Святослав Беш "Три сторони щастя. Подорож із власної глибини"

Випадковості — не випадкові. Усе, що з нами трапляється, й усі, хто нам зустрічається, призначені для чогось. Як цим усім скористатися — виключно наше рішення, наш вибір і наші шанси змінитися.

Авторові цієї книги випадок подарував зустріч із Володимиром Вікторовичем — із неї й почалася, власне, ця книга (щоправда, тоді про неї автор іще навіть не підозрював). Мені ж пощастило перетнутися десь у соцмережах із Святославом Бешем, який запропонував прочитати свою книгу. Я погодилася, однак тоді ще не знала, що прочитаю її саме вчасно — коли буду готова сприйняти розказане автором не просто як текст, а значно глибше.

Одразу зазначу, що книга не дає таких уже звичних і типових позитивних установок-закликів до щастя. Вона пояснює. Пояснює дуже дохідливо, дуже зрозуміло, ґрунтуючись на наших реаліях і на досвіді, притаманному саме нам, українцям, а не якомусь мудрагелю з-за океану. Читач отримує своєрідну світоглядну освіту, а відтак сам може робити висновки про шлях до щастя. У розмові двох чоловіків — досвідченого й мудрого та молодого й спраглого знань — відкривається багато нюансів, на які ми зазвичай не звертаємо уваги. Скажімо, ота гонитва за матеріальним — це щастя? Пошуки Бога й віра — це щастя? Стосунки — може, це щастя?

Однозначної відповіді, як ви здогадалися, нема — для кожного вона своя. Однак щастя неможливо відшукати, не пізнавши себе. Не зазирнувши в своє серце/розум/свідомість/душу. Не зрозумівши, чого ти насправді хочеш — саме ти, а не ті, хто тебе оточує, хто тебе виховував, хто на тебе впливає. І головна цінність цієї книги в тому, що вона допомагає зазирнути в себе, не просто закликаючи до цього, а даючи поживу для роздумів у вигляді розкладеної по поличках інформації про економіку, релігію, історію, філософію — тобто про те, що впливає на нас прямо чи опосередковано. І на цьому ґрунті проростає зерно розуміння: в чому полягає саме твоє щастя. Це реально круто...

Вид. "Сполом", 2019

Антуан де Сент-Екзюпері "Цитадель"/Antoine de Saint-Exupéry - Citadelle

Уперше мені потрапила до рук книга, яку мусила читати з перервами на іншу літературу, настільки насиченою вона видалася. А ще — досить величенькою за обсягом, тому й вийшов у мене Екзюпері-марафон у півтора місяця, а в тих, хто читає мій Інстаграм та Телеграм, де я ділюся цитатами, спілкування з цим письменником-філософом розтягнеться на півроку, бо нічого мені не кортіло цитувати в такій кількості, як "Цитадель".

Взагалі-то у книзі є сюжет, що б там не говорили про чисто філософський трактат. Є місто посеред пустелі, є храм у ньому, є володар, є солдати, котрі захищають місто, і генерали, які ними керують. Є вчені-логіки й учені-геометри, і філософи також є. Є прекрасні жінки — дружини, хазяйки, танцівниці й невільниці, і наречена володаря, якої він дуже прагнув. І бербери, котрих прихистили в цьому царстві та забезпечили всім необхідним, крім одного — прагнення до змін, також є. Й батько володаря — мудрець, який навчив сина всьому й продовжує це робити надалі. Й ремісники та митці — мешканці міста-цитаделі. Й жителі оазизу, захопленого військом володаря, й мешканці фортеці, оточеної ним...

