Кен Лю "Паперовий звіринець та інші оповідання" / Ken Liu - The Paper Menagerie and Other Stories

Кожне з оповідань, що увійшли в збірку "Паперовий звіринець", — окрема багатогранна й величезна історія, яку Кен Лю зумів умістити на кількох сторінках. Часом хотілося якомога надовше залишитися в тому чи іншому світі, створеному письменником. А часом навпаки — я прагнула забратися звідти, якомога швидше перегортаючи сторінки, бо надто боляче було усвідомлювати: Кен Лю пише не про вигадане майбутнє, а про реальне минуле. Минуле, яке створили люди з власної волі і яке їх, однак лякає настільки, що вони воліють робити вигляд, буцімто його не було.

Напоказовішим у цьому плані для мене стало останнє оповідання збірки: "Людина, яка поклала край Історії: документальна стрічка". У ньому йдеться про революційну можливість зазирнути в минуле, використовуючи унікальні властивості фотонів зберігати й переносити інформацію. Це науково-фантастична складова твору. А історична ґрунтується на трагедії китайського міста Харбін, де в часи Другої світової війни японцями було влаштовано так звану Нанкінську різню й де діяв Загін 731, що займався дослідами, пов’язаними з розробкою біологічної зброї. Досліди, звісно, проводилися на китайцях і були жорстокими настільки, що їх воліють не згадувати...

Однак Кен Лю говорить не про сам факт існування часу й місця, в якому з притомної живої матері, спеціально зараженої сифілісом і не тільки, вирізують її ненароджене й недоношене дитя, аби побачити, що буде далі. Він підіймає важливіше питання: як цей факт впливає на життя нащадків і тих китайців, і тих японців? Які висновки ми, сьогоднішні, можемо зробити з того, що чинили наші предки й що відбувалося з нашими прадідами? Висновок невтішний: здебільшого ми воліємо забути.

"Істина — не делікатна матерія, і їй не шкодять сумніви у її природі — вона помирає лише тоді, коли правдиві історії залишаютьcя нерозказаними", — пише Кен Лю. Отут я замислилася: скільки нерозказаних історій є в мого народу? Скільки свідків злочинів проти нього пішли в засвіти, нікому нічого не розказавши? А скільки стверджують: цього не було, бо цього просто не могло бути?

Ще одна фраза зачепила: "Минуле повернулося до життя, але, зустрівшись із ним віч-на-віч, сьогодення вирішило перетворити історію у релігію". Чи ж не це відбувається з найбільшими трагедіями в історії людства? Ми дійсно воліємо перетворити їх на культ, створюємо обряди вшанування, затуляємо символікою, в тому числі й ментальною, реальні історії, аби — що? Покаятися? Очиститися? Зрозуміти? Запобігти повторенню? Та ні... Аби забути, як воно було насправді.

"Безпосередній досвід споглядання перебігу подій на власні очі не залишає сумнівів у правдивості побачених свідчень, що навічно закарбовуються в пам’яті. Але цього просто недостатньо для нас усіх. Процес Кіріно вимагає "Стрибка віри": ті, хто став свідком невимовного, не сумніваються в його існуванні, але реплікувати ясність цієї події для когось іншого вже неможливо. І тому ми застрягли тут, в сьогоденні, намагаючись осмислити минуле", — пояснює (чи виправдовує) недовіру людей до історії Кен Лю. Чи невіру? Бо ж дійсно, ми не можемо на власні очі побачити те, що давно минуло, лишається лише вірити. Або ні. І від цього вибору нашого ставлення до минулого залежить наше майбутнє.

***

Отакої: поки написала про одне оповідання — іншим вже й місця у відгуку майже не лишилося. Розібрати докладніше кожен із тих творів, які особливо зачепили, аби пояснити насамперед собі, чому й чим саме вони мене торкнули, буде складно. Тому просто коротко згадаю їх тут.

"Звички книгоутворення окремих видів" — фантазії автора аплодувала стоячи.

"Зміна стану" — те, що ми вважаємо життєво важливим для нас, насправді може таким не бути. Однак ми цього ніколи не дізнаємося, доки не будемо готові пожертвувати цією важливою річчю, а відтак — спроможні перейти на інший рівень, тобто змінити стан.

"Вдалого полювання" — кажуть, саме це оповідання стало сюжетом для однієї з серій "Любов, смерть і роботи". Обов’язково подивлюся його, бо якщо картинки хоча б частково такі, якими їх змалювала моя уява, це має бути вражаюче!

"Літеромант" — це одна фантастична історія, що ґрунтується на реальній страшній історії.

"Паперовий звіринець" та "Майстер тяжб і Король мавп" — свідчення того, що де ти не жив би і ким тебе не виховували б, твоя національна ідентичність завжди залишиться в тобі. І я маю на увазі не героя одного з цих оповідань, а автора.

"На всі смаки. Повість про пригоди Ґуань Юя, китайського бога війни, в Америці" — про Америку, яка з усього потроху стала собою. Цікаво: це лише мені під впливом цієї історії повсякчас згадувалися "Американські боги" Ніла Ґеймана чи ні? :) 

Переклад з англійської Євгена Шириноса, вид. BookChef, 2020

Бернардо Ачага "Мемуари корови"/Bernardo Atxaga - Memorias de una vaca

Подивитися на життя під іншим кутом зору часом дуже корисно. То чому б не глянути на нього коров’ячими очима? Так подумала я і практично випадково купила цю книгу з дивною назвою, зовсім незнайомим ім’ям автора та соковитою травичкою на обкладинці. Й інтуїція мене не підвела: книга однозначно потрапить у топ прочитаного в цьому році.

"Мемуари корови" розповідають не тільки про коров’ячі проблеми (хоча і про них також). Події у людському світі їх осторонь не обходять, отож важливі для "письменниці". Їй випало жити у країні Басків відразу після закінчення громадянської війни в Іспанії. Власниця невеликої ферми постачає провіант повстанцям, які все ще ховаються в горах від представників режиму Франко й час від часу роблять диверсії. Корови також залучені до цього. Яким чином? Звісно, не розповім))) Однак розкажу, що завдяки цій корові змогла обміркувати багато речей. Скажімо, те, що варто зробити все можливе, аби виправити ситуацію, яка тебе не задовольняє. Що дружбу й любов можна не тільки заслужити, а й відновити — знову ж таки маючи щирі наміри й докладаючи усіх зусиль. Що внутрішні зміни та переоцінка цінностей  нікому не даються легко, навіть коровам: кожен проходить через свою пустелю й опиняється у реальному світі вже кимось іншим. Що бувають питання — багато питань, відповідей на які годі знайти, та й чи варто шукати.

Роман насичений горами, долинами, соковитою травою й пухнастим снігом. Є у ньому зірки, монастир, кохання, довгі дороги. Є пошуки свого Я, важливість внутрішнього голосу й свобода самоідентифікації. Є легкість стилю, м’який гумор, автентика Іспанії й багато приказок, які так і хочеться цитувати, бо ж із коров’ячою мудрістю не посперечаєшся, хоча й "немає у світі дурнішого створіння, ніж дурна корова". Однак це — не про авторку мемуарів.

Переклад з іспанської Ярослава Губарева, вид. "Видавництво Анетти Антоненко", 2017

***

Хто хоче одразу про все дізнатись,

хай розгорне книжку з іншого боку.

Поки корова живе добре,

вона живе довго.

Між нами кажучи, добрі люди,

щоб визнати,

що ви — нерозумні,

треба розумними бути.

Старі корови

вмирають занадто

швидко.

Знати і проковтнути — це різні речі.

Щаслива корова

не має історії.

Самотня корова добре вилизує себе.

Корова, що не має клепки в голові,

все відкладає на потім.

Той, хто ставить сотню запитань,

не заслуговує на жодну відповідь.

Корова, яка на вчинок не здатна, дурна,

полохлива або невдатна.

Люко Дашвар "На запах м’яса"

"Десь я подібне вже читала" — така думка раз-по-раз блукала в моїй голові під час перегортання сторінок одного з нових романів Люко Дашвар. Ну, нових для мене, бо після читання запоєм її перших книг якось остигла до стилю цієї авторки, а не дуже позитивні відгуки про цей роман зокрема не спонукали взятися за нього. Однак взялася і не пошкодувала! Але про це пізніше.

Оте "Десь я подібне вже читала" стосується повісті "Згори вниз" Тані Малярчук. Та ж ситуація: міська дівчина ні з того ні з сього вирішує оселитися на забутому майже всіма хуторі у занедбаній хаті, і з нею там відбуваються усілякі перипетії — й у прямому сенсі, й у плані пошуків себе самої. Хіба що Дашварівській утікачці не вистачало містики, яка оточувала втікачку Малярчуччину, але оті круки та зцілення головної героїні ситуацію дещо врівноважили.

