Ну що можна сказати про книгу, під час читання якої в голові звучало одне слово: банально! Як же банально! Так і скажу: ця книга — банальна різдвяна казочка зі сльозами і янголами, яка, втім, із незрозумілих мені причин стала дуже популярною. Мабуть, таки дається взнаки нестача казковості, тотального добра й абсолютної ідеальності в нашому житті.
У мене практично ніщо з книги не викликало довіри. Ні надмір ідеалізовані головні герої: тут навіть чотирирічна дівчинка ну така вже чемна й самостійна, що час записати її у вундеркінди. Ні річки сліз, які проливали всі у книзі й мала б пролити я як читач. Ні чарівна янгольська музика, яку чомусь не чула господиня дому (а саме для неї вона і звучала), натомість почув фактично сторонній чоловік. Не те, щоб я зовсім не вірила в казки чи дива, ні. Просто коли про подібні, а то й набагато неймовірніші речі розказує Макс Фрай — я йому вірю, а тут — ну ніяк. І святом та позитивом Різдва я не пройнялася, хоча і прочитала книгу спеціально в один зі святкових днів, щоб, так би мовити, додати настрою.
Проте автор таки зумів мене здивувати: виявляється, написана ця історія не десь на початку 19-го століття, про що аж волали і тема, і сюжет, і стиль викладу, а в абсолютно нашому 1993 році. Отут таки проявився талант автора, який, схоже, полягає в мімікрії)))
Немає коментарів:
Дописати коментар