Але найбільше в романі все-таки не подій, а отих самих розмірковувань, за які й цінується книга. Зізнаюся: далеко не з усім я погоджувалася й далеко не все сприймала як мудрість. А ще мене втомлювали часті повторення однієї й тієї ж сентенції з деякими варіаціями. Мабуть, Сент-Екзюпері також вважав, що повторення важливе для засвоєння знань))) 

А вони дійсно важливі, бо про головне в житті — саме життя. Про те, як його провести повноцінно, а не просто проіснувати. Про реалізацію особистості. Про творчість й акт творення. Про любов до жінки й до роботи. Про виховання й навчання дітей і про любов до них — так, знову про неї. Про любов до життя взагалі, бо інакше воно втрачає сенс. Про сенс, ціль і мету, й платню за їх досягнення, і про ціну, яку ми готові (чи ж ні) заплатити за те, аби досягти їх. Про дружбу й ненависть... Та годі перелічувати — у цьому монументальному творі є про все на світі. Потрібно просто читати — й поміж рядків також. А ще — перечитувати, бо наше сприйняття усього, й книг також, дуже змінюється залежно від життєвого досвіду. Тож десь у далекі-далекі читацькі плани записую: обов’язково перечитати "Цитадель" Антуана де Сент-Екзюпері...

Переклад Петра Таращука, вид. "Видавництво Жупанського", 2010

Михайло Веллер "Все про життя"/Михаил Веллер - Всё о жизни

Перечитавшись свого часу філософської та психологічної літератури, останні років десять подібні книги до рук беру дуже рідко. Веллера ж купила якось інтуїтивно – саме чекала на народження дитини й інтуїція брала верх у багатьох життєвих аспектах))) Потім книга, щоправда, довго вистоювалася на книжковій полиці. Потім майже рік читалася – часто доводилося зупинятися й обмірковувати прочитане, часом – реготати (такий вже Веллер))), а часом занадто товстий фоліант просто не поміщався до прогулянкової торби із дитячими речами)))

Зрештою, книга про те, для чого люди з’явилися в природі й досі не вимерли, чому одні щасливі, інші – ні, що таке щастя загалом і для чого воно тра, що таке любов і для чого тра вона, любов і секс – одне й те ж саме чи ні, чому молодість хоче, але не вміє, а старість – навпаки, яка різниця між розумом і мудрістю, нащо людям держава, що таке свобода, слава, влада, мораль, честь, зрада, помста, справедливість, добро і зло, для чого люди вживають наркотики, чому одні хочуть померти, а інші – бояться, що таке "не щастить" і як із ним боротись і, зрештою, навіщо нам про це все знати – так ось, книга про все це дочитана. І єдине, що я змогла сказати після того, як перегорнула останню сторінку, це: УХХХХ! По-перше, звісно, від полегшення: майже 800 сторінок фісолофських роздумів подужала))) Але основним було відчуття катастрофічного розширення внутрішнього простору від наповнення його важливими і зрозумілими речами.

Часто трапляється так, що ти розумієш певну річ, а оформити своє розуміння хоча б у якусь подобу думки у тебе не виходить. А часом ловиш себе на тому, що зовсім нездатний втямити чогось важливого. А часом розумієш, що таки розумієш, але щось воно не тойво... Так от: Веллер має талант пояснити все по-людськи, дохідливо, "для середніх умів", як мовиться, з приколами, жартами й на прикладі життєвих ситуацій – наших, а не якихось заморських й позаминулосторічних. І найскладніші, найзаплутаніші речі розкладаються по поличках, і закони життя стають простими, й саме життя бачиться якось інакше, як у мікроскоп чи що...

Словом, я не Веллер)) Я навіть про його книгу доладньо розказати не можу)) Але я можу порадити її почитати: з чимось погодитися, з чимось посперечатися, понудьгувати й пореготати над нею, насмикати цитат (а вони ой як просяться смикатися))) чи байдуже пробігти очима по сторінках... Але такі книги читати треба. Бо ж не романами єдиними...)))