Втім, книги також відчутно різняться. Люко Дашвар, яка свого часу так припала мені до душі реалістичними образами дядьків і тіток, не зрадила себе й тут. Такі вони у романі справжні-справжні, якими я їх знаю з дитинства, такі прості в усій своїй складності, такі живі, такі реальні, що саме вони "завоювали" мене як читачку. Повірила я й Майці, особливо у фіналі твору. Бо ж чому півроку життя на лоні природи мало змінити її життєві цінності так кардинально? Особливо ж тоді, коли те, чого колись так прагнула, перетворилося із мрій на реальність? Чому вона мусила піти за тим, хто її зрадив? Чому ідеалістичний фінал мав бути кращим за цей (такі думки чула від інших читачів)?

Майка не могла і зрадити себе. Бо вона ще не пізнала себе справжньої. Чого — не знаю. Може, їй іще не вистачало того, що зветься життєвим досвідом абощо... Я, наприклад, залишилася б на хуторі — принаймні для того, аби сховатися в тій благословенній і прекрасно описаній авторкою тиші від столичного гамору. Хоча не зважайте — це я вже про відпустку мрію)))

І насамкінець трохи філологічного (не можу я без цього))) й неприємного мені. Оті надсучасні мовні віяння мене часом загонять у глухий кут, ступор і непозбувну бентегу. Ну, чого замість звичної й прекрасної форми "малина, яка росла навколо" вживати "малина, що вона росла навколо"? І далі часто йшло ціле нанизування на кшталт: "малина, що вона росла навколо хліва, що він розвалився від вітрів, що вони цілу зиму гуляли на хуторі". Приклад взяла по пам’яті, тож не шукайте дослівної цитати, але повірте мені: подібними синтаксичними конструкціями я ледь не плювалася. Переходимо в рамках глобалізації на англійський синтаксис чи що?))

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2013

***

"Справи й жертви без любові не мають ціни, бо їх роблять руки, розум, воля, та не серце. Від того в нас так мало радості й натхнення до життя".

"Твоя боротьба — завжди чиєсь горе, незважаючи на те, що це: душогубки, продаж зброї, нав’язування демократії, заклики померти за ідею чи просто вимога всім худнути до розмірів ляльки Барбі. Нав’язування іншим своїх принципів — безпринципне міщанство".

"Отож і біда, що інститут до освіти прирівняли. Освіта — від «світоч». Коли світло в душі оселяється. Коли живеш так, щоби осяяну душу не заплямувати. Вивчення математики, менеджерської справи чи юриспруденції до освіти ніякого стосунку не має. Так, ремесло…"

"Хіба життя — боротьба? Життя — радість. Ні з ким боротися не треба. Узагалі. Тільки із собою. Себе знайти, на тому й заспокоїтися, не зрадити".

Донна Тартт "Таємна історія"/Donna Tartt - The Secret History

Цей роман Донни Тартт не відрізняється тією епічністю, яка так підкорила мене у її "Щиголі". Натомість у нього є інші плюси. По-перше, це спроба зануритися у глибину моральних важелів окремо взятої особистості. Чому "спроба"? Бо я так і не спромоглася до кінця зрозуміти, що саме рухало головним героєм під час усіх перипетій, описаних у романі. І, мабуть, справа таки в мені, оскільки розуміння чи нерозуміння певних явищ залежить не тільки від того, хто про них розказує, а й від особистого досвіду того, хто слухає/читає/сприймає/приміряє до себе.


По-друге, докладне змалювання місжособистісних відносин у невеликій окремо взятій групі —  у книзі це студенти різного соціального стану, виховання, статків та життєвих цілей, яких об’єднує вивчення давньогрецької мови. Щоправда, і тут мене спіткала певна творча невдача: мені не вдалося приміряти шкуру жодного з цих героїв. Може, це вийшло б із єдиною у романі дівчиною, якби авторка дала таку можливість. Але оскільки читач усе бачить крізь призму сприйняття головного героя — хлопця, як ви уже зрозуміли, то й образ Камілли вийшов занадто розтягнутим та нечітким, аби у ньому можна було вмоститися. Такими ж є й образи інших чотирьох студентів, бути рівним із якими так прагне Річард. Вони постійно змінюються — ні, не насправді, а в тексті, який плете авторка, й, відповідно, в уяві читача. Щасливі та цілісні близнюки раптом стають супротивниками, сильний і самовпевнений Генрі виявляється надто безсилим, аби жити далі, розніжений достатком Френсіс — позбавленим багато чого з того, на що не здатні вплинути гроші, викладач спецкурсу з грецької мови Джуліан насправді не такий незалежний від світу, як уявляв собі, а Банні взагалі сплутав щирість зі щедрістю — ні, не своєю, а тими, кого хотів любити.

Третій важливий для мене плюс роману — опис пошуків себе справжнього, чи то пак свого "Я", чи то — сутності, якось так. Насамперед це стосується головного героя, який не знав, хто і який він є. І не хотів знати, бо важливим для нього був не він сам, а світ навколо. Та і той, і оточуючі люди завжди були у сприйнятті хлопця не такі, якими мали б бути. До кінця роману юнак так і не второпав, здається, що ані світ, ані інші особи не здатні наповнити його зсередини. Бо цього не може зробити ніхто, окрім нас самих.

Варто також згадати про жанр роману. Хтось пише, що це — детектив. І справді, тут є злочин і злочинці, але ж ми з самого початку знаємо, хто, як і коли його скоїв, тож який це детектив? Хтось каже, що це — психологічний трилер. Але мені особисто не було страшно жодного разу. Та й психології у тому обсязі, в якому можна було б наповнити нею 700 сторінок тексту, як на мене, недостатньо (активне вживання алкоголю і п’яні балачки такими ж не вважаються, чи не так?))

Ще варто відзначити описи природи — такі живі, аж руки відмерзали від описів морозу. Чи то не від них, а таки від цьогорічної нашої холодної весни? А ще у романі відкритий, як на мене, фінал — а я люблю подібні штуки і люблю вигадувати подальше життя героїв таким, яким воно мало б бути на мою думку. А ще це книга, яку хотілося цитувати — що я і робила із задоволенням)))

***

"Не стоит страшиться того, о чем вы ничего не знаете. Вы словно дети — боитесь темноты".

"Прекрасное, если оно не сочетается с чем-либо более значительным, есть не более чем яркая погремушка".

"... люди вроде него всегда первым делом вытаскивают из вазочки свои любимые конфеты, а все остальное — это пусть другие едят".

"Они не только понимали, что такое зло, но и сознавали все многообразие уловок, при помощи которых оно прикидывается добром".

"... я склонен считать красоту проявлением исключительных внутренних достоинств, с которыми она на самом-то деле не имеет ничего общего. Я гляжу на изящно очерченный рот или глаза с поволокой и воображаю, что нашел родственную душу, начинаю мечтать о глубоком взаимном чувстве… Совершенно при этом не замечая, что целая стая уродов увивается вокруг той же персоны просто потому, что их околдовали те же глаза".

"Что бы ни говорили про чувство вины, несомненно одно — оно дьявольски подхлестывает воображение".

"Великолепие есть во всем, что сделано с размахом".

"Это так дорого и вместе с тем так безобразно… Мне кажется, они специально разрабатывают уродливый дизайн. Но люди все равно покупают их вещи — просто потому, что приучены благоговеть перед всем извращенным".

"... даже самые вульгарные вещи не вызывают отвращения на рассвете".

" — Ты никогда не пробовал в минуты беспокойства думать на другом языке? — оборвал меня Генри.
— Что-что?
— Это позволяет держать себя в руках, не дает мыслям разбегаться. Хорошее упражнение в любой ситуации".

"Люди становились настолько самими собой, что не могли этого вынести".

"Amor vincit omnia — наверное, всем хотелось бы верить в истинность этой избитой фразы. Но если я что и уяснил за свою недолгую грустную жизнь, так это что данный трюизм лжет. Любовь отнюдь не побеждает все. И тот, кто уверен в обратном, — глупец".

"...мое знание этикета оставляло желать лучшего, смокинг с чужого плеча сковывал движения. Все остальные были гораздо опытнее в подобном притворстве".

"Времени нет дела до весны и зимы, рождения и смерти, доброго и дурного, ему все равно. Это нечто неизменное, радостное и абсолютно непреложное".

"...любой религиозный ритуал — не более чем условность, если практикующий не видит скрытый за ним глубокий смысл".

"Порою, когда случается какая-нибудь беда, реальность становится слишком неожиданной и странной, непостижимой, и все тут же заполняет собой нереальное. Движения замедляются, кадр за кадром, словно во сне; один жест, одна фраза длятся вечность".

"Кто-нибудь помнит определение справедливости в „Государстве“ Платона? Для общества справедливость заключается в том, что каждый его слой функционирует на собственной ступени иерархии и довольствуется своим местом. Неимущий человек, стремящийся занять более высокое общественное положение, лишь понапрасну обрекает себя на страдания. И имевшие хоть чуть-чуть мудрости бедняки всегда это знали, так же как и наделенные ею богачи".

