Арун К. Сінгх, Джон Генк "Твоє серце в моїх руках" / Arun K Singh - Your Heart, My Hands: An Immigrant's Remarkable Journey to Become One of America's Preeminent Cardiac Surgeons

Коли я почала працювати в медичній журналістиці, мені дуже цікаво було зазирати за двері операційних, де відбувається магія (з моєї точки зору так воно і є). Тож історії, розказані лікарями, читала не лише з цікавості, а й з напівпрофесійної точки зору. 

Тепер я читаю подібні книги також за покликом не лише читацького інтересу, а й професії, як дотична до видання такої літератури людина. Читаю їх досить багато, а от розказати й головне — щиро порекомендувати хочу оцю-от, із майже романтичною назвою "Твоє серце в моїх руках". Однак романтики в книзі мало. У ній багато праці — тяжкої щоденної впертої праці, яка зрештою привела іммігранта з Індії до визнання як одного з найкращих дитячих кардіохірургів США.

Нині такою історією мало кого здивуєш: світ потроху втрачає кордони. Але те, про що розповідає Арун Сінгх, відбувалося в 60-ті роки минулого століття. Тоді індус в американській операційній був дивовижею, серйозно його мало хто сприймав. А до неї, тієї операційної, ще ж добратися потрібно! І це було складно, особливо коли врахувати, що в тебе на старті були покалічені руки, вроджена дислексія й лише 9 доларів у кишені, коли ти вийшов із літака в країні великих можливостей...

Ця автобіографічна історія мене зачепила за живе. Бо вона не схожа на більшість книг про успішних людей, герої яких набувають ознак ледь не ідолів для наївних читачів, котрі мають зробити прості висновки: він зміг, і я точно зможу, от тільки встану з дивана. 

Ця історія дуже відверта й дуже щира. Вона про те, як важливо не здаватися, коли тобі чогось дуже й по-справжньому хочеться. І про те, наскільки важливо бути хоробрим, відважним, сміливим, відчайдушним — не можу підібрати епітета, аби висловити захоплення тим, що зміг зробити цей індійський хлопчина, в якого на позір зовсім не було шансів стати кардіохірургом. Ще вона про те, як щастить деяким дітям на матерів. Робити все, аби порятувати дитину й допомогти їй віднайти своє місце у світі, — це нібито банально для батьківства, але разом із тим дуже складно. Особливо якщо зважати на бажання дитини, а не свої...

А ще ця книга — про життя. Наповнене сенсом, прагненнями, бажаннями, любов’ю, а також сумнівами, страхами, розчаруваннями. Про життя, яке надихає. Мене, принаймні, точно надихнуло... Раджу!

Переклад Євгена Мірошниченка, вид. BookChef, 2020

Тімо Парвела, Бйорн Сортланд, Пасі Пітканен "Кеплер62. Книга п’ята: Вірус"

Продовження космічної книгопригоди "Кеплер62" змусило замислитися про те, чи варто нам летіти кудись, освоювати нові планети, знайомитися з іншими розумними істотами. Бо ми, люди, дуже підступні створіння. Ну навіщо, скажіть мені, будь ласка, знищувати одну расу задля панування над іншою? Хіба ми можемо бути впевнені, що на нашу хитрість не знайдеться нікого хитрішого? У цілому Всесвіті! Та годі... Тут в одному трамваї натикаєшся на людей, які хочуть обійти правила й надурити інших (то відсутністю маски, то несплатою за проїзд, то забиванням місця далеко від кінцевої зупинки)))

Однак мене таким важко здивувати, а от сина ще можна. Тому він ніяк не міг утямити, як можна було заразити вірусом дітей, у тому числі рідну доньку, аби ті несвідомо чи й усвідомлено заразили ним расу Шепотунів і знищили її? Чому б не спробувати вчинити чесно й прямо — хоча б комусь із цієї гоп-компанії, яка спромоглася долетіти до Кеплер62? Здається, так було б логічно, але ніт — логіка притаманна далеко не всім людським істотам...

Жоель Діккер "Книга Балтиморів" / Joël Dicker - Le Livre des Baltimore

Першу книгу Жоеля Діккера, видану в нас, я прочитала з більшим захопленням, ніж цю. "Правда про справу Гаррі Квеберта" й сюжет мала заплутаніший, і герої в ній були цікавіші, а головне — стиль письменника був новим для мене, а тому й тримав.

Саме тому, що стиль Діккера упізнаваний і, можна сказати, незмінний, "Книга Балтиморів" не викликала ніяких гострих емоцій. Неспішна розповідь від першої особи — також письменника, аби ви не сумнівалися. Постійні перестрибування з одного часу в інший, а ще між штатами та містами. Завідоме знання фіналу,  до того ж печального. Деяка плутанина автора/видавця у самим же написаних датах (в моєму ел. варіанті книги хронологічно правильний рік був виставлений у якості "примітки верстальника" :) )

Однак задоволення від читання я все-таки отримала, бо сама історія — цікава, заплутана, насичена роздумами про вічне й не дуже, важливе й не зовсім, життєво реалістичне й трошки надто вигадане, як ота "справжня й віддана" дружба між трьома братами. Мені було дивно, що оповідач так її ідеалізує, навіть дізнавшись про всі подробиці загибелі братів. У самого рильце також було в пушку — не дотримався він даної братам присяги. Однак все одно повторював і повторював штамп про ідеальну дружбу...

