О, в якому передчутті я брала до рук цю книгу – продовження "Вбити пересмішника"! І, впевнена, не лише я очікувала від роману такої ж сили, як і від того, вже класичного, твору. Ні-ні, відразу скажу, що я не розчарована! Але й того катарсису, який свого часу отримала від першої книги, не було.
А що ж було? По-перше, старанне пригадування подій, описаних у "Вбити пересмішника". І це виявилося зайвим, бо вони у цій книзі згадуються побічно і до сюжету ніяк не не прив’язані, хіба що як ілюстрація поглядів Атикуса. Власне, від тієї сюжетної лінії, як і від героїв, у продовженні мало що (хто) лишилося. Взагалі, як виявилося, Гарпер Лі написала один великий роман, із якого потім, за рекомендацією видавця, вичленувався "Вбити пересмішника". Класний був, видно, видавець, бо зміг побачити саме те, що треба.
По-друге, було намагання розібратися у всіх отих знакових саме для американців культурно-політичних кодах, мемах, ремінісценціях. Щедрі коментарі перекладача мало в цьому допомагали – таки є твори, призначені певній групі людей. Інші можуть, звичайно, їх читати (дивитися, слухати), але осягнути велику частину підтексту їм (нам) не дано.
По-третє, розуміння – навіть осяяння! – кількох цікавих, досить складних (для мене зокрема) речей. Наприклад, того, що свобода, отримана особою (суспільством), може нашкодити, і того, чому краще наділяти нею дозовано. Того, що до будь-яких революційних змін суспільство має бути належним чином підготовлене. Того, що не все те, що видається апріорі хорошим, позитивним, прогресивним, може бути таким на практиці. А ще того, що часом любити людину замало, щоб розуміти її – для цього потрібен великий душевний труд і величезне бажання.
Перекладач Тетяна Некряч, вид. KM Books, 2016
Немає коментарів:
Дописати коментар