"...одна из характерных особенностей человека нашего времени — это страсть уходить в сторону от темы..."

Дара Корній "Зворотний бік Темряви"

Коли майже рік тому я прочитала першу книгу серії про зворотні боки світів, відразу кинулася шукати продовження історії — так вона мене захопила. Але, як то часто трапляється із запеклими читачами, то одна книга відволікла, то інша затягнула, то третя під руку потрапила... Словом, я повернулася до героїв трилогії... чи то пак уже тетралогії, практично забувши, хто є хто з них, пам’ятаючи тільки відчуття тотального тепла і захоплення створеним авторкою світом.

Проте від цієї книги теплом віє геть мало. Бо події, змальовані тут, розгортаються у світі Темряви, куди Мальва відпарвилася пізнати своє коріння. Переказувати фабулу — справа невдячна і геть зайва, тому обійдуся переліком загальних вражень. По-перше, це захоплення майстерно виписаним фентезійним світом — українським і язичницьким, тут ніяких ельфів і гномів не стрінете. По-друге, оте відчуття живої природи, яке я ну дуже ціную у книгах: коли квіти пахнуть, дощ освіжає, сонце гріє, світло мерехтить, і все це практично відчуваєш шкірою, нюхом, зором. По-третє, розмірковування про природу добра і зла, порядності і зради, любові й ненависті. По-четверте, язичництво, поклик якого чую в собі час від часу, особливо ж оті замовляння, та ще й рідним поліським діалектом: "Єк ти не схочеш піти по волі, то підеш по неволі...". По-п’яте, бажання цитувати й ділитися з іншими, й бачити, як цитати розповзаються інтернет-простором, викликають суперечки, а значить, мають відгук.

Ну й, звісно, щоб ви не сумнівалися, після того, як була перегорнута остання стоірнка книги, на якій речення обірвалося трьома жирними крапками, а історія перервалася у найцікавішому місці, я помчала шукати наступний том)) Тож далі буде))

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2013

***

"Жінка завжди має гарно пахнути, і то ліпше квіточками, ніж кухенькою".

"Спільне горе об’єднує набагато ліпше, ніж спільна радість".

"... важливо знати не лишень те, що та як слід робити, важливіше пізнати інше – чого не слід робити".

"... краще помовчати, хай набалакається. Жінкам це конче необхідно, бо простори, якими вони керують, набагато ширші від чоловічих".

"Суть не в тому, дочко, щоб вміти наказувати сонцю, хмарам, небу, світам, людям, дощу. Суть не в тому, щоб навчитися підкорювати. Суть в іншому: навчися ходити під дощем…"

"Яким блідим та сумним є добро, коли поруч не існує зла. Хіба без зла добро розпізнаєш? Світло найліпше видно у темряві, зорі у нічному небі, вічність у смертній людині, безсмертність у звичайній душі, безкінечність у краплі води та в гарячому полум’ї. Бо все вмируще і разом з тим усе вічне, бо нема нічого постійного і нема нічого тимчасового".

"Для того щоб правильно пізнавати істину, людина мусить звільнитися від догм та правил, котрі уповільнюють процес пізнання. Чистий та вільний розум має можливість сумніватися в усьому. А отже, шукати підтвердження в правоті чи, навпаки, неправоті сприйняття того, що вкладається йому в голову, а також сумніватися у вірі та перевіряти свої сумніви, шукаючи істину. Бо інакше повноцінний розвиток зупиниться. Кожний творить релігію своїми руками. А віра та релігія надто різні речі, щоб ставити між ними знак рівності".

"Де є любов, дівчинко, там часто панує безлад. А порядок ідеальний зазвичай перетворює світ на цвинтар".

"Добро завжди породжує добро, а хто вам каже, що то неправда – не вірте, він лукавить. Тоді вчинене ним так зване добро було несправжнім, потворою, маскою".

"Для того щоб світ для тебе відкрився, мало тупцятися на місці, вдивляючись у його картинки, потрібно і самій зробити кілька кроків назустріч".

"... чинити правильно не завжди означає чинити мудро".

Наріне Абгарян "Люди, які завжди зі мною"/Наринэ Абгарян - Люди, которые всегда со мной

А чи є у вас книги, які ви не стільки читаєте, скільки відчуваєте (я не емоційну складову маю на увазі, а чуттєву)? Тобто коли згадка про сонце викликає відчуття тепла на шкірі, опис страви наповнює рот слиною, а розповідь про купання в гірській річці дає відчуття свіжості, навіть якщо ти при цьому знаходишся у переповненому трамваї... У мене тепер не тільки книга така є, у мене є ціла авторка! Бо, підозрюю, кожен із творів Наріне Абгарян — саме такий, живий, сонячний, теплий і справжній.

Головною героїнею книги є Дівчинка. Саме так — без імені. Чому — читач дізнається з книги, паралельно з історією величезної вірменської родини, де пам’ятають і шанують предків практично до сьомого коліна. Про бабусь, прабабусь, прапрабабусь і стільки ж поколінь дідусів — рідних, двоюрідних і навіть геть чужих, про інших родичів, про їх друзів чи сусідів розповідається через призму сприйняття світу шестирічною Дівчинкою. Тому й світ цей — яскравий і добрий. Переважно. Бо ж процес дорослішання — це ще й процес пізнання, у тому числі й болючих речей. А у вірменського народу багато таких — історія цих країни та нації аж переповнена геноцидами, винищеннями, війнами, несправедливістю... Не виняток і сьогоднішні дні — той же Нагірний Карабах згадайте. Для нас це — просто заштриховане місце на карті, що позначає невизнану світом територію, а для людей — все життя. Про те, яким воно є насправді, дізнаємося випадково, зокрема з книг (такою знаковою для мене стала свого часу "Мураха у скляній банці" Поліни Жеребцової).

Проте, попри трагічні сторінки як історії Вірменії загалом, так і життя багатьох героїв роману, книга наповнена світлом, добром і любов’ю. Звучить дещо патетично, розумію, але повріте — так воно і є. А ще краще — перевірте, бо книга справді варта уваги.

***

"Взрослые очень наивные. Они думают, что дети не умеют читать между строк. Они думают, что дети не чувствуют, когда им недоговаривают".

"Папа говорит – ты стоишь в начале пути. За твоими плечами множатся и множатся твои ушедшие в небытие предки. За левым плечом – по линии мамы. За правым – по линии отца. Они – твои крылья, говорит папа. Они – твоя сила. Держи их всегда за спиной, и никто никогда не сможет сделать тебе больно. Потому что, пока помнишь о крыльях – ты неуязвим".

"... больнее не тогда, когда крылышко оторвали, а когда сам его оторвал".

"Но зачем говорить детям то, к чему они не готовы?
– Затем, Вера, что, если ребенок спрашивает, значит, он готов к ответу. Иначе он спрашивать не будет"

"Витькина бабушка считает, что по молодости и по глупости никто в Бога не верит, и лишь к старости люди понимают, что всю жизнь, даже не зная того, постоянно вели внутренние разговоры с Ним".

Анджей Сапковський "Вежа блазнів"/Andrzej Sapkowski - Narrenturm

Химерний, фентезійний, історичний, іронічний, пригодницький, богословський, детективний і любовний роман. Водночас.

Починається твір з еротичної сцени і перетворюється у постійну втечу головного героя, яка триває понад 700 сторінок першого тому саги-трилогії. Утікає Рейневан від майже усіх: розгнівних родичів чоловіка звабленої ним жінки, найманців, лицарів-раубріттерів (розбійників), клерикалів, інквізиції і членів таємного ордену людей в чорному. Втікає не сам — до нього долучаються колоритні персонажі: цинік і шельма Шарлей та дивак із потойбічним духом всередині Самсон. Дорогою вони  зустрічають багато (а часом і забагато) різних людей, запам’ятати яких читачеві (мені, принаймні) несила, але які гарно ілюструють колорит Шльонська (Сілезії) початку 15-го століття.

Історична подія, навколо якої крутиться все інше, — гуситська війна. І так оте протистояння мені нагадує сучасні подібні проблеми, що воістину: немає нічого нового під сонцем. Реформи так само, як і тоді, викликають супротив лише тому, що до старого вже всі звикли, то чого рипатися? Ті, кого цими реформами прагнуть позбавити привілеїв, роблять усе можливе, щоб втримати владу й гроші, навіть якщо за це інші мають заплатити кров’ю. Мудрагелі, які бачать більше й далі за основну масу народу, здатні лише мудрагельствувати, але не хочуть діяти — впадло. Винахідники того, що може змінити світ (і таки змінює його, як бачимо через кілька століть), безпомічно бігають зі своїми ноу-хау, шукаючи "спонсорів" — ідеї без вкладання у них грошей нічого не варті. Жорстокість породжує таку ж жорстокість, а правда — на боці сильного. І коли супротивники відмовляються чути те, що мають сказати одне одному, починають говорити гармати (цебто самостріли, гізарми, мечі, арбалети, списи і чим тоді ще билися).

