Книги мені дуже часто хочеться цитувати. Якісь із них діляться зі мною однією-двома влучними думками, якісь – десятком. Але бажання вичленовувати й фіксувати для себе цікаві фрази, а то й цілі абзаци ледь не на кожній п’ятій сторінці – то унікальні винятки. До таких належить і роман "Хресна проща". Хто слідкує за моїми дописами у ФБ, міг спостерігати, як-то кажуть, в режимі онлайн, чим автор зачепив мене за живе – цитатами з цієї книги я ділилася щодня.
Розмірковування Романа Іваничука про шлях, котрий мають пройти українці для того, аби стати справжньою Нацією, не можуть залишити байдужим вдумливого читача. Занадто відверто, аж по живому часом ріжучи, говорить він про наші з вами недоліки, про помилки, яких припускалися на довгому шляху формування нашого народу, та й продовжуємо припускатися досі. Але помилятися – не так страшно, як не усвідомлювати своїх помилок і не робити нічого, аби їх виправити. Для останнього і треба хресна проща, котру має пройти кожен із нас – так чи інакше.
Якщо ж звернутися до сюжету, то у романі їх – аж три, розкидані в часі і дуже химерно переплетені. Князівські часи та монголо-татарська навала 13-го століття; початок 20-го століття й насадження радянської влади на Галичині; 60-ті роки цього ж століття, відлига... Герої усіх трьох оповідей шукають шляхи для зміцнення української державності й національної свідомості. У кожного вони, звісно, свої. Особливо чітко це видно на протиставленні двох напрямків – культурного розвитку й освіченості та зміцнення сили й політичної ваги держави, які уособлюють відповідно волинський князь Володимир Василькович та Лев І Данилович (так, той, чиє ім’я носить Львів). Наш же сучасник, прототипом якого став сам автор, обрав шлях просвітництва, який, звичайно ж, виявися тернистим.
Не обійшлося у романі і без любовної колізії. Й отут героїв спіткав романтичний хеппі-енд, достойний кращих зразків літератури відповідного жанру. А ще цим автор показав: якщо справді прагнути чогось досягти й робити для цього все можливе, то його можна отримати. От тільки не варто довго сумніватися, вагатися й розмірковувати, бо хоч і "краще пізно, ніж ніколи", та згаяного часу ніяк не повернути, тож таки ліпше все зробити вчасно...
Вид. "Фоліо", 2012.
***
Усі наші помисли, — говорив він, — звернені в минуле. Ми гордимося найсильнішою колись у Європі княжою державою, але ж її давно вже немає; хвалимося найдобірнішим військом — козацтвом, а де воно нині; тягнемо свій родовід від Трипілля — і яка ж то пиха нас діймає, що з–над Дніпра розповсюдилась по всьому світу хліборобська цивілізація, й забуваємо про те, що, можливо, в тій сивій давнині зосталася й навіки зачахла наша незалежність…
...абсурд Росії в тому, що вона нищить чужі цивілізації, забираючи собі набутки розуму завойованих народів, а власного не витворює… Що найбрутальніше у світі суспільне утворення оголосило себе месіанським й, сіючи повсюдно смерть, називає себе визволителем. Що російська культура має чужий корінь, і тому московські владці воліють мати жебрацьку імперію, ніж національну державу без родимого інтелекту, для розвитку якого Росія мусила б демократизуватися, а увійти в такий процес не має змоги, оскільки в генах тієї нації не зафіксувався розвиток особистості, а тільки рою, муравлища… Та найбільша небезпека абсурду полягає в тому, що імперія несе світові свою порочність як віру, й цілі народи стають жертвами віри у благородність зла…
Але моральна й духовна перевага завжди на боці тих, хто стоїть на своїй землі. Бо то — нація. Вона обороняє свої межі й ніколи не переступає через чужі, тому й право за нею. А окупанти перестають бути нацією, як тільки вступають на чужу територію. Тоді вони стають ордою — аморальною, бездуховною, пойнятою грубим матеріалізмом: "Ґдє кусок хлеба, там дом родной!"
Чужинецька орда колись–таки вихопиться з прірви, попрямує до останнього моря і щезне в нездоланному часі й просторі, не в силах ними опанувати, та надовго зостанеться на колись завойованій землі лиха й чіпка ординська наука, й зростатимуть вивчені в неволі нові покоління, які забудуть, хто вони й звідки й шануватимуть здобуте в неволі ярмо запопадливіше, ніж їхні предки — меч.
Словом! Воно стало нині нашою протиотрутою, й ми не лише з мечем маємо вирушати на прю із забродами, а й з гідною річчю. Мечі харалужні поламаються в битвах, і з часом іржа перемінить їх у червоний пісок, а Слово назавше залишиться в пам'яті народу, мов напис, видовбаний в камені. Зчахне трава, висохнуть дерева, чорнозем стане мертвою глиною, й навіть якщо народ втратить державу й воїни ізгоями стануть — Слово, у мелодію загорнуте, вічно будитиме сплячих і бодрим не дасть заснути!