Ми любимо штампи. Ми любимо ідеалізувати минуле. Ми любимо згадувати про те, що раніше і трава зеленіша була, й морозиво смачніше, й люди щиріші, й друзі вірні... А де вони нині, ті щирі люди й вірні друзі? Чи не час жити тут і зараз, а не десь у минулому, й цінувати тих, хто поруч, а не тих, кого давно нема? І це я не про героя книги говорю)))

Переклад Леоніда Кононовича, вид. "Видавництво Старого Лева", 2018

Ерін Гантер "Коти-вояки. На волю!" / Erin Hunter - Warriors. Book One: Into The Wild

Напевне, нема таких батьків, які не хотіли б, аби їхня дитина читала із задоволенням і захопленням. От і я така ж :) І дитячі книги з’явилися у нас ледь не одночасно із народженням сина. Він дійсно любить книги. Він обожнює слухати, коли я йому читаю. Але донедавна самостійне читання не можна було назвати його фішкою. Й отут я повторю банальний і загальновідомий факт: якщо дитина читає без задоволення, значить, вона читає не ті книги. У нас було досить багато "не тих книг". А потім я принесла додому серію "Кеплер62" — і щось змінилося: син читав із захопленням і наполегливо радив мені перечитати слідом за ним, бо "це дуже цікаво!".

От і "Котів-вояків" я прочитала після сина, аби зрозуміти, чому дворових котів він нині називає не мурчиками-рудьками тощо, а Сіролапами, Чорносмугами, Вогнекігтями... Тож тепер я розумію й це, і те, чому він одразу ж кинувся читати другу частину, погуглив, скільки їх усього є, й поставив собі мету: провести літо з "Котами-вояками".

Це дійсно дуже крута історія! Вона вартує всіх отих титулів, перемог, нагород і мільйонних продажів! А майстерності перекладу українською я ладна аплодувати навстоячки!

Отож, домашній котик Рудько хотів трохи більшого, ніж просто насолоджуватися життям. Його тягнуло в ліс — місце, повне небезпек, незручностей, голоду й диких котів. І йому випав шанс спробувати жити по-іншому, однак для цього потрібно було зробити складний вибір і прийняти всі наслідки. Кіт це зробив і став Вогнелапом — новаком Громового Клану. 

Стосунки між котами, між молоддю й учителями, між старими й сильними, між керівниками й підлеглими, між войовничими кланами так нагадують людські стосунки, що я ладна назвати "Котів-вояків" найліпшим посібником із соціалізації. Тепер, аби пояснити синові деякі речі, я наводжу приклад із цієї книги, й він ліпше розуміє, про що йдеться. Він також втямив, що читання може бути цікавішим за перегляд мультів чи кіно, бо те "кіно", яке крутиться в уяві, годі порівняти з вигаданими кимось картинками. А я знайшла ще один книгосеріал, який і сама читатиму з неймовірним захопленням))

Переклад Катерини Дудки та Остапа Українця, вид. "АССА", 2019

Павло Дерев’янко "Тенета війни"

Пригадуєте, не так давно, під час карантину, в багатьох виникало бажання "просто покататися в метро". Так от: мені це вдалося, і спонсор мого "просто катання" — цей-от роман. Проїхати, зачитавшись, аж три зайві станції — це наразі мій рекорд :)

Але воно того вартувало! На "Тенета війни" Павла Дерев’янка я почала очікувати, щойно перегорнула останню сторінку роману "Аркан вовків" — першої частини трилогії. Наразі з іще більшим нетерпінням чекаю на фінальний акорд — надто тривожно закінчилася історія Сірого Ордену в другій книзі. Проте вірю в славетну перемогу вовчих лицарів і сподіваюся, що автор не розчарує :)

Отже, про що йдеться в "Тенетах війни"? А про зрадоньку. Так-так, про нашу рідненьку українську національну зрадоньку, яку ми можемо щодня бачити навколо. Про те, що прості люди радше повірять легкозасвоюваній брехні, ніж увімкнуть голову, аби проаналізувати факти й скласти свою думку. Про те, якою ціною потім ці самі прості люди розплачуються за свою невизнану тупість (ціну, котру платять ті, хто усвідомлює свою відповідальність за цих людей, і озвучувати не варто, вона страшна...). У романі йдеться про Україну, яка завше була ласим куснем для сусідів, та й наразі ним лишається, але ми цього воліємо не бачити...

Проте у книзі є ще й багато іншого. Наприклад, любовний трикутник і муки вибору, які пережив один із героїв, обираючи з-поміж двох дівчат. Кривий шлях до благополуччя родини іншого героя, й прикрий фініш, до якого він привів. Справжній ПТСР, із яким нині доводиться жити багатьом нашим реальним, а не книжним, бійцям. Нові фентезійні істоти — прекрасні жінки-босоркані, котрі, сподіваюся, воюватимуть разом із сіроманцями. Карколомні пригоди, підкилимні ігри, заплутаний сюжет і ще багато цікавого.

Слід також зазначити: якщо перша частина сприйнялася мною як цікаве, захопливе, однак досить легке чтиво, то про "Тенета війни" цього сказати вже не можу. Цей роман Павла Дерев’янка — значно глибший за перший, він змушує проводити багато паралелей із реальними історією та сучасністю, робити певні висновки, озиратися й бачити те, чого раніше не помічав. Тож очікування від заключної частини обіцяної трилогії в мене ой які високі! ;) 

Вид. "Дім Химер", 2020