Автор не гребує ані міцним слівцем (типовим матюком), ані мудрою латиною (у книзі понад 500 приміток, викликаних здебільшого використанням мертвої мови). Християнські догми переплітаються з язичництвом, медицина — з магією, серйозне — з комічним, пафосне — з низьким. Насиченість іменами, цитатами, довгими латинськими назвами книг і трактатів уповільнює читання (два тижні на книгу — то мій своєрідний антирекорд), але разом із тим змушує не бігти галопом за сюжетними перипетіями, а пригальмовувати, приглядатися і бачити щось більше за фентезі і пригоди.

І про переклад українською: це було прекрасно — читати такий гарний текст такою гарною мовою. А ще — цитувати й цитувати...

Переклад з пол. Андрія Поритка, вид. "Зелений пес", 2006

***

"Рейневан ковтнув пива, дивлячись на обдертих дітей, які бабралися в жовтій калюжі між ганебним стовпом і колодязем. — Діти — майбутнє нації, — піймав його погляд Шарлей. — Наше майбутнє. Що ж, як таке воно обіцяє бути нецікавим. По–перше, убогим. По–друге, смердючим, нехлюйним і відразливо непривабливим. — Справді так, — погодився Самсон. — Але ж цьому можна зарадити. Замість нарікати, треба про нього подбати. Вимити. Нагодувати. Дати освіту. І тоді майбутнє — забезпечене. — І хто ж, по–твоєму, повинен цим зайнятися? — Не я, — знизав плечима велетень. — Мене це не стосується".

"...це нормальне явище в сатрапів, тиранів і катів, оті боягузи, саме їхнє боягузтво в поєднанні з усевладністю викликає в них жорстокість, а покірність і беззахисність жертв ще більше її підсилюють".

"Суть реформи, — промовила могутнім голосом одна із шляхтянок у масці, — і справді полягає у тому, що вона змінює речі, які здаються незмінними і незмінюваними. Що робить пролом у, здавалося б, непорушній структурі, надщерблює, здавалося б, щільний і твердий моноліт. А якщо щось можна подряпати, зрушити, надщербити… То це ж саме можна і в пил перетворити".

"Жебраків, як–от того позавчорашнього діда, я не розбещую подаяннями не через скнарість, а тільки тому, що така доброчинність нічого не дає, ба навіть заважає… грошей меншає, а про тебе починають думати як про дурня і йолопа".

" — Як це так? Де? Звідки ви знаєте? Як ви це з'ясували?
— Я скористався розумом".

"... в магічних заклинаннях значення слів і взагалі звуків відіграє дуже невелику роль. Вирішальною є духовна схильність, рішучість, зусилля волі".

"Щось там, видно, почувши про моду, вона вискубала собі брови, проте з жалюгідним результатом — замість того, щоб виглядати по–модному, виглядала, як дурна".

"... я, юначе, не якийсь там дикун. Я — європеєць. Я не дозволяю, щоб у справах мною керували симпатії й антипатії".

"Якщо ти, ваша милосте, за допомогою свого винаходу книг надрукуєш, то ану ж раптом люди почнуть учитися читати, знаючи, що є що читати? Адже не тільки попит породжує пропозицію, а й навпаки. Адже спочатку було слово, in principio erat verbum. Зрозуміло, умова полягає ще й у тому, щоби слово, себто книга, була дешевшою якщо не від талії гральних карт, то від пляшки горілки, бо це питання вибору".

"Масове виробництво паперу, густо покритого літерами. Кожен папір у сотнях, а колись, як би смішно це не прозвучало, можливо, і в тисячах екземплярів. Усе багато разів розмножене і широко доступне. Обман, маячня, наклепи, пасквілі, доноси, чорна пропаганда і демагогія, що улещує чернь. Будь–яка підлість — облагороджена, будь–яка ницість — офіційна, будь–яка брехня — правда. Будь–яке свинство — чеснота, будь–який зачуханий екстремізм — прогресивна революція, будь–яке дешеве гасельце — мудрість, будь–яка тандета — цінність. Будь–яка нісенітниця визнана, будь–яка дурість коронована. Бо все це надруковано. Є на папері, отже — має силу, отже — зобов'язує. Почати це буде легко, пане Гутенберг. І запустити. А зупинити?"

"... чоловікам, яких надто часто обманюють, надто повільною здається відплата Божа. І надто часто вони воліють відплачувати самі. І відплачувати жорстоко".

"... ніколи не можна байдуже і бездушно проходити повз людську нужду. Ніколи не треба повертатися до вбогої людини спиною. В основному тому, що вбога людина може зненацька заїхати тобі костуром по потилиці".

"Не одяг прикрашає людину, — сказав він, вдоволено потягуючись, — а людське достоїнство. Але тільки добре вбрана людина почуває себе справді достойно".

"... інформатор повинен одержувати плату. Зневажають насамперед тих, хто доносить задарма. Заради ідеї. Зі страху. Від злості або ж із заздрості. Я тобі вже говорив: більше, ніж самою своєю зрадою, Юда заслужив на презирство тим, що зрадив дешево".

"Війна без лицарів і лицарства, — відповів, помовчавши, Завіша Чорний, — мусить врешті–решт перетворитися на звичайне вбивство. І, як наслідок цього, на винищення цілих народів".

"... все зло цього світу — від думання. Особливо у виконанні людей, які зовсім не мають до цього схильності". 

Чарльз Діккенс "Життя Девіда Копперфілда, розказане ним самим"/Charles Dickens - The Personal History, Adventures, Experience and Observation of David Copperfield the Younger of Blunderstone Rookery

Останнім часом читаю надто багато сучасної літератури і за класичну беруся з певною осторогою — боюся, що буде нудно, незрозуміло, неактуально, ще якось... Тому й один із найвідоміших романів Чарльза Діккенса "висів" у моєму рідері кілька років. І таки дочекався свого — мого прочитання цієї епопеї)) Зізнаюся: воно виявилося дуже вчасним, бо я зуміла зануритися у книгу практично з головою і таким чином відсторонилася від реального життя, що дало можливість змінити своє ставлення до деяких речей...

Але ж я не про себе, а про роман розповідати зібралася)) Отож, протягом двох томів Девід Копперфілд розповідає читачеві про своє життя, починаючи від моменту народження. Звісно, він його не пам’ятає, проте письменницька уява дозволяє змалювати ту ніч так яскраво, що сумніватися у тому, чи точно так відбувалися події, навіть не спадає на думку.

Надто мелодраматичний і сентиментальний початок роману мене навіть насторожив, бо не люблю суцільних сліз та стогонів (навіть якщо для цього у героїв є всі причини). Останнім часом мені від книг хочеться заряджатися позитивом, і Діккенс, ніби відчувши таку потребу (не тільки мою, підозрюю), потроху почав розбавляти меланхолію оптимізмом, а потім — і неймовірним британським гумором, порівняти який навіть не маю з чим. Дуже тішила бабуся героя міс Бетсі Тротвуд (хто дивився "Аббатство Даунтон", той мене зрозуміє, якщо я нагадаю про стару графиню). Дух перехоплювало від образу Вілкінса Мікобера, якому зрештою  "щастя посміхнулося", та його дружини, котра "ніколи не покине містера Мікобера". А сватання візника до няньки Пеготті — це ж просто зразок британської стриманості! А сімейство рибалки містера Пеготті, його відданість прийомним дітям і заслужене, хоча й затьмарене втратами, щастя! А хіба можна пропустити колоритно змальований образ Урії Гіпа — падлюки вищого гатунку. Такі зазвичай завжди випливають нагору й підкорюють порядних людей. І хоча в романі Гіп поплатився за свої махінації, проте Діккенс наприкінці твору дав однозначно зрозуміти, що то було швидше винятком, ніж правилом.

Який же роман без романтичних історій? І тут їх — кілька, на будь-який смак. До вподоби трагізм та мелодрама? Тоді вас захопить історія кохання багатія Джеймса Стірфорта та бідної красуні Емілі. Любите гепі-енд? Тоді історія Томмі Треддлса та Софі саме для вас. Сам же Девід Копперфілд протягом роману встиг одружитися аж двічі (перепрошую за спойлер).