Розмірковування Романа Іваничука про шлях, котрий мають пройти українці для того, аби стати справжньою Нацією, не можуть залишити байдужим вдумливого читача. Занадто відверто, аж по живому часом ріжучи, говорить він про наші з вами недоліки, про помилки, яких припускалися на довгому шляху формування нашого народу, та й продовжуємо припускатися досі. Але помилятися – не так страшно, як не усвідомлювати своїх помилок і не робити нічого, аби їх виправити. Для останнього і треба хресна проща, котру має пройти кожен із нас – так чи інакше.
Якщо ж звернутися до сюжету, то у романі їх – аж три, розкидані в часі і дуже химерно переплетені. Князівські часи та монголо-татарська навала 13-го століття; початок 20-го століття й насадження радянської влади на Галичині; 60-ті роки цього ж століття, відлига... Герої усіх трьох оповідей шукають шляхи для зміцнення української державності й національної свідомості. У кожного вони, звісно, свої. Особливо чітко це видно на протиставленні двох напрямків – культурного розвитку й освіченості та зміцнення сили й політичної ваги держави, які уособлюють відповідно волинський князь Володимир Василькович та Лев І Данилович (так, той, чиє ім’я носить Львів). Наш же сучасник, прототипом якого став сам автор, обрав шлях просвітництва, який, звичайно ж, виявися тернистим.
Не обійшлося у романі і без любовної колізії. Й отут героїв спіткав романтичний хеппі-енд, достойний кращих зразків літератури відповідного жанру. А ще цим автор показав: якщо справді прагнути чогось досягти й робити для цього все можливе, то його можна отримати. От тільки не варто довго сумніватися, вагатися й розмірковувати, бо хоч і "краще пізно, ніж ніколи", та згаяного часу ніяк не повернути, тож таки ліпше все зробити вчасно...
Вид. "Фоліо", 2012.
***
Усі наші помисли, — говорив він, — звернені в минуле. Ми гордимося найсильнішою колись у Європі княжою державою, але ж її давно вже немає; хвалимося найдобірнішим військом — козацтвом, а де воно нині; тягнемо свій родовід від Трипілля — і яка ж то пиха нас діймає, що з–над Дніпра розповсюдилась по всьому світу хліборобська цивілізація, й забуваємо про те, що, можливо, в тій сивій давнині зосталася й навіки зачахла наша незалежність…
...абсурд Росії в тому, що вона нищить чужі цивілізації, забираючи собі набутки розуму завойованих народів, а власного не витворює… Що найбрутальніше у світі суспільне утворення оголосило себе месіанським й, сіючи повсюдно смерть, називає себе визволителем. Що російська культура має чужий корінь, і тому московські владці воліють мати жебрацьку імперію, ніж національну державу без родимого інтелекту, для розвитку якого Росія мусила б демократизуватися, а увійти в такий процес не має змоги, оскільки в генах тієї нації не зафіксувався розвиток особистості, а тільки рою, муравлища… Та найбільша небезпека абсурду полягає в тому, що імперія несе світові свою порочність як віру, й цілі народи стають жертвами віри у благородність зла…
Але моральна й духовна перевага завжди на боці тих, хто стоїть на своїй землі. Бо то — нація. Вона обороняє свої межі й ніколи не переступає через чужі, тому й право за нею. А окупанти перестають бути нацією, як тільки вступають на чужу територію. Тоді вони стають ордою — аморальною, бездуховною, пойнятою грубим матеріалізмом: "Ґдє кусок хлеба, там дом родной!"
Чужинецька орда колись–таки вихопиться з прірви, попрямує до останнього моря і щезне в нездоланному часі й просторі, не в силах ними опанувати, та надовго зостанеться на колись завойованій землі лиха й чіпка ординська наука, й зростатимуть вивчені в неволі нові покоління, які забудуть, хто вони й звідки й шануватимуть здобуте в неволі ярмо запопадливіше, ніж їхні предки — меч.
Словом! Воно стало нині нашою протиотрутою, й ми не лише з мечем маємо вирушати на прю із забродами, а й з гідною річчю. Мечі харалужні поламаються в битвах, і з часом іржа перемінить їх у червоний пісок, а Слово назавше залишиться в пам'яті народу, мов напис, видовбаний в камені. Зчахне трава, висохнуть дерева, чорнозем стане мертвою глиною, й навіть якщо народ втратить державу й воїни ізгоями стануть — Слово, у мелодію загорнуте, вічно будитиме сплячих і бодрим не дасть заснути!
Немає коментарів:
Дописати коментар