лівих описів. Хоча місцями дещо навіть веселило: як-от ситуація, коли купа співробітників складу з біноклями бігає величезним приміщенням у пошуку ящика... рожевих покемонів)))

Власне, книга непогана. Просто не в ті руки потрапила. А власниця цих "не тих" рук погоджується з вердиктом більшості коментаторів на Goodreads: нізащо не піду працювати в Amazon! Хоча мені, втім, це й не світить))

Вид. "Наш формат", 2016