Переглянула свій відгук і зрозуміла, що він — унікальний, бо зазвичай я не називаю імен навіть головних героїв книг. А тут хочеться переписати всіх, щоб не забути, щоб пригадувати, щоб переживати знову емоції, яким обдарувала мене ця книга. Хоча для оновлення пам’яті можна переглядати кіно, адже роман було екранізовано 14 разів, у тому числі знято й мультсеріал за його мотивами. Вперше німий ще фільм було випущено 1911 року, остання версія екранізації побачила світ 2000-го, а ще в одній роль Копперфілда зіграв "Гаррі Поттер" — Деніел Реддкліф. Тож роботи по візуалізації героїв, які справді стали і для мене улюбленими, — непочатий край)))

І трохи про український переклад. У 1937 році українською книга побачила світ у перекладі Юрія Корецького, пізніше, у 1948 вийшоло  ще одне україномовне видання у Німеччині. Сучасних видань українською немає. А шкода!

***
"... тот, кто имеет все основания верить в себя, никогда не должен чваниться, если хочет, чтобы в него уверовали другие".

"Мы говорим о тирании слов, но нам нравится также тиранствовать над ними; мы любим, чтобы, по важным поводам, нам служил слишком большой штат слов, мы считаем, что это придает нам значительность и звучит прекрасно. И подобно тому, как нас не занимает в торжественных случаях качество ливрей на наших лакеях, – лишь бы они были красивы и было их много, – так и качество, а равно и уместность наших слов – дело второстепенное, лишь бы парад их был внушителен. Подобно тому также, как большое количество ливрейной прислуги приносит человеку много хлопот, а большое количество рабов восстает против своего хозяина, так, мне думается, некий народ испытывает великие затруднения, а испытает еще больше, сохраняя слишком многочисленную свиту слов".

"... несбывшееся нередко является для нас, по своим последствиям, такой же реальностью, как и то, что свершилось".

"Он был не из тех, кто только надеется, но ничего не делает. Всю свою жизнь он привык действовать, и хорошо знал, что, надеясь на помощь других, он должен вместе с тем помогать себе сам".

"Я достаточно хорошо знаком с закулисной стороной политической жизни, чтобы знать ей настоящую цену. У меня нет веры в политику, и никогда мне не быть обращенным".

"За какое бы дело я ни брался, я положил за правило тратить на него как можно больше сил. Я стал, в подлинном смысле слова, жертвой самого себя".

"Но она поступила так же, как все они поступают, – взяла себе мужа. А муж поступил тоже так, как все они поступают, – сделал ее несчастной".

"... то, что я знал, отдаляло меня от моих товарищей куда больше, чем то, чего я не знал".
 

Ніна Дашевська "Віллі"/Нина Дашевская - Вилли

Щастя є! І я це точно знаю, бо ранок першого дня  весни подарував ще один шматочок пазлу для моєї картини внутрішньої гармонії (хоча, здається, скільки її не складай — до фіналу все одно далеко. Але то таке))). А стало можливим це відчуття завдяки дитячій книжечці. От люблю останнім часом читати дитячі видання)))

Чомусь, вибираючи книгу на сайті видавництва, подумала, що це — ще один зразок серйозної підліткової літератури. Аж ні, на щастя, помилилася. Кажу "на щастя", тому що сумніваюся, щоб оті всі підліткові проблеми подарували мені стільки світла й сонця, як оповідь про звичайні дитячі радощі. 

Хоча тут я трохи загнула: радощі не зовсім звичайні. Бо ж хіба можна назвати звичайним велосипед, який розмовляє? Чи Місто загублених речей (речі теж, до речі, балакучі)? Чи Село велетнів посеред міста? Але всі ці нібито фантастичні речі сприймаються головним героєм книги як належне. Бо і як ще можна спрйимати світ, коли тобі 10 років? Але разом із проможністю побачити отакі-от чудасії, хлопчик вчиться бачити і дружбу, і довіру, і нові можливості, і потребу приймати рішення.

Єдиним, що трохи затьмарювало радість під час читання, було питання: а чого ж батьки дітей не бачать того, що з ними відбувається? Трішки чарівником у цьому плані виявився тільки батько Севка, та й того мама затюкувала: припини фантазувати! повернися до реальності! Але сила щасливого фіналу повісті й полягала для мене насамперед у тому, що батьки таки спромоглися опинитися поруч із дітьми, і не лише у фізичному плані.

Книга маркується для читачів від 10 років, але я перечитаю її ще раз із сином, дарма що йому до цього віку ще далеченько, бо у повісті стільки позавікового світла, зрозумілого й потрібного усім без винятку, що візьму на себе сміливість радити її і дорослим, адже усі ми родом із дитинства й усім треба вчитися чути:

"— Віллі! А я вже був злякався, що ти остаточно припинив говорити!
— Нічого я не припиняв. Це ти чомусь відмовлявся чути."

Ілюстрації Євгенії Двоскіної, переклад з рос. Ольги Пилипенко, вид. "Віват", 2016

Айріс Мердок "Чорний принц"/Iris Murdoch - The Black Prince

Приймаючи участь у різних книжкових флешмобах чи обмінниках, зазвичай прошу радити мені книги, які найбільше вразили інших читачів. Потім дуже цікаво порівнювати свої враження з чужими, обговорювати роман із людиною, котра побачила в ньому щось важливе, а ще — пізнати глибше не тільки себе (бо вважаю, що хороші книги допомагають нам це зробити), а й свого візаві. Найчастіше, такий обмін книгами і книговраженнями дозволяє відкрити справді щось варте уваги.  Й роман "Чорний принц" виявився саме таким.

Книга про письменника, який пише свій найголовніший роман, включає в себе власне цей роман, авторські (і я не Айріс Мердок маю на увазі) передмову та післямову, а також післямови, написані головними героями основного роману. Чому так складно? Бо насправді у книзі все складно, і її структура тільки підкреслює це.

Пластів у романі кілька. В усі не занурюватимусь, окреслю тільки те, що найбільше зачепило мене.

Перше — прагнення людей видаватися не тим, ким ти є насправді, й відповідно сприймати інших. І найчастіше вони не брешуть собі, бо саме так сприймають світ, відштовхуючись від своїх розуміння людей, характеру, прагнень тощо. Тобто, у кожного — своя правда (с). На думку головного героя книги (автора роману), правду може показати тільки справжнє мистецтво, яким він і вважає свій останній твір. Проте, він помиляється, а це значить, що правди... не існує абсолютно. На жаль. Чи все-таки на щастя? Бо чи не краще відчувати справжню любов у своєму власному світі, ніж усвідомити абсолютну самотність у реальності? Та й чи є вона — абсолютна реальність?

Друге — подружні стосунки та їх неймовірна складність. Певно, кожен читач цієї книги, зв'язаний подружніми оковами (саме це визначення найбільше пасує тому, що описується у романі), впізнає хоча б в одній із ситуацій себе. Бо ж і насправді все — складно. Настільки складно, що ми часом неспроможні собі уявити всі нюанси подружніх стосунків, не кажучи вже про їх розуміння та визначеня. А от в Айріс Мердок це виходить, та так, що мимохіть розумієш, що маєш змінити в своєму житті, аби з твоїм подружнім життям не трапилося того, що з героями. 

Що б там не видалося вам із мого заплутаного відгуку, щастя є — й у цій книзі, й у житті)))

***

"Человеческое счастье редко ничем не омрачается, а безоблачное счастье само по себе вселяет испуг".

"Когда любишь и любим, даже самые настоящие трудности – хотя порой это лишь иллюзия – кажутся пустячными и просто несуществующими".

"Удивительно, в литературе так часто говорят о том, что люди влюбляются, но так редко по-настоящему описано, как это происходит. Ведь это же поразительное явление, для многих – самое потрясающее событие в жизни, куда более потрясающее, чем все ужасы на свете, потому что влюбленность противоестественна".

"Когда физическое желание и любовь неразделимы, это связывает нас со всем миром, и мы приобщаемся к чему-то новому. Вожделение становится великим связующим началом, помогающим нам преодолеть двойственность, оно становится силой, которая превратила разъединенность в единство, когда бог даровал нам блаженство".

"Естественная тенденция человеческой души – охрана собственного «я». Каждый, заглянув внутрь себя, может увидеть катаклическую силу этой тенденции, а результаты ее у всех на виду. Мы хотим быть богаче, красивее, умнее, сильнее, любимее и по видимости лучше, чем кто-либо другой. Я говорю «по видимости», ибо средний человек хоть и желает реального богатства, обычно стремится только к видимой добродетели. Он инстинктивно знает, что настоящее добро есть бремя слишком тяжкое и что стремление к нему может затмить обыкновенные желания, которыми жив человек".

"...люди обычно имеют о себе совершенно искаженное представление. По-настоящему человек проявляется в долгой цепи дел, а не в кратком перечне самотолкования".

"Супружество, я уже говорил, – очень странная вещь. Непонятно вообще, как оно существует. По-моему, когда люди хвастают, что счастливы в браке, это самообман, если не прямая ложь. Человеческая душа не предназначена для постоянного соприкосновения с душой другого человека, из такой насильственной близости нередко родится бесконечное одиночество, терпеть которое предписано правилами игры. Ничто не может сравниться с бесплодным одиночеством двоих в одной клетке. Те, кто снаружи, еще могут, если им надо, сознательно или инстинктивно искать избавления в близости других людей. Но единство двоих не способно к внешнему общению, счастье еще, если с годами оно сохраняет способность к общению внутри себя".