Айн Ренд "Джерело"/Ayn Rand - The Fountainhead

Книгу прочитала із тим рідкісним захопленням, яке викликають твори із гармонійно поєднаними сюжетом та внутрішньою філософією, котру він ілюструє. Проте попри це і ще багато інших плюсів твору, він видався мені нічим іншим, як лише  інтродукцією до написання роману "Атлант розправив плечі". Протиставлення особистості та колективу, піднесення  творця над тими, хто користується плодами його праці, нікчемність переважної більшості людей і винятковість одиниць - це все є в обох книгах. Але якщо в "Атланті..." філософські погляди авторки вже сформувалися, і це відчувається, то під час написання "Джерела", як мені видалося, Ренд перебувала у стані формулювання того, що розуміла, але чого ще не могла висловити. Тож і герої книги вийшли у неї такими ж - глибоко в собі вони розуміють усе, але показати це, перенести його в життя, а особливо - у стосунки з іншими людьми і Рорку, й Домінік, і Вінанду важко. Тож і вийшло, що ці герої - розумні, мислячі, самодостатні - переважну більшість свого життя почуваються нещасними. Хоча, якщо відштовхнутися від сентенції про те, що людина, котра слідує за своїми внутрішніми, а не нав'язаними суспільством бажаннями, приречена на щастя (з чим я абсолютно погоджуюся), то мало б бути навпаки... Тому абсолютно незрозуміла мені Домінік, яка, точно знаючи, що і хто їй потрібні, робить все навпаки - така собі варіація мазохізму... Хоча, хто знає, може, саме це - самоприниження, і було їй насправді потрібне.

На фоні Вінанда, який зламався, цілісною натурою все-таки виглядає Рорк. Людина, котра точно знає, чого хоче, і не зважає ні на що, роблячи своє, зрештою отримує все. Прикметно, що, категорично відкидаючи саму ідею альтруїзму та жертовності, він насправді віддає іншим набагато більше, ніж ті, хто служіння людям проголошує єдиною метою життя. Бо робить це не задля схвалення суспільством, а виходячи з власних потреб. Егоїстично? Я б не сказала, хоча книгу чогось називають "гімном егоїзму". Напевно, тому що наприкінці твору є "програмне" піднесення цього поняття й приниження альтруїзму. Але, як на мене, таке визначення твору - занадто поверхове й часткове, бо ж насправді - все набагато складніше. Чому б не назвати роман, наприклад, "підручником з маніпулювання суспільною думкою"? Адже, зоконспектувавши основні пункти, до того ж, яскраво проілюстрвоані прикладами, можна сміливо претендувати на модні й затребувані нині посади іміджмейкерів, піарників, потіттехнологів тощо. Бо ж насправді світом володіє не той, хто володіє інформацію (грошима, владою, іншим), а той, хто управляє масовою свідомістю. На жаль, це - не рендівські "егоїсти"...

***

Все самое страшное в мировой истории свершалось во имя человеколюбия.

Свобода соглашаться или не соглашаться — основа истинно свободного общества.

Непризнанный гений — эта история стара как мир. А не приходило ли тебе в голову, что есть трагедия похуже — чрезмерно признанный гений?..

В абсолютном смысле эгоист отнюдь не человек, жертвующий другими. Это человек, стоящий выше необходимости использовать других. Он обходится без них. Он не имеет к ним отношения ни в своих целях, ни в мотивах действий, ни в мышлении, ни в желаниях, ни в истоках своей энергии. Его нет для других людей, и он не просит, чтобы другие были для него. Это единственно возможная между людьми форма братства и взаимоуважения.

Первейшее на земле право — это право Я. Первейший долг человека — долг перед собой. Его нравственный долг — никогда не отождествлять свои цели с другой личностью; нравственный закон — делать то, что он хочет, при условии, что его желания в основе своей не зависят от других людей.

На земле ничто не дано человеку. Всё, что ему требуется, надо произвести. И он сталкивается с главным выбором: есть только два способа выжить — живя своим умом или паразитируя на уме других. Творец творит. Паразит всё получает из вторых рук. Творец стоит лицом к лицу с природой. Паразит прячется за посредником.

Сострадание — великая добродетель. Оно оправдывает страдание. В этом мире надо страдать, ибо как иначе стать добродетельным и испытать сострадание?.. О, оно имеет свою противоположность, но такую суровую и требовательную...  

