У мене склалося стійке враження, що Жоель Діккер, перш ніж узятися за літературу, перечитав дебелий стос книг про те, як стати успішним письменником, почерпнув із прочитаного кілька десятків порад і прискіпливо скористався ними. І знаєте що? Вони виявилися дуже ефективними, ці всі поради. Ними, втім, може також скористатися кожен, хто прочитає роман Діккера "Правда про справу Гаррі Квеберта", оскільки переважна частка цих порад використана в епіграфах до розділів.
Отож, у романі є все, що могло б захопити читача. Детективна історія. Заборонене, але палке і щире кохання. Життя маленького американського містечка у 70-ті роки минулого століття. Шлях до шаленого успіху й реалізація американської мрії. Прекрасні краєвиди: ліс, океан, чайки (отут ті, хто читав книгу, мали б із розумінням похитати головою))). Різнопланові й гарно виписані герої, поєднані між собою такими ж різноплановими стосунками. Легкий стиль оповіді, який ну геть не напружує, а це — ще одна важлива умова для здобуття масової популярності книги. Трошки гумору — маю на увазі маму Маркуса та їхні телефонні розмови, ну справді смішно, такий собі стиль ситкомів. Неочікуваний поворот сюжету наприкінці роману. І ще один. Й іще (ага, нудно точно не стає))) Тобто задоволення від читання я отримала, і неабияке. От лишень про те, що роман мене зачепив за щось живе і глибоке, сказати не можу. Та чи й обов’язково він мав зачепити?))) Для цього є інші книги... Але коли мені захочеться відпочити за справді хорошим чтивом, я таки візьмуся прочитати іще щось від Жоеля Діккера.
Переклав із французької Леонід Кононович, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017
Немає коментарів:
Дописати коментар