"Я, конечно, люблю Арнольда, но и ненавижу тоже, можно любить и в то же время не прощать какие-то вещи".

"Ну что ж, мы все в аду. Жизнь – это мука, мука, которую осознаешь. И все наши маленькие уловки – это только дозы морфия, чтобы не кричать.

– Нет, нет! – возразил я. – Хорошее в жизни тоже бывает. Например… ну вот, например – любовь.

– Каждый из нас кричит, надрывается в своей отдельной, обитой войлоком, звуконепроницаемой камере".

Макс Фрай "Великий віз"/Макс Фрай "Большая телега"

Ті друзі та знайомі (й усі інші))), хто читає мене у Фейсбуці, вже давно втямили, наскільки я захопилася цією книгою: цитати з неї публікувала щодня, бо просто не могла не ділится світлою мудрістю автора (точніше, авторки, як ховається за псевдонімом). Ще від часу прочитання першої збірки "Казок старого Вільнюса" зрозуміла: я знайшла свій найдієвіший антидепресант. Тож за другий та третій томи "Казок..." бралася тоді, коли завалювалася в душевну темряву й конче потребувала за що вхопитися й видряпатися нагору. А останній, четвертий, том вирішила приберегти для справді серйозного випадку, а тому осінній сум спробувала полікувати "Великим возом". І що виявилося? Що це – такої ж самої сили антидепресант! Це збірка чарівних, чудових, неймовірних казок про і для дорослих, у яких трапляються справжні дива, і це – буденність, звичайність, ба навіть банальність, бо що ж може бути звичайніше, аніж диво, в яке просто треба повірити?


Окрім всього згаданого вище, у цій книзі є ще один пунктик, який не міг мене не зачепити. Це – можливість мандрувати. Герої потрапляють у найрізноманітніші міста, містечка і навіть села, бо пообіцяли собі відвідати усі населені пункти, з якими співпали зірки накладеного на карту Європи зображення сузір’я Великого воза (звідси і назва книги). Кожен із пунктів прибуття дарує мандрівникам (і читачам) не тільки купу вражень, а ще й багато історичних, культурологічних відомостей і... таємниць. Я ж, наче в реальності, відчувала й стукіт поїздів, якими зазвичай герої прибувають до місця призначення, і тепло/холод/спеку/вітер, й потребу в каві чи у відпочинку, а ще перейняла у них вміння радіти життю, що б там не було, й знати: дива трапляються. От тільки б не забути цього всього через місяць/півроку/рік))) Старатимусь...

***
"Жизнь любого человека — зеркальное отражение его представлений о ней. В этом смысле каждый действительно творец своего счастья. И несчастья. Второе, понятно, получается лучше: мы же унылые все, нервные и озабоченные".

"Иногда надо дать себе волю, забыть обо всем на свете… и вспомнить обо всем остальном".

"...как-то неожиданно почувствовал себя на месте, как фрагмент пазла, который наконец положили куда следует, и вдруг стало ясно, что скрюченный желтый червяк в углу — это на самом деле лепесток хризантемы, а бледно-розовая клякса — отражение солнечного луча в стекле. Я хочу сказать, когда человек оказывается на своем месте, он — весь, целиком — внезапно обретает смысл".

"Но я думаю, смысл — он всегда внутри нас, а книги, которые мы читаем, это просто хитроумный крючок, чтобы вытащить его на поверхность, и уж тут кому чем удобнее, с этой точки зрения абсолютно все равно, что читать, лишь бы работало".

"... в жизни всегда есть место и подвигу, и празднику, а кто об этом помнит, тот жив, чего ж нам еще".

"Просто женщинам вроде тебя очень идет быть счастливыми. Есть, знаешь, такой тип, которому к лицу страдания — настолько, что даже когда у них все прекрасно, имеет смысл время от времени заламывать руки, из чистого кокетства. Бывают такие, кого очень красит необходимость ежедневно справляться с трудностями. И даже такие, кому больше идет не справляться. Но все это не твой случай. Тебе нужно быть счастливой, тогда можно даже не наряжаться и косметика не нужна".

"И тогда я сразу понял, почему всем людям, и мне в том числе, время от времени страстно хочется остаться в полном одиночестве. Одиночество — это не только возвышенная потребность мятущейся души, но и более-менее надежная гарантия, что в ближайшее время тебя никто не съест".

 "... главная культурная особенность моего организма — это пониженное давление. Без кофе я быстро утрачиваю смысл".

 " — Все мы ведем себя как идиоты, — примирительно сказал я. — Просто некоторые особо одаренные экземпляры это о себе знают, а все остальные — нет. Так что добро пожаловать в ряды интеллектуальной элиты".

"Как бы мы ни хотели сделать историю точной наукой, а она все равно никогда ею не станет".

Роман Іваничук "Хресна проща"

Книги мені дуже часто хочеться цитувати. Якісь із них діляться зі мною однією-двома влучними думками, якісь – десятком. Але бажання вичленовувати й фіксувати для себе цікаві фрази, а то й цілі абзаци ледь не на кожній п’ятій сторінці – то унікальні винятки. До таких належить і роман "Хресна проща". Хто слідкує за моїми дописами у ФБ, міг спостерігати, як-то кажуть, в режимі онлайн, чим автор зачепив мене за живе – цитатами з цієї книги я ділилася щодня.

Розмірковування Романа Іваничука про шлях, котрий мають пройти українці для того, аби стати справжньою Нацією, не можуть залишити байдужим вдумливого читача. Занадто відверто, аж по живому часом ріжучи, говорить він про наші з вами недоліки, про помилки, яких припускалися на довгому шляху формування нашого народу, та й продовжуємо припускатися досі. Але помилятися – не так страшно, як не усвідомлювати своїх помилок і не робити нічого, аби їх виправити. Для останнього і треба хресна проща, котру має пройти кожен із нас – так чи інакше.

Якщо ж звернутися до сюжету, то у романі їх – аж три, розкидані в часі і дуже химерно переплетені. Князівські часи та монголо-татарська навала 13-го століття; початок 20-го століття й насадження радянської влади на Галичині; 60-ті роки цього ж століття, відлига... Герої усіх трьох оповідей шукають шляхи для зміцнення української державності й національної свідомості. У кожного вони, звісно, свої. Особливо чітко це видно на протиставленні двох напрямків – культурного розвитку й освіченості та зміцнення сили й політичної ваги держави, які уособлюють відповідно волинський князь Володимир Василькович та Лев І Данилович (так, той, чиє ім’я носить Львів). Наш же сучасник, прототипом якого став сам автор, обрав шлях просвітництва, який, звичайно ж, виявися тернистим.

Не обійшлося у романі і без любовної колізії. Й отут героїв спіткав романтичний хеппі-енд, достойний кращих зразків літератури відповідного жанру. А ще цим автор показав: якщо справді прагнути чогось досягти й робити для цього все можливе, то його можна отримати. От тільки не варто довго сумніватися, вагатися й розмірковувати, бо хоч і "краще пізно, ніж ніколи", та  згаяного часу ніяк не повернути, тож таки ліпше все зробити вчасно...

Вид. "Фоліо", 2012.

***
Усі наші помисли, — говорив він, — звернені в минуле. Ми гордимося найсильнішою колись у Європі княжою державою, але ж її давно вже немає; хвалимося найдобірнішим військом — козацтвом, а де воно нині; тягнемо свій родовід від Трипілля — і яка ж то пиха нас діймає, що з–над Дніпра розповсюдилась по всьому світу хліборобська цивілізація, й забуваємо про те, що, можливо, в тій сивій давнині зосталася й навіки зачахла наша незалежність…

...абсурд Росії в тому, що вона нищить чужі цивілізації, забираючи собі набутки розуму завойованих народів, а власного не витворює… Що найбрутальніше у світі суспільне утворення оголосило себе месіанським й, сіючи повсюдно смерть, називає себе визволителем. Що російська культура має чужий корінь, і тому московські владці воліють мати жебрацьку імперію, ніж національну державу без родимого інтелекту, для розвитку якого Росія мусила б демократизуватися, а увійти в такий процес не має змоги, оскільки в генах тієї нації не зафіксувався розвиток особистості, а тільки рою, муравлища… Та найбільша небезпека абсурду полягає в тому, що імперія несе світові свою порочність як віру, й цілі народи стають жертвами віри у благородність зла…

Але моральна й духовна перевага завжди на боці тих, хто стоїть на своїй землі. Бо то — нація. Вона обороняє свої межі й ніколи не переступає через чужі, тому й право за нею. А окупанти перестають бути нацією, як тільки вступають на чужу територію. Тоді вони стають ордою — аморальною, бездуховною, пойнятою грубим матеріалізмом: "Ґдє кусок хлеба, там дом родной!"