Это так непривлекательно — быть мученицей. Слишком большая честь для мучителей.

Люди различаются по своим достоинствам, если они вообще у них имеются, но всегда одинаковы в своих пороках.

Продолжительная борьба против власти одной-единственной страсти сама по себе тоже рабство.

Я мог бы умереть за тебя. Но я не могу и не хочу жить для тебя.

 

На пути к миллионам, которыми он владел сегодня, ему никто никогда не оказывал ему помощи. «Именно поэтому, — объяснял он, — никто мне никогда не мешал».

Большинство людей из кожи вон лезут, стараясь убедить себя, что они себя уважают. И, конечно, это стремление к самоуважению является доказательством его отсутствия.

Говорят, худшее, что можно сделать с человеком, — это убить в нем самоуважение. Но это неправда. Самоуважение убить нельзя. Гораздо страшнее убить претензии на самоуважение.

Послушай любого пророка и, если он говорит о жертвенности беги. Беги, как от чумы. Надо только понять, что там, где жертвуют, всегда есть кто-то, собирающий пожертвования. Где служба, там и ищи того, кого обслуживают. Человек, вещающий о жертвенности, говорит о рабах и хозяевах. И полагает, что сам будет хозяином.

 

Почему так важно, что сделали остальные? Почему освящается простой факт подражательства? Почему прав кто угодно, только не ты сам? Почему истину заменяют мнением большинства? Почему истина стала фактом арифметики, точнее, только сложения? Почему все выворачивается и уродуется, лишь бы только соответствовать чему-то другому? 

Нищий духом — звучит прекрасно, но просто нищий — это совершенно не респектабельно.

Толпа может простить что угодно и кого угодно, только не человека, способного оставаться самим собой под напором её презрительных насмешек.

Айн Ренд "Атлант розправив плечі"/Ayn Rand - Atlas Shrugged

Якщо коротко, то роман справив на мене настільки сильне враження, що висловити його просто не вистачає таланту сформулювати! Одне скажу точно: книга мене змінила, змінила зсередини, зробила сильнішою і щасливішою.

Про що ж романище (інакше тритомник загальним обсягом в півтори тисячі сторінок не назвеш)? Це - соціальна утопія, події якої відбуваються в США та у світі, де лише ця країна лишилася здатною продовжувати виробництво та підтримувати економіку (хто б сумнівався))). Вся Європа - то Народні Республіки (яка прикра і водночас смішна паралель із НРД, НРЛ тощо)))), владу в яких захопив пролетаріат і які загинаються від бідності. Втім, така ж доля випадає й США...

Але не це головне. Роман - жива ілюстрація філософії об'єктивізму, яку заснувала Ренд і яка майже ідеально лягла на моє сприймання світу. Те, що я не могла сформулювати в собі, мені розповіла Ренд. Те, в чому я плуталася, вона розклала по поличках. Те, що мені часто заважало, я тепер сміливо відкидаю.

Головні герої роману - талановиті люди-творці: музикант, винахідники, підприємці. Проти них - купа політиканів, які не здатні самі нічого створювати, проте здатні руйнувати. Оскільки других - більше, ніж перших, другі - кричать, гукають і ведуть за собою всіх тих, хто вміє лише споживати (а таких у будь-якому суспільстві найбільше), то стається так, що люди-творці оголошують страйк і щезають із суспільства, після чого воно гине.

Роман називають нудним через докладні описи думок і відчуттів головних героїв, проте я його прочитала на одному диханні. Книгу дійсно варто читати всім, хіба що обмовлюся: крім глибоко віруючих. Ні, в ній немає нічого диявольського)) Просто в ній пояснюється різниця між Богом і релігією, а саме останнє, на жаль, часто замінює перше (це моя думка).

Роман пожна рвати на цитати. Їх тут не наводитиму, краще прочитайте й виберіть те, що сподобається вам.