Бувають книги, написані від першої особи. Бувають — від третьої. Але вперше мені трапився цілий роман, написаний, так би мовити, від другої особи. Для нефілологів поясню: друга особа — це "ти" й "ви", тобто у цій книзі історію життя Міловиці авторка розповідає своїй героїні, то нагадуючи про події, то жаліючи її, то співчуваючи.
І є чому співчувати — доля Міловиці виявилася ой якою нелегкою. Заміжжя не по любові, втеча з коханим чоловіком, ненависть батьків, бідування, колективізація, голод та війна — все довелося пережити жінці. Просвітку у книзі, як і в житті тодішніх селян, немає. Часом згадувалася ота критика так званого скигління, яка то тут, то там з’являється в інтернеті. Мовляв, дістали оці плачі та голосіння, давайте про щось життєстверджуюче писати та читати! Але ж почекайте: то ж не вигадки автора, то — життя, яке прожила її бабуся (адже роман біографічний), яке прожила моя бабуся (часом буквально впізнавала її на сторінках книги), яке судилося тисячам наших бабусь. Може, не в кожної з них було таке кохання, як у Міловиці, проте труднощі й біди були такими ж.
Розповідаючи про книгу, не можу випустити з поля зору мову, якою вона написана (чи ж перекладена). Так от: Зінаїда Луценко не просто вправно володіє українською, вона її відчуває якимось шостим чуттям професіонала, бо ж інакше як пояснити, що таку досить складну форму оповіді їй вдалося так легко, ніби мимохідь, опанувати. Я не спотикалася, читаючи книгу, і це справді колосальна філологічна насолода.
Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2012
Немає коментарів:
Дописати коментар