Чужинецька орда колись–таки вихопиться з прірви, попрямує до останнього моря і щезне в нездоланному часі й просторі, не в силах ними опанувати, та надовго зостанеться на колись завойованій землі лиха й чіпка ординська наука, й зростатимуть вивчені в неволі нові покоління, які забудуть, хто вони й звідки й шануватимуть здобуте в неволі ярмо запопадливіше, ніж їхні предки — меч.
  
Словом! Воно стало нині нашою протиотрутою, й ми не лише з мечем маємо вирушати на прю із забродами, а й з гідною річчю. Мечі харалужні поламаються в битвах, і з часом іржа перемінить їх у червоний пісок, а Слово назавше залишиться в пам'яті народу, мов напис, видовбаний в камені. Зчахне трава, висохнуть дерева, чорнозем стане мертвою глиною, й навіть якщо народ втратить державу й воїни ізгоями стануть — Слово, у мелодію загорнуте, вічно будитиме сплячих і бодрим не дасть заснути!

Вікторія Амеліна "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

У багатьох відгуках на цю книгу та анотаціях до неї зустрічала фразу: "ще одна книга про Майдан". Тому, певно, й оминала її, бо все ще не готова адекватно сприймати чиєсь бачення подій, рани від яких досі болять. Але спекотний вересень підсвідомо підштовхув до невеликого томика з обіцянкою прохолоди у назві, і я пошкодувала, що не прочитала цього роману раніше. Хоча, яка різниця: це нічого не змінило б ані у шквалі емоцій, ані у високій оцінці твору молодої і напрочуд багатообіцяючої письменниці.

Відразу зазначу: у романі таки згадується Майдан. Точніше, майдани: і наш, і Тахрір у Єгипті, і ще один – у Тунісі, з якого, власне, й почалася хвиля новітніх революцій. Але книга не про це. Вона – про співчуття, про здатність його відчувати і про те, навіщо воно треба взагалі. Головний герой – спочатку хлопчик-строта, потім член бандитського угруповання, згодом звичайнісінький офісний планктон – наділений фантастичною здібністю співчувати абсолютно чужим, незнайомим людям. Через його сприйняття ми бачимо й туніського торговця фруктами, самоспалення якого призвело до повстання у Тунісі, й учасника єгипетського Майдану, й іще багатьох-багатьох людей. Здавалося б, скільки добра міг би зробити цей чоловік! Але ні – обдарованість якимось талантом чи можливостями не означає автоматичної наявності вміння ними користуватися. А то й звичайнісінького бажання. От і не міг герой співчувати по-справжньому, а відтак, не міг і турбуватися про когось, не міг любити нікого, навіть себе, не міг бути щасливим... Доти, доки не захотів – усвідомлено і з власної волі.

Не розкриватиму більше ані сюжетних перипетій, ані потенційних читацьких висновків, до яких може підштовхнути книга. Зупинюся лише на високій якості тексту: образи виписані дуже об’ємно, емоції – глибоко, події та місця – достовірно. Ідея з пасажирами загадкового літака і з його капітаном без обличчя стала для мене спочатку стилістичною родзинкою, а потім – великим сюрпризом. А щодо мови, то не так і часто потрапляють до рук сучасні твори, написані на такому рівні, як "Синдром листопаду".

І ще один сюрприз від цієї книги. Я рідко цитую щось із прочитаного – головне з причини своїх лінощів))) А тут не можу не процитувати, і навіть не текст, а... передмову)) Бо дуже вдало висловився Юрій Іздрик про особливості сприймання книг читачами:

"Існує певний набір читацько-журналістських запитань, які заганяють автора в глухий кут, а навіть можуть викликати ідіосинкразію. Одне з таких запитань, на позір, доречне й безневинне – «про що ваша книжка?». Бо відповідь на нього – це, власне, прерогатива читача. Саме читач, інтерпретуючи й у міру власних можливостей сприймаючи авторський текст, виступає співавтором і формує та формулює для себе оте сакраментальне «про що». Кожен окремий читач – своє власне «про що».

Автор художнього твору – не лектор, не ментор і не гуру. Зазвичай у нього немає відповідей. Зазвичай, його самого мучать питання, на які однозначних відповідей не існує. Зазвичай художнє письмо – це, певною мірою, і є спосіб запитувати і спосіб пошуку відповідей. Однак власним письмом автор відповідає (чи не відповідає) лише самому собі. І тому на читацьке «про що?» письменнику важко відреагувати просто й нелукаво. Відповіддю завше є сам текст і закладений у ньому потенціал викликати в читача власні емоції, рефлексії та умовиводи. Так звану «мораль» може мати байка, але не роман."

Вид. "Віват", 2015

Марія Семенова "Вовкодав. Мир по дорозі"/Мария Семёнова "Волкодав. Мир по дороге"

Ну хто ж із поціновувачів хорошого фентезі не знає Вовкодава? Тому, напевно, й розказувати багато про цю книгу – шосту й поки що останню в серії – не варто.

Хіба що повторитися і вкотре висловити захоплення яскравою авторською мовою – таку філологічну насолоду нечасто вдається отримати. Описи такі насичені, такі живі, що мимоволі відчуваєш вітер на припалених сонцем щоках, прохолодну росу на босих ногах, шершавість каменя під натрудженими долонями, звуки, запахи й смак печеного на вогнищі хліба...

Повторитися і вкотре захопитися створеним авторкою яскравим світом, виписаним докладно і скрупульозно, нетиповим для світових фентезійних тенденцій, таким місцями слов’янським і рідним-рідним поліським...

Повторитися і вкотре закохатися по-дитячому і по-дівчачому у головного героя з його відлюдькуватістю, грубістю, шаною до жінок, готовністю допомогти й порятувати, навіть із його кажаном, шрамом і вибитим переднім зубом))) 

А ще "Вовкодав" подобається мені глибоким психологізмом, наповненістю не лише гарними картинками та карколомними пригодами, а й сенсом життя, намаганням зрозуміти різницю між добром і злом, таку відносну й таку химерну...

***

Все рождаются чистыми и добрыми, все зовут мамку и просят не крови, а молока… И после, даже когда творят жуткие злодеяния, каждый сам для себя – правильный и хороший. Мы придумываем настолько изощрённые оправдания, что только диву даёшься, и всё ради того, чтобы ладить с собственной совестью. Если это перестаёт получаться, человек лезет в петлю… На самом деле мы алчем не добра или зла, а силы. В ком-то эта жажда сильней, в ком-то глуше, но никто не лишён её вовсе. Есть сила воина, сила красавицы, лицедея, жреца, государя, мастерового, певца… Причём каждый человек глубоко в душе знает, что никакой силы не будет без трудов, лишений и боли. Только кто-то не боится сам поднимать муки и тяготы, а другой не боится доставлять их другим. Вот и вся разница.

Олесь Ульяненко "Ангели помсти"

Кожна з частин цієї трилогії є, по суті, окремим твором, і не тільки сюжетно, а й стилістично. Об’єднує їх хіба те, що головна героїня у кожній – жінка. І не просто така собі жінка, а сильна, смілива, вперта, з характером, а ще – здатна на помсту. Бо насправді й Марго, й Альмі, й Таньці, попри абсолютну різницю у віці, соціальному статусі, матеріальному забезпеченні тощо, є за що мститися – як окремим чоловікам (не сприйміть за узагальнення, як у випадку з  ФБ-флешмобом #янебоюсясказати, але почасти паралелі під час читання у мене таки з’являлися), так і світу загалом, дарма що останнє зробити практично неможливо.

Проте не занурюватимуся в сюжетні перипетії (насправді мені з них ледь вдалося випірнути – затягнуло), а зупинюся на стилістиці Ульяненки. Бо це того варте – не злукавлю, якщо скажу, що подібну майстерність в укрсучліті доводиться стрічати рідко. Кожна частина роману написана по-своєму: перша – потоки свідомості цілої купи героїв, навіть без зазначення їхніх імен, тож читач сам має скласти пазл-картинку; друга – практично повністю наркоманська маячня, переплетена з мовою глухонімих; третя – найстандартніша нібито й найлегша для сприйняття, але ж яка атмосферна! Проте мушу зауважити: чтиво не для людей зі слабкими нервами (а також не для неповнолітніх, вагітних чи схильних до самонавіювання). І справа не лише в крові та вбивствах. Часом найбільшу відразу викликає саме усвідомлення того, що описані жахіття – то реальність для багатьох, кого зустрічаємо щодня у метро чи на вулицях. Лишаєтсья тільки радіти, що я про таке дізнаюся переважно з книг.

Але найбільше мене привабили Ульяненкові епітети, метафори та поірвняння – отут я вже не могла стриматися й не занотовувати їх. Посудіть самі: соковитий, наче жінка, полудень, від листопада ламало зуби і кістки, личинки людських сподівань, розірвані світанки, сірий корж ринку, полудень стояв густий, як заварене з цукром молоко, зелене, як дихання алкоголіка, вітер кисло гудів над дахом автомобіля, високий день, величезний вечір... Це ж просто рай для філолога, а не текст!

Вид. "Фоліо", 2012

Не стримаюся, щоб не навести і кілька цитат, бо воно того варте.

***

Ми перестали миритися з нашими помилками, а тому не прощаємо іншій людині.

Він любив свою батьківщину, як і всі естети, не банальною любов’ю, а так якось, як поворот кисті навколо власної осі.

Ми всі дебіли, що намагаємося прирівняти своє життя до чужого.

У цьому світі все є злом і добром одночасно. Як ти використаєш таку штуковину, немає різниці. Кожен хворий від цього світу, від цієї болячки, буде шукати ліків... І воно знайде тебе рано чи пізно.

Дурна справа – ганятися за своєю печаллю, але іноді з тієї печалі ми живі.

...всі ідейні шльондри ніколи не беруть грошей, а чому ідейні суки вигрібають їх лопатами?

Роман Іваничук "Орда"

Соромно зізнатися, але я відносно нещодавно розпочала знайомство з творчістю Романа Іваничука.  Не повторюйте моїх помилок, бо й автор, і його твори варті бути прочитаними мільйонами українців задля: 1) заповнення білих плям у наших знаннях історії України; 2) усвідомлення себе частиною української нації (народу, етносу) зі складною історією та своєрідною ментальністю; 3) розуміння того, чому ми саме такі, якими є, і чому живемо саме так, а не інакше.

Ні-ні, з приводу пункту 3 я не перегнула палиці — я прочитала "Орду".

"Орда" — це не історичний роман. Це — роман-притча (або ж роман-містерія), у якому на тлі історичної події (спалення Батурина) та на прикладі пошуків істини священиком Єпіфанієм показано основні причини отого багатосторічного хилитання України в пошуках свого місця у світі. 

Багато болючого пише Іваничук про нас, українців. Оте бажання жити в спокої та комфорті, не напружуючись і не жертвуючи нічим, а йдучи до цього найкоротшою дорогою; ота готовність багатьох (а, поклавши руку на серце, визнаємо, що так воно і є) зрадити ближнього заради власних не тільки виживання, а й вигоди; ота споконвічна лінь до творення чогось більшого, ніж власний хутір; та нездатність домовлятися, ділити владу, йти разом до однієї мети, а не тягти в різні боки — хіба нині ми цього всього не бачимо? 300 років минуло від описаних у романі часів,  а віз і нині там.

Багато болючого і справедливого пише автор також і про москалів — ворогів України як тоді, так (як з’ясувалося через 25 років після написання роману) і зараз. Дивно було читати розмірковування москаля, нібито прихильного до України (тут без цитати не обійтися):

"— ...Мене, московита, у вас ненавидять, я бачу гнів і зло в людських очах. А я не винен. І мій народ не винен... Ми ж нічого із завоювань не маємо і, підкоряючи чужі краї, самі гинемо. З награбованого добра нам не перепаде ні дещиці. Навіть підкорені краще живуть, і тому нашому темному люду інколи здається, що недокрадене у вас добро — ним самим вам принесене, і він ложно називає себе вашим визволителем.

— Чому ж ви не вступитеся з нашого краю, коли самі розумієте, що нам і собі зло приносите?
— Не розумію, — мовив прочанин, здивовано глянувши на ченця. — Як це так — вступитися? Для чого? У нас уже спільна доля: разом мучимося, разом і Бога просимо, щоб рятував нас від антихристів. Нам не можна бути окремо! Ви ж і ради собі без нас не дасте: ні війська, ні державних установ не маєте, хто ж вас оборонить?
— Від кого?
— Там чорна сила! — показав прочанин рукою на захід.
— Чорніша, ніж ваша?
— Исчадие ада!"

Довелося кільки разів перевіряти  дату написання "Орди", бо настільки точно й чітко цей та інші моменти описують стан сьогоднішніх стосунків зі "старшим братом", що не можна не захопитися прозірливістю Іваничука. 

Цікавий образ карликової слободи — така собі пародія на Радянський Союз, де всіх намагалися зробити рівними, але не за вищістю духу чи величиною достатку, а за їх малістю.

Цікава суперечка про релігії: питомо українську язичницьку й насаджену християнську.

Цікаве протиставлення Єпіфанія як носія Духу та Сивого козака як носія Сили.

Боляче було читати про тисячі козаків, які склали свої голови не на благо розбудови України, а на спорудженні Петербурга.Ще болячіше було згадувати тих гігантів мислі, яких перевезли до Росії і які, як і козаки, теж склали свої голови, щоправда, будуючи не камінні стіни імперії, а духовні.

Але найприкріше було те, що й сьогодні ті небагато справжніх козаків не можуть підняти та повести за собою народ, а особливо його керманичів. Бо народ не хоче... Чи не може... Чи просто не здатен...

І ще один плюс має книга: її хочеться (а часом навіть треба) цитувати й перечитувати.

***

Я вічний тут. Я існую в категорії. Є і в ній завжди зостануся. Нема такої сили на світі, яка могла б перемістити мене і мій вічний народ в категорію БУЛО, позбавивши нас перспективи БУДЕ. Ми йдемо в безупинному поході часу — горді, мудрі і з нашим Богом, а за нами дріботять, підбігають і губляться в невідомості тіні тиранів.

Ще й досі право велить судити злочинця за смерть однієї людини, та ніхто не карає винуватих у вбивстві цілого народу!

Мусимо спочатку роз’єднатися з москалем, взяти кожен собі, що кому належить, а потім, може, й станемо добрими сусідами...

Вашим предками не дали послідовно розвинути свій духовний світ, їм накинули не властиву їхній природі чужу релігію, яку вони прийняли згодом не почуттями й не розумом, а на віру. І тому залишився наш народ без свого Бога. Бо не можна пізнати вищий ступінь Духу, не знаючи нижчого. 

Тільки той, хто хоч на мить втратив свободу, вміє і має право прагнути її.

Бо малорос — це не поневолений українець, а скалічений духовно покруч, прислужник, зрадник зі зниклою пам’яттю.

Отож не знаходив істини народ, не дозрів до думки, що воля на одній шаблі втриматися не може.

Живе московит спокійно й ліниво, та як тільки побачить незахищений простір, — готовий умить все лоском кинути, чепурні хати дошками навхрест позабивати і йти і гнати поперед себе, мов худобу, людей з місця на місце, і ні собі, ні тій двоногій худобі перепочинку не давати, переміщувати народи, зубожувати, забирати, що загледить, реквізувати, з’їдати і йти далі й далі, не здобуваючи при тому для себе ні щастя, ні добра, ні любові.

Ми любимо більш мертвих, ніж живих. Ми втішаємося історією предків, їх героїчними діяннями і надолужуємо тим свою власну неміч, лінивство і страх у нинішньому дні. Ти так ревно описуєш минуле для того, щоб гордістю за колишню волю, якої не заслуговуєш сьогодні, виправдати своє животіння в неволі.

...що ж то ви за такий народ боязкий, хохли, що тільки одного можете послати на жертовник, а самі ховаєтесь, шкуру свою рятуєте і потайки в душі пишаєтеся своїми мучениками?

...набагато краще жити у брехні, ніж не жити зовсім...

У вашій Малоросії ми залишимося навіть тоді, коли вона проголосить декларацію про незалежність. Ми ввійдемо ордою в душі малоросів, вони полюблять рабство, зречуться своєї мови, насміхатися будуть над своїми прозрілими дітьми і найбільшим щастям для них буде пити горілку й возити нас на своїх спинах…

 Хохли ж уперті, коли збираються докупи.

...стан блаженної приборканості...

Може, цим спокутуєш свою провину за те, що не встояв перед первородним гріхом нашого народу — зрадою своєї совісті.

...Що відсутність власної корони породжувала надмірну повагу до неї, і тому витворилося у нас рабське прагнення чужої коронованої влади?

Хай не карають нас свої, легший чужий канчук: жалю тоді нема і заздрості нема...

Цар біснувався: вдаряв кулаками, мов гирями об стіл, випльовував сповнені ненависті слова, і складалися вони для Єпіфанія в суцільне прокляття Україні: «Залишу живих мерців, покірне стадо залишу на цій свавільній землі — худобу над порожніми яслами, і кидатиму їм за покору жмутки бадилля, на банях церковних замість хрестів водружу канчуки, і те стадо лякатиметься шелесту листя! Корита підсуну під ваші худоб’ячі морди, і ніщо не буде для вас дорожче, ніж тепле пійло. І забудете все, чим досі жили: звичаї свої, предків, матірню мову, зречетеся хоругов і молитов — усе віддасте за смачне пійло в коритах!».